Фольклорні джерела ранніх творів Павла Тичини

1.2 Фольклорні джерела ранніх творів Павла Тичини

Творча спадщина поета — унікальне явище в історії національної культури. Сучасний літературознавець С. Гальченко переконано стверджує: «Творча особистість Павла Григоровича Тичини була багатогранною і складною. Він належав до тих великих талантів, які, за словами самого поета, не «замикаються в магічні кола», а дослухаються до голосу людства. Його поетичні твори в перші пореволюційні роки викликали не тільки захоплення, але й заздрість і навіть озлобленість деяких читачів та соратників по перу»[3,3].

Павло Тичина мав свої джерела. «Зокрема віртуозний смисловий поліфонізм поезій вторував на давньоукраїнське та церковне багатоголосся, зокрема на твори Д.Бортнянського та М.Березовського, які вразили поета на співанках у Троїцькому хорі»[13, 6]. То ж не дивно, що його лірика «будувалася» за принципом музичних п’єс, актуалізувала хорові партії.

Тема більшості ранніх творів П. Тичини — ліричний герой і природа. «Природа для поета, — вважає Л. Новиченко, — щось незмірно більше, ніж простий фон подій, які він змальовує, ніж звичайний пейзаж: до неї, наче до близького друга, він іде з своїми радощами і сумом, в осягненні її гармонійних законів він знаходить духовне визволення ... Серед лугів і гаїв, спостерігаючи, як «женуть вітри, мов буйні тури», як «тополі арфи гнуть», — він, за його власним визнанням, ставив у душу світлий парус, «бо в мене в серці сум». І це зовсім не було позою, прийомом, літературною умовністю...» [17,24].

Особливе уміння молодого поета побачити, почути найтонші порухи рідних краєвидів, перейнятися гармонією світу, відчути себе вагомою часточкою Всесвіту, майстерно втілити все в поетичних образах і формах відзначала більшість дослідників його творчості.

За спостереженнями Михайлини Коцюбинської, у творчості П. Тичини прадавні фольклорні традиції так химерно сплітаються із сучасною асоціативною розкутістю, що забезпечує чисте й сильне, глибоке й щире звучання поетичного голосу майстра. «На тлі характерних для початку XX ст. і для першого радянського десятиліття яскравих спалахів розкутої енергії поетичного слова засяяла геніальна поетична індивідуальність молодого Тичини (особлива сила експресії поетичного слова, глибока мистецька трансформація фольклорної образности). Здавалося, ось він, той жаданий у новітній українській поезії митець — «І Зевс, і Пан, і Голуб-дух» у своїй державі Поезії» [15, 262-263].

Про глибоко національний художній світ, створений П. Тичиною, зокрема у збірці «Сонячні кларнети», Л. Новиченко говорить: «Це підтверджується, зокрема, його кревною спорідненістю з світом української народної поезії. Фольклорне начало в Тичини просвічує у всьому — в образах, у лексиці, в ритміко-інтонаційному ладі вірша. Іноді народнопоетичні елементи автор використовує у, так би мовити, «готовому» вигляді (як, скажімо, поетична форма «Думи про трьох вітрів»), але здебільшого поет з великою винахідливістю і сміливістю по-своєму перетворює традиційні образи і мотиви, збагачуючи їх, сповнюючи новим змістом»[17, 38].

Дослідження народнопоетичних джерел творчості П. Г. Тичини багатьох учених-фольклористів, літературознавців переконують, що поет глибоко знав творчість рідного народу, в якій відбилися звичаї та обряди, світобачення, етика й естетика, знав глибоко її досконалу поетику й у міру своїх творчих потреб і естетичних уподобань користувався скарбницею фольклорних засобів. Звертання письменника до народнопоетичних традицій стимулювало зростання його майстерності, надавало його творам виразно національних ознак.

Про органічний зв'язок ранніх віршів П. Тичини з народною творчістю констатує більшість дослідників. Особливо виявляється він у творах збірки «Сонячні кларнети»: «Гаї шумлять», «Арфами, арфами...», «Десь надходила весна», «Цвіт в моєму серці», «Енгармонійне», «У собор», «А я угай ходила», «Пастелі», «Одчиняйте двері», «Хор лісових дзвіночків» і, нарешті, «Дума про трьох вітрів».

З цього приводу В.Бойко зазначає: «Для Тичини характерне найтонше відчуття слова, всіх його нюансів. Поет немовби володіє даром чарівника у доборі мистецьких засобів до своїх творів. Що не вірш — то нова зустріч з прекрасним, відкриття нової грані своєрідного таланту» [2, 211].

Мальовничою, сповненою ніжної й чуйної душі постає у вірші П. Тичини природа. її життєвий рух, ритм, мінливість передано за допомогою дієслів шумлять, біжать, гуде, пряде, мріє, горить-тремтить. Ліричний герой поезії дуже чутливо сприймає навколишній світ, вловлюючи і «найтихіший шепіт трав», і дзвін далекий, що «пряде думки над нивами», в якому він « купається, мов ластівка»; його око милує замріяний гай над річкою і золотий край неба, йому любо слухати музику ріки. Радість огортає його від відчуття єднання з такою красою, емоції переповнюють душу, тому й не встигає поет повно передати словами те, що малювала його свідомість, творив його внутрішній світ — цим вчені пояснюють уривчасту мову поезії П. Тичини як свідчення схвильованості митця. «Народна пісня…при всій своїй, здавалося б, простоті, при уважному вивченні, часто-густо виявляється продуктом витонченої словесної майстерності, — вважає академік О. Білецький, — а Тичина, дерзаючи й новаторствуючи, не відривається від своєї первісної основи — народної творчості» [1, 26-27].

Розділ ІІ. Кларнетизм ранньої поезії Павла Тичини