Доходи та витрати населення як складові балансу та їх роль у визначенні грошового обігу

2. Доходи та витрати населення як складові балансу та їх роль у визначенні грошового обігу

Доходи населення — як їх загальний обсяг, так і рівень — являють собою вихідний пункт для оцінювання й прогнозування процесу відтворення національного продукту, а отже, національного доходу та національного багатства країни. Безперервність процесу «виробництво — споживання — виробництво» зумовлюється, з одного боку, виробництвом продукції, що за структурою та якістю відповідає потребам населення, а з іншого — наявністю у відповідних категорій населення достатніх доходів для придбання цієї продукції за цінами, що дозволяють виробникам працювати з рівнем прибутковості не нижчим за середній. Як відомо, зниження цього рівня зменшує конкурентоспроможність виробника і здебільшого призводить до його банкрутства. Додатковий прибуток за перевищення середнього рівня прибутковості окремим виробником підлягає перерозподілу. Такий перерозподіл згідно з податковим законодавством має на меті забезпечити значну частку загальнодержавних потреб. Але зрозуміло, що в цьому разі не йдеться про вирівнювання доходів того чи іншого підприємства і доходів його працівників, а про забезпечення загальносоціальних потреб суспільства, насамперед за рахунок тих його осіб, які в змозі працювати ефективніше, ніж інші. У такому напрямку діють податкові системи переважної більшості розвинених країн світу, де застосовується прогресивна система оподаткування [6, с. 16].

Отже, доходи окремих фізичних осіб (населення) необхідно розглядати з урахуванням розміру сплачуваних податків. Доходи окремих категорій населення істотно різні за структурою, що впливає як на рівень цих доходів, так і на стабільність їх одержання. Різниця доходів зумовлюється такими чинниками:

1) вік та стать, які визначають фізичні можливості особи щодо працевлаштування, а відповідно — й одержання доходу;

2) робота за наймом чи у власному бізнесі;

3) схильність до ризику.

Зрозуміло, що ці три чинники взаємозв’язані, але можна відзначити і їх вплив окремо на складові доходу, які можуть бути об’єднані в такі збільшені групи:

1) зарплата;

2) дохід від підприємницької діяльності, який лишається в розпорядженні того, хто одночасно є власником капіталу та працівником фірми (включаючи фермерів);

3) дохід особи як власника капіталу, що вкладений у цінні папери, нерухомість, землю чи відповідні фонди (пенсійний, страховий і т. ін.);

4) доходи окремих осіб за рахунок виплат з державного бюджету (студенти, пенсіонери, інваліди та інші);

5) інші доходи.

Заробітна плата — це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому вираженні, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган (наймач) виплачує працівникові за виконану роботу.

Номінальна заробітна плата — сума грошей, що нарахована протягом відповідного періоду за виконану працівником роботу. Заробітна плата нараховується згідно з установленими нормами оплати праці — ставками, окладами, іншими чинними формами та системами.

Залежно від складових частин виокремлюють:

валову заробітну плату (брутто);

чисту заробітну плату (нетто), тобто за відкиданням обов’язкових податків.

Не цитуючи Інструкції про склад коштів, спрямованих на споживання, яка затверджена наказом Мінстату України за № 150 від 27.06.94, достатньо зауважити, що перші 4 наведені групи доходів утворюють фонд споживання, який являє собою головну складову сукупного оподаткованого доходу для нарахування прибуткового податку.

Окремо слід спинитися на останньому пункті цієї структури «Інші доходи». До нього будуть віднесені доходи, які одержуються здебільшого поза контролем з боку держави та податкових служб. Тому, якщо перші 4 складові можуть бути доволі точно розраховані на підставі бухгалтерських та статистичних звітів, то «Інші доходи» обчислюються з допомогою статистичних оцінок та з використанням спеціальних методик для виконання відповідних розрахунків. Це оцінка доходів від незаконної підприємницької діяльності та доходів, одержаних злочинним шляхом. В умовах перехідної економіки, за недосконалості законів та слабкості виконавчих державних структур, ця частина доходів в Україні, за різними оцінками, коливається в межах 30—50% від загальної суми доходів населення, що значно перевищує 10—12%, притаманних розвиненим країнам [1, с. 25].

Під час розрахунку територіального балансу доходів та витрат населення обчислюють:

первинний дохід у розрахунку на годувальника в поточних та незмінних цінах;

наявний факторний дохід на душу населення в поточних та незмінних цінах;

сукупний дохід на душу населення та домогосподарство.

Первинний дохід — це дохід від прямої участі у виробництві чи наданні послуг, і його розрахунок має сенс лише щодо тих членів домогосподарства, які працюють. Наявний факторний дохід — це дохід з урахуванням розрахунків з держбюджетом: сплати податків та надходження з бюджету у вигляді прямої допомоги та пільгових послуг. Показник сукупного доходу являє собою суму всіх доходів, одержаних членами домогосподарства. Діленням цього показника на кількість членів домогосподарства визначають середньодушовий сукупний дохід.

В умовах ринкової економіки одержання будь-яких доходів пов’язане з результатами діяльності — чи підприємницької структури, чи держави, що, у свою чергу, безпосередньо пов’язане з іншим чинником — ризиком. Рівень ризику, а отже, і стабільність (гарантія) отримання доходів, змінюється від першої складової до п’ятої. Отже, прогнозуючи доходи певних категорій населення, слід обов’язково враховувати вплив фактора ризику.

Рівень доходів окремих категорій населення для реалізації їх функцій із забезпечення процесу відтворення національного продукту залежить від його грошового (номінального) вираження та рівня цін, який впливає на можливість придбати за ці гроші певну кількість (обсяг) товарів та послуг. У свою чергу, рівень номінальних доходів перебуває під впливом кількісного та якісного факторів: загального обсягу доходів, одержаних певною структурою, та ефективності праці тих, хто працює в цій структурі. Причому йдеться не про ефективність праці окремих працівників, (вона буде врахована при оплаті праці цих працівників), а про ефективність праці колективу працівників, склад і кількість яких визначають розмір одержаного доходу, причому останній буде серед них і розподілений [3, с. 122].

Під споживанням розуміють використання товарів та послуг для задоволення індивідуальних та колективних потреб. Розрізняють виробниче, або споживання засобів виробництва для виготовлення певного продукту та невиробниче споживання, більшу частину якого становить особисте споживання — використання людиною виробленого продукту для забезпечення своєї життєдіяльності.

Особисте споживання виконує економічні та соціальні функції. Економічні функції полягають у відтворенні потреб, регулюванні обсягу та структури виробництва, відтворенні робочої сили; вони є критерієм реалізації суспільного продукту.

Соціальні функції полягають у підвищенні матеріального добробуту населення, формуванні всебічно розвиненої особистості.

На макроекономічному рівні враховується необхідність узгодження реалій сьогодення стосовно організації виробничих сил, реалізації складових ВВП, у тому числі фонду споживання.

Досвід розвинених країн свідчить, що ринкова економіка досягає розвитку, коли вона спирається на масове споживання, перетворення особистого кінцевого споживання на визначальний елемент ВВП.

У ході аналізу споживання використовують такі групування:

1. За матеріальним складом і формою виявлення благ та послуг:

а) матеріальні продукти (продовольчі, непродовольчі товари, матеріальне споживання в закладах культурно-побутового та соціального обслуговування населення, електроенергія, водо-, газопостачання і теплофікація та ін.);

б) матеріальні послуги — послуги, які створені у сфері матеріального виробництва (оплата виготовлення, ремонту та монтажу споживчих товарів, які оплачуються населенням, утримання та поточний ремонт квартир, обслуговування транспортом і зв’язком, хімчистка);

в) нематеріальні послуги (без зношення житла);

г) послуги в цілому (б + в);

д) зношення житла;

е) загальне споживання населення (а + г + д).

2. за джерелами фінансування:

а) споживання за рахунок особистих доходів (споживання закуплених благ та послуг, включаючи споживання продукції власного виробництва);

б) безоплатне споживання за рахунок суспільних фондів у формі медичного обслуговування, освіти, обслуговування в яслах, дитячих садках, а також у вигляді суспільних дотацій при купівлі медикаментів, харчуванні на підприємствах, користуванні житлом;

в) загальне споживання населенням (а + б).

3. за призначенням матеріальних благ та послуг:

продовольчі товари; напої і тютюнові вироби; взуття та одяг; споживання житла; паливо, освітлення, вода, газ; предмети та послуги для домашнього господарства (побутові товари довгострокового користування, посуд, дрібний домашній інвентар); послуги охорони здоров’я та особиста гігієна; послуги транспорту та зв’язку; послуги освіти, культури, спорту та відпочинку; інші матеріальні блага та послуги [2, с. 44].

4. за головними каналами надходження:

роздрібна торгівля, включаючи масове харчування, міські ринки; підприємства, які надають матеріальні послуги; підприємства, які надають нематеріальні послуги; бюджетні та інші установи; зношення житла; споживання продукції власного виробництва.

Використовують також інші групування стосовно суб’єктів споживання. Тут слід мати на увазі ознаки, які визначають рівень, структуру споживання та його джерела, тобто:

соціальну належність населення;

рівень матеріального добробуту населення, який визначається рівнем середньодушового доходу в сім’ї;

територію проживання.

Ураховуючи характер, особливості зміни споживання в перелічених групах у статиці та динаміці, можна встановити закономірності зміни споживання під впливом основних факторів, а також структурні зміни у фонді споживання.

Особливе місце посідає аналіз споживання в натуральній формі як сукупності певних властивостей продукту, завдяки яким він задовольняє ту чи іншу потребу людей. Вирізняють групи натуральних показників споживання, що характеризують такі його аспекти:

1) споживання в натуральних одиницях вимірювання. Вони охоплюють споживання основних продуктів харчування, текстильних товарів та взуття і розраховуються на основі матеріальних натуральних балансів (м’яса, молока, картоплі, тканин, взуття тощо).

2) вміст поживних речовин (білків, жирів, вуглеводнів, калорійність харчування. Ідеться про щоденне середнє споживання речовин, які містяться в окремих видах продуктів харчування);

3) дані про наявність товарів довгострокового користування. Їх отримують шляхом поточного обліку купівлі товарів та оцінки їх вибуття. Використовують також дані вибіркових бюджетних обстежень населення;

4) фізичний обсяг та рівень споживання послуг.

Для аналізу у вартісному вираженні споживання оцінюють у поточних та незмінних цінах. Оцінюючи споживання, застосовують ціни, за якими населення придбало матеріальні блага і послуги: у разі купівлі в роздрібній торгівлі — роздрібні ціни, на ринку — ринкові ціни. Оцінюючи натуральні надходження, використовують роздрібні ціни, а також ціни виробництва; під час вимірювання динаміки фізичного обсягу споживання — незмінні ціни, тобто ціни певного року [4, с. 30].

Висновки

Національний банк України, як єдиний емісійний банк і касовий центр держави, організовує і регулює обсяг та структуру готівкової маси в обігу на підставі головних напрямів грошово-кредитної політики. Установи банків відповідно до вказівок Національного банку здійснюють прогнозування готівкового обігу.

Політика у сфері управління готівковим обігом має спрямовуватись на повне і своєчасне забезпечення потреб економіки в готівці та ефективне її використання в економічних процесах, посилення контролю за готівковими розрахунками між суб'єктами господарювання та децентралізацію випуску готівки в обіг і вдосконалення організації роботи з готівкою в територіальних управліннях Національного банку України через запровадження сучасних методів і технологій на основі використання високошвидкісних систем обробки готівки.

Список використаних джерел

1.  Артус М.М. Гроші та кредит. — К.: Видавництво Європейського ун-ту, 2004. — 162 с.

2.  Гриньова В.М., Проскура О.Ю. Гроші і кредит. — Х.: ВД "ІНЖЕК", 2003. — 207с.

3.  Івасів Б.С. Гроші та кредит. — Т.: Карт-бланш, 2005. — 528 с.

4.  Колодізєв О.М., Яременко О.Р. Гроші та кредит. — Х.: ВД "Інжек", 2006. — 156 с.

5.  Полтавець Л.Т., Проша С.Ф. Гроші та кредит. — К.: КНУБА, 2003. — 70 с.

6.  Розмарина А.Л. Гроші та кредит у системі сучасних економічних відносин. — О.: ТЭС, 2004. — 109 с.