Зміст

Вступ

1. Філософія самореалізації людини

2. Соціально-філософський аналіз напрямків самореалізації

Висновки

Список літератури

 


 

ВСТУП

У сучасну нам епоху відкритих інформаційних суспільств особливо гостро стоїть необхідність у формуванні самостійного зрілого мислення, виробленні принципів пізнання, що виконують роль своєрідних інформаційних фільтрів, оскільки форма особистої, безпосередньої передачі знань грає все меншу роль. Це — головна мета сучасної освіти і одне з найважливіших завдань, що стоять перед сучасними філософами. Згадуючи слова Б. Спінози: «Релігія — філософія умов, філософія — релігія мислителів», додам, що філософія — це релігія зрілої особи, головною метою і цінністю якої є свобода: свобода усвідомлена, така, що черпає свою силу в знанні і розумінні Вищих принципів Буття, в толерантній позиції по відношенню до всього різноманіття життя, що виявляється. Філософія працює в першу чергу над формуванням світогляду людини і, отже, формуванням його як особи — унікальною, неповторною. Заснована на принципах толерантності, вона орієнтує свідомість на плюралістичне, гнучке сприйняття дійсності у всій його багатоваріантності, допомагаючи відновити порушену людиною гармонію життя. Таким чином, метою філософської освіти є виховання особи, що уміє бути вільною[1].

В центрі самореалізації особи, як її розуміє гуманістична психологія, лежать поняття, так або інакше пов'язані з самосвідомістю. Самосвідомість може визначатися через пізнання себе, пізнання свого самозвеличання (Слободчиков В.І., Ісаєв Е.І., 1995).

Самозвеличення — гіпотетичне поняття, введене в психологію Д. Юнгом, це є “центр тотальної, безмежної і непіддатливої визначенню психічної особи” (Юнг Д.Г, 1991, з 157). Свідоме Ego підпорядковане або включене в самозвеличення, наділене своїм голосом, чутним іноді в моменти інтуїції і сновидінь. Самоактуалізація в цій концепції є по суті еволюція самозвеличання, що відбувається в напрямі від несвідомого до етичних ідеалів.

Потреба в самореалізації — вища в ієрархії потреб. В результаті її задоволення особа стає тією, ким вона може і повинна стати на цьому світі Головне професійне призначення, справа людини здійснюється разом із створенням його особи. Але як людина дізнається про своє призначення''.

Згідно Д. Роджерсу, це відбувається при відвертості людини внутрішньому і зовнішньому досвіду, при усвідомленні всіх його сторін. З безлічі можливостей, що напівсформувалися, організм, як могутній комп'ютер, вибирає ту, яка найточніше задовольняє внутрішню потребу, або ту, яка встановлює ефективніші відносини з навколишнім світом, або ж іншу, яка відкриває більш простій і спосіб сприйняття життя, що задовольняє людину. У цьому метафоричному представленні можливості не ієрархізовані, акцент робиться на вільному виборі серед потенційно рівноцінних пропозицій, які відсіваються мудрим організмом на основі власних суб'єктивних критеріїв.

Поглядам К. Роджерса близька позиція А Маслоу. Проте останній відчуває недостатність понять пристосовності, адаптації стосовно конструювання особи. Він пише із цього приводу про автономність людини, що реалізовує себе: “спостережувані мною здорові індивіди зовні погоджувалися з прийнятими в суспільстві нормами, але в душі не надавали їм значення. Практично у всіх з них я відмітив спокійне, добродушне сприйняття недосконалості нашої цивілізації у поєднанні з більш менш активним, прагненням їх виправити. Зараз я хочу підкреслити усунутість, незалежність, самостійність характеру цих людей, їх схильність жити відповідно до цінностей і правил, встановлених ними самими”.


1. Філософія самореалізації людини

З одного боку, людина — істота фізичне, тілесне; він захоплюваний потягами, в нім сильні несвідомі імпульси. З іншого боку, людська природа виявляє нам свідомість, розумність, здатність ясного розуміння і осмислення обставин. Свідомість, розум і свобода властиві людині. Саме ця подвійність завжди примушувала філософів шукати суть людини.

Під проблемою людини у філософії розуміється: проблема добра і зла, душі і тіла, свободи людини, пошук місця людини на навколишньому світі і так далі

В різний час увага філософів зверталася до різних аспектів даної проблеми, вони розглядалися з різних точок зору залежно від переважаючого світогляду даної епохи[2].

У античній філософії сформувався особливий підхід в збагненні природи і людини — космоцентризм, суть якого полягає в тому, що початковою відправною точкою в розробці філософських проблем було розуміння космосу як єдиного відповідного цілого, такого, що володіє деяким духовним початком (душа, світовий розум). Розуміння космосу знаходиться в центрі розуміння миру. Відповідно до цього трактується і природа людини. Людина — мікрокосм, звідси і гармонія людини, миру, розум людини, мислення.

Починаючи з класичного періоду (з Сократа), проблема людини висувається на центральне (перше) місце. Для середньовічної філософії характерним було вирішення питань відповідно до розуміння Бога, його суть. Аналогічно здійснюється розуміння природи і людини, їх суті, тлумачення принципів відношення людини і Бога.

Філософія Відродження є гуманістичною, і тому антропоцентричної, тобто в центрі філософії — проблема людини, як самоцінного істоти і через призму цього — розуміння миру. Філософи пов'язували свободу людини, сенс її життя з її власною внутрішньою активністю, творчою діяльністю, яка виступала як головний чинник самореалізації особи, індивідуалізації.

Західноєвропейська філософія XVII століття розглядала головним чином проблему пізнання, яка виступила на перший план. Розробка проблеми привела до виникнення двох протилежних пізнавальних концепцій: емпіризму і раціоналізму. Проблема людини, його пізнавальної здатності і свободи в цей період вирішувалася за допомогою раціоналістичної установки. Французька філософія XVIII в. розглядала її також з позицій раціоналізму.

Одній з найважливіших філософських проблем, пов'язаних з людиною, є проблема співвідношення природного і соціального в його історичному і індивідуальному розвитку.

Соціоантропогенез пов'язаний з тим, що передлюдина в процесі трудової діяльності змінювала свої руки, пристосовувавши їх до примітивних знарядь праці, формував свою мову і мову, призначені перш за все для спілкування з людьми. Важливими етапами на шляху становлення людини з'явилися залучення його до вогню, здобичі вогню, а також приручення тварин, що збільшило його сили в його відносинах з природою. Людина (людина розумна — Homo sapiens), що остаточно сформувалася, вже володіла всіма біологічними і соціальними якостями, необхідними для здійснення свого суспільно-історичного розвитку.

Склалися дві концепції про природу людини:

соціологізаторські — розповсюдилися особливо широко серед прихильників марксистської філософії на основі тези про людину як сукупність суспільних відносин. Вважалося, що ніяких особливих биолого-генетических завдатків індивідуум не має, що соціальна не тільки особа, але і вся биолого-физиологическая структура людини;

біологізаторські — загальною межею, є тлумачення суті людини переважно з позицій біології.

Головним двигуном суспільного розвитку є боротьба за існування і природний відбір. Виживають тільки сильні (іноді при цьому уживається поняття «надлюдина»), гинуть або повинні гинути всі слабкі і непристосовані до середовища[3].

Проблема самореалізації існує на всьому протязі історії. Важливе значення вона має як для великих соціальних груп, так і для конкретної людини. Як правило, самореалізація особи пов'язана з саморозвитком людини як переважно духовної істоти. В цьому випадку одним з основних для індивіда є питання про те, як залишитися активним членом суспільства і, в той же час, досягти глибинних рівнів свого «Я».

Це питання вирішувалося по-різному в різних культурах і в різні історичні епохи. Дослідженню одного з аспектів даної проблеми і присвячена дана стаття.

Метою дослідження даної роботи є розгляд проблеми самореалізації особи на прикладі конкретній філософській традиції. Це брахманістська традиція, що є одній з найважливіших в індійській культурі.

Із зрозумілих причин в роботі неможливо розглянути всі пов'язані з брахманізмом філософські напрями і тексти.

Як останні публікації в першу чергу необхідно відзначити перевидані наново тексти Упанішад і вперше опубліковані «Ньяя-сутри» і «Ньяя-бхашья», що дозволяють досліджувати проблему самореалізації брахманістська традиції достатня повно.

З робіт загального характеру слід зазначити монографію В.К. Шохина «Брахманістська філософія. Початковий і ранньокласичний періоди», що є першою російською мовою узагальнювальною працею, присвяченою брахманістській традиції історико-філософського процесу в Індії. А також роботу В.Г. Лисенко, А.А. Терентьева і В.К. Шохина «Рання буддійська філософія. Філософія джайнізму», яка включає дві самостійні частини і присвячена неортодоксальним традиціям індійської філософії – буддизму і джайнізму. У ній досліджуються філософські аспекти раннього буддизму і зроблена спроба визначити його значення в загальному комплексі буддійського догматизму і релігійної практики.

Час ставить нові завдання перед сучасним суспільствознавством, постійно перевіряючи на міцність ключові принципи і методології різних його направлений. Не є виключенням і наукова теорія суспільства. У даній статті ми намагаємося експлиціювати інтерпретативні і прогностичні можливості наукової соціальної філософії у сфері аналізу феноменів і процесів сучасної соціальної реальності. Ми розглядаємо процес індивідуалізації соціального буття західних суспільств і на основі науково-філософської концепції реалізації сутнісних сил людини пропонуємо типологію самореалізації і встановлюємо характер дії індивідуалізації на самореалізацію.

Процес індивідуалізації цікавий вже тим, що знаходиться в центрі уваги як зарубіжних (Ж. Ліповецки Е. Гидденс, У. Бек), так і вітчизняних (Г.Г. Ділігенський, В.С. Барулін) дослідників, які, хоча і належать до різних наукових традицій, виходять з різних теоретичних посилок і розглядають модифікації соціальної реальності в різних перспективах, проте, сходяться в своїх виводах по багатьом параметрам, часто навіть не підозрюючи про роботу друг друга.

Центральною проблемою сучасної ситуації в західних суспільствах є «дезінтеграція соціокультурної гомогенності модерна і супутня їй релятивізація цінностей, моральних засад, образа життя». Причини подібної ситуації багато соціальних філософів бачать в корінних трансформаціях сучасної західної цивілізації. Точкою відліку практично для всіх соціальних теоретиків служить проект модерна. У відмінність ось багатьох філософів постмодерністської орієнтації, що оголосили про кінець проекту Освіти, німецький соціолог Ульріх Бек і британський соціальний філософ Ентоні Гіденс вважають, що некоректно говорить про кінець модерна, пориваючи всі зв'язки з той традицією, яка, власне, і привела західні суспільства до такого стану, який ми всі спостерігаємо. На даний момент можна лише говорить про поступову зміну класичного (простого) типу модернізації рефлексією: «Точно також, як в 19 столітті процес модернізації розчинив структуру феодального суспільства і привів до зародження індустріального суспільства, модернізація сьогодні розчиняє, розмиває індустріальне суспільство і веде до появи другого модерна». Рефлексивність же, про яку пишуть вищезазначені теоретики, пронизує всю організацію сучасного соціального миру і виражається в критиці соціальних встановлений і інститутів, що приводить до переоцінки традиційних детерминант суспільства модерного типу, критиці науки як форми суспільної свідомості, яка, на думку як інтелектуала, так і обивателя, багато в чому перевищила виданий їй кредит довіри, а також різних соціальних інститутів. Рефлексивність характеризує і «индивидный рівень - визначальний, базовий, початковий рівень суспільства»[4]. Соціальні форми класичного індустріального суспільства (класи, страти, нуклеарна сім'я) втрачають свій вплив на індивіда, і он відторгається ось групової приналежності, групової субкультури, групової свідомості і навіть ось традиційних тендерних статусів, що вимушує індивіда самостійно планувати біографію, ухвалювати рішення щодо освіти, працевлаштування, сімейного життя, організовувати свої соціальні відносини експериментувати зі своєю ідентичністю без опори на груповий авторитет. Особиста біографія і образ самого себе, таким чином, стають проектом «рефлексії».

Серед причин процесу індивідуалізації називають зміни у виробничій сфері суспільства, що веде до нових вимог на ринку праці і появи феномена «неповної зайнятості»; соціальну мобільність і «Слабкі взаємодії», що формують соціально-дифузний характер сучасного західного суспільства; зростаючу рухливість соціальної структури, що дестабілізує психологічні зв'язки індивіда з групами різного рівня, а також «прогресуюче витіснення групових джерел інформації надгруповыми, масовими». Якщо щодо домінуючих причин індивідуалізації в різних дослідників є різні думки, то практично всі сходяться в одному: ми є свідками «могутніх антропологічних зрушень, що охоплюють всі головні сторони людської природи». По суті можна говорить про появу «нової фази в історії західного індивідуалізму», яка характеризується «перманентною революцією в повсякденному житті і в самому індивідові: це і повсюдна приватизація, і ерозія соціальної самосвідомості, і ідеологічна і політична незадоволеність, і прискорена дестабілізація особистості»[5].

Багато вітчизняних і зарубіжних дослідників указують на кризовий стан сучасної цивілізації, але лише деякі розуміють, що «глибокі основи кризи кореняться в людській суб'єктивності. І саме в цій суб'єктивній сфері сьогодні складається надзвичайно складна ситуація, особливості якої повинні були б привернути найпильнішу увагу наукового людино- і суспільствознавства». Результатам процесу індивідуалізації нелегко дати однозначну оцінку. Часто наслідки цього процесу оцінюються негативно, і для цього є серйозні підстави. На думку У.Бека, індивідуалізацію не можна ототожнювати з успішною емансипацією. У цьому плані нова індивідуалістична революція не означає в буквальному розумінні почало той епохи, коли «звільнений» і «воскреслий» індивід буде єдиним і вільним творцем навколишнього світу, оскільки індивідуалізація супроводжується тенденціями інституціоналізації і стандартизації індивідуального життя. Відторгнуті ось традиційних зв'язків детерміацій, індивіди все більше стають залежними ось ринку праці (і як споживачі, і як трудящі), а значить, і ось інститутів освіти, споживання, ось регулятивів і форм соціального забезпечення, ось планування дорожнього руху, ось можливостей медичною, педагогічною, психологічною сфер. Все це відкриває шлях новим, не відомим раніше, формам контролю і організації людського життя. Індивідуалізація, таким чином, приводить до можливості структурувати індивідуальні біографії і життєві ситуації політичними засобами, розширюючи і трансформуючи арсенал дії і маніпуляцій. Крім цього, індивідуалізація приводить до нової форми безпосередності взаємозв'язку між індивідом і суспільством, яка виражається в тому, що збій або суперечність соціальної системи, сприймаються як проблеми особистої сфери (як особова неадекватність і некомпетентність, тривога, відчуття провини, неврози). Майбутні ж конфлікти неминуче виникатимуть на основі суперечностей між потребами особи в самовизначенні і інституційними біографічними патернами, а також наказаними квазіприродними характеристиками, які безпосередньо пов'язані з різними формами дискримінації.

Разом з такими негативними наслідками індивідуалізації, як десоціалізація, відхід в замкнутий світ адаптаційних, споживчих і гедонізму орієнтації, самота, що росте, можливість маніпуляції свідомістю і поведінкою індивіда, що розширюється, виникненням апатії і індиферентності, скептичного відношення до соціальної і політичної активності, можна говорить і про такі наслідки процесу індивідуалізації, які можна оцінити як позитивні. Мова йде про відвертості, розкутості індивідуальної свідомості, пошуковому стані рухливості, здібності до вибору моделей поведінки. Велика еластичність, різносторонність соціальних зв'язків людини приводить до нових можливостей прояву його індивідуальності, до здатності вносить творчо унікальний внесок до життя суспільства.

Підвищення інтересу до процесу індивідуалізації і його наслідків дозволяє по-новому ставить питання і про самореалізацію особи. Традиційно в науковій соціальній філософії самореалізація розглядається як реалізація сутнісних сил людини, ядром яких є здібності і потреби. Дійсно, «людська суть . існує через індивідуальну людську суть, є суттю кожного окремого індивіда як основного елементу суспільства». Таким чином, сутнісні сили присутні в кожному індивідові, але в різному складі і різною мірою вираженості, причому як виділення той або іншій потребі або здатності як сутнісна сила, так і визначення її пріоритетності конкретно-історичний. Неізольований, мінімально соціалізований індивід вже актуалізує свої сутнісний сили, чим би он не займався (спілкування, професійною діяльність, навчання, вільне проведення часу), якого б віку і підлоги он не був, до якої б соціальної групи не належав. Питання в тому, якою мірою суб'єкт є джерелом самореалізації, хто вирішує, що необхідне або можна реалізовувати, які здібності необхідно розвивати і актуалізувати, які потреби задовольняти, до яких цілей прагнути. На основі ролі індивіда в цьому процесі ми виділяємо пасивний і активний типи самореалізації. Пасивна самореалізація припускає орієнтацію на репродукцію, адаптацію, імітацію, на проходження традиції, на відтворення «Соціально успадкованих» способів дії і ментальних схем. Останні засвоюються в процесі первинної соціалізації, потім тих або інших форм навчання, виступають як «Дорефлексивних диспозицій», так і «Мінімально усвідомлюваних імпульсів», і використовуються «за умовчанням». Пасивна, латентна самореалізація протікає відносно незалежно ось суб'єкта, тобто лише оскільки індивід включений в ту або іншу діяльність. Тобто сам індивід і його сутнісні сили не є в даному випадку предметом рефлексії, вибору, оцінки[6].

Активна самореалізація, відповідно, припускає наявність представлений суб'єкта про свої здібності і потреби, присутність певних ментальних інструментів і практичної техніки, що дозволяють формувати і культивувати одні індивідуальні сутнісні сили і нехтувати другими. Саме активна самореалізація знаходить аксіологічне і етичне вимірювання. За великим рахунком тільки про неї можна говорить як про творчість і самотворчість. В даному випадку індивід виступає у якості центру, що організуючого себе і своє життя, виробляє власні оцінки і погляди, робить відносно вільний ідентифікаційний вибір, залучаючись до тих соціальних груп, які на даний момент найбільшою мірою відображають його інтереси, цінності і цілі. На наш погляд, саме активний тип самореалізації дозволяє індивідові «перевершувати родове, суспільне. Кожен індивід, створюючи нове в матеріальній або духовній сфері, здатний фактично виходити за рамки колишнього родового. Індивідуальне в цьому випадку виявляється вищим родового, перевершує його наявний рівень і тим самим створює основу для його подальшого розвитку». Нескрутно відмітити, що модернізація рефлексії і процес індивідуалізації вимагають саме активного типу самореалізації.

Проте, необхідно віддавати себе звіт в діалектичному характері зв'язку пасивної і активної самореалізації. Пасивна самореалізація є необхідною передумовою активної. Ступінь представленості пасивного і активного типів може відрізнятися як на різних ступенях індивідуального розвитку, так і на різних етапах людської історії. Можна лише говорить про передування пасивного типу самореалізації активному як в історії людства, так і в індивідуальній біографії. Ймовірно, розглядати пасивний і активний типи самореалізації як негативний або позитивний, відповідно, некоректно. Річ у тому, що то один, то інший більш затребуваний на певному етапі індивідуального і суспільного розвитку. Умови сучасності дозволяють говорить про те, що «за поверхневою масифікацією і стандартизацією ховається те, що різко розширилося політ вільного самовизначення особистості», виявляє і вимагає самореалізації активного типу. Не слід скидати з рахунків і супутні процеси стандартизації, институционализации, що приводять до нових форм контролю над життям індивіда. Вибір за людиною, тобто за кожним з нас.

 


Информация о работе «Філософія самореалізації людини»
Раздел: Психология
Количество знаков с пробелами: 38593
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
51208
2
4

... початкових класів з питань стимулювання самореалізації молодшого школяра засобами мистецтва. – Острог, 2007. – 30 с. АНОТАЦІЯ Гандзілевська Г.Б. Психологічна самореалізація молодшого школяра засобами мистецтва. – Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата психологічних наук за спеціальністю 19.00.07 – педагогічна та вікова психологія. – Прикарпатський національний університет ...

Скачать
513900
3
0

... до "внутрішнього життя", що розкривається як "здатність до товариськості, психологічного розуміння чужого душевного життя... здатність до інтроспекції і споглядальної настроєності" (Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук. Мюнхен, Львів, 1995, С. 155). Антеїзм, екзистенційність та кордоцентризм - характерні риси, якими визначається специфічність, унікальність української світоглядно-фі ...

Скачать
823470
10
9

... ї моделі економіки і способів її побудови; на визначенні пріоритетних цінностей та економічного порядку, який повинен забезпечувати реалізацію цієї моделі. Тому розроблення філософії взаємодії держави і ринку передбачає дослідження багатогранності цього процесу, урахування впливу інституційного середовища на конкретну модель економіки. Без визначення цілей, цінностей у суспільстві неможливо ...

Скачать
220397
1
0

... ї соціалізація розглядається у взаємозв'язку з розвитком, вихованням і самовихованням особистості як суб'єкта соціальних відносин. Одним з перших у вітчизняній педагогіці порушив питання про соціалізацію як передумову виховання особистості В. Сухомлинський. Ще тоді, коли проблема соціалізації особистості вважалась „закритою" галуззю радянської педагогічної науки, він писав: „Суспільна сутність ...

0 комментариев


Наверх