Постіндустріальні країни

1. Постіндустріальні країни.

1.1. Країни «великої сімки»: США, ФРН, Японія, Великобританія, Франція, Італія, Канада. Це світова еліта, по відношенню до них інколи вживається термін «наддержава» (у вузькому розумінні). Високий рівень економічного розвитку в них поєднується з великим інтелектуальним та фінансовим потенціалом і комплексним багатогалузевим господарством. Певну роль відіграє і значний військово-стратегічний потенціал цих країн.

1.2. «Малі привілейовані нації»: Фінляндія, Швеція, Норвегія, Данія, Ісландія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург та інші виключно європейські країни. Високий рівень соціально-економічного розвитку в них співіснує з порівняно невисокими обсягами виробництва та його вузькою спеціалізацією (наприклад, Люксембург інколи називають «сталевим герцогством»; на цьому тлі дещо виділяється Бельгія, яку називають «маленькою майстернею світу»).

2. Індустріальні країни.

2.1. Країни середнього рівня розвитку капіталізму: Іспанія, Португалія, Ірландія, Греція, Туреччина. Фактично ці країни лише після Другої світової війни розпочали активно індустріалізуватися і на даний час за структурними параметрами економіки ще відстають від попередніх типів.

2.2. Країни переселенського капіталізму: Австралія, Нова Зеландія, Ізраїль, ПАР. Досить високий рівень соціально-економічного розвитку в них поєднується із переважно аграрно-сировинною спеціалізацією в межах світового господарства (це зауваження не торкається лише Ізраїлю).

2.3. Постсоціалістичні країни з перехідною економікою: Росія, Україна, Бєларусь, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Словенія, Хорватія, Сербія, Чорногорія, Македонія, Боснія і Герцеговина, Албанія (дві останні є новими індустріальними) та інші країни. В названих країнах протягом 50-80-х років ХХ століття була створена жорстко централізована командно-адміністративна економіка, лише з 90-х років з перемінними успіхами та різними темпами відбувається повернення до ринкових відносин.

3. Нові індустріальні країни.

3.1. Ключові країни великого потенціалу («велика четвірка» серед країн «третього світу»): Китай, Індія, Бразилія, Мексика. За сумарною вартістю ВВП вони входять до «15» найпотужніших країн світу. Разом вони виробляють більше половини промислової продукції країн «третього світу» за рахунок як дуже великого природно-ресурсного потенціалу, так і значного працересурсного та науково-технічного потенціалу (прикладом слугує розвиток власних атомних і космічних програм в Китаї та Індії). Показники виробництва на душу населення, рівня та якості життя залишаються поки що невисокими.

3.2. Країни тупикового розвитку (відносно зрілого капіталізму): Аргентина, Уругвай. Це високоурбанізовані переселенські країни з багатими агроресурсами, досить диверсифікованою економікою та значною часткою в промисловості машинобудування імпортозамінного характеру. Перша хвиля індустріалізації була ще до Другої світової війни. Вже у 50-х роках ХХ століття ці країни досягли середньосвітових показників, але потім розвиток загальмувався через структурну кризу та потребу обслуговувати значний зовнішній борг. Зацікавленість іноземного капіталу в інвестиціях в економіку названих країн невелика через високу ціну на робочу силу та меркантілістську політику їх урядів.

3.3. Нафтовидобувні країни: Кувейт, Саудівська Аравія, Іран, Ірак, Катар, Бахрейн, ОАЕ, Оман, Бруней, Венесуела, Лівія та ін. Вирішальну роль у становленні товарно-грошових відносин свого часу відіграло масове вторгнення іноземного капіталу, пов’язане з експортною експлуатацією родовищ нафти і газу. Але зберігся розрив між промисловістю (ринковою по суті) та сільським господарством (часто докапіталістичним за формами власності і господарювання та інтенсивністю виробництва), яке фактично лишається традиційним, патріархальним. Наприклад, в Саудівській Аравії у внутрішніх районах наявні тільки два види діяльності місцевого населення – розведення верблюдів та вирощування фініків, а рабство офіційно було відмінено тільки у 1974 р. На нафтопромислах цих країн найчастіше працюють іноземні фахівці. Невелика частина трудоактивного населення створює основну частину ВНП. Загалом за показниками ВНП на душу населення більшість цих країн є високорозвиненими, але переважна частина доходів осідає в кишенях нафтових шейхів та султанів (султан Брунею Хассанал Болкіах «заробляє» 200 млн. дол. в день), майнове розшарування населення залишається значним. Деякі з країн Перської затоки, намагаючись позбавитися залежності виключно від експорту нафти, роблять спроби перетворитися на «Азійську Швейцарію» (Кувейт розвинув потужну банківську систему) або створити більш структуровану економіку через розвиток нафтопереробки, цементної промисловості, електроенергетики, кольорової металургії (ОАЕ, Іран та ін.).

3.4. Азійські «тигри» (або «дракони»): Південна Корея, Тайвань, Сінгапур. Це найдинамічніше група країн в останній чверті ХХ століття, що демонструвала найвищі темпи зростання національних економік та найвищу конкурентноздатність. Приймають дуже активну участь в географічному поділі праці, використовуючи переваги свого географічного положення. Орієнтовані у першу чергу на власну дешеву робочу силу, дуже дисципліновану і кваліфіковану. В міру подорожчання робочої сили поступово переорієнтовуються на капітало- та наукомісткі галузі.

3.5. Країни першої хвилі індустріалізації: Таїланд, Філіппіни, Чилі, Марокко, Єгипет, Сирія, Трінідад і Тобаго, Нова Каледонія та ін. Основою економічної стратегії є орієнтація на приплив іноземного капіталу для розвитку екпортноспрямованого виробництва у галузях середнього рівня складності. Найпривабливішими галузями виступають гірничо-видобувна, хімічна, текстильна, швейна, трикотажна, шкіряно-взуттєва, автоскладальна, електротехнічна та деякі інші. Основні вимоги до продукції – дешевизна та якість.

3.6. Країни другої хвилі індустріалізації: Малайзія, Індонезія, Маврикій та ін. Наслідують японську модель розвитку, в найближчій перспективі на світовому ринку мають зайняти нішу країн першої хвилі індустріалізації, особливо по позиціям виробництва товарів народного споживання. В ці країни активно пересуваються некапіталомісткі, але трудомісткі галузі (випуск телевізорів, радіоприймачів із довізних компонентів, пошиття одягу). Скажімо, карликовий Маврикій по специфікаціям і лекалам найвідоміших світових торгових марок вже сьогодні «одягає» Великобританію та забезпечує огранку рубінів для годинникової промисловості всієї Європи.

3.7. Країни-«готелі»: Кіпр, Мальта, Барбадос, Багамські Острови, Ямайка, Кайманові Острови та ін. Переважно це острівні або приморські країни з вигідним географічним положенням на перехресті найважливіших вантажних та пасажирських потоків. Характеризуються високим рівнем розвитку інфраструктури, полілінгвізмом населення, обігом долару США замість або поруч з національною валютою, політичною стабільністю, лібералізмом економічного законодавства. В цих країнах часто розташовуються штаб-квартири транснаціональних корпорацій (подалі від податкових органів метрополій) та створюються потужні курортно-розважальні зони.

3.8. Прокомуністичні країни: КНДР, Куба. Цим країнам характерне збереження командно-адміністративних методів організації та управління господарством. Головним чином це обумовлено знаходженням при владі диктаторських прокомуністичних урядів. Індустріалізація відбувається переважно за рахунок важкої промисловості.

4. Доіндустріальні країни.

4.1. «Бананові республіки»: Гватемала, Гондурас, Беліз, Нікарагуа, Гаїті, Домініканська Республіка, Західне Самоа, Кабо-Верде, Коморські Острови та ін. Мають досить високотоварне сільське господарство (як правило, монокультурне[1] – банани, кава, цукор, спеції тощо). Промисловість та інфраструктура розвинені слабко, рівень життя населення невисокий навіть для країн «третього світу».

4.2. Країни-«квартироздатники»: Ліберія, Панама (остання країна за структурними особливостями економіки є новою індустріальною). Інколи їх ще називають країнами із «зручним прапором» через створення «податкового раю» для іноземних інвестицій, обмежене втручання держави в економіку. Саме під прапорами Панами та Ліберії ходить більша частина торгового флоту світу. Деякі з країн-«квартироздатників» пропонують свою територію для захоронення токсичних відходів високорозвинених країн за певну плату, оскільки не мають інших надійних джерел прибутків.

4.3. Країни «четвертого світу»: Бангладеш, Гамбія, Мавританія, Мозамбік, Малі, Ефіопія, Сомалі, Ємен, Лаос, Камбоджа та інші дрібні острівні країни Океанії та Вест-Індії (всього близько 60 країн). Це, безумовно, найбідніші країни світу, що характеризуються родоплемінними відносинами, строкатістю етнічного складу, міжетнічними конфліктами, відсутністю сформованих націй, територіальною дезінтеграцією всередині країн. Цей образ можна вважати тимчасовим. Рівень соціального-економічного розвитку настільки низький, а внутрішній ринок настільки слабкий (поширене натуральне нетоварне господарство), що навіть на фоні країн «третього світу» названі країни не можуть бути поки віднесені до якогось більш стабільного образу. У кращому випадку можна говорити лише про тенденції їх диференціації.

[1] Монокультура – це недорозвиненість, однобічність галузевої структури господарства, в якій представлений лише один товарний продукт. Призводить до сильної залежності стану економіки країни від кон’юнктури світового ринку даного товару.