Навигация
Філософія в Києво-Могилянській академії
45634
знака
0
таблиц
0
изображений
3. Філософія в Києво-Могилянській академії
Виникнення української класичної філософії насамперед пов'язане з діяльністю Києво–Могилянської академії та її засновника – Петра Симеоновича Могили (1596-1647), Митрополита Київського і Галицького, видатного діяча української культури, просвітителя і письменника. На жаль, його ім'я відоме лише у зв'язку із заснуванням академії. Проте П. Могила був реформатором усього духовного життя України. Він, по-перше, спираючись на силу козацтва, добився в 1632р. легалізації української православної церкви, єдиної на той час сили, що духовно консолідувала більшість населення України. По-друге, П. Могила у своїх працях розпочав теоретичне обґрунтування української державності. Очолюючи православну церкву в Україні, він відчував, що без державної організації життя може загинути не лише православ'я, а й саме українство. Цю думку він уперше висловив у 1637р. у передмові до "Учительного Євангелія". За П. Могилою, державою має керувати володар – людина сильної волі та великих здібностей, а в усьому іншому він "равен ест всякому человеку". Церкві відводилось лише місце радника в державному житті. По-третє, П. Могила радикально реорганізував освітянську діяльність в Україні, створивши чітку систему освітніх закладів [1, 7].
На зміну організаційно розрізненим братським і церковним школам із самодіяльними курсами навчання П. Могила запровадив поділені на класи початкові школи із чітко визначеними програмами, що вимагало спеціально підготовлених учителів. П. Могила реконструював і середню освіту, створивши ряд колегіумів: у Києві (1632), Вінниці (1634), Крем'янці (1636), пізніше – в Могилеві та інших містах. їх вихованці вчителювали у школах, багатих сім'ях, обіймали громадські посади. Крім того, зусиллями П.Могили створено перший у Східній Європі вищий навчальний заклад, що й сьогодні носить його ім'я, –Київську академію. Вона почала діяти як колегіум у 1632 році, після злиття Київської братської і Лаврської шкіл. У цих школах, а потім і в колегіумі викладали вчені, письменники, книговидавці із знаменитого гуртка при Лаврі – З. Копистенський, І. Копинський, Т. Земка, О. Митура, П. Беринда та інші.
Матеріальну й фінансову підтримку П. Могилі в його освітянських справах надавали як окремі особи, так і патріотичні сили. Наприклад, широко відомий подарунок власної землі й будівель на ній Галшки Гулевичівної "на монастир і на школу дітям як шляхетським, так і міським", як зазначила вона у дарчій. Постійно підтримували розвиток освіти запорозькі козаки. У 1620р. вони всією Січчю на чолі з гетьманом П. Конашевичем-Сагайдачним вступили до Київського братства й відтоді освітянську діяльність вважали особистою справою, виділяючи для неї значні кошти.
У київському колегіумі філософська програма знайомила спудеїв із філософськими ідеями античності, патристики, схоластики. У другій половині XVIII ст. (наявні різні дані), з відкриттям богословського факультету, колегіум переріс в академію. Це значно розширило вивчення філософії. її курс читався від 2-х до 3-х років, хоча декілька разів заборонявся владою взагалі. Він включав діалектику, логіку, психологію й метафізику. Викладачі філософії були переважно духовними особами. Проте, використовуючи у своїх лекціях твори "отців церкви", вони часто звертались як до спадку античних філософів: Платона, Демокріта, Аристотеля та інших, так і до сучасних їм ідей гуманізму та Просвітництва [4, 87].
Значний внесок у становлення класичної філософії в Україні зробили професори академії Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель, І. Кроковський, С.Я ворський та багато інших. Мислення філософів академії пізнішого періоду – Т. Прокоповича, Л. Дубневича, М. Козачинського, Г. Кониського було близьким до західних взірців філософської думки Нового часу. Вони широко використовували наукові досягнення Ф. Бекона,р. Декарта, Д. Локка, М. Коперника, Г. Галілея. Завдяки цьому філософія в академії відмежовувалася від теології, досягалося об'єктивне усвідомлення світу й людського буття. Вже Й. Кононович-Горбацький, читаючи філософський курс у 1639-1642 pp., чітко відокремлював богословський і суто філософський напрями у світобаченні. І хоча, на жаль, значна кількість академічних філософських творів до нас не дійшла, а ті, що наявні, до кінця не вивчені, є підстави для певних узагальнень.
По-перше, філософія в академії з часом набула природничих начал. Так, Гізель виказував думку про природні, а не божественні причини змін в об'єктивному світі. Професор О. Дубневич у рукописі своєї лекції зазначав: Бог творець і основоположник усього природного, нічого не робить всупереч природі". Пізніше С. Яворський, Й. Туробойський, Т.Прокопович та інші викладачі академії не раз характеризували матерію як субстрат усього існуючого.
По-друге, в академії на наукових підставах формувалася теорія пізнання. У курсах філософії, психології, логіки всебічно розглядались проблеми відчуття, пам'яті, уявлень, мови тощо. Й. Кононович-Горбацький стверджував: "В інтелекті немає нічого, чого б не було раніше у відчуттях". Філософи-могилянці Гізель, Г. Щербацький, Г. Кониський та інші займалися обґрунтуванням істини.
По-третє, в академічних курсах філософії з'явились елементи матеріалістичної діалектики. Так, на думку І. Гізеля, бог лише створив матерію і рух, а в наступному все існуюче само по собі зв'язується діями і в усьому є протилежності. Він писав, що "не можна припустити злого без доброго... ".
По-четверте, соціальний напрям філософської думки в академії складали роздуми про людину, суспільство та державний устрій. Погляди на людське буття не дуже розходились з теологічними канонами. Проте вони несли в собі елементи космізму та матеріалізму. Наприклад, Т. Прокопович називав людину часткою видимого й невидимого світу. АС. Калиновський, С. Кулябка, М. Кониський її призначення вбачали в земному житті, оскільки людина сама здатна вибирати свій життєвий і моральний шлях. "Нічого немає на землі великого, крім людини, і нічого великого у людині, крім розуму", – повчав І. Гізель.
По-п'яте, важливою умовою суспільного розвитку вважалась держава. Думки П. Могили про державний устрій розкривалися детальніше. Вже Інокентій Гізель розглядав його розквіт через реалізацію ідеї "спільного блага", за якою розвиток суспільства можливий за умови консолідації всіх верств населення: вищих і нижчих, правителів і простолюдинів. С. Яворський у своїй книзі "Камені віри" вбачав державну міць не лише в наявності мудрого і сильного володаря, а, перш за все, в розвиненій економіці, торгівлі й освіті [6, 78].
Академічні архіви вказують на глибоке знання викладачами філософії державницьких поглядів С. Оріховського, а також суджень того, хто приховався під іменем Христофора Філалета, що у своєму творі "Апокрисіс" доводив несправедливість загарбання поляками українських земель і поневолення народу. Особливо вплинула на розвиток державницьких ідей визвольна війна 1648-1654 pp.
Вона суттєво розколола погляди викладачів і випускників академії. Одні з них (Стефан Яворський, Теофилакт Лопатинський, Теофан Прокопович) доводили необхідність входження України в Росію. Друга, більш численна група і педагогів, і випускників академії виступала за незалежність України і розбудову власної держави. Це Сильвестр Косів, Йосип Тринза, Мелентій Дзик, а особливо – Іван Мазепа, Пилип Орлик, Данило Нечай і більшість козацьких полковників. Так, своєрідне теоретичне обґрунтування української держави як складової українсько-польсько –литовської конфедерації дав український державний діяч, автор Гадяцького трактату (1658) Юрій Немирич. На його думку, Україна повинна була б мати власні уряд, військо, суд, скарбницю тощо.
Ще чіткіше сформулював право українського народу на самовизначення й незалежність автор "Конституції України" (1710) та "Виводу прав України" випускник академії Пилип Орлик (7 -1742). Він стояв на позиціях договірного походження держави та республіканського устрою України: вибору народом гетьмана, урядовців, місцевої влади, обґрунтування всіх дій щодо України з боку інших країн міжнародним правом. Практично спробував реалізувати історичне право України на самостійне життя ще один випускник академії – гетьман Іван Степанович Мазепа (1744 -1809).
Таким чином, курс філософії в Києво-Могилянській академії являв собою суто класичний її варіант. Академічна філософська думка активно сприяла національно–культурному та соціально –політичному розвою українського суспільства. Це було не до вподоби царському урядові, і тому в 1817р. академія була ліквідована. Проте філософію розвивали її випускники.
Найбільш визначним з них був Григорій Савич Сковорода (1722-1794) автор багатьох філософських праць, які, на жаль, не всі дійшли до нашого часу. Його літературні твори, як-от "Байки Харківські", "Сад божественних пісень", епістолярний спадок теж насичені філософським змістом. Які ж особливості його роздумів?
По–перше, через його вчення про дві натури (видиму і невидиму) в трьох світах – мікро, макро та символічному – чітко означена думка, що природа "є у всьому перопочаткова пружина", а матерія вічна. І в той же час у природі вбачається результат божественного впливу як єдність очевидного й потайного, знаного і закритого для людей.
По–друге, світ у розумінні Г. Сковороди постійно змінюється, він суперечливий, знаходиться у вічному русі. "З переміною сутності одне стає іншим за своїм буттям," – пише філософ [11, 45].
По–третє, розкриваючи проблему пізнання світу, Г. Сковорода звертається до думки старогрецьких філософів про людський вимір усього сутнього. У нього людина є найвищою визначеністю світу. "Якщо хочемо виміряти небо, землю й моря, – розтлумачує він, – то маємо, по-перше, зміряти самих себе".
Найважливішою рисою філософії Г. Сковороди є її високий гуманізм і моральність. Це філософія добра, милосердя і доброчесності. Вона возвеличує людину праці й різко засуджує ледарство, вважаючи його причиною суспільного нещастя. Знаменита сковородинівська ідея "сродності праці" витікає з уявлення про дійсне людське щастя, коли людина має задоволення від результатів своєї діяльності. Наприклад, у "Байках Харківських" домінує думка про необхідність перетворення праці із засобу існування в життєву потребу та найвищу насолоду людини. Шлях до цього Г.Сковорода вбачав у вихованні та освіті. Він по –новому розумів призначення педагогіки, котра повинна слугувати духовному розвиткові особи. Лише так можна побудувати досконале суспільство. Сама особа має прагнути до його ідеалів, педагог же – допомагати в цьому. Його місія – формування вихованця не тиском власної інтелектуальної переваги, а делікатною допомогою в пошуках свого покликання.
Слід звернути увагу і на кордоцентризм Г. Сковороди, його "філософію серця". В основі стосунків між людьми він бачив не холодні міркування про зиск чи прибуток, а безкорисливість, сердечну доброту, милосердя. Сам він у своєму житті був безсрібником, що відбив у власній епітафії: "Світ ловив мене, але не спіймав".
Г. Сковорода справив великий вплив на подальший розвиток української філософської думки. У його добу творив ще один український філософ, теж вихованець Києво-Могилянської академії, Яків Павлович Козельський (1729-1793). Особливо оригінальною працею є його "Філософічні пропозиції", де він розвинув гуманістичні ідеї французьких просвітителів, сформулював думку про покращення людської долі через освіту, розвиток культури та моралі. Визначаючи завдання філософії, Я. Козельський вчив, що вона повинна розв'язувати проблеми пізнання природи речей, допомагати в пошуках істини. Він теоретично обґрунтовував ряд філософських категорій: субстанції, буття, матерії, простору та часу, необхідності, випадковості та ін. У соціальних відносинах засуджував кріпосництво, співчував гнобленим. Шляхи до покращення життя Я. Козельський бачив у справедливих законах та освіті народу.)
Пробудження національного життя в Україні дало поштовх до розвитку рідної мови і літератури, представленої творчістю П.Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка, Л. Глібова – в її східній частині, М. Шашкевича, І. Вагилевича, Я. Головацького – в західній. Розвивалася також і філософська думка як ідеалістичного, так і матеріалістичного спрямування.
Ідеалістичні філософські ідеї розгортали, перш за все, викладачі Київської духовної академії, що була відкрита в 1819р. на базі колишньої Києво-Могилянської академії. Курс філософії тут увели лише в 1831p., оскільки філософія й етика в Російський імперії офіційно вважалися богопротивними й аморальними. У курсі філософії духовної академії особливо цінувалися ті філософські системи, які заперечували матеріалізм, і самі вони були спрямовані на обґрунтування божественного впливу на все існуюче та розгортання ідеї "богопомазання" царської влади.
Одним з вагомих дослідників філософських течій минулого в 70-ті pp. XIX ст. був філософ-ідеаліст Сильвестр Сильвестрович Гогоцький (1813-1889). Його праці, особливо чотирьохтомний "Лексикон", стали своєрідною філософською енциклопедією того часу. В них знайшли оригінальне розкриття філософські системи Канта, Гегеля, Шелінга та інших західних філософів. Оригінальність творів Гогоцького полягає в теологічному тлумаченні проблем буття та мислення [9, 122].
Потребує подальшого вивчення філософська спадщина ще одного видатного філософа-ідеаліста Памфіла Даниловича Юркевича (1827-1874). Його називають автором філософської концепції кордоцентризму ("філософії серця"). Світ П. Юркевич, як і Г. Сковорода, бачив у трьох іпостасях: "ноуменальній" – царства вічної правди; "реальній" –царства розумних істот; "феноменальній" – примарного існування тілесності. За Юркевичем, основою унікальності й неповторності людської особистості є її серце. Розум породжує холодну розсудкову діяльність, а серце – палкі прагнення, воно скеровує людську мораль у русло добра та милосердя.
Дещо інакше мислили представники матеріалізму. Особливе місце в історії української філософії посідає громадівець Олександр Опанасович Потебня (1835-1891), родом з Роменщини. Видатний український філолог, академік, він першим здійснив філософське обґрунтування зв'язку мови і мислення. Слово, за Потебнею, є людським знаряддям удосконалення думки. Воно народжується (як поняття) завдяки практичній діяльності людей. Розвиток же діяльності йде через творче освоєння світу, що є результатом активного розумового процесу. У поглядах на розвиток суспільства О. Потебня підкреслював суттєву роль мови і науки в соціальних змінах і соціалізації людей, активно відстоював право української мови, як і всієї духовної культури України, на власне існування.
Значний внесок у філософську думку України зробив обдарований учений – історик, видатний політичний мислитель Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895). Він по–своєму підійшов до визначення державності, нації, партії, громади, вбачаючи в них не реалізацію інтересів окремих осіб чи їх груп, а захист інтересів усіх прошарків населення. Він вважав їх дійовими соціальними інституціями для регулювання суспільних відносин. Людство, на думку М. Драгоманова, має організуватись за націями. Тому він виступав проти його поділу на держави, які об'єднують в собі різні нації, одна з яких обов'язково займає пануюче положення, що несе нещастя для інших. Основною формою суспільного життя М. Драгоманов вважав громаду – вільну спілку людей, об'єднаних спільною мовою та виробничо-професійними інтересами. Головною одиницею громади повинна завжди бути особа, добробут і щастя якої є вищим критерієм діяльності суспільства. У процесі формування соціальних спільнот М. Драгоманов рішуче відкидав терористичні, насильницькі методи. Суспільні зміни мають відбуватись на засадах пріоритетності загальнолюдських інтересів і цінностей перед індивідуальними або груповими.
Висновки
Після набуття Україною незалежності створені благодатні умови для наукової праці у філософській сфері. Великі перспективи для творчої діяльності відкрилися перед науковцями філософських кафедр і факультетів вищих навчальних закладів. Ними значно змінено, оновлено та розширено програми базових філософських курсів, введені й читаються спецкурси з історії світової філософії, історії української філософської думки, філософії природничих знань.
Значно розширене вивчення сучасної західної філософії, всіх її напрямів, шкіл і течій. Окремий розділ складає соціальна філософія, а провідне місце в ньому займають проблеми державотворчості, етнокультури, суспільного прогресу, формування особи та її індивідуальності, духовного життя суспільства.
Докорінної перебудови зазнав Інститут філософії АН України. Тут скасовано підрозділи, існування котрих було зумовлене політичною кон'юнктурою. Сьогодні в Інституті, поряд з традиційними для світової практики філософськими структурами, перебудовані й створені відділи історії філософії України, історії зарубіжної філософії, філософії релігії, історії релігії в Україні та інші.
Нового звучання набув журнал "Філософська думка". Широка палітра сучасної філософської думки та її історичних аспектів знаходить місце на шпальтах журналів "Вісник Національної Академії наук України", "Віче". "Сучасність" і багатьох інших.
Але дійсно істотні зміни в розвої української філософії, роботі філософських кафедр і факультетів ще попереду.
Необхідна наполеглива праця по створенню власних об'єктивних за змістом підручників і посібників з філософії та їх виданню в достатній кількості.
Ще не до кінця вивчена філософська думка української діаспори. До останніх літ філософська діяльність українців, що мешкають в інших землях, в Україні була під забороною. Вона згадувалася лише для критики в негативному плані. І це тоді, коли за кордоном проживають мільйони українців, які створили там свої наукові та культурні центри, освітні заклади, розвили багату видавничу справу.
Історію філософської думки української діаспори необхідно розділити на два періоди: перший – до другої світової війни, другий – після неї і до наших днів. Підставою для такого поділу слугує те, що представниками першого періоду були безпосередні вихідці з України, а другого – нащадки перших українських переселенців.
Список використаних джерел
1. Бичко А.К., Бичко I.B., Табачковський В.І. Історія філософії: Підручник. – К.: Либідь, 2001. – С.305-404.
2. Введение в философию: Учебник. – М.: Политиздат, 1991. – Ч.1.
3. Горський B.C. Історія української філософії: Курс лекцій. – К.: Наукова думка, 1996.
4. Історія філософії України: Підручник. – К.: Либідь, 1994.
5. Історія філософії України. Хрестоматія: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 1993.
6. Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософської думки в Україні: Курс лекцій. – К.: Вища школа, 1999.
7. Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1997.
8. Качуровський М.О. З історії української філософії: Навчальний посібник. – Суми: СумДПУ, 2000.
9. Філософія: Підручник / За ред. Г.А.Заїченка та ін. – К.: Вища школа, 1995. – С.185-205.
10. Філософія: Навчальний посібник / І.Ф.Надольний та ін. – К.: Вікар, 2001. – С.135-142.
11. Философия / Под ред. В.Н.Лавриненко. – М.: Юристь, 2001. – С.218-245.
Похожие работы
... є в тому, що засудивши один авторитарний режим, В. Левинський (і не лише він) змушений був силою обставин погодитися на компроміс у роки війни з іншим тоталітарним режимом. Певний внесок у розвиток політичної думки зробив письменник, публіцист Антін Крушельницький. У ряді своїх статей він виступив опонентом Д. Донцову та іншим представникам чинного націоналізму. Особливо гостро він виступив проти ...
... народного і вселюдського досвіду, як ми знаходимо його в книгах древніх, що вік їхній вимірюється тисячоліттями. 3. Філософські погляди М. Драгоманова, І. Франка, Лесі Українки Величезної цінності вклад у розвиток української філософії другої половини XIX- початку XX ст. зробили М.П.Драгоманов (1841-1895), І.Я.Франко (1856-1916) та Леся Українка (1871-1913). /Найсуттєвішою рисою філософії ...
... йно, а не насправді, воно не могло ставати метою в житті реальних людей. Українські мислителі розглядали проблему "остаточної мети" в житті людини в двох аспектах. Оскільки в Україні у XVII ст. раціоналістичні погляди ще тільки зароджувалися, а віра в Бога залишалася важливим складником ментальності, професори Києво-Могилянської академії розглядали "фізичну" (або "просто останню") і моральну мету ...
... , насамперед для того, щоб затвердитися на рекламному ринку і дістати прибуток, витиснути з ринку реклами закордонних конкурентів займающих ринок по праву приналежним вітчизняним рекламним агентствам. Розвиток рекламних агентств є прибутковою діяльністю для підприємців, підприємств рекламодавців усіх форм власності. Щоб вижити на ринку реклами рекламним агентствам необхідно розвивати нові шляхи ...
0 комментариев