Неотомізм - головний напрямок сучасної релігійної філософії. Тейяр де Шарден

6. Неотомізм - головний напрямок сучасної релігійної філософії. Тейяр де Шарден.

Відродження філософії томізму (філософії Ф. Аквінського) відбувається в кінці минулого століття. Оскільки основні положення томізму розроблялися в XIII ст:, то їх у незмінному вигляді перенести в XX ст. було неможливо. Перед релігійними філософами постало завдання оновити томізм, що і було зроблено. Нині ця філософська течія називається неотомізмом. Один із головних принципів Ф. Аквінського - твердження про "гармонію" віри і розуму, релігії та науки - набуває в текстах сучасних його послідовників цілком модерного звучання. Багатовічний конфлікт між прихильниками науки і релігії тлумачиться як результат трагічного непорозуміння і як неправильне осягнення алегоричного характеру змісту "Святого письма".

Серед найбільш впливових напрямів сучасного неотомізму е тейярдизм, заснований теологом, палеонтологом і антропологом П'єром Тейяром де Шарденом (1881-1955 рр).

Головна праця Тейяра де Шардена "Феномен людини" - це спроба відповіді на питання про те, яка природа людини, її походження, сенс буття, взагалі цілісні характеристики людини як біологічної і водночас надбіологічної, свідомої істоти.

На першому плані у Тейяра стоїть еволюція, її значення підкреслюється з граничного загостреністю. Відвертаючи старозаповітний міф про створення богом першолюдини - родоначальниці всього людства, Тейяр вважав, що людина - найдосконаліший результат багатотисячної еволюції органічного світу. Замовчуючи питання про початок світу, Тейяр все ж схиляється до прийняття теорії "вибуху", "Всесвіту, що розширюється". У момент вибуху з речовини шляхом трансформації виникли стійкі одиниці елементарної матерії. "Переджиття", прихована "радикальна енергія" веде матеріальний світ шляхом ускладнення. Еволюція починається ще задовго до появи живих організмів. Життя виникає один раз в одному місці. Виникає воно шляхом стрибка (внутрішньої революції). Окрім того, і перехід від тварини до людини, виникнення думки здійснюється шляхом стрибка.

Тейяр не має великої потреби у виправданні догмата первородного гріха, який зобов'язаний пояснити існування зла в світі. Зло, за Тейяром, це передусім людські страждання, але воно є необхідним для людського роду стимулом до вдосконалення, потім, зло - це роз'єднаність, поступово переборювана всім механізмом еволюції, впритул до майбутніх стадій людського розвитку. Це переборювання відбувається через страждання. З виникненням людини нарівні з біосферою з'являється ноосфера. На думку Тейяра, вона не може зупинитися в своєму розвитку, оскільки є частиною еволюції. Кінцевою найдосконалішою точкою прогресу є "точка Омега". Тейяр глибоко переконаний, що весь розвиток людства спрямований до цієї вищої духовної сутності.

1. Соціально-філософські погляди Т. Шевченка, М. Костомарова, М. Драгоманова.

Т. Шевченко (1814-1861 рр.) - український поет, художник, мислитель.

Важливою особливістю суспільно-політичних поглядів Т.Г. Шевченка є їхня послідовна і безкопромісна антикріпосницька спрямованість. Кріпацтво і самодержавство він справедливо вважав основною причиною соціальних і економічних негараздів в Російській імперії.

Надзвичайно важливий бік діяльності Т.Г. Шевченка - його непримиренна боротьба проти самодержавної політики національного гноблення народів. Він рішуче відстоював демократизм у національному питанні, вважав за необхідне виховувати в народних масах пригноблених націй почуття національної гідності, прагнення боротися за рівність.

В історичному минулому України його цікавили події і традиції, пов'язані з визвольною боротьбою українського народу проти іноземних загарбників, проти соціального рабства і національного гноблення. Поет високо оцінив Запорозьку Січ, яка відіграла важливу роль в історії України і становить її славну сторінку, була суспільно-політичними ідеалом Шевченка в минулому. Саме козацьке військо було могутнім двигуном, серцевиною всіх національно-визвольних козацько-селянських війн і повстань.

Хвилювала Т.Г. Шевченка й слов'янська проблема. Розв'язував він її з позицій революційного демократизму і братерської єдності слов'ян. Поет рішуче викривав реакційні антислов'янські та панслов'янські "теорії" пангерманістів і слов'янофілів.

Світосприйняттю Шевченка притаманний принциповий антропоцентризм, що зумовлює сприйняття навколишнього світу природи, історії й культури крізь призму переживань, бажань, потреб і прагнень людської особистості. Для Шевченка цей світ уособлює Україна. Україна для нього - це екзистенційний стан буття. Його особиста доля й доля його народу стають віддзеркаленням одне одного.

Микола Костомаров (1817-1885 рр) - історик, етнограф, громадський діяч. При вивченні його соціально-філософських поглядів варто насамперед звернути увагу на працю "Книги буття українського народу". У зазначеному творі Костомаров висвітлює трагічну історію українського народу і виголошує впевненість, що він обов'язково відродиться як самобутній культурний етнос.

В 1861 році Костомаров публікує велику статтю, в якій робить спробу проаналізувати основні риси української духовності у порівнянні з російською. Головний висновок, що його доходить Костомаров, такий: український народ має свої власні етнопсихологічні характеристики, які виокремлюють його серед інших народів, зокрема російського.

Коротко принципи відмінності українського та російського менталітету зводяться, за Костомаровим, до таких моментів:

1) у росіян панує загальність над особистістю. Українець вище цінує окрему людину, ніж загал;

2) росіяни нетерпимі до чужих вір, народів, мов. На Україні ж люди звикли з незапам'ятних часів чути в себе чужу мову й не цуратися людей з іншим обличчям;

3) росіяни - народи "матеріальний", українці ж прагнуть "одухотворити весь світ";

4) українці дуже люблять природу, землю, тоді як росіяни відносяться до неї байдуже;

5) у суспільному житті росіян ціле панує над людиною. Українці ж цінує особисту свободу.

М. Драгоманов (І841-1895 рр.) - український історик, суспільно-політичний діяч.

Основні філософсько-соціологічні погляди М. Драгоманова викладені у двотомному виданні "Літературно-публіцистичні праці".

М. Драгоманов був переконаний у безмежних можливостях людського розуму і науки пізнати навколишній світ. І хоч людина не відразу, а поступово доходить до пізнання суті певних явищ, хоч наука "не одразу доводить людей до правди, хоч по дорозі дає людям і помилки, а іноді й горе, але тільки пробою та взаємною наукою люди доходять до правди".

У своїх дослідженнях приділяв значну увагу проблемі методу. Для пізнання суспільного життя він використовував соціологічний метод, який передбачав аналіз основних елементів кожного соціального явища, суті розкриття їх зв'язку і взаємодії. Прагнучи до вивчення власної суспільства, вчений досліджував його історичне минуле, а також такі його здобутки, як фольклор, народну словесність, літературу, науку, релігію, а частково й економічні обставини життя народу. Але при цьому він найбільшої переваги надавав політиці й культурі (вихованню).

Звертаючись до розвитку суспільства, М. Драгоманов виходив з того, що економічна діяльність людей має на меті задоволення їхньої вродженої потреби живлення, обміну речовин.

Але, відзначаючи велике значення економічних факторів у розвитку суспільства, М. Драгоманов не міг погодитися з тим, що людина має пише цю одну вроджену потребу - живлення.

За Драгомановим, не слід однобічно переоцінювати значення економічних чинників, оскільки людство однаковою мірою загинуло б і від голоду, і від безпліддя, і від ідіотизму. Тому безглуздо вирішувати, яка саме потреба найголовніша, оскільки кожна них головна.

Характеризуючи соціологічні погляди М.П. Драгоманова, слід зважати на те, що "основною одиницею" суспільства він вважав людську особу. Її добробут і щастя були для нього метою поступу. Тому Драгоманов виходив з того, що головною формою "скупчення осіб" є громади й товариства.

2. "Філософія серця" П. Юркевича.

Філософія П.Д. Юркевича (1826-1874 рр.) є продовженням і подальшим розвитком тих ідей, котрі були закладені попередньою вітчизняною філософською думкою. Особливо близько вона споріднена з вченням Г.С. Сковороди.

В загальному плані варто відзначити, що філософія Юркевича протистоїть панлогізму і панраціоналізму, які утвердилися на початку XIX ст. в європейській філософській думці, в тому числі і в російській. Ці течії намагалися все духовне життя людини звести до логічного мислення; саме воно є, затвердженнями представників цих напрямків, підґрунтям всіх інших духовних здатностей людини.

Твердження, що всі сторони душевного життя можна звести до мислення, є однобічним і помилковим. Коли б наше духовне життя обмежувалося мисленням, зауважує Юркевич, то світ здавався б нам впорядкованим, але неживим, він був би для нас якоюсь математичною величиною, а не природою і людиною у всьому їх багатстві. Саме на критиці раціоналістичної тенденції у європейській філософії, релігії та моралі і створює він свою систему, яку називає "Філософією серця".

За Юркевичем, людину в її моральній і духовній загалом свободі неможливо пояснити, виходячи із. наукових законів, бо вона є неповторною, унікальною особою, або індивідум. Тому, вважає він, не в розумі, а у серці "людини міститься джерело для таких явищ, які виявляють себе в особливостях, що не випливають із жодного загального поняття або закону". Саме серце є зосередженням усіх дій душі, освітлює й забарвлює дійність, воно визначає обрії життєвого світу людини.

Розглядаючи вихідні засади вчення про буття Юркевича, варто відзначити що він розуміє реальність плюралістичне, складеною з трьох сфер:

1) ноуменального світу, ідеального світу ідей;

2) реального світу, що є царством розумних істот;

3) феноменального світу примарного існування тілесності. Активна взаємодія всіх цих трьох світів і становить гармонію світу в цілому. Ці три світи є не рівноцінними: світ ідей є визначальним стосовно двох інших. "Бог творить світ з огляду на ідеї як на першообрази ідей", а "предмети досвіду виявляються позбавленими істинного буття".

Гармонійна взаємодія трьох світів не означає їх повної прозорості. Насамперед, це стосується реального світу розумних істот. Звичайно ж, оперуючи ідеями, розум пізнає буття розумних істот, але, будучи сферою загального (узагальнюючого), він принципово не може вичерпати індивідуальне. Цілком спроможний відповісти на питання, що є розумні істоти, він неспроможний дати відповідь на питання, хто вони є.1 вже зовсім неможливо за допомогою розуму осягнути Бога. Бог, в тлумаченні Юркевича, є істота надрозумна, і тому принципово недоступна людському логічному пізнанню. Для людини знання про світ ідей, про Бога стають частково відомими завдяки одкровенню, а не "повільній" й "опосередкованій" діяльності розуму; ці глибинні знання є "безпосередніми одкровеннями істини, які виникають раптово й які мають місце в нашому "серці". Розум, голова керує, диригує нашим життям, але породжує його наше серце.