Рослинна символіка

Рослинна символіка

ВЕРБА. „Де срібліє вербиця...”

Цвіт верби – прекрасне і зворушливе диво природи. У народних піснях звучить закликання до дерева:

Не стій, вербе, над водою

Рано – рано!

Не стій, вербе, над водою

Та ранесенько.

Розвий, вербе, сімсот квіток

Рано – рано!

Розвий, вербе, сімсот квіток

Та ранесенько!

Пухнасті вербові котики – як вражаючий символ краси. Навесні вони тішать надією і звеселяють наше серце. Їх дарують коханим. „Зацвіла верба – прийшла весна”, кажуть у народі. Вербового квіту ждуть, як самої весни.

Ніжна вісниця ранньої весни зворушила вразливу і мудру поетичну душу Максима Рильського:

Вербова гілка зацвіла

У мене на столі,

Як символ сонця і тепла,

Ще схованих в імлі,

Як знак зеленої весни,

Котра ще в далині.

Як знак, що щастя сад рясний

Даровано мені.

Верба здавна одне з найпоширеніших дерев на Україні, одне з найулюбленіших в народі. Здавна супроводжує вона людські поселення і оселі. Нею обсаджували ставки, береги річок, дороги. І в цьому наші предки бачили безпосередню господарську доцільність. Верби укріплюють береги, стримують зсуви, а в посушливих місцевостях зупиняють піщані заноси. В усіх місцевостях України колись такими поширеними були тини з верболозу, а то й вербовий живопліт. Згадаємо пісенне „В кінці греблі шумлять верби, що я посадила...” До речі, для цього досить було вбити в землю вербовий кілок чи прутик. Дуже часто дерева проростали від вроненої палиці чи гілляки. „Хто її садив? Стирчав кілок вербовий та й розрісся”, - каже Килина в „Лісовій пісні” Лесі Українки.

Народна мудрість давно завважила: де ростуть верби, там чисті джерела води. „Ой у полі вербиченька, там стояла криниченька”, - співається у народній пісні. Або: „Ой на городі під вербою стоїть колодязь із водою”. І справді, з давніх-давен криниці копали під вербою. Верби над ставом – традиційна прикмета українського села. „Де срібліє вербиця – там здорова водиця”. Річ в тім, що верба – природній фільтр усіляких домішок. У річці воду для пиття теж брали під вербою. А де копали колодязі на дно клали вербову дощечку, а невеличку, завбільшки з долоню, - у відро з водою. Це дезінфікує воду, поліпшує смакові якості, надаючи їй „вербового духу”, що його утворюють смолисті речовини.

І спостережлива народна мудрість помітила: „Де вода, там і верба, а де верба. там і вода”.

Здавна уславлені у нашому народі й вербові вироби. Колись з цієї деревини виготовляли легкі й надійні вербові човни, олійниці, корита. З верби білої виготовляли кобзи і бандури. З вербових дощок або з колод – довбанок робили вулики, майстрували дерев’яні ложки. Лоза використовувалась при виготовленні ясел для худоби, при будівництві кошар, кліток для дрібної домашньої живності. А яка то радість була для кожного сільського хлопчака самому зробити вербову дудку, що видавала такі чарівні, ні з чим незрівнянні мелодії! „ Іграв би іграв на сопілочці вербовій тужливу мелодію без слів” (І. Франко).

Лозоплетіння особливо було поширене на Україні. В XIX столітті плели рибальське знаряддя, деталі одягу, іграшки, речі обрядового призначення, коші, кошелі, коробки-„сілачки”, кошелики-хлібниці. Для цього існували спеціальні артілі.

Наші пращури – древні слов’яни вважали вербу священним деревом. У них вона уособлювала Бога Сонця Ярилу, що дав людям вогонь. Верба була і символом родинного вогнища. Навколо дерева водили молоду пару. Під час буревіїв проти вітру кидали вербову гілку – вона, мовляв, зупинить бурю – такі магічні властивості має. З’їдені ранньої весни вербові сережки уберігали людину від лихоманки, зубного болю. Проте верба і насправді має цілющі властивості. Побутував навіть звичай: хворі купаються у річці, а одежу вішають на вербовий кущ, і вісить вона там поки не згниє – отак і недуга, вірили, минеться.

З тих давніх часів верба постійно позначала обрядовість і звичаї нашого народу, покликавши на світ стільки чудових легенд, пісень, переказів, казок.

Як символ увійшло дерево і в християнські вірування. Тиждень перед великоднем називається Вербним, Вербичем. Нерідко під цю пору ще й холоди бувають, а тому казали у народі: „ Прийшов вербич, два кожухи тербич”, „Вербич, а на себе кожух тербич”. На вербній неділі, на Вербницю, вербу освячують у церкві, а потім додому несуть і б’ють нею хатніх, в першу чергу тих, котрі ще сплять. Б’ють різками і примовляють:

Не я б’ю, верба б’є.

За тиждень Великдень;

Будь великий, як верба,

А здоровий, як вода,

А багатий, як земля.

Освячену вербу зберігали за образами, як збавительку від різних недуг, що ними страждають люди і тварини, надто ж – від дитячих сухот. Знаючи баби купали у вербовому відварі хвору дитину при світлі повного місяця, приговорюючи при цьому: „Місяце – Адаме, ім’я тобі Авраме, дай тіла на сі кості, а як не даси, то прийми мощі”.

Освячену вербу на городі висаджували. Вважали, що коли гілка прийметься і виросте з неї дерево, то буде воно рятівним для людини на схилі віку. Стару людину нечисті сили переслідують: от вона і ховається під цим деревом, і воно відганятме демонів.

З вербою в народі пов’язували уявлення про світове дерево, що єднає людину з небом. У казці „Лісник” розповідається про те, як їхав козак на кобилі, з-за пояса випала в нього сокира, кобилі зад відрубала. Вернувся лісник, вирубав лозину, зв’язав кобилі зад з передом і їде собі далі, а коли оглянувся, то побачив: на кобилі верба аж до неба виросла. Як поліз він по тій вербі, як поліз, то й до неба зліз.

А ще легенда розповідає, як одна жінка вдень жила зі своєю сім’єю, а наніч віддалялась у вербу. Аж ось про це дізнався її чоловік, узяв та й зрубав вербу, - тоді й жінка померла. І тільки материнська любов продовжувала жити в цьому дереві. Зроблена з нього колиска заколисувала осиротілого хлопчика, а коли він підріс, то зробив собі сопілку з пагінців на пеньку старої верби. І сопілка та розмовляла з хлопчиком як ніжна мати.

А що вже пісень про вербу, то й не злічити. Не менше, мабуть, ніж про калину. Це „ Ой у полі верба, холодна вода”, „Вербовая дощечка”, ”Ой уже сонце над вербами”, „Хилилися густі лози, відкіль вітер віє”, „Там на горі, на високій о лози дрібненькі”, „Ой ти, вербо зелененька”, „Си чия то верба, си чия то вишня?”, „Зашуміли густі лози козакові при дорозі”, „Вишенька, черешенька, верба кучерява”, „Шумлят верби, шумлять верби да шумлять бересточки” і т. д.

Переважно образ верби у народній творчості асоціюється із грою стихійних сил природи. Дерево у залежності від них перебуває. Як наприклад, у пісні „Ой вербе, вербе кучерява”:

Хто ж тобі, вербе, кучері звив,

Хто ж тобі, вербе, корінь підмив?

Ізвив кучері буйний вітер,

Підмила корінь бистра вода...

Тож недаремно і найбільш пошановували пісенно зеленокосу красуню у веснянках, коли природа пробуджувалася майбутнє повнилося одвічним рухом. У звертанні до верби знаходили вихід дівочі почуття, що розцвітали разом із весною:

Ти, вербице,

Пора тобі, вербице, розвиватися,

Та розвиватися.

Розпустила гіллячко додолу,

та додолу,

Та й на зеленій діброві,

На діброві,

Там, де соловейко гніздо в’є,

А сивая зозуля переб’є.

Перебила зозуленька, перебила,

Перебила.

Із миленьким соловейком говорила,

Говорила

Соловей, соловейко – Іванько,

Та Іванько.

А сивая зозуля – Марійка,Та Марійка,

І кликала Іванька з собою,

Та з собою.

Тут верба, що розвивається – символ дівчини на виданні.

У піснях верба – це супутниця масових людських зібрань, ігрищ. Її закликають на вулицю у співтовариство квіткових красенів:

Не стій, веро, над водою,

Бо холодна вода під тобою!

Та стань, вербице, на улиці

Де челядонька збираєтся,

Де рута-м’ята кохається,

Де хрещатий барвіночок,

Та де запашний василичок!

В осоюливій же пошані була верба на Івана Купала, на вигені біля річки парубки ставили зрубане деревце (крік верби, це могла бути і липа і калина тополя чи вишня). Прикрашали його квітами, зеленню, стрічками. Тут же й багаття у вечері розводили, перестрибували через нього прами. І, звичайно ж, пісні лунали:

Наше купайла з верби, з верби,

А ти, Іване, прийди, прийди,

А як не прийдеш доріжкою,

То привеземо теліжкою.

Наше купайла з верби, з верби,

А ти, Іване, прийди, прийди,

Наше купайла не ламати,

А собі дівку вибирати.

Та найчастіш у народних піснях верба – це символ молодої дівчини:

Ой у полі верба,

Під вербою вода...

Гей, там дівчина

Водиченьку брала,

Сама молода;

Чия то верба, чия то вишня,

Чия дівчина в сад гулять вийшла?

Їз ришною вродою дерева, з його ніжною зеленню перегукується світ кохання, палкі дівочі почуття. Наприклад у пісні „Ой ти, вербе кучерявая” своєю присутністю вона пробуджує в душі дівчинищемкі спогади:

Ой ти, вербе моя кучерявая,

Ой коли ж ти зійшля, коли виросла?

Я весною зійшла, літом виросла,

На крутих бережках похилилася.

На крутих бережках похилилася,

До дівчини в вікно нахилилася,

А дівчина від сну прбудилася,

І згадала собі з ким любилася.

Як в вишневім саду розлучалася,

Як в вишневім саду розставалася.

У весільних піснях із похиленою вербою порівнюється звінчана дівчина:

Схилилася верба зверху – до коріння,

Вінчалася Маруся зранку до полудня.

Увага до цього поширеного на Україні дерва відбилась у числених спостережливих народних порівняннях та висловах: „Гнучка, як лоза”, „Дівка, як верба: де посадиш, там і прийметься”, „Зігнулася, як верба над водою”, „Така правда, як на вербі груші”, „Сук – не верба”, „Добра, як з курки молока, а з верби петрушки”, „Зелене, як лоза над водою”, „Гнеться як лозина”, „Прийде Вербниця, назад земля вернеться”, „Вербеліз б’є до сліз”, „Козяций кожух, вербові дрова – біда готова”.

Спостереження над деревом уляглися іще в цілий ряд прислів’їв та приказок: „Верба пожиточніша від яблінки”, „Верба товста, та пуста”, „Вербові дрова, з-за ОрОрлева жона, з старої Сели корова – то й біда готова” і т. д.

Верба – улюблене дерево Великого Кобзаря. Вона надхненно і ніжно оспівана в чудових віршах і поемах поета. Це перлини лірики, в яких так виразно відчутні народні пісенні мотиви. Згадаймо:

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі...;

Між ярами над ставами

Верби зеленіють;

А над самою водою

Верба похилилась,-

Аж по воді розіслала

Зелені віти;

І над криницею верба

Нагнулася, як та журба;

І досі сниться: під горою

Між вербами та над водою

Біленька хаточка;

А верби геть понад ставом

тихесенько собі купають

Зелені віти.

А на вітах гойдаются

Нехрещені діти.

У титаря у садочку,

У яру, криниця

Під вербою... До криниці –

Не води напиться –

Ледве ходить титарівна

Трохи пожуриться.

„Калина так хизується красою...”

 

„Без верби й калини нема України”, - каже образне народне слово. Росте калина по тінистих лісах, в гаях і дібровах, на схилах, на узліссях і лісових галявинах. Калина полюбила українську землю, що має найбільш сприятливі умови для свого росту, а народ України шанує її за пишну вроду й цілющі властивості.

Калина – символ надійного життєвого опертя, родинного благополуччя і достатку. Калина символізує мужність і незламність духу у боротьбі за незалежність рідного краю. Балада часів Хмельниччини „Розлилися круті береги”:

„Гей, у лузі червона калина, гей, гей, похилилась,

Чогось наша Україна, гей, гей, засмутилась.

А ми тую червону калину, гей, гей, та підіймемо,

А ми ж свою славну Україну, гей, гей, та розвеселимо.

А рубінові плоди калини, за народними уявленнями, з давна символізували мужність людей, які проливали кров за Батьківщину в боротьбі з ворогами. До того ж насіння їх схоже на серце. У народі живуть легенди про сміливих дівчат, які заводили у непрохідні хащі заггони завойовників Батия, прирікаючи їх на загибель. Саме з крові цих самовідданих патріоток ніби й зросли калинові кущі. У легенді „Дівочий ліс”, наприклад, це мужня дівчинка Маринка. Завела вона турків-бусурманів у непрохідні метри, там вони й загинули. Але султан – турок стяв Маринці голову, заструменіла гаряча кров. І де та крівця на камінь впала – калиною стала.

Або така легенда:

То давним-давно було. В одному селі жила привітна й чарівна дівчина. Звали її Калинкою. Люди любили її за добре й щире серце.

Навесні Калинка, як завжди, пішла в ліс.Довгий, курний шлях пролягав до нього. Дай, думає, посаджу вздовж шляху якісь рослини. Викопала в гущавині лісу тонюсіньке стебло. щоб воно прижилося, Калинка аж від своєї хати носила воду з криниці та поливала. І почав розростатися великий кущ. Іде якось шляхом подорожній. Стомився та сів під кущем перепочити... Усміхнувся: спасибі тим роботящим рукам, що кущ посадили. Тут увесь кущ, немов від снігу, стрепенувся. Гульк – і враз кущ укрився білим білим – білим цвітом. Дивиться подорожній: що ж воно далі буде? Осипався цвіт, замість нього – ягоди червоні, як намистини виблискують.

І дива – в кожній ягідці заховане зернятко, схоже на маленьке серце. Прийшла Калина до свого улюбленця і здивувалася зерняткам, а кущ нахилився до неї і шепоче: „Це на згадку про твоє обре серце. А щоб люди тебе не забули, подаруй мені своє ім’я, Калинку...”

Не злічити легенд, переказів, пісень та інших видів творчості про калину, створених народом. Народ втілив в ній насамперед образ вродливої ніжної дівчини – українки, в якої щедра душа, вірне серце. Дві сторони розвитку калини: весняне цвітіння і осіннє плодоношення стали об’єднаним символом. Його відобразив процес становлення юної дівцини до зрілої жінки.

На смак ягоди калини кислі і трохи гіркуваті. Але вони дуже корисні. Вони лікують багато хвороб: кашель, гнійну ангціну, гіпертонію, запальні процеси шлунка і кишечника. Свіжу зрізану кору кладуть на кровоточиві місця. Використовують і цвіт калини, оті білі пишні грона, які тішать око. З калини приготовляють багато смачних страв: пироги, кисіль, варення і компот теж з калини дуже смачний.

Калина – це символ рідної землі, отчого краю, батьківської хати.