4. Друга світова війна та її наслідки. Рік Африки

Кульмінацією процесу деколонізації став 1960 р. Він ввійшов в історію як „Рік Африки”. На карті світу появились 17 нових африканських держав. Більшість із них французькі колонії і підопічні території ООН, які знаходилися під управлінням Франції: Камерун, Того, Малагасійська Республіка, Конго (колишнє Французьке Конго), Дагомея, Верхня Вольта, Берег Слонової Кістки, Чад, Центральноафриканська Республіка, Габон, Мавританія, Нігер, Сенегал, Мали. Незалежними були проголошені найбільша країна Африки за кількістю населення – Нігерія, яка належала Великобританії, і найбільша по території – Бельгійське Конго. Британське Сомалі і підопічне Сомалі, яке знаходилось під управлінням Італії, Були об’єднані і стали Сомалійською Демократичною Республікою.

1960 рік змінив всю обстановку на Африканському континенті. Демонтаж інших колоніальних режимів став вже незворотним.

Суверенними державами були проголошені в 1961 році британські володіння Сьєрра-Леоне і Танганьїка; в 1962 р. – Уганда, Бурунді і Руанда; в 1963 р. – Кенія і Занзібар; в 1964 р. – Північна Родезія (Замбія по назві р. Замбезі), і Ньясаленд (Малаві). В тому ж році Танганьїка і Занзібар об’єднались і утворили Республіку Танзанія. В 1965 р. – Гамбія; в 1966 р. – Бечуаналенд став Республікою Ботсвана і Басутоленд – Королівством Лесото. В 1968 р. – Маврикій, Екваторіальна Гвінея і Свазіленд; в 1973 р. – Гвінея-Бісау. В 1975 р. після революції в Португалії отримали незалежність її володіння – Ангола, Мозамбік, Острова Зеленого Мису, Коморські острови, Сан-Томе і Принсипи; в 1977 р. – Сейшельські острови, а Французьке Сомалі стало Республікою Джібуті. В 1980 р. Південна Родезія – Республіка Зімбабве, в 1990 р. підопічна територія Південно-Західна Африка – Республікою Намібія.

Проголошенню незалежності Кенії, Зімбабве, Анголи, Мозамбіку і Намібії передували війни, повстання, партизанська боротьба. Але для більшості африканських країн завершальний етап шляху був пройдений без кровопролиття, він став результатом масових демонстрацій і страйків, переговорного процесу, а у відношенні підопічних територій – рішень ООН.

Більшість нових держав оголосили себе республіками, багато, насамперед із колишніх французьких володінь, – президентськими республіками. Королівствами проголосили Лесото і Свазіленд. Президент Центральноафриканської Республіки Ж.Б.Бокасса, який прийшов до влади в результаті військового перевороту 1966 р., в 1976 р. оголосив себе імператором, а країну імперією, але в 1980 р. в результаті чергового військового перевороту він був скинутий і країна знову стала республікою.

У свідомості африканців поняття „колоніалізм” було зв’язано з пануванням Європи. Тому антиколоніальна боротьба нерідко виливалася і в заперечення всього європейського. Все ж таки більшість держав Африки проголосили своїми офіційними мовами європейські, а ті, що вибрали одну із місцевих мов поряд з нею поставили мову колишньої метрополії.

5. Проблеми і труднощі молодих африканських держав

У ліквідації колоніальних режимів і переході політичної влади до африканців вся Африка бачила велике досягнення. З проголошенням незалежності африканці зв’язували великі надії. Була широко розповсюджена впевненість, що корінне покращення життя наступить майже негайно. Разом з більшістю населення райдужні надії поділяли, хоча і з меншою мірою наївності, багато африканських лідерів.

Покращення дійсно послідували. Африканці самі стали формувати всі ланки державного апарату, армії, поліції. Відкрились широкі можливості для розвитку африканських культур. Повноправна участь у роботі ООН і в багатьох міжнародних організаціях сприяли самоствердженню нових країн і їх громадян. Молоді держави почали отримувати значну допомогу від багатьох країн світу, від спеціалізованих організацій ООН, від міжнародних фондів, банків.

В обстановці „холодної війни” почалася боротьба між блоками, які суперничали, за вплив на африканські держави. Питання про вибір шляху соціально-економічного розвитку вирішувався урядами держав Африки часто у зв’язку з їх відношенням до цих блоків. Оскільки капіталізм в уяві африканців був зв’язаний з колоніалізмом і вже тому викликав розчарування, соціалістичні ідеї уявлялися дуже привабливими. Радянський Союз і інші країни соціалістичного табору використали це, підкреслюючи, що ні одна із цих країн не несла на собі вини за колоніалізм в Африці. Ще більш дійовим було твердження, що соціалістичний табір допоможе африканським державам взагалі уникнути труднощів капіталізму і перейти до більш високих форм розвитку, минаючи капіталізм.

З кінця 50-х років в марксистсько-ленінській теорії все більше уваги приділяється концепції „некапіталістичного розвитку” і „соціалістичної орієнтації”. Ці ідеї були гаряче підтримані багатьма лідерами африканських держав. Правлячі партії оголошували своєю ідеологією „африканський соціалізм”, а потім деякі – марксизм-ленінізм. Перші кроки в цьому напрямку зробили уряди Гани, Гвінеї і Малі, потім на цей шлях стали Танзанія, Конго, Малагасійська республіка і деякі інші держави. Але дуже скоро досвід цих країн показав, що експеримент не вдається. Але ідеї некапіталістичного розвитку продовжували притягувати, і на місце країн, які сходили з цього шляху, ставали нові. З середини 70-х – Ефіопія, Ангола, Мозамбік.

Часто в країнах, які вибрали капіталістичний шлях розвитку, ситуація складалась напруженою, диктатура лідера і правлячої партії виявлялися жорсткими, а громадянські війни – кривавими. Але ряд основних труднощів був майже один і той же, що і в державах, які ішли шляхом капіталізму.

Більшість африканських країн після проголошення незалежності залишились серед найбідніших у світі. Становлення державності виявилось дуже складним процесом. Одні труднощі були породжені колоніальним минулим, інші ж – традиціями доколоніального часу. Яким би не був апарат колоніального управління, він ґрунтувався на довгому досвіді, обслуговувався професіоналами і діяв чітко як годинниковий механізм. З його розвалом всю систему управління потрібно було створювати заново у всіх ланках, знизу доверху, а до влади проходили люди, які не володіли для цього досвідом.

У більшості держав Африки виник розбухнувший непрофесійний і неефективний бюрократичний апарат, який виявився наскрізь пронизаний корупцією, казнокрадством, непотизмом, вертикальною солідарністю трайбалістського типу. При аморфності соціальних структур єдиною організованою силою залишалась армія. Результат – безкінечні військові перевороти. Диктатори, які приходили до влади, привласнювали незліченні багатства. Капітал Мобуту, президента Конго на момент його скинення складав 7 млрд. долл. Економіка функціонувала погано, і це дало простір для деструктивної економіки: виробництва і поширення наркотиків, нелегального видобування золота і алмазів, навіть торгівлі людьми. Доля Африки у світовому ВВП і її питома вага у світовому експорті знижувалась, випуск продукції на душу населення скорочувався.

Розбудова держави дуже ускладнювалась абсолютною штучністю державних кордонів. Африка отримала їх як спадок від колоніального минулого. Вони встановлювались при поділі континенту на сфери впливу і мають мало спільного з кордонами етнічними. Створена в 1963 р. Організація африканської єдності (з 2000 р. – Африканський Союз), усвідомлюючи, що будь-яка спроба виправити той чи інший кордон може привести до не передбачуваних наслідків, до „ефекту доміно” або карткового будиночка, закликала вважати ці кордони непорушними, наскільки б вони не були несправедливими. Але ці кордони все таки перетворились в джерело етнічних конфліктів і міграцій мільйонів біженців.

Колоніалізм, використовуючи політику „поділяй і владарюй”, все таки зумів приглушити ряд етнічних (гострих) суперечностей, корені яких тягнулися в доколоніальні часи, – інакше колоніальна економіка не могла б працювати. Коли ж колонізатори пішли, ці конфлікти вибухнули, як міни уповільненої дії. Міжетнічні протиріччя, як між державами, так і в межах однієї країни, стали трагедією населення Африки. Трагедія Конго (1960 р.), результатом якої було вбивство першого прем’єра держави на міжплемінному ґрунті і при втручанні бельгійських військ – Патріса Лумумби, громадянська війна в 1967 – 1970 рр. в Нігерії, коли східна частина країни, населена народом игбо, вирішила відділитися і проголосити себе Республікою Біафра, забрала від 1 до 2 млн. чоловік. Иди Амин, кривавий диктатор Уганди, в 1971 – 1979 рр. чинив розправи над цілими народами і привів країну до повного розвалу. Ворожнеча між народами хуту і тутси в Руанді і Бурунді принесла цим державам і їх населенню незчисленних лих.

Намагаючись спастись від злиднів, війн та геноциду, вирватися із перенаселених міст, де неможливо знайти роботу із-за відсутності промисловості, африканці виїздили за межі свого континенту. В 60-х роках, коли в Європі (Західній) був економічний бум і була значна потреба в дешевих робочих руках, туди емігрували, поряд з індопакистанцями і араби, і африканці. У Великобританії, Франції та інших країнах Європи їх зараз мільйони. Достовірних даних про їх кількість немає, оскільки чимало із них – нелегальні емігранти. В Європі висловлюють думки, щоб припинити потік емігрантів із Африки, але цей процес вже навряд чи можна зупинити. Переважна більшість емігрантів не прагнуть скорого повернення в рідні краї, а борються за свої права в тих країнах, де тепер живуть.

При всіх міждержавних та міжетнічних протиріччях Африка залишалась одностайною в засудженні останнього колоніального режиму на Африканському континенті – системи апартхейда в Південно-Африканській Республіці.


Информация о работе «Країни Тропічної і Південної Африки (1900–2002 рр.)»
Раздел: История
Количество знаков с пробелами: 67301
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
92719
0
0

... половині ХХ ст. лише частково може бути зв’язане з ефектом експорт-розширення. В загальному ж доля країн що розвиваються у світовому експорті зросла менше ніж у світовому ВВП – з 23–24% на початку 60-х р. до 28–29 % в кінці століття, що говорить про порівняно невисокий рівень інтеграції більшості із них у світове господарство. Важливе значення мало розширення внутрішнього попиту. За рахунок цього ...

Скачать
188573
9
0

... Республіка (ПАР), найбільш економічно розвинена держава Африки. Основними галузями господарства регіону є сільське господарство та обробна промисловість. Розділ 3 МЕТОДИКА ВИВЧЕННЯ КРАЇН АФРИКИ   3.1.     Поурочне планування підрозділу У відповідності до Програми з країнознавства для профільного навчання тема «Африка» вивчається у Розділі І − «Регіони і країни світу», який складає ...

Скачать
236336
0
0

... : обмежувався конкуруючий імпорт, ліцензувались усі види імпорту — більш пільговий для пріоритетних галузей, менш пільговий — для інших. Заходи по лібералізації полегшують тут доступ в еконо­міку зарубіжних технологій, сприяють розвиткові експорт­ної бази, включаючи створення підприємств із 100% екс­портною орієнтацією. Вартим уваги явищем останнього десятиліття є досить активний експорт підприє ...

Скачать
58946
0
0

... поділяються на департаменти (ісп. departamentos, однина: departamento), за винятком провінції Буенос-Айрес, яка роділяється на "підрозділи" partidos.   Сучасна економіка: загальна характеристика господарства Сучасна Аргентина — індустріально-аграрна країна. Основні галузі економіки: харчова, автомобільна, текстильна, хімічна та нафтохімічна, металургійна. Основний транспорт — залізничний, ...

0 комментариев


Наверх