Американський структуралізм (дескриптивізм) та Генеративізм – історичні течії лінгвістики

Реферат на тему

Американський структуралізм (дескриптивізм) та Генеративізм – історичні течії лінгвістики

План

1.  Американський структуралізм (дескриптивізм)

2.  Генеративізм

3.  Використана література

1. Американський структуралізм (дескриптивізм)

На відміну від Празького лінгвістичного осередку і глосематики американський структуралізм не є пря­мим продовженням запропонованих Соссюром теоре­тичних положень.

Американський структуралізм, або дескриптивізм (від англ. descriptive «описовий»), — мовознавчий напрям, для якого характерний форма­льний підхід до вивчення мовних фактів (сполучуваність одиниць, їх місце в мовленні стосовно інших одиниць тощо).

Виник у 30-ті роки XX ст. і розвивався до 50-х років. Між ним і європейськими школами структуралізму існують відмінності, що зумовлено специфікою суспіль­но-історичних, філософських і мовних умов розвитку мовознавчої науки в США: поширенням філософій неопозитивізму, прагматизму та біхевіоризму, актуаль­ністю проблем, пов'язаних із вивченням туземних мов американських індіанців і різнорідних етнічних груп іммігрантів. Можна стверджувати, що це відгалужен­ня структуралізму виникло з суто практичних потреб. Згодом, переносячи свої методи на вивчення англійсь­кої та інших індоєвропейських мов, мов семітської і тюркської родин, дескриптивна лінгвістика прагнула зберегти свою практичну спрямованість, передусім зв'язок із методикою викладання мов.

Зародження дескриптивізму пов'язане з іменем ві­домого антрополога і лінгвіста Франца Боаса (1858— 1942). Він довів непридатність опрацьованих на мате­ріалі індоєвропейських мов методів і принципів для дослідження індіанських мов. Це пов'язано з тим, що цим мовам властиві інші мовні категорії і до них не можна застосувати порівняльно-історичний метод, бо вони «не мають історії», тобто зафіксованих у писем­них пам'ятках попередніх етапів свого розвитку. Саме цим зумовлено те, що, по-перше, ці мови можна вивча­ти тільки на синхронному зрізі, і, по-друге, потрібно створити такі об'єктивні методи їх опису, які б ґрунту­валися на суто зовнішніх, формальних ознаках.

Ідеї Боаса розвинули у двох різних напрямах його учні Едуард Сепір (1884—1939) і Леонард Блумфільд (1887—1949). Сепір зосередив свою увагу на вивченні мо­ви у зв'язку з культурою і таким чином заклав основи етнолінгвістики, а Блумфільд обґрунтував принципи «механістичної лінгвістики», яка розчленовує процес мовного спілкування на ряд стимулів і реакцій (мову розумів як різновид поведінки людини і її вивчення орієнтував на положення біхевіоризму — панівної на той час школи в американській психології, яка вважа­ла предметом психології не свідомість, а поведінку як сукупність реакцій на певні стимули). Блумфільд та­кож сформулював у дусі біхевіористської психології теоретичні положення синхронічного опису мови і за­пропонував дескриптивний метод.

Дескриптивна лінгвістика не була однорідною течі­єю. У ній чітко виокремлювались дві школи: єльська (Л. Блумфільд, Б. Блок, Дж.-Л. Трейджер, 3. Харріс, Ч. Хоккет та ін.), яка досліджувала лише проблему структури мови, і анн-арборська (Мічиганський уні­верситет), яку цікавила ширша проблематика, зокре­ма значення мовних одиниць (ця школа зближувала­ся з етнолінгвістикою). Представники — Ч.-К. Фріз, К.-Л. Пайк, Ю.-А. Найда та ін.

Мовознавці єльської школи зосереджували свою ува­гу на описі зовнішніх формальних елементів структури мови, уникаючи всього, що має якийсь стосунок до логі­ки, психології та інших дисциплін. Вони розробляли не загальну теорію мови, а лише методи синхронного опису мови. Так, скажімо, Трейджер усе, що стосується науко­вого вивчення мови, визначив як макролінгвістику, яка в свою чергу поділяється на пралінгвістику, мікролінг-вістику і металінгвістику. Пралінгвістика вивчає про­блеми експериментальної фонетики (акустичні й арти­куляційні властивості звуків) і частково психологію мо­влення. Мікролінгвістика — це власне лінгвістика, яка є основним об'єктом дослідження дескриптивістів. Металінгвістика вивчає значення мовних знаків, що не належить до власне лінгвістичних явищ, а входить, за Блумфільдом, до «фізіологічної сфери стимулів і реак­цій». Дескриптивісти єльської школи свідомо відмежу­валися від значення. Пояснення мовних явищ через ка­тегорії мислення і психіки людини Блумфільд назвав менталізмом (від лат. mentalis «мисленнєвий») і вва­жав його головною перешкодою перетворення лінгвісти­ки на точну науку. Метою дескриптивістів є індуктивне встановлення на основі текстів мовної системи як су­купності деяких одиниць і правил їх розташування.

Загальний метод дескриптивістів ґрунтується на стру­ктурних властивостях мови, які можуть бути виражені в абстрактних термінах і поняттях. Звідси їх прагнення до формалізації опису, до репрезентації його у вигляді суво­рої й лаконічної системи постулатів і визначень, запози­чених із математики й математичної логіки.

Основними методиками дослідження мови дескрип-тивістами є дистрибутивна й безпосередніх складників (див. розділ «Методи мовознавства»). Очевидною є фети­шизація дистрибутивної методики. Дистрибуція (суку­пність усіх оточень елемента, в якому він трапляється), за Блумфільдом, — це єдина мовна універсалія (інші мовні універсали він не визнавав). Харріс у праці «Ме­тод у структуральній лінгвістиці» (1948) наголошує: «Головною метою дослідження в дескриптивній лінгві­стиці, а разом із тим і єдине відношення, яке буде розглядатися в цій праці, є відношення порядку розташу­вання (аранжування) або розподілу (дистрибуція) в процесі мовлення окремих її частин чи ознак стосовно один одного».

Американські структуралісти детально опрацювали методику дистрибутивного аналізу, визначили його рів­ні та сфери застосування. Найуспішніше ця методика «спрацьовувала» у застосовуванні до тих елементів мовної системи, які не мають плану змісту (значення), тобто до одиниць фонетичної системи. Однак дескрип-тивісти проголосили ізоморфізм дистрибутивної ме­тодики, тобто придатність її застосування до всіх мов­них рівнів. Суть цієї методики зводилася до таких процедур:

1) членування тексту на мінімальні для певного рів­ня одиниці (фони, морфи), встановлення їх дистрибу­ції і визначення на цій основі структурних одиниць мови (фонем, морфем) з алофонів і аломорфів;

2) встановлення дистрибуції структурних одиниць і об'єднання їх у дистрибутивні класи;

3) побудова моделей мови на певному рівні її струк­тури;

4) побудова загальної моделі структури мови, яка б відображала взаємодію всіх рівнів.

Дескриптивісти створили вчення про різні типи дис­трибуції, сформували загальні принципи ототожнення варіантів мовних одиниць. Вони вважали, що можна повністю описати мову виключно на основі дистрибуції. Ними описано фонологічні системи багатьох мов, до­сліджено суперсегментні явища (тон, наголос, явища стику). Жоден структурний напрям не залишив стіль­ки фонологічних описів мов світу, як дескриптивізм. Створено чимало праць і з морфології. Описано різні типи морфем, причому поняття морфеми розширено внаслідок виокремлення суперсегментних, злитих, за­перечних та інших морфем. Особливо цінними праця­ми з морфології багатьох мов є студії Найди, Грінберга, Харріса, Хоккета, Гарвіна, Вьогліна. Якщо традицій­на морфологія йшла від слова, то дескриптивна — від морфеми.

Дескриптивісти слово як основну одиницю мови не виділяли і трактували його як ланцюжок морфем. Син­таксис розглядали як продовження морфології: конс­трукції описували через морфеми, що до них належали, як лінійну модель, що складається з ядра й ад'юнктів (праці Фріза, Харріса, Найди). У синтаксичних дослі­дженнях, крім дистрибутивної методики, використову­вали аналіз за безпосередніми складниками (праці Чет-мена). Одиниці, більші за речення, не розглядали, бо вва­жали, що вони знаходяться за межами структури мови. Винятком було дослідження Харріса «Аналіз дискур­су» (1952).

Детальний опис дескриптивної методики дано в під­ручнику Г. Глісона «Вступ до дескриптивної лінгвісти­ки» (1955). Процедуру формалізації опису мови найпов­ніше викладено у праці Харріса «Метод у структураль­ній лінгвістиці», яку опубліковано в 1951 р. (у 1961 р. цю книжку перевидано під назвою «Структурна лінгві­стика»). Вона підсумовує розвиток дескриптивної лінг­вістики.

Дескриптивісти значно збагатили метамову лінгвіс­тики, створили чимало нових термінів, які відобража­ли специфічні риси їх наукової парадигми. Новим для мовознавства було введення тріад термінів для позна­чення одиниць мовлення, одиниць мови та їх варіантів (фон — фонема — алофон, морф — морфема — аломорф та ін.). Метаапарат дескриптивістів вичерпно представлено у «Словнику американської лінгвістич­ної термінології» Е.-П. Хемпа (1957).

Отже, американські дескриптивісти розвинули мето­дику лінгвістичних досліджень, стали активно застосо­вувати математичні методи, що об'єктивізувало резуль­тати дослідження й наблизило лінгвістику до точних наук. Водночас вони звузили лінгвістичну проблема­тику. Уже в 60-ті роки XX ст. Н. Хомський, який був одним із структуралістів, та його прибічники довели неспроможність дескриптивізму вирішити багато те­оретичних і практичних завдань. Прийоми сегмен­тації й дистрибуції були корисні на певних етапах фонологічного й морфологічного аналізу, однак для розв'язання інших проблем мало що давали. Спро­щене розуміння мови, перебільшення значення дис­трибутивного аспекту мови, ігнорування соціально-історичних умов функціонування мови і людського чинника взагалі призвели на початку 60-х років до кризи дескриптивної лінгвістики. Однак методичні прийоми дескриптивістів не втратили свого значен­ня донині.