Цінності філософії Відродження

Цінності філософії Відродження

1. Гуманізм і проблема цілісної людської індивідуальності в працях мислителів Відродження

Епоха Відродження (ХІV-ХVІ ст.) – важлива віха в культурному й інтелектуальному розвитку Західної Європи. Центром Відродження була Італія, її ідеї поширювалися на інші країни – Німеччину, Францію, Англію, Голландію і т.д. В центрі духовної культури цієї епохи – нова людина, що формувалась в умовах все більш інтенсивного міського життя. Для розуміння цієї людини релігійний аскетизм та ригоризм були недостатніми. Духовна культура та суспільне життя поступово звільняються від влади церкви і церковних інститутів (процес секуляризації).

Це зумовило поворот від цінностей релігії до цінностей філософії: відроджувався інтерес до вчень античних грецьких і римських мислителів – Ренесанс. Предметом роздумів мислителів епохи Відродження стає буття людини у всіх його проявах. Філософським змістом епохи Відродження став гуманізм. Людині належить перше місце в ієрархії живих істот, тому що вона володіє незрівнянним божественним даром – розумом. Якщо релігійний християнський світогляд в цілому стверджував, що спочатку завжди стояв Бог, і лише потім – людина, то гуманісти почали з людини, а вже потім говорили про Бога. Бог в їх світоглядно-філософських побудовах продовжував відігравати почесну роль “творця” світу, але поряд з ним з’являється людина, “співмірна” з Богом, “другий бог”, як сказав М. Кузанський.

Гуманісти намагаються до повної реабілітації тілесного начала в людині, обожнюють людину, формують ідеал всебічно розвинутої людини, максимально наближуючи її до Бога в творчій діяльності. Людина розглядається як центр і смисл світобудови. Філософія стає антропоцентричною (від грецьк. “антропос” – людина).

Не слід однак думати, що релігія була остаточно відкинута. Християнські догми й авторитети ще зберігали силу, але розум, що пробуджувався, тепер виступав рівноправним партнером релігійної віри, оскільки тільки він міг розглядатися як опора в земному житті, а воно, у свою чергу, стало значною мірою самодостатньою цінністю. Гуманізм формувався на ґрунті перш за все античної грецької і римської літератури. У працях гуманістів ми зустрічаємо численні звертання не тільки до філософії Сократа, Платона, Аристотеля, Епікура, Цицерона, Сенеки й інших філософів; до поетів Вергілія і Овідія, але і до релігійних ідей Августина Аврелія, Фоми Аквінського й ін.

У італійському гуманізмі виділяються два напрямки: один з них тяжіє за змістом до громадянської тематики (влада – правитель – громадянин – людина), інший – бере за основу людину як цінність самому по собі.

Місце людини у світі, його свобода, його доля хвилюють таких мислителів, як Данте Аліг’єрі, Франческо Петрарка, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Еразм Роттердамський, Макіавеллі, Томас Мор, Мішель де Монтень і ін.

Родоначальником гуманістичного руху в Італії вважається Ф. Петрарка (1304-1374 рр.). У філософському діалозі “Моя тайна” він полемізує з філософами-схоластами, виправдовуючи “земні” устремління людини. Підтримку він шукає у Цицерона, Сенеки, Вергілія, “князя філософів” Платона і інших античних мислителів. Ранні гуманісти намагаються наповнити християнське віровчення античними, “язичеськими” морально-філософськими ідеями, критикуючи клерикальну ідеологію і схоластичну філософію.

Гуманісти відкидають дуалістичне протиставлення тілесного і духовного в людині, стверджуючи, що природа людини єдина, а тому не можна вважати щасливим того, у кого страждає душа або тіло. З цих позицій вони ведуть полеміку проти аскетизму, чернечої обітниці та розробляють вчення про гідність людини.

Видатним представником гуманістичної філософії раннього Ренесансу був Лоренцо Валла (1407-1457 рр.). Всупереч аскетичному моральному ідеалу християнства Валла звертається до етики епікурейства для обґрунтування повноти життя людини, духовний зміст якого неможливий без тілесного благополуччя, всебічної діяльності почуттів людини. Він доводив, що в насолоді немає нічого аморального. “Насолода – це благо, до якого прагнуть повсюди і яка полягає у задоволенні душі і тіла, що греки називали “гедоне”, – пише він в “Насолода як істинне благо” (1431 р.). Насолода – це відсутність страждання. Кращий засіб домогтися цього – самоусунення від тривог і небезпек, від суспільних і державних справ; те що Епікур називав «прожити непомітно».

«Саме поняття високої моральності, – пише Валла, – є порожнім, безглуздим і дуже небезпечним, і немає нічого приємніше, краще насолоди». У його трактаті докладно розглядаються всі види насолод, і цим він звертає увагу на нашу тілесну природу, що, як правило, у силу тих чи інших причин, відтісняється в нашій свідомості на дальній план і нагадує про себе лише тоді, коли тіло захворіє, чи ми розчаровуємося в колишніх цінностях і намагаємося знайти себе. Сенс життя треба шукати не в келіях ченців, вважає Валла, а в самому житті.

Однак тлумачення принципів етики епікурейства в цю епоху провадилось з індивідуалістично-прагматичних позицій. Валла підкреслював невикорінний егоїзм природи людини, зумовлений законом природного самозбереження. Саме це відображало основні соціально-психологічні риси епохи глибокого індивідуалізму.

Намагався повністю реабілітувати тілесне начало в людині і Джонаццо Манетті (1396-1459 рр.). Духовно-тілесна людина так прекрасна, що будучи творінням Бога, разом з тим послуговує основною моделлю, за якою вже стародавні язичники і християни малюють своїх богів. У людині все гармонійно – кожний орган якнайкраще відповідає своєму призначенню. Наприклад, голова людини, її особливе місце пояснюються необхідністю високого розташування органів почуттів, щоб вони могли служити людині для пізнання; форма голови – опукла попереду і позаду і сплющена з боків і тому найбільш ємна і малоуразлива, найбільш досконала з погляду математичних розрахунків, – дає можливість вмістити мозок і захистити його від зовнішніх ушкоджень; великі розміри голови і її окружність дозволяють укласти «красиво і зручно» великий за обсягом мозок і т.д.

Висловлюючи захоплення на адресу людського тіла, Манетті підкреслює значимість і духовних сторін життя людини. В одному з своїх творів – “Про гідність та вищість людини” – він стверджує думку, що гідність людини перш за все – в багатоманітних проявах діяльності її рук і розуму. Людина – творець великого і прекрасного царства культури. Манетті наводить приклади результатів її діяльності: єгипетські піраміди, всесвітньо відомий Флорентійський собор, купол якого був зведений Філіппо Бруналескі без будь-якого дерев'яного чи залізного каркаса; чудесному кораблі аргонавтів, Ноєвому ковчезі, поетичних творах, художніх полотнах і т.ін.

Обидві книги (Манетті і Валли) були занесені Ватиканом в індекс заборонених книг – це саме по собі красномовно говорить про їхню значимість.

Прославляє гідність людини, велич її природи і Джованні Піко делла Мірандолла (1463-1494 рр.). Він проголошує людину винятковою особою, завдяки наявності в ній свободи волі та здатності до безмежного життєствердження. В своїй знаменитій “Промові про гідність людини” Піко делла Мірандолла говорить про те, що Бог, створюючи людину, дав їй здатність змінюватись та свободу волі: “Ти можеш впасти до тварини і піднятися до істоти, подібної богу. Тварини народжуються із черева матері такими, якими вони повинні бути. Духи з самого початку такі, якими вони будуть завжди. Тільки ти один розвиваєшся, ростеш відповідно до свободи волі. Ти сам творець своєї долі – сказав Творець Адаму”. Тобто, на думку гуманістів, людина Ренесансу повинна перебороти античну споглядальність і середньовічну пасивність у відношенні до зовнішнього світу й активно створювати себе та стверджувати в мистецтві, науці, практичній діяльності. Самоформування особистості є для Відродження – самоціль. Піко делла Мірандолла вважав, що в людині немає ніякої обмеженої природи, він може “бути таким, яким хоче”. Таким чином, проголошення свободи і творчості найістотнішими характеристиками людини було великим завоюванням ренесансного гуманізму.

На зламі XV-XVI ст. гуманістичне мислення Ренесансу не обмежувалось Італією, а захопило і заальпійські країни – від Англії і Нідерландів до Германії і Швейцарії, від країн Піренейського півострова до Польщі і Угорщини (Північний Ренесанс). Одним з найвідоміших мислителів цієї епохи був Еразм Роттердамський (1469-1536 рр.). Еразм Роттердамський вважав необхідним повернення до істинної християнської моралі. Християнство повинно позбавитись від догматизму, від схоластичної псевдонауковості, воно повинно стати етикою, що керуватися істинним вченням Христа. Тобто паганизація християнства означала, на думку Еразма, максимальне виявлення його морального змісту і ігнорування (але не заперечення) догматично-обрядового. Одним з найважливіших принципів гуманізму Еразма є твердження, що справжнє благородство в принципі не залежить від походження. Справжня знатність – в активній і безперервній боротьбі за моральну досконалість. Стверджуючи природну рівність всіх людей, Еразм вважав, що природна обдарованість не відіграє важливої ролі в досягненні справжнього благородства. Таку роль він приписував вихованню і освіті.

Міркуючи про людину, захоплюючись справами його розуму і рук, мислителі епохи Відродження стверджували самоцінність людини. Разом з тим гуманісти цієї епохи шукали ідеал справедливого і мудрого правителя (така ідея, як відомо, була висловлена ще Платоном), але одночасно і гідного громадянина-патріота. У їх творах звучить заклопотаність станом моральних устоїв як влади, так і народу, але причини пороків вони бачать у самих людях, у їхніх моральних принципах і людських якостях. Вони були упевнені, що людина може стати краще, здатна змінити себе і тим самим вплинути на громадське життя в цілому.

Так, наприклад, Маттео Пальміері (1406-1475 рр.) у своїй промові, зверненій до посадових осіб уряду Флоренції, закликає їх правити по справедливості, тому що вона – єдина доброчесність, що містить у собі всі інші доброчесності (цю думку висловлювали Платон й Аристотель). Справедливість же – основа згоди, згода – основа порядку, порядок – основа спокійного і мирного життя. У самій справедливості Пальміері бачить схильність душі до збереження загальної користі, до віддання належного кожному по його заслугах. Тут проглядається ідея про необхідність поєднання політики і моральності, та ідея, що висловлював ще Платон в праці «Держава».

Інша думка висловлена в працях відомого мислителя цієї епохи Ніколло Макіавеллі (1469-1527 рр.). У своєму знаменитому трактаті “Государ” він стверджує, що політика несумісна з мораллю (тогочасна мораль була невіддільна від релігії). Політичне життя і політичні рішення повинні прийматися тільки виходячи з аналізу самих політичних фактів. Макіавеллі при цьому не заперечує ні релігії, ні моралі. Просто в політиці свої закони, государ не приватна особа, і те, що неприпустимо в особистому житті, у родині (неправда, насильство, жорстокість, віроломство) – цілком припустиме в політиці. Держава, на його думку, має своїм матеріалом людину. А звичайна людина має ряд якостей, на які повинен спиратися розсудливий політик. Ці якості, на жаль, негативні: жадібність, мстивість, схильність до зрад і ін. “Адже про людей можна взагалі сказати, що вони невдячні, мінливі, боягузливі перед небезпекою, жадібні до наживи”, – пише Макіавеллі. Ця “людина юрби” і визначає дії держави. Опора влади – сила; інша опора – уміло створюваний “культ особистості” государя; третя опора – сильний бюрократичний апарат, і т.д. Мудрий правитель, на думку Макіавеллі, повинен поєднувати в собі та в своїх діях якості лева, здатного справитися з будь-яким ворогом, та лисиці, здатної провести самого виточеного хитруна. Але в будь-якому випадку держава повинна будуватися з урахуванням реальних фактів і явищ.

Таким чином, поворот Ренесансу до людини і її культури, яка звільнилася від диктату теології, вплинув на соціальні і соціально-політичні теорії. Формуються нові концепції держави і права. Замість одностороннього і однозначно релігійного пояснення вони створювали свої теорії на твердженні про природний характер людини, його земних інтересах і потребах. Це стало підґрунтям для формування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійно-теологічних санкцій.