Людина, індивід, особистість. Особистість і суспільство

4. Людина, індивід, особистість. Особистість і суспільство

Філософська антропологія не може обійти питання про зміст і мету життя. Різні філософські вчення відповідають на нього по-різному. Представники матеріалізму звертаються до розгляду об'єктивної реальності і реальної життєдіяльності людей. Представники ідеалістичних напрямків спрямовують свій зір до бога, розуму, духу, ідеї. Але не зважаючи на різноманітність поглядів, до сьогодні це питання залишається відкритим і відсутні підстави для його вирішення найближчим часом.

Характер релігійного світогляду неодмінно підштовхує нас до думки: про яке життя ми повинні міркувати і піклуватися в першу чергу - про вічне, чи ту мить буття, яка спалахує щомиті і відходить у небуття, маючи назву земного життя. Якщо це так, то велику мудрість виказав Сократ, що вбачав сенс земного життя у підготовці до вічного потойбічного існування. Теоцентризм знецінює і навіть визнає гріховними природні радощі земного існування. Якщо тіло - це темниця душі, то чи слід турбуватися про неї і, тим паче, любити її? Аскетизм, пригнічення плоті – ось вища доброчинність людського існування, стверджували і стверджують сьогодні церковники [7, 180].

Епоха Відродження заперечила геоцентризм, замінивши його антропоцентризмом. Були реабілітовані земні людські радощі і чуттєві пристрасті. Змістом життя людини оголошується не гіпотетичне блаженство після смерті, а можливість досягнення щастя і життєвих насолод у житті земному. Доказувалося, що це можливо завдяки пізнанню людського світу, її доцільній і наполегливій діяльності. Так гуманістичний світогляд вперто пробивав собі дорогу, секуляризуючи філософію сенсу людського життя.

Гуманізм епохи Відродження, разом з тим, привів до формування індивідуалізму. Індивідуаліст розуміє мету свого життя в собі самому, а його зміст – в отриманні життєвих насолод. Аморальних задоволень, за його переконанням, не існує, а інтереси інших людей для нього байдужі. Таким чином, індивідуаліст стає антисоціальною істотою, небезпечною для інших людей. Егоцентризм веде до анархізму і нігілізму, до бунту проти всякого суспільного порядку.

Людина є єдиним створінням у світі, яке усвідомлює свою конечність (смертність), тому її життя для неї самої виступає як проблема. Для людини як істоти, що воліє мислити і творити, думка про скінченність власного існування є нестерпною, якщо не знайдений духовний зміст цього існування. Проблема сенсу життя виникає як потреба певного виправдання власної присутності у світі, своєї долі та призначення. Саме завдяки такому виправданню стає можливим подолання скінченності індивідуального буття. Таємниця людського існування полягає в тому, щоб не тільки жити, а в тому, як і для чого (чи для кого) жити. За словами Е. Фрома, в самих основах людського існування вкорінена потреба в об'єкті для служіння.

Подібно до всіх світоглядних питань, питання про сенс життя є вічною проблемою: вона знову і знову ставиться людиною протягом всієї історії, отримує нові грані в духовному досвіді людства. Вона не може мати остаточного, наперед заданого вирішення для індивіда, не може бути прийнятою як "готове" знання або рецепт життя, бо потребує особистого усвідомлення і вибору [4, 181].

Можна досить умовно і схематично окреслити певні варіанти вирішення проблеми сенсу життя в історії людської культури. З античних часів відома точка зору філософа Епікура, так звана гедоністична (грецькою – "насолода", "задоволення") позиція, яку можна розуміти, як "життя заради життя". Жити потрібно так, вважав філософ, щоб насолоджуватися самим життям, отримувати задоволення від життєвих благ і не думати про час смерті. Цінність епікурейської позиції в тому, що вона застерігає нас від ситуації, при якій пошук сенсу життя відсуває на другий план саме життя. Життя є емоційністю, таємничим дарунком людині, до цього дарунку треба ставитись з вдячністю і любов'ю. Людині дана рідкісна можливість переживати неповторність власного існування зі всією гамою забарвлень його проявів – від радощів, злетів і перемог до падінь, тягарів і страждань. Разом з тим, саме епікурейство у своєму ставленні до життя виражало таку позицію: якщо воно позбавлено відповідальності за дарунок життя, то вироджується в егоїстичну позицію "життя заради себе" і веде до втрати людського відчуття повноцінності життя.

Інший шлях у здобутті сенсу життя можна назвати "життям заради інших людей", коли гарантією осмислення життя для людини постають інтереси родини, нації, суспільства, прийдешніх поколінь. Для людини, як суспільної істоти, небайдуже, що вона залишає після себе. Недаремно прожити життя – це і продовжитися у своїх нащадках, і передати їм результати своєї матеріальної і духовної діяльності. Але на цьому шляху існує небезпека опинитися в ситуації, коли саме твоє неповторне життя перетворюється лише в засіб для чогось іншого. Таким "іншим" може виявитися і певна "ідея", чи ідеал, реалізація якого потребує від людини посвятити їй своє життя (це може бути ідея комунізму, "світлого майбутнього" тощо). Якщо така позиція не пов'язана з духовною еволюцією особистості, то тоді людина стає на шлях фанатизму (історія знає безліч варіантів і класового, і національного, і релігійного фанатизму).

Самоцінність індивідуального "Я" не може розчинитися повністю в інших цінностях. Призначення та сенс життя індивіда в першу чергу стати Людиною, або – мовою релігії – "піднятися до Бога, стати образом та подобою Божою". Як писав французький філософ Г.Марсель, "піднятися до Бога – це означає ввійти в самих себе, більш того, в глибину самих себе – і себе ж перевершити". Іншими словами, у своєму житті людина повинна стати єдністю універсально-людського і неповторно-індивідуального, в розвиток свого "Я" включити весь світ – і природний, і суспільний. Таке можливо лише через живий діалог, через творче спілкування з природою, суспільством (і "ближніми", і "дальніми"), з культурою людства. Це саме те, що має назву духовної еволюції, саморозвитку людської особистості в процесі співтворчості зі світом. Конкретні шляхи духовної еволюції особистості –справа її власного вибору, особистого ризику віри і долі.

Поряд з безмірним звеличенням власного "Я" і його завищеної самооцінки, у філософії здавна існує протилежна тенденція заперечення гідного статусу та цінності людини і необхідності її існування. Цей мотив підхопили деякі представники екзистенціалізму. На їх погляд, людина від життя отримує огиду і жах, оскільки життя є процес безглуздий і абсурдний. Лише буття, спрямоване до смерті і вбачає в ній прояв вищої свободи, дає існуванню смисл і приводить екзистенцію до гідного завершення.

Тоді, в чому ж полягає сенс людського життя! У цьому питанні є об'єктивна і суб'єктивна сторона. Кожна людина – мала часточка роду людського, ланка, що з'єднує його минуле і майбутнє. Це об'єктивна сторона, що висуває свої умови індивідові: його життя має відповідати певним загальним вимогам, виконання яких сприяє нормальному розвитку людства. Суб'єктивна сторона питання про сенс життя не має однозначної відповіді. Це питання мусить адекватно усвідомлювати і зважувати кожна людина особисто, шляхом вільного морального вибору. Вести мову про сенс життя можна тільки тоді, коли поважаєш, цінуєш не тільки власне, але й чуже існування. Сенс життя полягає у всебічному розвитку сутнісних сил людини, їх реалізації на благо інших людей, водночас у задоволенні власних потреб, знаходячи в цьому відповідне задоволення, радість та щастя. Тому кожна людина має розвивати свої здібності, розгортати свої духовні сили і робити свій особистий внесок в історію. Людина реалізується через суспільство в різних виявах і на різних рівнях. Але вона і є тому людиною, що здобуваючи щось своє, робить це завдяки іншим людям і тому повинна діяти і заради них. Філософія сприяє критичному осмисленню людського буття, допомагає відшукати його смисл і посилити волю до життя.

Духовне в людині (безкорисливий пошук істини, здатність до морального вибору, до переживання прекрасного, до творчості, наявність свободи волі та глибинної самосвідомості) є не лише "суспільно-корисними" здібностями та засобами пристосування до природного і суспільного середовища. Вони є самоцінними, і саме вони лежать в основі людського "Я". Саме як духовна істота особистість виявляє себе вільним і творчо-активним індивідуальним діячем.

Таким чином, людина проявляє себе як біопсихосоціальна система, при тому її соціальний аспект постає домінуючим. Відповідно до співвідношення названих компонентів людського виразу напрацьовані поняття: індивід - особа – індивідуальність.

Індивід – це окрема людина, зазначення, перш за все її біологічних рис. Особа – це індивід із соціально обумовленими й індивідуально вираженими якостями. Під особою розуміють соціальну значущість індивіда, його соціально-етичний і психологічний вираз. Індивідуальність характеризує самобутність, неповторність індивіда, його оригінальність, особливо його духовності. Духовність особистості являє собою сплав, синтез Істини, Добра і Краси, при цьому провідну роль відіграє Добро.

Людина сприймає життя як визначений нею ж ідеал, про що стверджували ще піфагорійці, стоїки, епікурейці та ін. Суперечність між безперервним спрямуванням життя і вічним поверненням скасовується завдяки концепції надлюдини, в якій актуалізується вище втілення волі до влади як волі до свободи. Надлюдина творить закони для себе, і вона ж їм підпорядковується. Надлюдина піднялася над буденною суєтою і звільнила себе від пут дріб'язковості та мізерності земних бажань.

Яскравим представником філософії життя був Нобелівський лауреат, француз Анрі Бергсон (1859-1941). Він вважав, що життя як становлення розпочинається першопочатковим вибухом ("життєвим поривом"), котрий породжує інтелект та інтуїцію – форми життя і пізнання. Життя, розпадаючись, створює дух і матерію, а осягти його можливо лише інтуїтивно. Інтуїція сприймає живе становлення в діяльності в той час, коли інтелект пізнає лише мертві речі. У кінцевому вимірі життя у Бергсона виступає у вигляді потоку творчих енергій. Але ці енергії належать не загалу людства, а лише еліті.

Вже згаданий Вільгельм Дільтей визначав життя як культурно-історичний феномен. Щоб його зрозуміти, необхідно самопізнавати себе та використовувати метод розуміння, для чого Дільтей розпочав формувати герменевтику (вчення про розуміння та тлумачення текстів і людського буття).

Німецький філософ Георг Зіммель (1858-1918) вбачав життя на двох рівнях: органічному (смертному) і рівні "більше ніж життя", котрі є формами культури. Ці форми ніби застигають і тому гальмують розвиток життя, а від того вони знищуються та замінюються новими. Ця заміна є трагедією життя, бо йде боротьба між душею і духом, особистим і загальним, індивідуальним та спільним. У цьому руйнівному процесі творчо реалізується лише сильна людина, з рисами надособистості. Пояснення і описування феномену руйнації нічого не дає, бо його необхідно розуміти через відтворення механізмів духовної спадкоємності в історико-культурному процесі. Головне розуміння і переживання досліджуваних подій, їх інтерпретація в дусі нового часу [5, 69].

Таким чином, представниками філософії життя культура трактувалася або як сфера ворожа життю, або як саме життя, що особливо яскраво відображено в творчості вже згаданого Фрідріха Ніцше. Його праці "Анти-Християнин", "Так казав Заратустра", "Воля до влади", "По той бік добра і зла" та ін. стали спробою автора по-своєму проаналізувати кризу європейської культури на переломі століть. Його погляди нерідко характеризуються як антихристиянські, антидемократичні, інтуітивістські, індивідуалістські та волюнтаристські. Тогочасну культуру Ніцше критикував за песимізм, нігілізм, панування масовості, фемінізм і релігійність. Людина, пояснював він, є "слабкою твариною" перед натиском такої культури і змушена проявляти не волю, а інтелект, тому і є безсилою у світі. Культура ж, створена завдяки мові і символам не відображає дійсне життя, і тому людина його не знає, через те в неї згасає інстинктивна воля до життя. Особистість же, завдяки такій ("аполонівській") культурі, стає безвольною посередністю.

А от "діонісійський" тип культури вимагає оптимального розвитку індивідуальності, вольового начала, емоціонально-чуттєвого, а не раціонального сприйняття світу. Лише так формується культурне буття надлюдини. Її створює не пасивне пристосування до наявної культури, до її ідеалів і стереотипів, а власна розбудова культурних цінностей, відречення від влади духовних і соціальних авторитетів. Дійсна культура – це сфера і результат діяльності особливої людини, наділеної волею до життя і вільної від стереотипів моралі. Надлюдина – абсолютно вільна особистість, що свідомо бере на себе всю відповідальність за свої дії. Лише вона прокладає дійсний шлях в історії культури. їй не потрібна "нитка Аріадни". Надлюдина сама вказує шлях інертній безвольній "масі". Надлюдина у Ніцше водночас і ідеал соціокультурного розвитку людства, і феномен, що втілює силу Наполеона, Цезаря, Македонського тощо. Надлюдина привносить у життя героїку, патетику, стихію почуттів та емоцій. Якщо в масовій культурі слабкі герої пристосовуються до умов життя, то надлюдини творять її інший рівень. Культура маси -це вічне повернення до минулого, і лише нова популяція надлюдин розірве це зачароване коло. Вони є "дітьми майбутнього", котрі беруть це майбуття у свої руки.

Філософія життя й сьогодні має певну кількість прибічників, вивчається і розвивається.

Висновок

Таким чином, філософія історії виступає як система філософського знання світоглядного рівня, знання, яке допомагає людині духовно змінити саму себе. У світогляді кожної особистості з необхідністю, в тій чи іншій мірі, містяться філософські уявлення, ідеї, теорії, погляди на свою історію.

Виникнення філософії історії розпочинається з визначення складу і статусу, соціальної ролі та історичної долі дійових осіб історії. Першим особливим напрямом досліджень, що охоплює весь спектр взаємопроникаючих ліній філософсько-історичного пізнання постала історіософія. І першими історіософами були Геродот, Платон, Аристотель, Плутарх та інші.

Ще в стародавньому суспільстві виділяються три основні напрями філософії історії:

-   прогресистський,

-   регресистський,

-   циклічний, колоподібний.

Цей поділ є і у наш час.

Прогресистська філософія історії вважається історично першим напрямом, пануючий за умов висхідного розвитку певного соціального утворення. Класичним представником тлумачення історії як поступальної зміни був Августин Блаженний. Саме він чи не першим з релігійних філософів створив всеохоплюючу теорію історичного поступу.

Поступ історичного процесу визначається, за Августином Блаженним, двома катастрофами глобального масштабу: гріхопадіння Адама і Єви та страшним судом. Усе, що відбувається між цими двома подіями, і становить зміст всесвітньої історії. Метою ж історичного процесу є побудова суспільства Божого. Зазначена мета досягається в протиборстві тих, хто живе за людськими законами і будуть покарані посмертно, і тих, хто узгоджує своє життя з божою волею, і будуть залучені до царства Божого.

Список використаної літератури

1.  Бердяев А.Н. О назначении человека. – М.: Республіка, 1993.

2.  Загадка жизни и тайна человека: поиски и заблуждения // Вопросы философии. – 1999. – № 8.

3.  Гивишвили Г.В. О "сверхсильном" антропном принципе // Вопросы философии. – 2000. – № 2.

4.  Камю А. Бунтующий человек. – М.: Политиздат 1990.

5.  Кузин A.M. Духовное начало во Вселенной // Вопросы философии. – 1998. – № 8.

6.  Философия / Под ред. В.Н. Лавриненко, В.П. Ратников. – М.: ЮНИТИ, 2001. – С. 506-544.

7.  Философия / Под ред. В.Н. Лавриненко – М.: Юристь, 2001.–С. 448–491.

8.  Філософія: Навчальний посібник / І.Ф. Надольний та ін. – К.: Вікар. – 2001. – С 304 – 325.

9.  Философское понимание человека // Вопросы философии. – 1989. – № 2.

10.  Франкл В. Человек в поисках смысла. – М.: Прогресс, 1990.

11.  Что происходит с человеком после смерти // Науковий світ. –1999. – № 11.