Етичні засади в професії соціального працівника

Міністерство праці та соціальної політики України

Вище професійне училище – інтернат

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

„Етичні засади в професії соціального працівника”

ЖИТОМИР - 2006
ЗМІСТ

Вступ. 3

1. Генеза соціальної роботи в Україні 4

2. Сучасна соціальна концепція України. Сутність професії соціального працівника 12

3. Посадові обов’язки та функції соціального працівника. 16

4. Етичні вимоги до професійної діяльності соціального робітника. 20

Висновки. 24

Список використаної літератури. 26

Вступ

Актуальність теми полягає у тому, що людство здавна плекало мрію про такий спосіб життя, такий його устрій, який би зумовив би єдність матеріального, соціального, морального прогресу. За останні роки підвищилася роль тих галузей , які виходять за межі вчительської діяльності. Однією з таких професій є соціальна робота. Вона дає поштовх до розвитку повноцінного суспільства.

Для того, щоб дати правильне визначення, як потрібно оцінювати етичні вимоги в професії соціолога на даний період часу у нашій державі, нам необхідно дослідити декілька найважливіших аспектів.

Мета цієї роботи, показати значимість професії соціального працівника з боку етичних вимог.

Українське суспільство, яке поступово трансформується, має морально відродитися. Тому за сучасних умов етичні знання стають важливим чинником розвитку духовної культури суспільства і морального світорозуміння особистості, а до етики як науки ставляться нові вимоги.

Без взаємодії етики з педагогікою, психологією і соціологією неможливо розібратися у моральному світі особистості, виявити реальні мотиви людських вчинків , визначити шляхи й методи формування моральної культури особистості в тому чи іншому соціоморальному середовищі.

За сучасних умов, коли формуються ринкові відносини, розбудовується громадянське суспільство і правова держава, зростання вільного саморегулюючого першопочатку в праці, підсилення моральних чинників у системі її стимулів, гуманізація різних сфер праці веде до постійного розширення кола професій, що претендують на створення власних моральних кодексів.

1. Генеза соціальної роботи в Україні

 Як суспільно-історичний феномен, соціальна робота пройшла тривалий шлях розвитку. Формування передумов становлення соціальної роботи пов'язується низкою дослідників (С.В.Тетерський, Є.І.Холостова, П.Д.Павленок, В.І.Курбатов) iз виникненням благодійності. Благодійність ми трактуємо як прояв співчуття до ближнього, надання приватними особами матеріальної допомоги нужденним. Своїм корінням вона сягає глибокої давнини. Співчутливе ставлення до бідних і вбогих, різноманітні найпростіші форми благодійництва, головним чином роздача їжі й одягу, входили у звичаї східних слов'ян і були розповсюдженими ще в VII-VIII ст. ст., тобто у період існування союзів племінних князівств.

Перший період історії становлення соціальної роботи хронологічно пов'язують iз виникненням у IХ ст. Древньоруської держави й утвердженням християнства як державної релігії (988 р.), коли надання допомоги хворим, убогим та іншим нужденним верствам населення стало однією iз форм реалізації християнської заповіді любові до ближнього.

Серед основних форм благодійництва у період Київської Русі особливого значення набула княжа благодійність. Крім роздачі милостині, це було "годування" нужденних на князівських дворах, облаштування притулків для калік тощо. В цілому маємо підстави весь період князівського благодійництва в Київській Русі розподілити на три основні етапи. В основу періодизації покладено значення благодійницької діяльності окремих князiвських родiв:

1.  882-972 рр. – перший період хронологiчно збiгається з князюваннями Олега і Святослава;

2.  980-1054 рр. – другий охоплює правління Володимира Великого і Ярослава Мудрого;

3.  1113-1132 рр. – період князювання Володимира Мономаха та його сина Мстислава Володимировича.

Іншим напрямом соціальної підтримки нужденних у цей час стала церковно-монастирська діяльність. Iз метою впорядкування форм благодійності у 996 році великий князь Володимир Святославич видав Статут, відповідно до якого соціальне піклування про нужденних віддавалося під покровительство церкви. Результатом такого роду діяльності церков і монастирів стало створення на Русі численних богадiлень, притулків та інших благодійних закладів. Після Батиєвого нашестя православна церква взагалі виявилася єдиним інститутом допомоги нужденним.

Другий період. Традиції княжої благодійності у ХІІ-ХІІІ ст. ст. розвинулися в історії південно-західного Галицько-Волинського князівства. Серед галицьких князів особливим благодійництвом прославилися Ярослав Осмомисл, Данило Галицький і Володимир Волинський. У цілому після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство слугувало опорою української державності. У цій ролі воно перейняло велику частку київської культурно-освітньої спадщини, тим самим зберігши в українців почуття культурної ідентичності, у тому числi відновивши основні напрями соціальної благодійності.

Третій перiод розвитку соцiальної роботи припадає на час входження України до складу Речі Посполитої. З ХVІ ст. осередками відродження православ'я, а отже, і організованої благодійницької діяльності стають братства. Вони завоювали повагу й широку популярність, опікуючися вдовами й сиротами своїх померлих членів, підтримуючи шпиталі й надаючи своїм членам безвідсоткові позики. Іншим напрямом соціально-благодійницької діяльності братств стала освітня справа і, зокрема, відкриття шкіл та організація в них безплатного навчання при досить демократичному шкільному устрої (школи були відкриті для всіх верств населення).

Особливий імпульс для розвитку соціальна благодійнiсть за Україні отримала за Козацької доби. Саме у період ХVІ-ХVІІ ст. ст. тут сформувалися основи соціальної козацької педагогіки, якою декларувалася необхідність захисту потреб, інтересів, прав як окремої особистості, так і груп людей.

Основою організації шкільної освіти (зокрема полкових, січових шкіл, шкіл джур) був принцип соціальної благодійності, що знайшло відображення в організації безплатного, демократичного за формою навчання, у тому числі й дітей-сиріт, яких, за традицією, всиновлювали, а отже, i виховували козацькі курені. Вони ж опікувалися й матеріальним забезпеченням сімей загиблих козаків.

Оцінюючи висвітлену інформацію щодо перших трьох періодів соціальної роботи в Україні бiльше як характеристику передумов її становлення, зазначимо, що організаційне і законодавче оформлення соціальної роботи в Україні починається з другої половини ХVII ст., що знаменувало четвертий етап становлення соціальної роботи. Саме в цей час внаслiдок посилення центральної влади поряд iз церковною, приватною благодійністю, зокрема благодійністю окремих культурних осередків-братств, козацьких угруповань, набирає силу процес оформлення державного призріння. Так, 1670 року в Російській імперії, до складу якої входила на той час і Україна, було засновано Приказ створення богаділень, що, у свою чергу, знайшло подальше відображення у постановах Земського собору (1681) про практичну реалізацію цих завдань.

Особливо активно зазначена робота проводиться у першій чверті XVIII ст., що позначило п'ятий етап соціальної роботи в Україні. Однак, зауважимо, що в цей період, з одного боку, активно формується державна політика, спрямована на надання матеріальної та іншої допомоги нужденним, створюється мережа світських соціальних установ, а з іншого – виходять такі закони, як, наприклад, "Про заборону жебрацтва" (1712) та "Про визначення жебраків соціальне небезпечним елементом" (1721), що, власне, стало деякою суперечністю цього етапу соціальної роботи. Так чи інакше, а саме за петровських часiв було закладено фундамент інституту соціальної роботи і здійснено значний крок уперед у підвищенні ролі державного регулювання щодо організації призріння.

Наступним кроком стосовно реалізації ідеї створення системи державного призріння стало заснування в ході губернської реформи 1775 р. спеціальних губернських приказів громадського призріння. Організацію таких структур було в цілому здійснено в 42 губерніях Російської імперії за часів Катерини II, у тому числі й у кiлькох малоросійських.

До компетенцiї приказів громадського призріння входило опікування організацією і діяльністю народних шкіл, сирітських будинків, шпиталів і лікарень, богаділень для вбогих і людей похилого віку, будинків для інвалідів, громадських їдалень. Для губернських приказів громадського призріння з державної казни було виділено по 15 тис. карбованців. Крім того, з метою формування власного бюджету їм надавалося право використовувати відсотки на нерухомість, прибутки від підприємств місцевої промисловості.

Однак суперечністю періоду стало те, що державні соціальні установи були спроможними надати допомогу лише частині нужденних. Тому уряд сприяв виникненню філантропічного напряму – різноманітних товариств, що підтримували як церковну, так і приватну благодійність. Серед найбільш відомих товариств, що функціонували на 1850 р., можна назвати: Виховне товариство шляхетних дівчат, Вільне економічне товариство, Відомство установ імператриці Марії (ним було засновано інститути шляхетних дівчат, спрямовані саме на підтримку освіти дітей збіднілих дворянських родин), Імператорське людинолюбиве товариство, Комітет піклування про поранених тощо.

Загалом XVIII - перша половина XIX ст. – це період становлення і розвитку державного призріння. Особливістю цього етапу стала поява і відструктурування адресної допомоги нужденним, що згодом перетворилося на стійку тенденцію, реалізовану і в наші дні. Це, перш за все, допомога інвалідам, людям похилого віку, хворим, сиротам і тощо.

Отже, у Російській імперії, а таким чином і в Україні у першій половині XIX ст. було створено державну систему соціального призріння, яка підпорядковувалася спеціальним адміністративно-управлінським органам і складалася переважно з благодійних установ закритого типу. Водночас розширилася діяльність філантропічних товариств і приватних благодійників.

Шостий етап становлення соціальної роботи пов'язаний iз скасуванням кріпосного права (1861). Ця подія стала передумовою і основою широких реформаторських процесів. Утвердження нових соціально-економічних відносин вимагало коректування сталих підходів в управлінні соціальною сферою, зумовило необхідність відпрацювання нових принципів, форм і методів благодійності. Серед оновлених принципів соціальної роботи виділяємо такі:

Заперечення жорсткої бюрократичної опіки соціального призріння.

Децентралізація управління справою допомоги нужденним.

Створення умов для розвитку місцевої ініціативи й самодіяльності в цій сфері громадського життя.

60-70-ті роки XIX ст. – період проведення ліберальних реформ, серед яких дві: земська 1864 р. і міська 1870 р. законодавчо зумовили зміну системи соціальної благодійності. Першою, згідно з "Положенням про губернські й повітові земські установи", декларувалося утворення губернських земств як органів місцевого самоврядування. Іншою у містах на виборній основі утворювалися міські думи. До компетенції земських і міських органів самоврядування ввійшло: завідування лікувальними і благодійними закладами, призріння бідних, невиліковно і психічно хворих, опікування народною освітою і охороною здоров'я.

Наприкінці XIX ст. земські й міські органи самоврядування на території земських губерній утримували у 5 разів більше благодійних установ порiвняно з кількістю одержаних ними від приказів громадського призріння. В Україні саме земства стали головними осередками організації і проведення соціальної роботи. Вони справедливо можуть вважатися першоосновою системи соціальної роботи в Україні.

Один із найвідоміших дослідників діяльності українських земств О.Моргун досить правомірно назвав "земське самоврядування "одним iз найвидатніших явищ у суспільному, економічному й культурному житті України кінця XIX ст.".

В Україні земства було впроваджено з 1865 р. на Лівобережжі й Півдні. З 1911 року цей процес охопив і Правобережжя. Яскравими і водночас типовими прикладами може слугувати соціальна діяльність Полтавського й Херсонського земств. Так, у другій половині XIX ст. у Полтавській губернії земськi органи самоврядування створили досить розгалужену систему соціальної допомоги населенню, серед основних напрямів якої варто виділити: відкриття лікарень і аптек, організацію притулків для дітей, створення закладів громадського призріння для дорослого населення, фінансування освіти незаможних верств населення, організацію бібліотек-читалень. У діяльності Херсонського земства особливого значення набув аспект медико-санітарного обслуговування населення. 1886 року ним була створена перша в Україні Херсонська земська санітарна організація.

Таким чином, можна дійти висновку, що результатом переходу справи призріння до органів самоврядування стало розширення масштабів, виникнення нових форм соціальної підтримки, підвищення загального рівня організації допомоги немічним, бідним та хворим. Звичайно, були й слабкі сторони у їхній діяльності (обмеженість та недостатність деяких заходів, невеликі потужності та повільний розвиток практики надання допомоги нужденним верствам населення через брак фінансування), але вони в жодному разi не можуть слугувати підґрунтям для недооцінки практики соціальної роботи земств.

До позитивних здобуткiв слiд вiднести:

·  залучення коштів iз різних джерел (земських бюджетів, благодійницьких організацій, у тому числі тих, що перебували у вiданні державних попечительських органів) з метою пiдвищення рівня проведення різноманітних заходів, розгортання соціальної допомоги в нових сферах діяльності;

·  створення притулків для дітей;

·   адресну допомогу;

·  допомогу у працевлаштуванні;

·  медичну допомогу.

Крім зазначеної системи, в Україні частина благодійних організацій і закладів діяла у межах великих державно-громадських об'єднань. Зокрема, у складі Відомства закладів імператриці Марії в Україні наприкінці 90-х років XIX ст. функціонували майже 300 благодійних товариств і установ, у Товаристві Червоного Хреста – більше ніж 250. Як правило, їхня діяльність контролювалася урядовими відомствами: Міністерством фінансів, Міністерством юстиції, Міністерством народної освіти та ін.

Активно розвивається в цей період і приватна благодійність. Відомі українські підприємці Терещенки, Симиренки, Ханенки, Бобринські, Бродські, Гальперіни жертвували значні суми на лікарні, богадільні, училища та інші благодійні установи.

Характерною рисою другої половини XIX ст. став розвиток церковнопарафіяльної благодійності. Урядовий закон 1864 р. про парафіяльні попечительства поклав початок новому періоду церковно-парафіяльної благодійності. Одним із її завдань стало початкове навчання дітей і устаткування благодійних закладів. Фінансувалися ці заходи головним чином за рахунок добровільних унесків парафіян.

Саме в цей період почала складатися і система соціального забезпечення. Так, у 1903 р. вийшов урядовий закон "Про винагороду потерпілих унаслідок нещасних випадків робітників і службовців на підприємствах фабрично-заводської, гірничо-видобувної промисловості". Цей закон передбачав нарахування пенсій або надання одноразової допомоги внаслідок травми, отриманої на виробництві, чи тимчасової втрати працездатності у зв'язку із виробничими обставинами. Іншим напрямом соціального забезпечення в цей час стало нарахування пенсій службовцям цивільних і військових відомств. При цьому передбачалася залежність розміру пенсій від вислуги років, військового чину, посади.

Отже, саме iз другої половини XIX ст. в Україні відбуваються істотні зміни щодо розуміння соціальної роботи. Децентралізація управління соціальною сферою, передача значної частини функцій призріння земським і міським органам самоврядування, широке залучення громадськості до організації допомоги нужденним, урядове заохочення благодійників та низка інших підходів до розвитку соціальної роботи забезпечили якісно новий її рівень, зокрема зародження таких тенденцій і особливостей, як відкритість, диференційованість й адресність, розвиток трудової допомоги, розширення мережі благодійних товариств і установ, організація соціального страхування, державного пенсійного забезпечення службовців.

Безумовно, залежність України від Російської імперії, авторитарний політичний устрій, адміністративно-бюрократична система управління, тривале збереження кріпосного права не могли не позначитися негативно на характері і масштабах, а також формах соціальної роботи цього періоду в Україні. Так чи інакше, проаналізований досвід потребує критично-творчого осмислення з метою його актуалізації і можливого використання в сучасних умовах розбудови соціальної роботи.