Філософія неопозитивізму і постпозитивізму

3. Філософія неопозитивізму і постпозитивізму.

Позитивізм як форма філософії проходить у своєму розвитку ряд етапів - позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм, але її основні вихідні ідеї при цьому залишаються практично незмінними.

Основні ідеї позитивізму були сформульовані французьким філософом Огюстом Контом (1798-1857 рр.). Вся попередня філософія, на думку Конта, орієнтувалася на теологічні і "метафізичні" питання і тому ніколи не була науковою. Вона націлювалася на осягнення "внутрішньої природи речей", на пошуки "перших і кінцевих причин", смислу життя і тому подібних характеристик, які не підлягають безпосередньому спостереженню;

саме тому попередня філософія є химерою, невиразною, нереальною. Завдання полягає в тому, щоб створити нову "позитивну" філософію, яка б займалася такими питаннями, котрі можна перевірити фактично, за допомогою спостережень. Подібні ідеї розвивали англійські філософи Дж. Стюарт Мілль (1806-1873 рр.) і Герберт Спенсер (1820-1903 рр.).

В другій половині XIX ст. розпочинається етап так званого "другого позитивізму", творцями якого стали Е. Мах (1838-1916 рр.) і Р. Авенаріус (1843-1896 рр.). На початку - XX ст. виникає і набуває поширення новий варіант нозитивістської філософії - "третій позитивізм", або "неопозитивізм". Неопозитивізм розвивається у руслі головного ідейно-теоретичного спрямування перших двох етапів позитивізму. На перших порах розвитку неопозитивізму (20-ті - початок 30-х років) головна увага звертається на вироблення такої методики, за допомогою котрої можна було б чітко розмежувати твердження, що мають смисл від безсмислових. Така методика - "верифікація" - була розроблена головним чином у рамках Віденського гуртка. Суть принципу верифікації полягає в тому, що кожне твердження необхідно зіставити з фактами. Якщо при цьому виявиться принципова неможливість зіставлення якогось твердження з фактичними даними, то воно вважається позбавленим смислу, "псевдотвердженням" і від нього потрібно звільнитися. Однак при застосуванні верифікації виявилася практична неможливість зіставити твердження з фактами. Адже, як зазначав засновник Віденського гуртка М. Шлік (1882-1936 рр.), події, про які ми твердимо, що вони відбувалися навіть дві секунди тому, зараз вже не існують: вони залишилися в минулому. Ніяк не можна, виявляється, щось твердити про майбутнє, оскільки фактично воно ще не існує. Все це спричинило крах принципу "верифікації".

З критикою верифікації виступив австрійський філософ Корл Поппер (нар. 1902 р), який запропонував замінити принцип верифікації на принцип "фальсифікації", тобто займатися пошуками таких фактів, які спростовують ті чи інші положення і теорію в цілому. Якщо таких фактів не виявлено, то теорія вважається достатньою, виправданою. Саме К. Поппер стоїть біля витоків новітніх позитивістських течій, які об'єднуються терміном "постпозитивізм". Специфічною ознакою постпозитивізму є те, що його представники (Т. Кун, І. Лакатош, П. Фейєрабенд і ін) висувають тезу про зв'язок наукового знання з історичним соціально-культурним середовищем. Однак в цілому і постпозитивістські концепції не виходять за межі основних принципів класичного позитивізму.

Однією з відмінних рис сучасного "постпозитивізму" є те, що його представники відмовилися від тези про вирішальну роль емпіричних фактів у спростуванні або підтвердженні теорії Так, І. Лакатош, аналізуючи співвідношення між теорією і емпіричним матеріалом, відзначає що для науки XX ст. типовою є така ситуація: "коли програма досліджень вступає у конфлікт з відомими фактами, теоретики будуть вбачати причину цього в недосконалій експериментальній техніці, вважати недосконалими теорії спостереження, котрі знаходяться в її основі і виправляти дані, отримані експериментаторами" (Лакатос И. Методология научных исследовательских программ. - Вопросы философии, 1995, №4, с.145). Тобто, основні зусилля будуть спрямовані на те, щоб виявити, в чому полягає недосконалість емпіричного (фактичного) матеріалу, а не теорії (як це було в позитивізмі).

4. Онтологія людського буття в психоаналізі.

Засновником психоаналізу є австрійський психіатр 3. Фрейд (1856-1939 рр). В загально-філософському плані Фрейд і його послідовники розглядають психіку людини як щось самостійне, що існує незалежно від суспільства, тлумачать індивідуальне життя та історію суспільства як прояв несвідомих потягів людини і цілих народів.

Основні праці З. Фрейда "Вступ до психоаналізу", "Психологія несвідомого", "Майбутнє однієї ілюзії".

Книга "Вступ до психоаналізу: Лекції" З. Фрейда - теоретичний виклад принципів і методів психоаналізу. У викладеній концепції З. Фрейд постулює існування несвідомого як найважливішого компонента людської свідомості. За Фрейдом, людською поведінкою керують ірраціональні психічні сили.

У згаданій праці З. Фрейд дає нове трактування структури людської особи. Його модель особи передбачала багатоплановість мотиваційних структур людської поведінки, подання у цих структурах біологічного, індивідуально-особистої? (Его) та соціального (Супер-его) рівнів організації. Біологічне зводилось до енергії лібідо, соціальне - до сексуальної спрямованості людини, а індивідуально-особисте має безперервно узгоджувати вимоги, які ставить реальність, несвідоме до Супер-его.

З. Фреид зосередив увагу на проблемі ставлення психоаналізу до релігії, науки й світосприйняття. Вважаючи свої теоретичні побудови суто науковими, З. Фреид піддає критиці релігійне світосприймання.

Релігію він вважає особливою формою колективного неврозу. Всі інші області людської культури - мораль, мистецтво, фольклор - теж є виявом несвідомого в людини, які сублімуються і набувають раціональних форм.

Найбільш відомими послідовниками З. Фрейда були К.Г. Юнг і Е. Фромм. Вони уточнили вихідні положення психоаналізу, оновили їх і тому їхня концепція отримала назву неофрейдизму.

Е. Фромм (1900-1980 рр.) - американський філософ, психолог, соціолог, представник неофрейдизму.

Праці Фромма "Втеча від свободи", "Духовна суть людини", "Психоаналіз і релігія" посідають значне місце у філософській антропології.

Праця Е. Фромма "Духовна суть людини" дає розгорнуте тлумачення людської природи з огляду на соціальну психологію. Крім тего, у праці аналізується тоталітаризм як політична практика? і система мислення.

Е. Фромм дивиться на людину як на унікальне творіння Всесвіту, незбагненне й загадкове.

Викладаючи свою точку зору, Е. Фромм водночас намагається аналізувати філософські підходи до аналізу людини, її специфіки, природи.

На думку Е. Фромма, сутність людини слід шукати в - історично відтвореній суперечності, яка відбиває унікальність людини як соціоприродної істоти. Він вважає, що слід уникати аналізу лише психічного або лише соціального в людині: 3 одного боку, людина належить до світу тварин, але з іншого - вона відокремлена від тваринного світу. У підсумку Е. Фромм стверджує, що-суть людини - в її унікальності, одночасній належності до природи і до культури.

Розробляючи концепцію особистості, Е. Фромм виходить з проблеми гуманізму і загальнолюдських цінностей. У річищі цієї проблематики рекомендується робота "Психоаналіз і релігія", в якій розглядаються "авторитарний" і "гуманістичний" моменти у релігії. Захищаючи гуманістичні принципи, Е. Фромм намагається знайти прибічників усюди, у тому числі і в релігії, філософ вважає що християнство підхопило загальнолюдські правила моральності і підняло їх до рівня "заповіді", яка начебто стоїть над людськими відносинами. Водночас у християнстві є й інші "заповіді", які викликають непорозуміння.

Виділяючи гуманістичні моменти релігії та її позитивний зміст, Е. Фромм намагається знайти форму компромісу, яка б дозволила об'єднати людей через загальнолюдські цінності.