Типологічний підхід як складова компаративістики

1.2 Типологічний підхід як складова компаративістики

Найбільшу увагу слід звернути саме на цей підхід. Оскільки, якраз на ньому і побудована дана робота.

Отже, типологічний метод у літературознавстві базується на вивченні фактів на основі типологічного зіставлення. У літературі типологічний метод з'являється у кінці XVIII століття як установлення спільних ознак у творчості письменника чи цілого літературного напряму поза генетичними або контактними зв'язками. Однак, на цій стадії розвитку літературознавчої думки не розмежувалося типологічне й просте зіставлення.

Перша насправді типологічна гіпотеза була висунута в кінці 50-х на початку 70-х років ХІХ століття представниками антропологічної школи. Це була теорія самозародження сюжетів. Також значний внесок у методологію типологічних досліджень зробили слов'янські дослідники.

Для подальшого розвитку типологічних досліджень і вироблення відповідної термінології багато важили успіхи літературознавства, мовознавства та лінгвістики. Так, наприклад, Ф. де Соссюр упровадив дуже важливі для типологічного порівняння поняття діахронії та синхронії [4; 18].

Діахронія (від гр.dia “через” і chrono “час”, тобто “різночасність”) - це історичний розвиток літератури та її дослідження в часі та історичному розвитку.

Синхронія (від гр.syn “разом” і chrono “час”, тобто “одночасність”) - це стан літератури в певний момент її розвитку та вивчення її у цьому стані.

У 20-х роках ХХ століття було вироблено і термінологізоване поняття опозиції, і намічено поєднання типологічного порівняння зі структурним. На рахунок цього французькій лінгвіст Ж. Марузо писав, що типологічне вивчення мов визначає їхні ознаки, абстрагуючись від їхньої історії [5; 563].

До кінця 50-х років типологічне порівняння було неприйнятним у радянській науці. Безглузде прагнення звести світовий літературний процес до боротьби реалізму з “антиреалізмом” спричиняло ігнорування конкретно-історичної основи та типологічних закономірностей: однобічно підкреслювалося загальне, навмисно обминалося особливе також майже не зверталися до слов'ян, окрім росіян, що само собою було і є зрозуміло.

Поширення типологічного методу має і від'ємні наслідки. Найяскравішим прикладом є те, що далеко не всі публікації, де говориться про типологію чи вживається типологічна термінологія, є насправді типологічними.

Ще й досі існують дискусії про те, що типологічний метод суперечить принципові історизму, тобто розглядає літературні явища поза умовами їх виникнення, дає змогу зіставляти, що завгодно з чим завгодно. А противники даного методу спираються на той факт, що лише контактологічні дослідження дозволяють досягнути обґрунтованих висновків про близькість письменників. Проте, типологічні подібності є різноманітними. Наприклад, вони можуть бути конкретно-історичними, що засвідчують об'єктивну близькість митців одного і того ж часу, подібність художніх позицій тощо.

Важливо також відзначити, що типологічні дослідження можливі на всіх рівнях художніх творів, починаючи від зіставлення їх образно-стильових особливостей.

Також при типологічному порівнянні досліджується співвідношення загального, особливого та окремого, встановлюються системні диференційні ознаки: окремі, властиві тільки поетам (в нашому випадку це Бальзак та Флобер); особливі, притаманні романській літературі загалом (у даному випадку слід брати французьку літературу). Це, як ми бачимо, дає можливість та допомагає виокремити своєрідність певних творів серед рівнозначних досягнень світової літератури. Ось, як приклад, ми можемо навести спільність поглядів даних митців на певні теми, які стосуються Франції та народу загалом. Це звичайно, ж, легко пояснити тим, що письменники жили майже в один час і відчули на собі всі “принади” життя в постреволюційній Францій (1789-1794), пережили “ломку” суспільного устрою. Ця ж ломка була наслідком того, що буржуазія, утвердившись як панівний клас, “не залишила ніякого іншого зв'язку між людьми, крім голого інтересу, крім безсердечного “чистогану” [7; 5]. Але все ж таки, той факт, що кожен з письменників є неабиякою особистістю й митцем відобразився, як на манері написання, так і на деяких ідеях описаних у їхніх творах.

Отже, можна зробити висновок, що типологічне порівняння “спрацьовує” при порівнянні творчості письменників з однієї національної літератури, так і з різних літератур у цілому. Проте, на нашу думку, типологічне порівняння представників однієї літератури, та ще й майже з одного часу, додає нашому дослідженню певної пікантності та неординарності. Адже надзвичайно легко порівняти письменників із різних країн, які є «світочами» своїх народів - бо у кожного з них є своя одна, вища, чітка мета. І зовсім інша справа постає при порівнянні моно-національних письменників - мета й ціль може бути одна, але способи досягнення її, тобто самореалізація письменника у творі, різні. Тому родзинкою даного дослідження стане пошук, вибірка тих індивідуальностей, які загалом створюють шедевр творчого мистецтва.

Так, доцільно брати творчість невеликої кількості авторів, яких добре порівнювати за силою їх мистецького таланту, а якщо точніше - то письменників, які відіграли у національних літературах подібну й вагому роль засновників напрямів, течій, жанрів тощо. Наприклад, у даній роботі зіставлення творчості Оноре де Бальзака (1799-1850) та Гюстава Флобера (1821-1880) є напівсинхронним. Цей приклад є доцільним, оскільки обидва митці відіграли в розвитку своєї національної літератури подібну роль. Їхні здобутки не обмежуються лише виразами “Бальзаківський роман” чи “Боварізм”, які безперечно стали основами в їхній творчості, але й простягаються далі і дають поштовх таким актуальним на той час темам, як то тема втрачених ілюзій чи революції відповідно. І саме завдяки тонкому сприйняттю проблем тогочасної епохи ці генії втілили у своїх творах національний характер свого народу, його погляди, переживання та й власне його ж таки існування. Тому ці митці і стали засновниками новітніх тем в національній літературі та вказали людям на насущні проблеми та пороки, які існують у суспільстві.

РОЗДІЛ 2

ТЕМА ВТРАЧЕННИХ ІЛЮЗІЙ У РОМАНАХ ОНОРЕ ДЕ БАЛЬЗАКА “ВТРАЧЕННІ ІЛЮЗІЇ” ТА ГЮСТАВА ФЛОБЕРА “ВИХОВАННЯ ПОЧУТТІВ”