Творчість Богдана-Ігора Антонича

РЕФЕРАТ

На тему: ТВОРЧІСТЬ БОГДАНА-ІГОРА АНТОНИЧА

учень 11 класу

Черненко Юрій

Б.-І. Антонич під час отримання літературної премії Львівського товариства письменників та журналістів 31 січня 1934 р. за свою збірку «Три перстені» (1934) шокував шанувальників поезії несподіваними для них міркуваннями: «Я не мандолініст ніякого гуртка. Не вистукую верблів на барабані дерев'яного пафосу. Знаю добре, що криця й бунтарство, котурни й сурми наших поетів це здебільша векслі без покриття». Не тільки читачі, а й письменники були збентежені таким відвертим зізнанням, яке йшло врозріз із традиційним уявленням про роль і місце національного митця в культурі бездержавної нації, власне України. Так воно історично склалося, що вона впродовж кількох століть не мала жодної сили, крім літературної, спроможної стати на сторожі свого зневаженого народу, формувати його волю до свободи. Коли у минулому столітті письменники мусили виконувати роль політиків, педагогів, проповідників тощо, бо бракувало національно свідомих фахівців, то в період міжвоєнного двадцятиліття ситуація змінилася (починаючи від національної революції 1917 р). Тепер уже такі фахівці, хоч і в обмеженій кількості, з'явилися. Перед митцями відкрилася можливість якомога повніше реалізувати свій талант відповідно до його внутрішньої природи, не розпорошувати його у позахудожніх сферах. Тому Б.-І. Антонич зважився скористатися цією можливістю, вийти за межі куцих гурткових інтересів. На його думку, «де блукають і губляться діячі, політики, публіцисти, філософи тощо, там більше й письменники стають безпорадні, або спрощують себе до ролі групових гітаристів». Найбільше, чого не сприймав Б.-І. Антонич, некомпетентності у будь-якій сфері людської діяльності. Вимога, аби митці бралися за своє діло, були самими собою у творчому пошуку, вже мала свою традицію у нашій літературі. Таку проблему порушували Леся Українка («У пущі»), М. Вороний, котрий обстоював принцип «Цілого чоловіка», «Молодомузівці», «Хатяни» та ін.

На жаль, переконання Б.-І. Антонича не могло знайти сподіваної підтримки у громадськості, сформованої переважно на народницьких уявленнях: мовляв, письменник мусить безвідмовно служити суспільству. Тому виникло дещо викривлене сприйняття Б.-І. Антонича як дивака, як людини «апатріотичної», нездатної збагнути соціальної дійсності, перейнятої прагненням «відокремитись» од неї. Майже ніхто не намагався збагнути позицію поета, котрий насправді вважав літературу соціальним явищем і навіть виправдовував агітку, але за умови, якщо вона «талановита і потрібна». Його національне та громадське сумління підтверджується багатьма віршами, що ввійшли до збірок або лишилися поза ними («Листопад», «Просвіті», «Франко», «Угору стяг! » та ін). Високий рівень національної свідомості Б.-І. Антонича засвідчують слова, написані напередодні передчасної смерті (6 липня 1937 р.) й присвячені трагедії Крут: «Крути! Крути! Час розплати близько». Не цурався він і громадської діяльності, зокрема брав участь у роботі львівської «Просвіти» як музика та маляр. Був він і серед представників літературного об'єднання «Листопад», де гуртувалися поети католицького віровчення. І це не окремі епізоди його творчої та життєвої біографії.

Б.-І. Антонич не міг стояти осторонь нагальних проблем тогочасної, немилосердної до нього, дійсності. Йому судилося народитися 5 жовтня 1909 р. в лемківській родині греко-католицького священика і вже змалечку відчути «меншо-вартісність» українця, обстоювати національну та людську гідність чи то в Сяноцькій гімназії ім. королеви Софії, чи згодом - у Львівському університеті, майже сполонізованому, як свого часу І. Франку та В. Стефанику пережити гіркі хвилини національного приниження. Йому, вже магістру філософії, одному із здібних учнів професора Г. Гертнера було відмовлено студіювати славістику у Болгарії тільки тому, що він-українець, а не поляк. Офіційна Польща, дарма що до 1918 р. була уярмлена Росією, через кілька літ після свого вистражданого визволення почала робити все, аби не лишилося нічого українського на привласнених нею землях Волині, Підляшшя, Холмщини, Галичини та рідної поетової Лемківщини. І хоча Б. -І. Антонич не брав участі у рухові опору такій політиці, названій пацифікацією, він прийшов до усвідомлення єдності свого краю з усією Україною, як В. Сосюра - Донеччини або Д. Фальківський - Полісся. І річ не тільки в тім, що Б.-І. Антонич самотужки глибоко засвоїв літературну українську мову, дивуючи своїм знанням сучасників. Він перейнявся переконанням незнищенності свого народу в його етнічних межах-від Сяну по Кубань, бо «не вміє пригинати спини козацький вільний юний син».

Поет майже ніколи у віршованих текстах відкрито не висвітлював своїх почуттів, зокрема й патріотичних. Вважав, що не в цьому полягає справжнє покликання його таланту. «Мистецтво не відтворює дійсності, ані її не перетворює, як хочуть другі, а лише створює окрему дійсність», - наголошував він у статті «Національне мистецтво». Безперечно, таке міркування підтверджується художньою практикою. Одначе масовий читач виявився непідготовленим до цього: давалося взнаки поширюване соціологічною критикою уявлення про мистецтво як відображення зовнішнього світу та й годі, як «зображення життя у формах життя». Відтак художній твір проголошувався повновартісним тільки за умови, що він був естетизованим відповідником дійсності або певної ідеї. Митець пов'язувався службовою повинністю. Від нього відбиралося природне право бути самим собою, створювати свій, ні на що не схожий світ за естетичними критеріями.

Мистецтво має існувати поряд із довкіллям, але не дублювати його, навіть живлячись його джерелами. Тут унеможливлюється дзеркальне чи близьке до нього відображення дійсності, натомість поглиблюється художнє осягнення її. До речі, і в цьому випадку Б.-І. Антонич міг спиратися на досвід своїх попередників (символісти, неоромантики) та сучасників (представники «празької школи»), які обстоювали принципи самостійності мистецтва, але й ніколи не зрікалися громадських обов'язків. Цей досвід розвинули митці 30-х рр., зокрема АНУМ (Асоціація незалежних українських митців), які поділяли погляди 22-річного автора статті «Національне мистецтво» і прийняли його до своєї організації. За спогадами очевидців, його думки не мали рівних у Західній Україні в поцінуванні літератури і водночас визначали програму його творчої діяльності.

Б.-І. Антонич прагнув знайти свій варіант урівноваження взаємозв'язаних сфер літератури і мистецтва з дійсністю. Він не відкидав «служби сучасному», але намагався узгодити її «з тривкішими, вищими мистецькими вартощами, зберегти в цій службі свою індивідуальність і незалежність, влити в жили мистецтва бурхливу кров наших днів, але так, щоб воно не перестало бути мистецтвом». Таке розв'язання проблеми творчості відповідало українській ситуації, де завжди провідною ланкою лишалося письменство. Трактуючи його як духовну силу, поет наголошував і на його «суспільній силі», на його виховній ролі, яка не мала нічого спільного з повчанням, бо покликалася породжувати «такі переживання, яких не дає нам реальна дійсність». Вони формують духовні вартості. Їх Б. -І. Антонич називав «вищими», виходив із основ художньої та життєвої правди, якої постійно прагне мистецтво. Тому не слід дивуватися, коли він наголошує: «метою мистецтва не є краса». Думка в українському письменстві-не нова. Її обстоював І. Франко у своєму трактаті «Із секретів поетичної творчості». В тому, що Б.-І. Антонич, як і його попередник, не відводить красі чільне місце, що вона розглядається рівновеликим поняттям з іншими поняттями естетики (потворне, трагічне, комічне тощо), не було нічого несподіваного. Поет схилявся, як він сам висловився, до «мистецького плюралізму», тобто множини самостійних, рівнозначних художніх сутностей. Недарма він наголошував, що в поетичному тексті існує «багато змістів, існує множина змістів». Це спостереження також уже розроблялося, зокрема у минулому столітті українським ученим О. Потебнею. Отож, у думках Б. -І. Антонича не було «вигадок».

Тип світосприймання Антонича, тобто «мистецький плюралізм», позначився на творчості поета. Така риса проявилася вже у його першій збірці «Привітання життя» (1931), поки що на віршувальному рівні. Тут не надавалося переваги жодним формам - чи то класичним (сонет, наприклад), чи різнометричним, модерним (цикл «Бронзові м'язи», присвячений рідкісній в українській ліриці спортивній тематиці). Поетична трагедія не протиставлялася авангардистським пошукам. То були не учнівські вправи, як вважала критика, а досить серйозна експериментальна поезія. Привертає увагу також будова збірки, що складалася з творів, об'єднаних за тематичною основою (цикл «Зриви і крила», «Бронзові м'язи», «Вітражі й пейзажі»). Цей літературний спосіб у наступних виданнях Б. -І. Антонича стане стрижневим у композиційній структурі, міститиме у собі смислове навантаження, яке випливає з народних уявлень про кругообіг природних явищ. У другій збірці «Три перстені» (1934) таку роль виконували елегії про перстені ночі, пісні та кохання, що символізували безкінечний рух, його ненастанні початки й кінці, поєднували два взаємодоповнювальні ліричні потоки-світлий, легітний і важкий, бриластий. Першому потоку були властиві грайливі, переважно ямбічні, розміри, акварельні замальовки, другому - задовгий багатоскладовий рядок, затемнені багатошарові картини.

Подібний характер притаманний і «Книзі Лева» (1936) та «Зеленій Євангелії» (1938), які складалися з глав, ніби витесаних із грубого каменю, що врівноважувалися колоритними випрозореними восьмивіршевими мініатюрами. Так розв'язувалася проблема художньої «простоти» і «складності».

Водночас поет, циклізуючи свої книжки, дбав, аби кожна з них помітно різнилася від попередньої, а водночас була зв'язною ланкою попередньої та наступної. Тому такими несхожими здаються його книжки, але то на перший погляд. Якщо «Привітання життя» позначене енергією віршованого експериментування, то «Три перстеиі» захоплюють глибиною осмислення єдності розмаїтого були, ««Книга Лева» - духом християнського яснобачения, «Зелена Євангелія» - сонячною стихією залюбленого в життя поганина, «Ротації» (1938) - фантастичними видіннями сучасного міста, де прекрасне й потворне сприймаються як рівнозначні поняття. У своєму прагненні бути щоразу іншим Б. -І. Антонич виходив із переконання, що «мистецькі твори кожної епохи є неповторні», а водночас «художні закони всіх часів до себе подібні». Такий погляд відбився і на творчості самого поета, в основу якої, як зазначалося, покладено принцип плюралізму. Тому рівновеликими тут видаються не лише віршовані форми, а й світоглядні концепції. Не дивно, що в ліриці Б. -І. Антонича християнство не протиставляється язичництву, навпаки - вони, як то притаманно народній свідомості, доповнюють одне одного.

Де Б.-І. Антонич вдавався до певної крайності, там він зазнавав творчої поразки. Так сталося з невиданою за життя збіркою «Велика гармонія», де однозначно абсолютизувався біблійний Бог.

Метод плюралізму виявився продуктивним і в зображенні рівновеликості людини будь-якій рослині чи звіряті («Я розумію вас, звірята і рослини, я чую, як шумлять комети й проростають трави, Антонич теж звіря сумне і кучеряве...»). Б.-І. Антонич ніколи не накладав людські риси на природу. Йому невластива антропологізація природи, як це спостерігалось у традиційній ліриці. Він наполягав на органічній єдності всіх складників космосу, де людина - це цар довкілля, а брат лисові, кущеві чи каменю. Звідси людський світ трактувався як продовження довколишнього краєвиду: «На схилі гір, неначе лата, пришите до лісів село». Такими ж ознаками інколи наділяється й місто, передовсім реальний Львів, де жив поет, або уявний Чаргород.

Лірика Б.-І. Антонича, в основу якої покладено багатошарову метафору, потребує від читача значних емоційних та інтелектуальних зусиль, широкої уяви для відповідного їй сприймання. Вона, попри свою нетрадиційність, уже мала своїх шанувальників у 30-х рр., дарма що то була невелика кількість митців-носіїв перспективних естетичних поглядів, які поступово закорінювались у творчій практиці. Адже поетичні відкриття Віри Вовк, І. Драча, І. Калнця. М Воробйова, І. Римарука базувалися також і на художніх принципах Б. -І. Антонича.