Композитні іменники чоловічого роду в словотвірній системі пізньої середньоукраїнської мови

2.4 Композитні іменники чоловічого роду в словотвірній системі пізньої середньоукраїнської мови

Дослідники дійшли висновку, що складання основ як спосіб словотворення іменників уже дуже широко простежувалося в праіндоєвропейській мові, пізніше – в праслов’янській, з якої воно перейшло до мов східних слов’ян. Слов’янські складні слова (назви божеств, людей, міст – Стрибогъ, Владимиръ) слугують однією з ознак того, як розвивалось в праслав’янській мові словоскладання і такому поширенню та збагаченню словника в давньописемній мові сприяло прийняття християнства й зумовлені цим переклади з грецької мови.

Українська мова має у зв’язку зі своїм походженням двоякого роду складні іменники. Одні з них слов’янські мови успадкували із праслов’янської доби, інші виникли вже в історичні часи, у ході розвитку окремих слов’янських мов.

В.В.Лопатін складно-суфіксальний спосіб називає «змішаним способом словотворення». Дериватолог також зазначає, що «виключно продуктивним є тип складних іменників з другим компонентом – основою дієслова» [52, с.85].

В українській мові основоскладання перебуває у тісному зв’язку і взаємодії з розвинутою системою суфіксального творення іменників. «Основоскладання в поєднанні з суфіксацією використовується для творення іменників, другим компонентом яких є основа дієслова або іменника. Суфікс виступає як оформлювач складного слова» [30, с.134]. При творенні композитних одиниць використовувалися ті ж словотворчі засоби, що й при творенні простих за будовою іменників.

Серед дериватологів немає одностайності з приводу такої ознаки складно – суфіксальних іменників як самостійна невживаність другого компонента [51, с.5]. Одні вчені вважають, що зазначені похідні відрізняються від чистого складання типом мотивації та формально підтверджуються самостійною невживаністю другого компонента (Бикова, Гонцова, Земська та ін.). Так, слова чорноземецъ, книголюбецъ не могли бути утворені чистим складанням, бо не існує в мові слів земець, любець. Кожне з них мотивується двома словами (книга і любити, земля і чорний), а суфікси «скріпили» це складення і внесли своє значення в загальний зміст слова. Прихильники іншої точки зору вважають, що такого критерію як «невживаність другого компонента» ще недостатньо для відмежування складносуфіксальних морфем, оскільки можливість другого компонента вживатись поза складенням ще не означає що саме це слово є одним із твірних конкретного композита. Необхідно встановити, що воно має здатність до лексичної та синтаксичної сполучуваності з іншими твірними, представленими в структурі складного слова у вигляді чистої основи. Твірні складення є членами синтаксичної конструкції, що входить у ролі мотивувальної частини в структуру значення складного слова (Макухіна, Моісєєв, Головін). Таким чином, при визначенні складно-суфіксальних дериватів слід спиратися не на вживаність/невживаність у мові опорного компонента як самостійної лексичної одиниці, а на семантично мотивувальні словосполучення: слова типу книголюбецъ можна розгорнути в словосполучення з використанням другої частини як самостійного слова (любити книгу).

Що стосується морфологічної будови композитів, то перша частина має значно більше різновидів, ніж опорний компонент. Вона може бути представлена іменниковими й дієслівними основами.

Дослідники словотвору складних іменників вказують на синтаксичний характер їхнього творення. Мовознавці розрізняють у складеннях внутрішній синтаксис, тобто порядок розташування елементів, їх зв'язок, і зовнішній синтаксис – співвіднесеність з еквівалентними синтаксичними конструкціями [41, с.7-8]. У словотвірній традиції складні слова співвідносяться зі словосполученнями, зв'язок з якими інтерпретується по-різному.

Сформувались різні підходи до вивчення композитів, до окреслення обсягу поняття, яке вони позначають, а також до розмежування основоскладання та словоскладання як двох різновидів способу складання. У різних авторів визначення композитів ґрунтується на певною мірою різних засадах, принципах. Виділяються чотири основні різновиди характеристик композитів [51, с.73]: 1) за основу береться морфемна структура слова: наявність двох чи більше кореневих морфем; 2) на перший план висувається семантична єдність компонентів складання; 3) в основу трактування композитів покладено співвіднесеність складного слова зі словосполученням; 4) складні слова утворюються за принципом аналогії.

Межа між композитами та простими дериватами встановлюється з урахуванням кількості та значущості ономасіологічних ознак у складі лексеми: прості похідні назви мають одну ознаку, яка є центром лексичного значення, складні слова містять кілька кореневих компонентів семантична модифікація яких становить смислову структуру композита.

Композити (у вузькому розумінні) – це складні слова, утворені основоскладанням. Саме в цьому значенні ми вживаємо термін «композит» у своєму дослідженні.

Композити з суфіксом -ець

На думку дослідників, складення в поєднанні з суфіксацією становило собою основний спосіб творення композитів - назв осіб у давньоруський період [81, с.22]

Складно - суфіксальні іменники з суфіксом –ецъ у мові ХІ – ХІІІ ст. становили різнопланову, високопродуктивну словотвірну мікросистему [51, с.96]. Частина опорних компонентів складно-суфіксальних іменників – назв осіб характеризувалися високим ступенем продуктивності й виконувала моделеутворювальну функцію. Зокрема, досить вживаними були такі елементи: -носець. -давець, -творець. Деякі компоненти входять до складу одиничних утворень, вживання яких обмежується рамками однієї пам’ятки, але є й такі, серед перших компонентів назв осіб яких за функціональною дією найбільш вживаними виступають: бого-, книго-. Найуживаніші компоненти складень являють свого роду продуктивну модель, ніби відкритий тип слова, за яким легко творяться нові деривати. Назви осіб з опорною дієслівною основою й суфіксом –ецъ мали словотвірне значення «носій відношення до дії» або «носій процесуальної ознаки, що визначає їх уподобання, погляди, моральні якості». Широко побутують вони й у середньоукраїнській мові, їх творення з формантом –ецъ підпорядковане тим же закономірностям, що діяли в давньоруськоукраїнський період. Щоправда, у пам’ятках ранньої середньоукраїнської мови зафіксована невелика кількість таких похідних. Це зумовлено характером збереження джерел, де відображалося живе народне мовлення. А словотворення за допомогою основоскладання було дуже обмежене у народній розмовній мові ХІV-ХVІ ст. Проте у «Матеріалах до Словника…» Є.Тимченка, хоч і у невеликій кількості, але трапляються деривати, успадковані з давньоруськоукраїнської книжної мови: книгописецъ (79:1,366) – «той, хто переписує книги», богомолецъ (79:1,60) – «той, хто молиться богу».

Складно-суфіксальні іменники з субстантивно – вербальними основами та суфіксом -ець широко побутують у середньоукраїнській мові. Проте у пам’ятках пізньої української мови зафіксована невелика кількість таких похідних. Це зумовлено характером збережених джерел, де відображалось живе народне мовлення. А словотворення за допомогою основоскладання було дуже обмеженим у народній розмовній мові XIV-XVI ст. Але спостерігається інтенсивне поповнення структурного типу новими похідними: китоловецъ(79:1,364) – «той, хто ловить китів», речотворецъ (79:2,97) – «промовець», броздоносецъ (79:1,71) – « той, хто сідлає коня».

Творення складних іменників, структура яких поєднувала субстантивно – вербальні основи, базувалося на об’єктних відношеннях між частинами мотивувального підрядного словосполучення. Усім композитам цього типу властива модель N+V+ець (складання основи іменника з основою дієслова з додаванням суфікса –ець, що підкреслює виконання дії над певним об’єктом, вираженим першою основою складення, наприклад: полководець (79:2,95) – «той, хто водить полки».

Поодинокі іменники для адекватного опису їх значення потребують доповнення, перефрази додатковим семантичним компонентом: земльделецъ (79:1,307) – «не той, хто робить землю, а той, хто робить на землі», богомолець (79:1,61) – «не той, хто молиться богом, а той, хто молиться богу».

У назвах осіб як носіїв процесуальної ознаки, що визначає їх уподобання, погляди, моральні якості, у давньоруськоукраїнській мові морфологічне вираження першого компонента мало значно більше різновидів, ніж у попередній групі, і було представлене такими типами основ: субстантивними – книголюбецъ (79:1,367) – « той, хто любить книгу», адвербіальними – дъвоеженецъ (79:1,231) – «той, хто двічі одружувався», нумеральними – перволюбецъ (79:2,88) – «той, хто бажає бути першим», промінальними – самовидець (79:2,308) – «свідок».

Трапляються у джерелах середньоукраїнської мови композити з першим займенниковим компонентом, що вказують на назви осіб за функціональною або характеризувальною дією, наприклад: самокупецъ, самодержець і т.д., але у розглядуваному нами словнику Євгена Тимченка вони відсутні.

Також наявні композити з ад’єктивно – субстантивними основами: чужоземець (79:2,485) – «чужоземець». Творення таких іменників базувалося на атрибутивних відношеннях між частинами мотивувального підрядного словосполучення. Деякі композити аналізованого структурного типу характеризуються полімотивацією (так, похідні мотивуються й словосполученням чужа земля, і складним прикметником чужоземний).

Складно – суфіксальні назви осіб з опорною дієслівною основою поділялися на такі лексико – словотвірні типи: 1) найменування виконавців дії за сталим чи тимчасовим заняттям або професією; 2) назви осіб як носіїв процесуальної ознаки, що визначає їх уподобання, погляди, моральні якості.

У найменуваннях виконавців дії за сталим чи тимчасовим заняттям або професією в ролі першого компонента вживалася основа іменників, наприклад: иконописьцъ (79:1,322) – «іконописець», каменосьчецъ (79:1,365) – «камнетес».

Композити з опорним вербальним компонентом називали особу, що виконувала будь-яку дію, названу дієслівною основою й конкретизовану першою основою складення : книгохранильникъ (79:1,370) – «той, хто зберігає книжки», лъжеславникъ (79:1,426) – «той, хто розповідає брехню».

У назвах осіб як носіїв процесуальної ознаки, що визначає їх уподобання, погляди, моральні якості, вираження першого компонента було представлене таким типом основи як нумеральна : первопрестольникъ (79:2,90) – «перший на престолі».

Деривати, що позначають осіб за їхніми внутрішніми якостями, уподобаннями, поведінкою успадковані переважно з давньоруськоукраїнської мови: богомолець (79:1,61) – «той, хто молиться богу», богомислець (79:1,61) – «поглинений божеством».

Ліпич В.М. вказує на те, що найбільшу кількість дериватів ХV-ХVІІІ ст. становлять слова з другим компонентом –любецъ, які виникли внаслідок калькування, а до непродуктивних відносить –писецъ, -живець, -губецъ, -чтецъ. У «Матеріалах до Словника…» Є.Тимченка слова з данними компонентами взагалі відсутні.

Композити з ад’єктивно-субстантивними основами у середньоукраїнській мові збереглися в достатній кількості: чужоселецъ, головоглавецъ, белобровецъ, златаовласец, жужоселецъ, а ось у досліджуваному нами словнику Євгена Тимченка наявний лише один з них: чужоземець (79:2,485) – «чужоземець».

Творення складних іменників зі структурою, що поєднувала в собі ад’єктивно-субстантивні основи, базувалося на атрибутивних відношеннях між частинами мотивувального підрядного словосполучення, деякі з них характеризуються полімотивацією.

Слід відзначити, що не всі структурні типи складно-суфіксальних іменників давньоруськоукраїнської мови однаковою мірою успадковані українською мовою наступних століть. Еволюція мовних явищ супроводжувалась відбором окремих складників, що проявлялося в основному в зростанні продуктивності певних компонентів композитів і зменшенні активності інших. Так, у середньоукраїнській мові позбавлені продуктивності перші іменникові та займенникові елементи складень, а структурні типи з ад’єктивно – субстантивними та нумерально – субстантивними основами набувають подальшого розвитку.

Отже, суфікс –ецъ досить активно функціонував у сфері складно-суфіксальної деривації іменників – назв осіб чоловічого роду. Про їх високу продуктивність свідчить активне їх використання в пам’ятках ХV-ХVІІІ ст. і творення нових дериватів відповідної структури. Всі наведені композити є похідним з підрядними відношеннями компонентів. Опорними (другими) основами в них виступають основи дієслівні або іменникові, однак численнішу групу становлять утворення з вербальним опорним компонентом. Похідні з опорною субстантивною основою поступаються зазначеним вище утворенням не тільки в кількісному плані, але й в плані вираження семантики, бо вони здебільшого виражали значення, які підкреслювали тільки зовнішні властивості чи внутрішні якості осіб. Значна частина складно-суфіксальних похідних з суфіксом –ецъ належать до книжної та церковно-книжної лексики, лише невелика їх група представлена в джерелах близьких до народно-розмовної мови.

Композити з суфіксом -никъ

Здебільшого за допомогою суфікса –икъ творилися іменники, що означали назви осіб від прикметникових основ на –ьн: должн-икъ та ін. У зв’язку з тим, що суфікс –икъ звичайно виступав у відприкметникових утвореннях такого типу, відбулося зрощення цього суфікса з прикметниковим суфіксом –ьн, внаслідок чого виник новий складний суфікс –ьникъ(-ьн- + -икъ). Який після відповідних фонетичних змін оформився зрештою як –ник [3, с.110].

Складно-суфіксальні утворення з суфіксом –ьникъ були відомі ще у мові слов’ян ХІ – ХІІІ ст., хоча суфікс –ьникъ поступався продуктивністю суфіксові –ецъ. Цей формант мав порівняно низьку активність у творенні складно-суфіксальних морфем, очевидно тому, що він широко вживався у сфері формування системи монокореневих іменників – назв осіб за професією, спеціальністю, родом занять, утворених суфіксальним способом.

Складно – суфіксальні іменники з опорним субстантивним компонентом і суфіксом –никъ називали якість, явище чи стан, які характеризувалися наявністю того, що названо в опорній основі й конкретизовано в першій основі складення. Творення композитів зі структурою, що поєднувала в собі дві субстантивні основи, базувалося як на об’єктних відношеннях між частинами підрядного мотивувального словосполучення ( первопрестольникъ – перший на престолі), так і сурядних зв’язках між словами в словосполученні (чорнокнижникъ – чернь і книга).

У середньоукраїнській мові зафіксовано невелику кількість композитів на -никъ, це здебільшого назви зовнішньої чи внутрішньої ознаки, що характеризує особу, предмет, наприклад : богомольникъ (79:1,61) – «богомолець», богобоязникъ (79:1, 58) – «набожник».

Складно – суфіксальні іменники абстрактного значення називали розумові категорії, психічний стан : богомысленикъ (79:1,60) – «поглинений в сприймання божества», великоразумникъ (79:1,90) – «дуже розумний».

Композити з субстантивно вербальним компонентом називали особу, що виконувала будь-яку дію, названу дієслівною основою й конкретизовану першою основою складення. Вони поділяються на такі лексико-словотвірні типи: 1) найменування виконавців за сталим чи тимчасовим заняттям: книгохранильникъ, богомольникъ; 2) назви осіб, як носіїв процесуальної ознаки, що визначає їх поведінку, погляди, моральні якості: льжеславникъ, богобоязьникъ.

В основі творення деяких складно-суфіксальних похідних з адвербіально-вербальними основами та суфіксом –ьникъ лежать словосполучення з підрядним зв’язком прилягання, наприклад: великоразумникъ (дуже розумний), богобоязьникъ (відданий Богу).

Композити з опорним іменниковим компонентом і суфіксом –ьникъ називали особу, яка характеризувалася тим, що названо в опорній основі й конкретизовано в першій основі складення. Морфологічне вираження першого компонента мало значно більше різновидів і було представлене такими типами основ: 1) іменникові: богомольникъ; 2) прикметниковими: чорнокнижникъ; 3) числівникові: первопристольникъ .

Майже у всіх дериватах аналізованих структурних типів як перші, так і другі компоненти не відзначаються високо частотністю, але є структурні типи, у яких другий компонент вживається більше одного разу: -мисленикъ, -верникъ, – славникъ і т. д.

Творення складно-суфіксальних іменників з опорним субстантивним компонентом та суфіксом –никъ базувалося як на об’єктних відношеннях, так і на атрибутивних, зокрема тих одиниць, які поєднували в собі ад’єктивно – субстантивні та промінально – субстантивні основи.

Складно – суфіксальні іменники з суфіксом –никъ та опорним субстантивним компонентом трапляються в джерелах середньоукраїнської мови частіше порівняно з дериватами з опорним вербальним елементом. Це свідчить про те, що формант –никъ активніше сполучається з іменниковими основами, ніж з дієслівними.

Середньоукраїнська мова, успадкувавши основні структурні типи давньоруськоукраїнських складних іменників, використовує значну кількість нових похідних, утворених за вже існуючими в мові зразками, наприклад: чорнокнижникъ (79:2,474) – «той, хто знається на магії», зловьрникъ (79:1,312) – «єретик».

Отже, складно суфіксальні іменники з суфіксом –никъ є давнім типом утворень в українській мові, розвиток яких відбувався в напрямку продуктивності. Розглянуті композити – це похідні з підрядними відношеннями компонентів. Опорними основами в них виступали основи дієслівні або іменникові, їм властива не лише специфіка народно – розмовної мови, а й книжна спрямованість (вживалися в церковно-книжних пам’ятках).

Композити з нульовим формантом

Суфікси –ь, – ъ, – а в праслов’янській мові мали специфічний характер, вони поєднували в собі дві функції: словотвірну й флексійну, тобто виконували роль дериваційних формантів і одночасно вказували на належність дериватів до певного типу відмінювання. Ця двофункційність була рисою, яка суттєво відрізняла структури з нульовим суфіксом від дериватів з матеріально вираженим формантом [1, с.21].

Давньоруськоукраїнська мова обмежено використовувала нульовий суфікс для творення полі кореневих слів [81, с.85], а в пам’ятках ХІ-ХІІІ ст. чисте складення й нульова суфіксація використовувались, хоч і в невеликій кількості. У пізній середньоукраїнській мові вони представлені у двох структурних різновидах: з опорною вербальною основою та з опорною субстантивною основою.

Похідні, структура яких поєднувала основи іменників і дієслів, співвідносилися зі словосполученнями з об’єктними відношеннями між компонентами. Композити з опорним вербальним елементом сформувались ще в праслов’янський період, цей тип був малопродуктивним, але базувався на живій народній мові й функціонував майже поза церковнослов’янським впливом.

Занепад зредукованих голосних викликав зміни у формально-фонетичних модифікаціях нульового форманта. На місці давнього поєднання нульового суфікса й матеріально вираженої флексії –ь або –ъ виник формант, який становить собою єдність нульового суфікса й нульового закінчення [1, с.66]. У староукраїнській мові він виступав у двох модифікаціях: нульовий суфікс + закінчення –а та нульовий суфікс + нульове закінчення. Формант із закінченням –а значно активніше використовувався для творення монокореневих нульсуфіксальних іменників.

Нульовий формант займав позицію високої продуктивності у сфері складно – суфіксальної деривації у пізній українській мові. У XVI –XVII ст. поповнюється склад дериватів – назв осіб з цим формантом: доматуръ (79:1,221) – «той, хто постійно сидить вдома», дьеписъ (79:1,239) – «історик; той, хто описує події», звьроьдъ (79:1,309) – « той, хто їсть тварин», куроьдъ (79:1,392) – «той, хто їсть курей». Трапляються назви свят: Великъдень (79:2,92) – «Пасха».

У «Матеріалах до Словника…» Є.Тимченка відсутні нульсуфіксальні іменники, що позначають людей за внутрішніми якостями, уподобаннями, поведінкою: даролюбь, лютодьй, прьлюбодьй, зломисль, хоч вони наявні в інших пам’ятках цього періоду.

Творення композитів, що поєднували в собі субстантивно – вербальні основи, базувалось на словосполученнях з об’єктними відношеннями: свиноьдъ - їсти свиню, зловърникъ – вірити злу.

Творення девербативів зі структурою, що поєднувала в собі субстантивно – вербальні основи, базувалося на об’єктних відношеннях між частинами підрядного мотивувального словосполучення, наприклад: волопасъ (79:1,112) – пасти волів, куроьдъ (79:1,392) – їсти курей, броваръ (79:2,69) – варити пиво.

Композити з опорним вербальним елементом, зафіксовані з попередніх століть: доматуръ (79:1,221) – «той, хто постійно сидить вдома», дьеписъ (79:1,239) – «історик; той, хто описує події», звьроьдъ (79:1,309) – «той, хто їсть тварин».

У таких похідних зберігається тенденція до трансформації високочастотних дієслівних компонентів у суфіксоїди, наприклад: -ьдъ, -пасъ, -писъ. Перші ж елементи складень не належать до продуктивних, вони вживаються одноразово в якійсь конкретній лексемі, наприклад: звьро-, куро-, свино-. Композити аналізованої структури можна кваліфікувати як емоційно – виразні, динамічні утворення. Ізольована від матеріальних суфіксів, дієслівна основа надає їм стилістичного забарвлення, вона яскраво виражає ідею процесу.

Основні принципи виділення нульового словотворчого афікса в складних іменниках з другим субстантивним елементом – ті ж, що і в іменниках з опорним дієслівним компонентом.

Нульсуфіксальні – складні похідні з опорним субстантивним компонентом були менш розповсюджені в пам’ятках середньоукраїнської мови, ніж композити з опорним вербальним компонентом. Це можна пояснити тим, що значна частина складень з опорним іменниковим елементом оформлена як іменники – чисті складення.

Слід відзначити, що нульсуфіксальні – складні іменники відрізняються такою особливістю: їх опорні компоненти завжди знаходяться в постпозиції до другої основи слова; правила «зовнішнього» синтаксису мотивувальних словосполучень відповідають відношенням валентності між частинами складних слів [51, с.134].

Отже, композити з нульовим формантом протягом ХV-ХVІІІ ст. відрізнялися найбільшим спектром лексико-словотвірних значень. Нульовий формант був одним із продуктивних у сфері складно-суфіксальної деривації, хоча продуктивність ця певною мірою обмежується високо частотністю опорних елементів складень(-ьдъ, -пасъ, -писъ), і тоді творення нових дериватів відбувалося за вже наявними зразками. Попри це нульовий суфікс освоював дедалі більшу дериваційну базу. Аналізовані похідні досить розгалужені як у плані вираження семантики, так і з точки зору їх структурної організації. Аналізовані деривати функціонували переважно в літературних творах, фольклорних джерелах, рідше у церковно-книжних пам’ятках.

Складно-суфіксальні іменники з суфіксом -ца

Близьким до типу композитів на –ецъ за своєю словотвірною та лексичною семантикою є дериваційний тип складно – суфіксальних іменників з формантом –ца (-ця) на позначення осіб чоловічого роду.

Похідні з аналізованим формантом функціонували ще в давньоруськоукраїнський мові, де були представлені лише конструкціями з опорним вербальним компонентом: злотворна, животодавца. У праслав’янській мові суфікс –ьца мав ще форму -ьса.

Суфікс –ца не був продуктивним у давньоруській, а у мові подальших періодів його продуктивність дещо зросла, оскільки у «Матеріалах до Словника…» Є.Тимченка спостерігаємо деривати даного типу: мужебойца (79:2,438) – «той, хто вбиває людей», злочинца (79:1,319) – « той, хто чинить злочинні дії», благолюбца (79:1,53) – «той, хто любить блага», богомольца (79,1,60) – «той, хто молиться Богу», дивотворца (79:1,218)- «той, хто творить дива».

Таким чином, суфікс –ца займав позицію низької продуктивності в сфері складно – суфіксальної деривації іменників протягом ХV-ХVІІІ ст. Композитні іменники з суфіксом –ца – це найменш розгалужена група як у кількісному відношенні, так і плані вираження семантики. Вони представлені лише конструкціями з опорним вербальним компонентом.

Складно – суфіксальні деривати чоловічого роду на –ица спостерігаються як з другою вербальною, так і субстантивною основами. У ролі першого елемента виступали основи іменникові, наприклад, мужобойца (79:1,438) – «той, хто вбиває людей», богомольца (79,1,62) – «той, хто молиться богу», злочинца (79:1,313) – «той, хто робить злочинні справи», дивотворца (79:1,219) – «той, хто творить дива». Аналізовані похідні співвідносяться з об’єктними підрядними словосполученнями (вбивати людей, молитися богу, чинити зло, творити диво). Творення аналізованих композитів з субстантивно – вербальними основами базувалося на об’єктних відношеннях між частинами мотивувального сполучення, а значення виражалось спільним семантичним компонентом «той, хто».

Високою продуктивністю в системі композитотворення характеризувалися складно – суфіксальні форманти з постпозитивними компонентами -ецъ, -никъ, -О, вони освоювали дедалі більшу дериваційну базу, розширювали коло лексико-словотвірних значень. Значно менше продуктивним був суфікс –ца. Крім того, суфікси відрізнялися один від одного сполучуваністю з основами різних типів. Так форманти -ець та –О, -ца активніше сполучувалися з дієслівними основами, -никь з іменниковими.

Аналізовані складно-суфіксальні іменники української мови ХV– ХVІІІ ст. поділяються на два структурні різновиди. Відповідно до основного поділу всіх похідних цього способу словотвору: складення з опорним субстантивним та вербальним компонентами. Морфологічна репрезентація першого елемента складення мала значно більше різновидів і була представлена субстантивними, ад’єктивними, прономінальними, нумеральними та адвербіальними основами. Місце опорного компонента в розгляданих лексемах не завжди є фіксованим, трапляються випадки, коли він знаходиться на початку складення. Численнішу групу становили композити з другим вербальним елементом і поступалися зазначеним вище утворенням похідні з опорним субстантивним компонентом.

Описані структурні типи середньоукраїнської мови не мають якихось істотних відмінностей у порівнянні зі словами аналогічної словотвірної структури, зафіксованими давньоруськоукраїнськими джерелами. Характеристики мотивувальних основ, способи поєднання компонентів композитів в основному відповідають існуючим раніше тенденціям. Специфіка змістових відношень між частинами складного слова, співвідношення особливостей внутрішньої та зовнішньої валентності полікореневих давньоруськоукраїнських лексем зберігається у мові подальших періодів.

Складно – суфіксальні похідні – це результат розвитку дериваційної системи української мови, її досить розгалужена й активна ділянка. Їх формування відбувалося за іншими законами ніж у похідних, утворених чисто суфіксальним способом: суфікс додавався не до готової композитної основи, а одночасно з поєднанням двох основ у цілісно оформлену одиницю.

ВИСНОВКИ

Система афіксів чоловічого роду, які використовувалися для творення назв осіб, при всій своїй варіативності зберегла цілісність і єдність на всій території розселення української людності.

Зміни торкнулися, головним чином, матеріальних реалізаторів системи – суфіксів: змінилася їх продуктивність, розширився або звузився набір їх семантичних функцій, зросла кількість формантів. З’явився ряд нових форматів, розширилась дериваційна база словотворення.

Зіставлення суфіксів через призму лексико – словотвірних значень утворених ними слів показує, що при всій подібності суфікси різняться між собою не лише набором функцій, рівнем продуктивності, а й словотвірними зв’язками з різними частинами мови, семантичною орієнтацією при словотворенні, активністю їх використання в тих чи інших значеннях тощо. На рівні конкретних лексико – словотвірних значень в історії української мови конкурувало небагато формантів, що свідчить про високу впорядкованість словотвірної системи у рамках певної варіативності. Конкуруючі словотворчі засоби зазнали стилістичної диференціації на рівні мовної норми, на рівні обслуговування різних тематичних груп лексики в рамках єдиного лексико – словотвірного значення, що не виключає також дистрибуції афіксів за різними основами.

Високопродуктивні форманти –ник, -ець, -тель із широким набором лексико – словотвірних значень виявилися найбільш гнучкими й мобільними в реагуванні словотвірної системи на потреби комунікативної діяльності. Ці суфікси постійно нарощували свою продуктивність, освоювали дедалі ширшу дериваційну базу, розширили коло лексико – словотвірних значень, що обов’язково призводило до розриву єдиної сталої форми, тобто до появи поширених морфемно – ускладнених суфіксів, які перебувають на різних етапах спеціалізації, руху до однозначності. Винятком у цьому плані є високопродуктивний і багатофункціональний в давньосхіднослов’янській мові нульовий суфікс, який в українській літературній мові дещо звузив своє функціональне навантаження в творенні найменувань осіб, змінювався у багатьох випадках матеріально вираженим формантом –ок.

Функціонування суфіксів, які перебували в позиції високої продуктивності, супроводжується розширенням словотвірної бази за рахунок включення в неї слів тих частин мови, які раніше не брали участі в творені слів певного типу. Це правило не стосується тих формантів, які мали вузькофункціональне значення.

Серед дериватів із модифікаційним словотвірним значенням у загальних описах словотвірної афіксальної системи української мови звичайно не виділяються іменники зі значенням чоловічої статі, оскільки для української мови є типовим творення найменувань жіночої статі від чоловічої, а не навпаки. Між тим фактичний матеріал показує, що такий словотвір мав місце в історії української мови. Панівна більшість таких структур має мутаційне словотвірне значення /бабник, бабич, дівчур/; модифікаційне словотвірне значення спостерігається в небагатьох словах, і лише деякі з цих дериватів закріпилися в літературній мові.

У розвитку й становленні словотвірної системи української мови значну роль відіграли запозичені суфікси, які в сполучуваності з власними чи іншомовними твірними основами /за винятком давньозапозиченого суфікса –ар/ перебували в опозиції до східнослов’янських формантів: сполучувалися, як правило, лише з неслов’янськими твірними основами. Запозичені суфікси, виявляючи виняткову продуктивність, регулярність, творять чітко окреслені в семантичному плані іменники, дериваційна база яких спирається як на іномовні, так і на власні твірні основи. Конкуренція запозичених і власне українських формантів у ряді випадків зумовлює їх більш вузьку спеціалізацію.

В українській мові спостерігається тяжіння до використання формантів, які в давньосхіднослов’янській мові займали позицію високої продуктивності (-никъ, -ецъ, -аръ) пізніше розгорнули свою продуктивність суфікси (-анъ, -унъ) та інші. Найбільшою продуктивністю в творенні назв осіб характеризувалися суфікси -никъ, -ецъ, -ца, -О, які розширювали коло лексико – словотвірних значень. Отже, розвиток словотвірної системи мови значною мірою інтенсифікований не лише розширенням денотативної бази словотвору, а й потребами збагачення стилістичних ресурсів української мови, їх розбудовою.

Конфіксація, виступаючи явищем пізнішим за суфіксацію та маючи власний набір формантів і власне коло функцій, посідає вагоме місце у становленні системи афіксальної деривації іменника XV - XVII ст. Конфіскація полягає у двобічному (двоелементному) ускладненні твірної основи у процесі формування похідного слова. Конфікс – це єдина двоелементна морфема, яка обрамляє твірну основу і має єдине словотвірне значення, яке формують її складники. Конфіксальні деривати – надзвичайно розгалужена й активна ділянка української словотвірної системи. Конфікси з другим компонентом – никъ дали численні похідні з широким колом значень. Другі елементи цих афіксів виконують класифікаційну роль показника назви предмета, особи. Модифікація цих загальних значень відбувається через перший компонент конфікса. У сфері іменників з постпозитивним елементом –ник у препозиції звичайно виступають частини, співвідносні з колишніми префіксами.

Більшість цих дериватів утворена від іменникових основ. Відіменниковий словотвір конфіксальних похідних за загальною кількістю утворень і діапазоном лексико – словотвірних значень на тлі словотворення відприкметникового, віддієслівного, був найбільш продуктивним.

У середньоукраїнській мові високопродуктивними є конфікси вы-… -никъ, роз-…-никъ, роз-…-телъ, без-…-никъ, пер-…-никъ, по-…-никъ, на-…-никъ. Вони виявилися найбільш гнучкими, мобільними в реагуванні словотвірної системи на потреби комунікативної діяльності. Таким чином, іменникова конфіксальна підсистема, почавши становлення у праслов’янський період, до кінця XVII ст. сформувала підґрунтя для подальшого розвитку.

Конфіксальні деривати становлять цілісну і органічну систему, яка перебуває у стані динамічного розвитку і постійних змін, що стосуються насамперед матеріальних реалізаторів – конфіксальних формантів. Функціонуючи поряд з іншими морфемами, конфіксальні форманти належать до активних словотворчих засобів. Реалізуючи за один мовний акт великі обсяги значень, конфікси не переобтяжують мову, а функціонально і точно формують мовну семантику.

Девербативи з опредметненим значенням дії формують категорію граматичної субстантивації, що утворюється на перетині синтаксису і словотворення. Поява таких девербативів пов’язана зі зміною синтаксичних умов функціонування дієслова в реченні – переміщення його в позицію підмета. Це дало підстави розглядані похідні вважати синтаксичними дериватами. На противагу дериватам лексичним, поява яких супроводжується певними змінами в семантиці твірних, зміст синтаксичних дериватів визначається виключно мотивувальним словом. Зберігаючи дієслівну семантику, девербативні іменники з опредметненим значенням дії, процесу, стану успадковують від мотивувальних і певні формально – граматичні інтеграційні ознаки. Транспозитором, який переводить дієслово в іменник виступає суфіксальний формант, що має нульове ономасіологічне навантаження і є носієм значення граматичної предметності. Таку функцію в розгляданих синтаксичних дериватах виконує нульсуфіксне словотворення. Іменники чоловічого роду з нульовим суфіксом відзначаються стабільною продуктивністю. За структурними ознаками розглядувані іменники утворюють багату і складну систему лексико – словотвірних типів, яка формувалася протягом тривалого історичного періоду.

Складно-суфіксальні похідні – результат активного розвитку дериваційної системи української мови, її надзвичайно розгалужена і активна ділянка. Вони є невід’ємним компонентом формування значення слів і вираження думки, значно збагатили лексичний склад української мови за писемний період її розвитку. Їх ознаки: наявність у слові двох компонентів, цілісна оформленість, різного ступеня співвіднесеність зі словосполученням, наявність мотивованості, наявність узагальненої словотвірної семантики – синтагматичного дериваційного значення, до якого додається словотвірне й категоріальне значення відповідного форманта.

Зародження основних моделей складно – суфіксальної деривації іменників простежується ще в найдавніших пам’ятках давньоруськоукраїнської мови. Остаточне формування структурних типів композитів припадає на XVII ст. Саме з цього часу спостерігається розширення дериваційної бази та інтенсивний ріст численності досліджуваних похідних. У залежності від частиномовного походження другого компонента всі складні абстрактні іменники поділяються на дві групи: з опорною дієслівною та опорною іменниковою основами.

У сфері складно – суфіксальної деривації діяла тенденція до залучення найпродуктивніших формантів. Формування словотвірного значення, поєднання словотворчого форманта з твірною основою в структурах, утворених способом основоскладання в поєднанні з суфіксацією, відбувалося за іншими законами, ніж у похідних, утворених суто суфіксальним способом, суфікс додавався не до готової композитної основи, а одночасно з поєднанням двох основ у цілісно оформлену одиницю. Успадкувавши загальнослов’янську словотвірну типологію в сфері композитотворення, дериваційна система української мови надала різним структурним типам неоднаковий ступінь продуктивності, який міг знижуватись чи навпаки – підвищуватися з часом.

У словотвірній системі іменників середньоукраїнської мови XV-XVIII ст. уже намітилися риси, які характеризують словотвірну будову іменників сучасної української літературної мови, вже сформувалися продуктивні словотворчі типи, властиві і сучасній українській мові. Із зміною словникового складу мови, з випадінням застарілих і появою нових слів змінився до деякої міри склад словотворчих засобів мови: ряд непродуктивних афіксів вийшов з обігу, а на їхньому місці з’явилися нові іменникові форманти (конфікси). І навпаки, деякі з непродуктивних афіксів активізувалися і тепер входять до складу продуктивних іменникових словотворчих засобів української мови.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.  Білоусенко П.І. Історія суфіксальної системи українського іменника (назви осіб чоловічого роду): Монографія. – К.: КДПІ, 1993. – 214 с.

2.  Білоусенко П.І. Нариси з історії українського словотворення (суфіксація): Монографія / Білоусенко П.І., Німчук В.В. – Запоріжжя: ЗДУ, 2002. – 205 с.

3.  Бевзенко С.П. Із суфіксального словотвору іменника в пам’ятках українського полемічного письменства поч. XVII ст. (на матеріалі «Перестороги») // Тези доп. та пов. Міжвузівської наукової конференції з питань східнослов’янського іменного словотвору /Запоріжжя, 1974р./. – К., 1974. – С 36-45.

4.  Бевзенко С.П. Історія українського мовознавства. Історія вивчення української мови. – К.: Наукова думка, 1991. – 342 с.

5.  Безпояско О.К. Іменні граматичні категорії (функціональний аналіз). – К.: Наукова думка, 1991. – 172 с.

6.  Безпояско О.К., Городенська К.Г. Морфеміка української мови. – К.: Наукова думка, 1987. – 211 с.

7.  Бондаренко А.В. Теорія морфологічних категорій. – Л.: Наука,1976. – 198с.

8.  Бурячок А.А. Іменниковий словотвір старокнижної лексики в українській літературній мові (кінець ХVІІІ – перша пол. ХІХ ст.) // Мовознавство. 1974. – №5. – С. 66-75.

9.  Виноградов В.В. Современный русский язык. Ч II. – М.: Наука, 1938. – Вид-во Харк. ун-ту. – 216 с.

10.  Виноградов В.В. Русский язык / Грамматическое учение о слове: Учебное пособие. – М.–Л.: Учпедгиз, 1947. – 784 с.

11.  Виноградов В.В. Словообразование и его отношение к грамматике и лексикологии // Вопросы теории и истории языка. – М.: Наука, 1952. – 207 с.

12.  Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Грищенко А.П. Граматика української мови. – К.: Рад. школа, 1982. – 208 с.

13.  Вихованець І.Р. Прийменникова система української мови. – К.: Наукова думка, 1980. – 286 с.

14.  Вихованець І.Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті. – К.: Наукова думка, 1988. – 255 с.

15.  Вознюк Л.В. Изучение состава слова и словообразования в школе: пособие для учит. – К.: Радянська школа, 1986. – 103 с.

16.  Воропай С.В. Система конфіксального творення іменників в українській мові ХІХ – ХХ ст.: Дис. … канд. філол. наук: 10.02.01 /Запорізький нац. ун-т/ – Запоріжжя, 2000. – 264 с.

17.  Гинзбург Е.Л. Словообразование и синтаксис. – М.: Наука, 1979. – 263 с.

18.  Головин В.Г. Очерки по русской морфемике и словообразованию. – Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 1990. – 188 с.

19.  Городенська К.Г. Проблема виділення словотвірних категорій (на матеріалі іменника) // Мовознавство. – 1994. - № 6. – С. 22-28.

20.  Горпинич В.О. Будова слова і словотвір. – К.: Наукова думка, 1977. – 118 с.

21.  Горпинич В.О. Назви жителів в українській мові (питання словотвору, слововживання та нормування). – К.: Вища школа, 1979. – 187 с.

22.  Горпинич В.О., Лобода В.В., Масенко Л.Т. Власні назви і відтопонімні утворення Інгуло-Бузького межиріччя. – К.: Вища школа, 1967. – 156 с.

23.  Горпинич В.О. Українська словотвірна дериватологія. – Дніпропетровськ: Дніпропетровський держ. ун-т, 1998. – 189 с.

24.  Грищук В.В. Деякі теоретичні питання словотвірного значення // Мовознавство. – 1991. – № 3 . – С. 34-41.

25.  Гумецька Л.Л. Нарис словотворчої системи української актової мови XIV –XV ст. – К.: Вид-во Академії наук Української РСР, 1958. – 298 с.

26.  Дідківська Л.П., Родніна Л.О. Словотвір. Синонімія. Стилістика. – К.: Наукова думка, 1982. – 170 с.

27.  Железнова Р.В. Из истории имен существительных с суффиксом -арь в русском литературном языке. – М.: Высшая школа, 1990. – 243 с.

28.  Жовтобрюх М.А., Волох О.Т., Самійленко С.П., СлинькоІ.І. Історична граматика української мови. – К.: Вища школа, 1980. – 304 с.

29.  Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови. Морфологія. – Донецьк : Вид-во Донецьк. ун-ту, 1996. – 437 с.

30.  Земська Е.А. Современный русский язык. Словообразование. – М.: Просвещение, 1973. – 304 с.

31.  Зверев А.Д. Словообразование в современных восточнославянских языках. – М.: Высшая школа, 1981. – 163 с.

32.  Звєрєв А.Д. Словотвірне значення в семантичній структурі похідних // Мовознавство. – 1988. – № 1. – С. 21-27.

33.  Ільїн В.С. Префікси в сучасній українській мові. – К.: Вид–во АН УРСР, 1953. – 167 с.

34.  Ільїн В.С. Словотвір // Курс сучасної української літературної мови. Т.І. – К.: Рад. школа, 1951. – С. 344-427.

35.  Іншакова І.О. Розвиток іменникової конфіксації в історії української мови (структури з компонентом –ник): Автореф. дис. … к. філол. наук: 10.02.01 /Дніпропетровський держ. ун-т/. – Дніпропетровськ, 1996. – 26 с.

36.  Карпіловська Є.А. Суфіксальна підсистема сучасної української літературної мови (будова та реалізація): Автореф. Дис. … к. філол. наук: 10.02.01 /НАН України Інститут мовознавства ім.. О.О.Потебні/. – К., 2000. – 24 с.

37.  Каспришин З.О. Особливості словотвірної системи полімотивованих іменників зі значенням особи // Словотвірна та семантична структура української лексики/ Методичні читання «Словотвірна та семантична структура української лексики», присвячені пам’яті засновника дериватологічної школи на Україні проф. Івана Ковалика. – Львів, 1991.– 327 с.

38.  Каспришин З.О. Складні випадки словотвірного аналізу // Українська мова і література у школі. – 1989. – № 11. – С. 53-59.

39.  Качайло К.А. Історія іменникової конфіксації української мови (структури з другим компонентом –ок): Автореф. дис. … к. філол. наук: 10.02.01 /Дніпропетровський держ. ун-т/. – Дніпропетровськ, 1997. – 23 с.

40.  Клименко Н.Ф., Карпіловська А.Є. Морфемні структури слів у сучасній українській мові // Мовознавство. – 1991. – № 4. – С. 10-21.

41.  Клименко Н.Ф. Система афіксального словотвору сучасної української літературної мови. – К.: Наукова думка, 1973. – 161 с.

42.  Ковалик І.І. Вчення про словотвір. – Львів: Видавництво Львівського університету, 1958. – 83 с.

43.   Ковалик І.І. Основні проблеми вчення про словотвір // Українська мова і література у школі. – 1970. – № 11. – С. 22-30.

44.  Ковалик І.І. Питання іменникового словотвору в східнослов’янських мовах у порівнянні з іншими слов’янськими мовами. – Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1958. – 194 с.

45.  Ковалик І.І. Питання слов’янського іменникового словотвору. – Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1958. – 152 с.

46.  Ковалик І.І. Питання словотвору: Зб. наук. праць. – К.: Вища школа, 1979. – 95 с.

47.  Ковалик І.І., Самійленко С.П. Загальне мовознавство. – К.: Вища школа, 1985. – 425 с.

48.  Коломієць В.М. Суфіксальний словотвір в українських назвах сільськогосподарських професій // Питання словотвору і граматичної структури української мови. – Дніпропетровськ, 1976. – 218 с.

49.  Кравченко М.В. Морфологічні явища і словотвірна структура слова // Укр. мова і літ. в школі. – 1984. – №6. – С. 51-55.

50.  Кровицька О.В. Назви осіб в українській мовній традиції ХVІ–ХVІІ ст. Семантика і словотвір. – Львів, 2002. – 212 с.

51.  Ліпич В.М. Динаміка складно-суфіксальної деривації в українській мові XI –XIII ст.: Дис. канд. філол. наук: 10.02.01. – Запоріжжя, 2005. – 194 с.

52.  Лопатин В.В. Русская словообразовательная морфемика: Проблемы и принципы описания . – М.: Наука, 1977. – 315 с.

53.  Максимець О.М. Формування словотвірної структури іменників зі значенням опредметненої дії в новій українській мові: Дис. … канд. філол. наук: 10.02.01. – Запоріжжя, 2007. – 158 с.

54.  Майборода А.В. Из истории украинского словообразования // Суффиксальное образование существительных на материале украинских грамот XVI ст. – Харьков : Изд-во Харьк. ун-та, 1957. – 132 с.

55.  Майборода А.В. Творення іменників чоловічого роду за допомогою суфікса –ок // Питання історичного розвитку української мови. – Харків: Вид-во Харк. ун-ту, 1962. – 168 с.

56.  Меркулова О.В. Динаміка конфіксальної деривації української мови XI –XIII ст.: Дис. … канд. філол. наук: 10.02.01 – Запоріжжя, 2005. – 229 с.

57.  Мукан Г.М., Передерій Г.Р. Префіксально-суфіксальний спосіб словотворення // Українська мова і література у школі. – 1980. – № 9. – С. 42-47.

58.  Німчук В.В. Давньоруська спадщина у лексиці української мови. – К.: Наукова думка, 1992. – 415 с.

59.  Німчук В.В., Лиса Г.І. «Матеріали до Словника…» Євгена Тимченка: В 2-х томах. – К. – Нью-Йорк, 2003. – Т.1-2.

60.  Німчук В.В. Староукраїнська лексикографія. – К.: Наукова думка, 1980. – 304 с.

61.  Німчук В.В. Мовознавство в Україні в XIV – XVII ст. – К.: Наукова думка, 1985. – 222 с.

62.  Олексенко В.П. Словотвірні категорії суфіксальних іменників: Монографія. – Херсон, 2002. – 239 с.

63.  Олійник І.С. Іменники з суфіксом –ар (-яр) на позначення назв осіб // Питання словотвору. – К.: Наукова думка, 1979. – 87 с.

64.  Олійник І.С. Іменники з суфіксом –ець на позначення назв осіб // Дослідження словотвору та лексикології. – К.: Наукова думка, 1985. – С 12-22.

65.  Пінчук О.Ф. Словотвірна структура віддієслівних іменників сучасної української літературної мови. (Морфологічна будова сучасної української літературної мови). – К.: Наукова думка, 1975. – С. 35-82.

66.  Плахоніна О.В. Історичні зміни в морфологічній будові слів сучасної української мови (перерозподіл та ускладнення): Автореф. дис. … к. філол. наук: 10.02.01 /Харківський нац. ун-т/. – Харків, 2006. – 20 с.

67.  Плющ М.Я. Словотвір // Сучасна українська літературна мова / За ред. А.П.Гриценка. – К.: Вища школа, 1997. – 493 с.

68.  Пономаренко В.Д. Словотвірна семантика іменників-відад’єктивів сучасної української мови (проблема фразеологізації значень дериватів): Автореф. дис. … канд. філол. наук: 10.02.01 /Харк. держ. ун-т/. – Харків, 1996. – 21 с.

69.  Прокопчук О.О. Дієслівні значення іменних віддієслівних утворень // Мовознавство. – 1975. – №1. – С. 337-37.

70.  Романова Н.П. Словообразование и языковые связи. – К.: Наукова думка, 1985. – 188 с.

71.  Русаченко Н.П. Морфологічні процеси у словозміні та словотворі староукраїнської мови другої половини ХVI – XVIII ст.: Автореф. дис. ... к. філол. наук: 10.02.01 /НАН України Інститут української мови/. – К., 2004. – 20 с.

72.  Самійленко С.П. Нариси з історії морфології української мови. Ч.І. – К.: Радянська школа, 1964. – 234 с.

73.  Сікорська З.С. Префіксально-суфіксальні іменники в сучасній українській мові // Українська мова і література у школі. – 1986. – № 4. – С. 47-51.

74.  Слинько І.І., Гуйванюк Н.В., Кобилянська М.Ф. Синтаксис сучасної української мови: Проблемні питання: Навч. посібник. – К.: Вища школа, 1994. – 670 с.

75.  Словник афіксальних морфем української мови /Н.Ф.Клименко, Є.А.Карпіловська, Т.І.Недозим /. Інститут мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України . – К., 1998. – 435 с.

76.  Соколова С.О. Формально-семантичне варіювання перфіксів і проблема єдності слова // Мовознавство. – 2002. – № 1. – С. 32–37.

77.  Стовбур Л.М. Еволюція конфіксальної деривації іменників (форманти з матеріально не вираженим другим компонентом): Дис. … канд. філол. наук: 10.02.01 /Зап. держ. ун-т/. – Запоріжжя, 2004. – 206 с.

78.  Тилик О.Ф. Іменники зі значенням подібності: способи творення та сфери використання: Автореф. дис. ... к. філол. наук: 10.02.01 /Запорізький держ. ун-т/. – Запоріжжя, 2004. – 18 с.

79.  Тимченко Є. Матеріали до СЛОВНИКА писемної та книжної середньоукраїнської мови XV-XVIII ст.: У 2 кн. – К. : Вид-во Ін-ту укр. мови НАНУ, 2003.

80.   Токар В.П. Історія суфікса –к(а) в українській мові. – Дніпропетровськ, 1959. – 50 с.

81.  Улуханов И.С. Словообразовательная семантика в русском языке и принципы ее описания. – М: Наука, 1977. – 256 с.

82.  Чабаненко В.А. Стилістика експресивних засобів української мови: Навчальний посібник. – Ч.1. – Запоріжжя: ЗДУ, 1993. – 214 с.

83.  Шведова В.О. Суфіксальний словотвір особових чоловічих імен (на матеріалі середньонаддніпрянських лівобережних пам’яток др. пол. ХVІІ – п. п. VІІІ ст.) // Мовознавство. – 1979. – № 2. – С. 58-61.