3. Поетична спадщина М. Смотрицького
Творчість М.Смотрицького, як і творчість багатьох інших українських і білоруських письменників кін. XVI – поч., XVII ст., належить водночас і українській, і білоруській літературам: походячи то з українських, то з білоруських земель, вони вчилися і вчителювали як в українських, так і в білоруських школах, жили і діяли як в українських, так і в білоруських культурних осередках /містах, селах, магнатських маєтках, монастирях/, у своїх творах підносили проблеми й висловлювали ідеї, однаково животрепетні і для українського, і для білоруського народів, надихаючи їх на визвольну боротьбу, яка завершилася їхнім возз’єднанням із братнім російським народом.
До останнього часу історики літератури звертали увагу переважно на прозові полемічно-публіцистичні твори М.Смотрицького. Кількома його "реквізитними" віршами, надрукованими при прозових творах, віршовими цитатами у цих творах та віршовими зразками-експериментами, наведеними ним у "Граматиці" при викладі теорії метричного віршування, спеціально ніхто з дослідників не займався. Тим часом питання про обсяг поетичної спадщини Мелетія, про її ідейно-художній зміст, тематику, образність, версифікаційну майстерність заслуговують на пильну увагу. Серед поетичної спадщини М.Смотрицького можна виділити кілька груп віршованих текстів. До першої групи відносимо вірші-зразки з "Граматики". Ці віршові фрагменти складені ним самим, вони є ілюстраціями до теоретичних пояснень і мають експериментальний характер. М.Смотрицький, услід за Л.Зизанієм, спробував розробити церковнослов’янську просодію, взявши за основу грецькі зразки і намагаючись застосувати метричну версифікацію, грунтовану на чергуванні довгих і коротких складів. Утвердилася думка, що ця спроба була невдалою, оскільки східнослов’янські мови не мають довгих і коротких голосних звуків. Дехто з дослідників припускає, що версифікація, запропонована Мелетієм, "при всій своїй недосконалості", давала все ж можливість східнослов’янській поезії "звільнитися від силабічного віршового ладу, такого штучного і чужого для церковнослов’янської мови, і вийти на свій шлях розвитку", тобто на шлях силабо-тонічного віршування, що сталося, зокрема в російській літературі, у XVIII ст.
У цих міркуваннях немає чіткості щодо розмежування церковнослов’янської і східнослов’янських мов, що породжує плутанину. Адже церковнослов’янські вірші не складалися за силабічною системою. Силабічні вірші східнослов’янські поети писали польською мовою і книжними різновидами староукраїнської, старобілоруської та староросійської мов; силабо-тонічних віршів церковнослов’янською мовою ніхто й ніколи всерйоз не писав. Інша річ, що у версифікаційних міркуваннях "Граматики" М.Смотрицького і в його метричних експериментах є об’єктивні силабо-тонічні тенденції, які породжувалися впливом живих східнослов’янських мов, їхнім тиском на місцеву церковнослов’янську орфоепію й просодію. Ці тенденції справді могли мати значення при формуванні силабо-тонічної системи східнослов’янського віршування. Важливо відзначити, що й до укладання "Граматики" і одночасно з її укладанням Мелетій писав майстерні силабічні вірші книжною українською і польською мовами. Очевидно, його метрична теорія стосувалася тільки віршування церковнослов’янською мовою. І хто зна, чи була вона для цієї мови у її тогочасному стані на українських і білоруських землях надто штучною? Адже, як слушно відзначає Є.С.Прокошина, сучасна М.Смотрицькому церковно-слов’янська мова "була найвищою мірою еллінізована". Можливо, ця "еллінізованість" мала вияв і в манері вимови звуків, зокрема голосних, особливо при читанні вголос віршованих текстів.
Другу групу віршів, пов’язаних з іменем М.Смотрицького, складають віршові твори, цитовані в його прозових полемічних трактатах, насамперед у "Треносі" /Вільна, 1610/. Авторами цих віршів є інші письменники. Щодо деяких із них можна припускати авторство Мелетія як перекладача чи редактора. Дослідження віршів має полягати найперше у характеристиці їхніх авторів та визначенні тих суспільно-літературних напрямів, які вони репрезентують, у встановленні тих книжних джерел, із яких міг їх почерпнути Мелетій. Слід виявити і зібрати оригінальні тексти цих віршів і переклади латинською та новоєвропейськими мовами, поширені в сучасній Мелетію європейській книжності і, зокрема, на території Речі Посполитої, щоб зіставити їх із текстами, введеними в твори Мелетія, виявити міру і якість його втручання в ці тексти. Причинок до такої роботи дав Д.С.Наливайко.
Третю групу складають власні вірші М.Смотрицького. На сьогодні зафіксовано шість геральдичних епіграм, що їх майже без сумнівів можна визнати за власні твори Мелетія. П’ять із них нещодавно опубліковано:
1) На герб Острозьких
2) На герб Вишневецьких
3) На герб Огинських
4) На герб Огинських і Воловичів
5) На герб Соломирецьких
6) На герб Хоткевичів.
Усі ці епіграми явно писала одна і та ж людина. Спорідненість ідейно-тематичних мотивів, образів і виразів у цих віршах зумовлена не тільки спорідненістю об’єктів зображення /геральдичних емблем/, але і поетичною індивідуальністю, про що виразно свідчить зіставлення характерних образів.
На особливу увагу заслуговує анонімно видана у Вільні братською друкарнею 1620 р. поема "Лямент у свЂта убогих на жалосноє преставленіє /.../ отца Леонтія Карповича, архімандріта общіа обители при церкви Сошествіа Святого Духа братъства церковного віленского право[славного] греч[еского]". Примірник цієї книжечки /чи не унікальний?/ зберігається в Одеській державній науковій бібліотеці ім. О.М.Горького. Твір цей складається із 675-ти рядків.
Поему написано українською книжною мовою, багатою на народні слова, вирази і звороти. Як за змістом, так і за формою вона, безумовно, є видатним явищем східнослов’янських літератур XVII cт. Дуже ймовірно, що твір цей вийшов з-під пера М.Смотрицького. Адже того ж 1620 р. Мелетій виголошує казання "на погреб" того ж Леонтія Карповича. Логвин Карпович, майбутній архімандрит Святодухівського монастиря у Вільні Леонтій, зазнав катувань і поплатився дворічним ув’язненням за те, що був видавцем /"коректором"/ "Треноса". Леонтій Карпович був духовним наставником Смотрицького і, очевидно, постригав його у ченці. Все це мало зобов’язувати Мелетія і могло породити в його душі поетичний імпульс у зв’язку зі смертю Леонтія. Цей імпульс мав посилюватися й етикетним моментом, адже по смерті Леонтія братія Святодухівського монастиря обирає Мелетія на його місце – своїм архімандритом. Замість Леонтія, який був кандидатом від Вільна на висвячення в єпископи під час відновлення православної ієрархії 1620 р., Мелетій став архієпископом полоцьким, єпископом вітебським і мстиславським. Звертає на себе увагу і та обставина, що в "Ляменті" немає згадки про Мелетія як про наступника Леонтія на архімандрії, а якби автором поеми був не сам Мелетій, то, мабуть, без такої згадки не обійшлось би. Тісні зв’язки, що існували між М.Смотрицьким і Леонтієм Карповичем, високий поетичний рівень "Ляменту", що відповідав високому рівню культури і літературного вміння Мелетія, роблять його кандидатуру на авторство твору дуже ймовірною. Слід зіставити образність цієї поеми і її ідейно-тематичні мотиви з образністю та ідейно-тематичними мотивами, характерними для тих творів, які напевно вийшли з-під пера М.Смотрицького .
Усе сказане дозволяє вбачати в М.Смотрицькому видатного поета. Не виключено, що подальші розшуки приведуть до виявлення нових віршів, які можна буде пов’язати з його іменем.
Використана література
1. Історія української літератури у 8-ми т. Т. 1.
2. Макарушка Є. Граматика Мелетія Смотрицького. Критично-історична студія. Львів, 1998;
3. Нічик В. М., Литвинов В. Д., Стратій Я. М. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні. – К., 1991.
4. Прокошина Е. Мелетий Смотрицкий. – Минск, 1966;
5. Українські письменники Біобібліографічний словник. Т. 1. Уклав Л. Є. Махновець. К., 1960.
0 комментариев