Основоположні принципи соціальної педагогіки

3.  Основоположні принципи соціальної педагогіки

Соціальна педагогіка базується на певних принципах, які випливають із закономірностей і особливостей організації цілісного навчально – виховного процесу. Назвемо найбільш основоположні з них.

Принцип соціально – історичної обумовленості. Виходячи з даного принципу, джерела розвитку особистості слід шукати в конкретно – історичних і соціокультурних умовах розвитку суспільства, притаманних йому ідеалах, цінностях, переконань, суспільно схвалених нормах поведінки. Даний принцип підкреслює значну роль конкретної мікросфери у формування особистості, необхідність бачити в середовищ них факторах витоки інтелектуального, морального, фізичного, психологічного та соціального розвитку особистості, особливості її неповторного внутрішнього світу.

Принцип соціальної спадковості, що передбачає необхідність врахувати у вихованні і навчанні традиції, звичаї, погляди оточуючого людини суспільства з моменту його народження, які передаються від покоління до покоління і під впливом яких відбувається процес формування особистості, національних особливостей, природних задатків особистості.

Принцип педагогічної цілісності. Згідно з цим принципом кожне педагогічне явище необхідно розглядати в його взаємозв’язку з іншими процесами. Суть принципу цілісності полягає в тому, що найзначніші успіхи пізнання пов’язанні не лише з відкриттям елементів цілісного об’єкту та описами його властивостей, але й з визначанням специфічних властивостей цілого. Принцип цілісності передбачає неможливість зведення складного до простого, цілого до частини, наявність у цілісного об’єкту – особливості, середовища, соціуму – таких властивостей і якостей, які ніяк не можуть бути притаманні його складовим частинам. Даний принцип передбачає єдність моральних відносин, норм поведінки, організованих сім’єю, школою, регульованих через суспільну думку, соціальний контроль жителів міста, села.

Принцип пріоритету сім’ї. Сім’я розглядається як інститут соціальної особистості, де закладаються і формуються базові цінності, життєві ідеали, норми поведінки, спілкування, відносини до людей, природи і праці. У рамках інших суспільних структур здійснюється соціалізація. Їх соціальна роль зводиться до доповнення та коректування виховання, отриманого в сім’ї.

Принцип гуманістичних цінностей. Цей принцип визначає гуманістичну направленість соціальної педагогіки, яка базується на перевазі таких принципів у вихованні, як доброта, милосердя, совість, працелюбність, відповідальність, соціальна справедливість.

Принцип відкритості передбачає роботу соціальних інститутів, як відкритих соціально – педагогічних систем з реалізацією соціально – педагогічних функцій, широкими соціальними контактами з середовищем найближчого оточення, гуманізації професійної діяльності, різносторонніми формами соціальної та педагогічної допомоги тим, хто її потребує.

Принцип соціальної активності особистості, який розглядає особистість як об’єкт і суб’єкт перетворюючої діяльності, а соціально – педагогічну діяльність у відкритому середовищі як головний фактор оволодінням досвідом суспільних відносин. Він передбачає активне застосування знань, умінь, життєвого досвіду особистості в суспільно – корисні роботі, спрямованій на зміни оточуючого середовища.

Соціальна педагогіка має свою модель підходу до вирішення виховних, освітніх, соціальних проблем. Не можна опиратись лише на педагогічні фактори і вводити в педагогічну практику чисто педагогічні розробки без врахувань конкретних умов соціального середовища, місця чи ролі людини в цих умовах, його діяльності в конкретно історичному середовищі.

4.  Суть та об’єктно-предметна область соціальної педагогіки

Соціально – економічні та історичні передумови і провідні сучасні тенденції розвитку соціальної педагогіки дозволили обґрунтувати її композиційне „триєдинство” як науки, соціальної практики та соціально – педагогічної науки. При цьому най значнішим та найконструктивнішим нам здається такий підхід до розгляду розвитку процесу соціальної педагогіки, який не лише виділяє ті чи інші етапи, їх хронологічні рамки, а розглядає динаміку суттєвих основ соціальної педагогіки, у тому числі основних її наукових категорій. Ці пріоритети в свою чергу відбилися на підвищення ролі самої сучасної педагогіки в педагогічному забезпеченні соціальної практики як науки, яка інтегрує знання про систему цілеспрямованої педагогічно організованої підтримки життєвих сил людини, розумної побудови її відносин з оточуючим світом і людьми, само собою на основі ініціативної активності та моральної самоорганізації життя в конкретному соціумі.

Це призначення соціальної педагогіки як науки закладено в її предметі. Не дивлячись на різноманітність непорозуміння об’єктивно – предметної області соціальної педагогіки, більшість спеціалістів сходяться в тому, що об’єктом соціальної педагогіки розглядається педагогіка відносин у соціумі цілісна система соціальних відносин, а її предметом – процес педагогічного впливу на соціальні взаємодії індивіда протягом усіх вікових періодів життя і в різних сферах його мікро середовища, його багатогранної соціальної життєдіяльності, на всю сукупність соціальних відносин.

Таким чином, основним призначенням соціальної педагогіки як галузі науки, що має в якості свого об’єкту цілісну систему соціальних взаємодій людини, є реалізація наступних завдань:

-  закласти основи педагогічного мислення в різних суб’єктах соціуму, акцентуючи особливу значимість і сучасній соціальній ситуації використання і розвитку людського ресурсу як головної цінності країни;

-  формувати здібності та вміння розуміти в соціальній практиці ефективні рішення, адекватні конкретним особистісно–середовищним ситуаціям;

-  розробляти реальні механізми використання і приведення в рух потенціалу людського ресурсу, опираючись на відповідну мотивацію, яка ініціює діяльність людини (сім’ї, групи), відповідає її (їх) потребам і керує цією діяльністю;

-  повноцінно використовувати можливості сім’ї, інших соціальних інститутів, мікросередовища особистості і соціуму в цілому в забезпеченні турботи про права особистості, розвиток її інтересів і можливостей, захисту духовності людини і підвищення якості життя.

Як наука, яка входить в структуру людинознавчих наук, соціальна педагогіка відтворює у неповторному конкретному значиме загальне. І як науковий напрямок, і як область практичної діяльності, і як освітня галузь вона здійснює масштабний комплекс різних соціальних функцій багаторівневого підходу, багатогранних за своєю суттю. Вся сукупність цих соціальних і наукових функцій орієнтована на соціально – педагогічну підтримку населення в становленні нових цивілізованих умов життя, що забезпечують культурну взаємодію і спілкування, духовне самовизначення і індивідуальне соціокультурне усвідомлення.

Будь – яка наукова галузь повинна виробляти свої, специфічні інструментальні механізми взаємозв’язку з практикою, здійснювати вплив на розвиток практики, соціальну педагогіку ми відносимо до ряду наук, які мають діяльніший характер такого механізму. Опираючись на знання ряду інших наук (філософія, соціологія та інші), вітчизняна соціальна педагогіка володіє достатньо відпрацьованими на практиці механізмами впливу на соціальні відношення, в якості якої виступає соціально – педагогічна діяльність, яка має свою специфіку, характерне саме для педагогіки соціальної як самостійної галузі наукових знань.

Ця специфіка полягає, перш за все, у тому, що як область практичної соціально – педагогічної діяльності соціальна педагогіка розглядає „особливість в середовищі”, „особливість в ситуації”, в системі соціальних відносин. Вона конкретизує положення загальної педагогіки і інших людинознавчих дисциплін в особистісно–середовищному контексті, вивчає людину в системі його соціальних відносин і впливу на їх гармонізації.

Соціальна педагогіка розглядає завдання, зміст, способи і засоби впливу на поведінку і на відношення людини в суспільстві, в різних умовах соціального життя, середовища. У цьому смислі поняття „соціальна педагогіка” правомірно інтерпретувати як педагогіку соціальної діяльності.

З позиції загальної теорії діяльності, яка розглядається на міждисциплінарному рівні, в педагогіці вона характеризується як найважливіша форма виявлення активного відношення людини до оточуючої дійсності. В діяльності розвиваються відчуття, сприймання, процеси пам’яті, мислення, уяви, формуються знання, набувається життєвий досвід, тобто створюються внутрішні умови для розвитку самої діяльності, збагачення її змісту, виникнення її нових видів і форм.

У вивченні механізмів впливу мікросередовища на особистість психологи важливу роль віддають так званій соціальній ситуації розвитку (Л.С.Виготський), яку Л.І.Божович визначає як те особливе поєднання внутрішніх процесів розвитку і зовнішніх умов, яке є типовим для кожного вікового етапу і обумовлює динаміку психологічного розвитку протягом відповідного вікового періоду, а також якісно нові специфічні психологічні утворення, яке виникло до його кінця.

На кожному етапі формування особистості складається певна специфічна соціальна ситуація її розвитку, специфічна психологічна позиція індивіду. І сукупності всі сфери життєдіяльності людини складають мікросоціум особистості як одне поле її соціальної активності.

Особистість, розвиваючись у конкретній соціальній ситуації „не виковується по частинам” (А.С.Макаренко). Процес формування особистості передбачає розгляд всієї сукупності соціальних відносин, цілісної системи життєдіяльності людини, певних засобів і способів реалізації можливостей різних соціальних інститутів.

Висновки

Порівняльний аналіз розвитку і становлення соціальної педагогіки і соціально – педагогічної освіти, проведений спеціалістами соціальної сфери у світовій практиці, дозволяє виділити ряд позицій пов’язаних із специфікою розвитку самої соціальної сфери в нашій країні.

-  Розвиток теорії і практики в соціальній сфері в нашій країні значно відрізняється від більшості зарубіжних країн. Навіть підготовка спеціалістів для освітньої галузі як напрямку соціальної сфери здійснювалась поза функціонального взаємозв’язку з підготовкою спеціалістів інших складових соціальної сфери (охорони здоров’я, культури, соціального захисту, спорту, безпеки, охорони прав особистості), що вкрай негативно продовжує відбиватися на рівні якості освіти, рівні активності, функціональної грамотності, професійної компетентності спеціалістів кожної галузей соціальної сфери в цілому.

-  У світовій теорії і практиці прийняте намагання здійснити практичну діяльність і професійну освіту спеціалістів усіх галузей соціальної сфери за змістом, технологіями, механізмами реалізації сумісно, в єдиній системі, або узгоджено.

-  У більшості країн (США, Великобританія, Німеччина, Швеція, Швейцарія та інших) на етапі становлення соціальної сфери пріоритетом віддавався курсовій системі підготовки спеціалістів, і лише після апробації програм, навчально – методичних посібників та інших матеріалів розвилась мережа базової (вузівської) система підготовки спеціалістів соціальної сфери, причому не лише в педагогічних інститутах, але і в університетах, юридичних, інших гуманітарних вузах, а також у спеціальних школах соціальної педагогіки, соціальної роботи; відмічено при цьому, що навіть з відкриттям факультативів, вузів – додаткової професійної освіти , професійна освіта в соціальній сфері ставала все потрібною в зв’язку з необхідністю постійної та оперативної орієнтації спеціалістів у динамічно зміненому соціумі.

-  Потужній потенціал російської моделі соціальної сфери закладений у її психолого–педагогічній складовій, яка в інших країнах присутня, але не так глибоко і обґрунтовано.

Суспільно – політична значимість соціальної педагогіки взаємообумовлена сьогодні дослідженнями соціального середовища, соціальних факторів, їх впливу на особистість, на процес її виховання, освіти, розвитку, соціального захисту обумовлена рядом причин.

По-перше, інтерес до соціальних мікро процесам пояснюється підвищеним інтересом до людини, визнанням ролі людського фактору у всіх економічних і соціальних перетворюваннях, намаганням людей глибше пізнати самих себе і оточуючий світ.

По-друге, індивідуальний внутрішній світ людини формується в залежності не лише від загальних матеріальних, політичних і соціальних відносин у рамках всього суспільства, але і в значній мірі від безпосередніх, конкретних умов, системи цінностей, традицій і правил, які існують у малій групі, під впливом прямих контактів з близькими людьми. Індивідуальна, неповторна своєрідність будь-якої особистості складається під впливом як спадковості, так і соціального середовища, в їх діалектичній єдності.

По-третє, сучасна соціальна ситуація обумовила зростання ролі соціальних товариств у великих соціальних процесах. Вона вимагає об’єднання людей з метою найбільш ефективного вирішення їх соціальних проблем. Вивчення макросоціального оточення особистості допомагає вірніше визначити соціально – психологічні механізми, комплекс факторів, які сприяють виживанню особистості в експериментальній ситуації. При цьому в центрі уваги повинні бути не лише соціально – історичні, соціально – економічні умови, що є основним фактором, що обумовлює процес виховання і розвитку людини, - сім’єю, школою, різними дитячими об’єднаннями, трудовими колективами, традиціями і духовними цінностями.

Соціальна педагогіка має свою модель підходу до вирішення основних виховних, освітніх, соціальних проблем. Не можна опиратися лише на педагогічні факти і використовувати в педагогічній практиці чисто педагогічні розробки без урахування конкретних умов соціального середовища, місцях і роль людини в цих умовах, її діяльності в конкретному соціально – історичному середовищі.

Цілком очевидно, що перетворене в соціумі, що відбуваються, їх глибина і гуманістична спрямованість на покращення якості життя кожного громадянина багато в чому залежить від повноцінного забезпечення полі функціональної діяльності всіх інститутів і суб’єктів соціальної сфери, від своєчасного визначення її стратегій і ефективного використання технологій втілення їх в конкретних видах і формах соціально – педагогічної діяльності.

Література

1.  Актуальные проблемы социального воспитания / под ред. Т.Ф. Яркиной, В.Г. Бочаровой. – М – Запорожье , 1990 г. – стр. 11-12

2.  Педагогіка / Н.П.Волкова : пос. – К., 2001.

3.  В.М.Галузяк, М.І.Сметанський, В.І.Шахов / Педагогіка: навч. пос. – м.Вінниця, 2003 р.

4.  Дистерев А. / Избр. пед. соч. – М., 1956 г.

5.  Дьюи Д. / Школа – общество – М., 1925 г.

6.  М.В. Левківський / Історія педагогіки. – К., 2006 р.

7.  І.П. Подласый / Педагогика : 100 вопросов – 100 ответов. – М., 2001 г. – стр.347-357.

8.  В.С.Соловьев / Сочинения в 2 – х томах : - Т.1 – 1998 г.