Носії неживої природи

3.1. Носії неживої природи

Так, було проголошено, що інформація в неживій природі не використовується її системами (хоча й зв’язана з відображенням). Інформації в неживій природі властиві лише збереження і передача. Тобто матерії неживої природи є її носіями.

В даний час існує думка, що для об”єктів неживої природи (носіїв) достатньо “чисто енергетичного опису...” Але ця думка не є достатньо обумовленою, оскільки в науки, які вивчають об”єкти неживої природи, все більше проникають методи теорії інформації. Наприклад, такий матеріал, як глина несе інформацію про її склад, якісні характеристики, колір і т.д. Так само як і глина носіями вважаються всі матеріальні об’єкти і матерії неживої сфери: ґрунт, камінь, зірки, сонце і т.д. Ці носії зберігають і передають інформацію, яку ми отримуємо, тільки дивлячись на них.

3.2. Носії інформації рослинного і тваринного світів.

У працях вчених прозвучав такий вислів: “Інформація виникає на рівні життя”[12] Це підтвердилося у ході спостережень і стало зрозуміло, що обмін інформацією так само необхідний живій істоті, як і обмін енергією та речовиною. Без інформації вона приречена на смерть. Історія медицини знає випадки, коли народжувалися діти, які не сприймали навколишній світ – вони були байдужі до їжі, не реагували на зовнішні подразники і в кінці кінців гинули. Причина їх смерті – нерозвиненість інформаційних зв’язків або повна їх відсутність.

Інший приклад: ми захоплюємося багато різноманітністю видів рослинного й тваринного світів. Тільки окремих видів тварин на землі близько 2 млн. кожний індивід, яких починає свою біографію з однієї єдиної зародившоїся клітини. І ця клітина, розвиваючись, ніколи “не помиляється” - із клітини слона виростає слон, із клітини людини – людина.

Ці випадки стосуються проблемі інформації. Явище спадковості важко осмислити без залучення даного поняття. Оказується, кожна клітина – своєрідне сховище – носій – спадкових “записів” роду, зроблених особливо віртуозним способом руками природи. І цей “запис” по своїм особливим “лініям зв’язку”, ніде не обривається і не збивається із заданої програми. Свої корективи в цей процес вносить і навколишнє середовище – джерела інформації. Інакше не проходила б вічна еволюція живого світу. Але ця корекція особливого роду. Вона потрапляє також у вигляді інформації, на яку реагує організм. І чим краще він реагує, тим плодотворніше протікає процес пристосування до навколишнього середовища, тим успішніше проходить його розвиток. Інформаційний обмін більш важчий по змісту і формі по мірі підйому живих індивідів по довгому ланцюгу еволюційного розвитку, на вершині якого стоїть людина.

Наприклад, в Індії ботаніки помітили, що якщо доторкнутися до листків мімози, то вони одразу скручуються. З часом виявилося, що це така собі захисна реакція від тропічних дощів. Листки сприймають зовнішню інформацію і передають по всій рослині, тобто окремі її частини виступають носієм цієї інформації, і в результаті всі тканини мімози реагують однаково, тобто виступають носієм інформації. Здатність всієї матерії нести якусь інформацію одного виду дозволяє в кінці кінців зберегти себе, як певний вид живої природи. Отже інформаційні зв”язки в рослинному світі існують, крім того, той багатий інформаційний світ, який служить нам і створювався нами, розпочинається з тих первоначальних, ще не розвинених інформаційних систем, які ми виявляємо у представників флори.

Наступний якісний стрибок в розвитку інформаційних зв’язків ми помічаємо в тваринному царстві. Інформаційні зв’язки у представників фауни різноманітніші, ніж у рослин, хоча й тут багато що нас дивує, вказує на взаємозв’язок в розвитку всіх матеріальних утворень.

Що стосується тварин, то ієрархічна драбина тваринного світу дуже довга і висока. Нижчі її сходинки займають найпростіші істоти, а верхні – найрозвиненіші організми, безпосередні представники фауни.

Ще слід відзначити, що носіями інформації є самі біологічні істоти, а саме їх сигнали, які несуть “повідомлення” і “відомості”. Крім того в житті багатьох тварин, від комах до млекопитающих, своєрідним носієм інформації служать запахи. Багатьом тваринам властиве тонке чуття. Інформаційні зв”язки в тваринному світі завжди цікавили людину. Вона намагалася встановити, для яких цілей вони служать, як допомагають тваринам у всіх видах їх життедіяльності, як сприяють їх спілкуванню між собою. Часом фантазія людини приписувала тваринам властивості, які наявні у людей. Проте, за словами Енгельса “те незначне, що останні (тварини), навіть найбільш розвинені з них, мають повідомити один одному, може бути передане і без допомоги чіткої мови. Отже, інформацію можуть передавати і представники рослинного і тваринного світів – рослини і тварини. І ця біологічна інформація передається у вигляді сигналів, а також є обміном ознак від клітини до клітини.

3.3. Носії інформації в соціумі.

У світі людини інформаційний обмін якісно змінився. З’явилися нові форми зв’язку, нові, штучно створені джерела інформації, виникла мова – засіб отримання і передачі інформації. Виник новий, не звіданий до сих пір світ інформації. Інформацію можуть передавати різноманітні носії, але в будь-якому випадку вона містить дані про навколишню дійсність і в цьому смислі носить об’єктивний характер. А інформаційне спілкування людини із зовнішнім світом носить двосторонній характер: людина отримує необхідну йому інформацію і сама в свою чергу виробляє її, поповнюючи інформаційні потоки новим змістом. З інформаційної точки зору, сама людина як суспільний індивід розвивається завдяки двох інформаційних потоків: генетичної інформації, яка міститься в зародженій клітині і інформації, яка надходить до до людини на протязі всього її життя із зовнішнього середовища. Генетична інформація носить заздалегідь заданий характер. Тобто конкретний індивід не може змінити інформацію, яка закладена у людини від природи: форма носу, очей і т.д. ( це стало можливо лише в останній час за допомогою пластичної хірургії)

Людський організм, якщо його розглядати як своєрідну інформаційну систему, являє собою зразок безпомилкової передачі великого об’єму інформації, записаної в генах. Ця передача ведеться особливим способом, особливими носіями, за допомогою оригінальної кодової системи, розкривши яку, людина отримає доступ до такої таємниці природи, як зародження і розвиток життя.

Зовнішні умови, звичайно, впливають на носії генетичної інформації, але слід відзначити, що генетична інформація в достатній мірі консервативна. Її головна мета – збереження біологічної спадковості людини.

Дію цієї інформації людина не відчуває, як не відчуває роботи серця, якщо воно функціонує нормально. Два названі потоки інформації, і їх носій, мають різну природу наслідування. Свідомість не передається в спадок, вона з’являється у людини з моменту його народження, а створюється в процесі спілкування з іншими людьми. Досліди підтвердили, що людину відрізняє від тваринного світу не стільки біологічні особливості, скільки перш за все здатність до свідомості і мовлення, які набуваються в процесі обміну інформацією.

Саме виховання, в якому наявна і жива (а саме біологічна інформація), миттєва, й інформація, збережена на матеріальній основі, робить людину соціальною суспільною істотою. Соціальна інформація – всі знання про соціальну форму руху матерії взагалі й інші форми руху.

Виходить, що інформація – відомості, що передаються в соціумі об’єднаннями людей усним, писемним або іншим способом (з допомогою умовних знаків технічних засобів). Це загальнонаукове поняття, що включає обмін відомостями між людьми, людиною і автоматом, автоматом і автоматом, обмін сигналами в світі рослин і тварин, передачу ознак від клітини до клітини.

Носії інформації мали різну матеріальну основу, на якій закріплювалася інформація. З удосконаленням матеріальної основи удосконалювалися й носії інформації.

 

Розділ ІІ.Поняття “матеріальна основа документа”

З часом люди почали застосовувати носії інформації зовсім з іншою метою. Тобто в процесі технічної обробки матеріали втрачали біологічну інформацію (форма рослини чи тварини, вид, клас і т.д.), а у переробленому вигляді, поєднуючись з іншими речовинами, складали певні матеріали, які було покладено в основу документів.

§1 Розкриття поняття основи документа через призму бачення поняття “документ”.

Зовнішня форма (основа документа), носій інформації довгий час не привертали уваги дослідників. Однак і поява такої уваги була пов”язана не з узагальненням даних характеристик документа як ідеального об”єкта, а з конкретним (часто – рідкісним, унікальним) документом та його специфічними ознаками як речового виробу.

Багатоаспектними є напрями вивчення характеристик зовнішньої форми документа, його зовнішніх ознак, зокрема, способів фіксації інформації, різних видів носіїв інформації, організації їхньої матеріальної конструкції.

Термін "документ" використовується в багатьох галузях знань. Майже в кожній з них є одна чи декілька версій його розуміння у відповідності із специфікою тих об'єктів, котрі вона вивчає і котрим надає статус документа. У відповідності з цим по різному трактують і основу документа, у деяких тлумаченнях навіть точно її, не називаючи, а присвоюють їй статус носія інформації. визначення саме в такому плані викладено матеріал в тезах доповіді Г.М.Швецовоі-Водки, де було зроблено спробу окреслити головні ознаки значення поняття "документ", що відповідає об'єкту бібліографічної діяльності.

Найбільш загальним визнається визначення документа як "будь-якого матеріального об'єкту, який може бути використаний для передачі інформації в суспільстві, включаючи експонати музеїв і навіть тварин у зоопарку, тлумаченням якої фактично і розпочинається наука про документ. На думку бібліотекознавця Ю.М.Столярова документом вважається будь-яка нооінформація (інформація створена людським розумом на відміну від інформації, зафіксованої в діях неживої природи чи біології), зафіксована у просторі та часі з метою її використання, передачі і зберігання".[43]

 Отже, в цьому разі з поняття основи документа виключають такі поняття, як носії біологічної інформації, носії неживої природи. Ми вже згадували про представлення А.В.Соколовим соціальної інформації як способу руху, ідеального в просторі та часі. А оскільки такий рух може розглядатися як передача повідомлення у вигляді сукупності знаків чи окремого знаку, що є текстом, то, на думку цього вченого, "документи — це документовані тексти"

Витоки цієї концепції базуються на термінології французьких істориків пер­ших десятиліть XX ст., котрі називали всі історичні джерела (як письмові, так і неписьмові) документами. Однак значна частина джерелознавців не поділяла і не поділяє такої точки зору, залишаю­чи за класом документів тільки "записи”. У цьому прикладі фігурує поняття основи, на якій певним способом закріплена певна соціальна інформація.

Згадана концепція документа, котра, здавалося б, і звужує коло об'єктів до сукупності "слідів" матеріальної та духовної культури людства, виключаючи об'єкти живої та неживої природи, разом із тим майже не пов'язана з першим тлумаченням поняття "документ". У першому випадку ми мали справу з повідомленнями, що зафіксовані у вигляді знаків, чи знаку на матеріальному носії (або представлені носієм-предметом, котрому надано значення такого знаку). Тобто мова йшла про інформаційний процес, процес пере­дачі інформації від людини людині. У цьому тлумаченні матеріальну основу також сприймають як носій інформації. В поняття документа як будь-якого залишку матеріальної культури, якщо він не представлений у формі такого повідомлення, інформаційний процес не проглядається. Будь-який виріб, хоча і "обтяжений ідеєю створення", досліджується так само, як і будь-які об'єкти живої чи неживої природи, які в такому разі теж можуть вважатися свідченнями (тобто документами) історії при­роди. Вислови про те, що річ "розповідає" про себе, що дослідник "бере з неї приховану інформацію", не більше ніж метафора з точки зору інформаційно-комунікативного підходу. Наші реконструкції історичної дійсності за допомогою матеріальних залишків грунтують­ся на основі аналізу різних їх характеристик (змісту, форми, функцій тощо) і масштабність такої реконструкціі цілком залежить від здібностей самого дослідника.

За третьою концепцією документ — це матеріальний об'єкт, створений людиною спеціально для передачі інформації (Г.М.Швецо-ва-Водка включає сюди і т.зв. тривимірні твори мистецтва:архітектури, скульптури). У загальному вигляді таке ро­зуміння документу було поширене "в 60-70-ті роки. Приміром у "Большой Советской Знциклопедии" документом вважається "ма­теріальний об'єкт, що містить інформацію в заданому вигляді і спеціально призначений для її розповсюдження у просторі та часі"

3 розвитком концепції знакової основи передачі соціальної інформації до документів стали відносити також об'єкти, що фіксують естетичну інформацію образотворчої форми, включаючи сюди не тільки живопис, а й тривимірні твори мистецтва, такі як скульптура, архітектура. Зрозуміло, що при будь-якій фіксації інформації на матеріальному об'єкті ми маємо справу з певним інформаційним процесом (збереження, передача інформації), але навряд чи кожний з цих об'єктів можна вважати документом, особливо з точки зору спеціальної призначеності носія для передачі інформації. В цьому разі для фіксування інформації спеціально може бути задіяний будь-який матеріальний об'єкт (у тому числі будинок, паркан чи тіло людини). Отже з третього визначення поняття “документ” також випливає ототожнення понять “носій інформації” і “матеріальна основа документа”, що є не вірним, оскільки ці матеріали (об”єкти) призначені для фіксації певними способами і передачі інформації іншим поколінням, що є неможливим для носія.

Крім того В.А.Полушкин запропонував ще одне трактування, за яким носій (документ) містить елементарну інформацію, котра утворюється природним способом у результаті впливу одного матеріального об”єкту на інший, а також логічну (семантичну), яка є результатом цілеспрямованої людської діяльності.[24, с.8-10]

Найбільшу увагу привертає сформульоване Г.М.Швецовою-Водкою четверте значеная документу, а саме — як матеріальногс об'єкта, що є записом інформації, призначеної для передачі. Саме такі документи, на її думку, входять в систему бібліографічної справи, є об'єктами бібліографічної діяльності і на цьому значенні також базується система документальних ко­мунікацій в інформатиці.

За четвертим трактуванням представлення запису інформації як матеріального об'єкта, на наш погляд, не зовсім коректне, оскільки матеріальна форма передбачає певний зовнішній вигляд речового об'єкту (саме речового об'єкта, оскільки, наприклад, при усній формі передачі інформації матеріальним об'єктом — носієм є повітря), котрий має звичні для нього об'ємні параметри (тобто висоту, довжину, шири­ну). Можливо тут малася на увазі інтегрованість інформаційної складової та матеріального носія, на що вказується в деяких визначеннях поняття "документ". Замість "запису інформації" в них ви­ступають "семіотичні (знаково-логічні) засоби представлення інформації, тобто жанрова організація інформації" (О.А.Гречихін). "осмислений текст" (А.Г. Чорний), "фрагмент інформації" (Р.С.Гіляревський) тощо. Близьке до цього є і формулювання функціонального визначення документа, поданого Г.М.Швецовою-Водкою в більш пізній публікації, а саме —як "єдність інформації та матеріального носія, яка використовується в соціально-ко­мунікативному процесі в якості каналу передачі інформації.

Слід також нагадати, що свого часу Д.Ю.Теплов трактував доку­мент як матеріальний носій інформації, що розглядається при цьому у вигляді системи сигналів чи знаків! Можливо, що в ме­жах цієї концепції документа треба розглядати запропоноване нещо­давно А.В.Соколовим таке визначення: "документ — це стабільний речовий об'єкт, призначений для використання в соціальній ко­мунікації в якості завершеного повідомлення". Хоча для такого твердження необхідно конкретизувати розуміння "призначе-ності" речового об'єкту і рівень ідентифікації цього об'єкту з "завер­шеним повідомленням".

Подібним до вищевказаних є також трактування документу и Державному стандарті України "Інформація та документація. Базові поняття. Терміни та визначення". Тут він визначається таким чи­ном: "записана інформація, яка може розглядатися як одиниця у ході здійснення інформаційної діяльності". Причому в примітці до цього пункту зазначається, що "це визначення сто­сується не тільки рукописних та друкованих матеріалів на папері чк у вигляді мікроформ (книг, журналів, діаграм, карт), але й ма­теріалів недрукованого походження (машинозчитуваних записів, фільмів, звукових, а також тривимірних об'єктів чи реалій)". Здається, що в даному випадку словосполучення "запис інформації" тлумачиться в досить широкому смислі, враховуючи наявність тривимірних об'єктів та "реалій". Одночасно незрозумілим єобмеження сфери функціонування документів тільки інформ»щіііною діяльністю, яке в цьому ж стандарті визначається як "постійне та систематичне збирання та оброблення записаної інформації з метою її зберігання, пошуку, використання чи обмеження сфери функціонування документів тільки інформаційною діяльністю, яке в цьому ж стандарті визначається як "постійне та систематичне збирання та оброблення записаної інформації з метою її зберігання, пошуку, використання чи пересилання, що вико­нується будь-якою особою чи організацією".

Всі інші значення поняття "документ", наведені Г.М.Швецовою-Водкою, вужчі й означають специфічні речові об'єкти в історичному джерелознавстві, діловодстві, дипломатиці, юридичній науці. Ми зу­пинимось тільки на визначенні документу як запису, що є залишком людської діяльності і свідчить про існування цієї діяльності. Ця точка зору поширена в історичному джерелознавстві. В межах цієї концепції (як ми вже пересвідчилися, не єдиної в джере­лознавстві) документами вважаються тільки ті джерела, що мають мовне ототожнення, тобто є тільки письмовими.

Для формулювання поняття "документ", що відповідає змісту та­ких видів діяльності як бібліотечна, бібліографічна, книговидавнича, книготорговельна та науково-інформаційна, ми скористалися наведе­ними вище третім та четвертим значеннями цього поняття. По-пер­ше, в інформаційній частині замість словосполучення "запис інформації" доцільно вживати слово "текст" завваживши, що він яв­ляє собою логічну послідовність мовних та немовних знаків. Як не мовні знаки тут виступають художнє оформлення (включаючи ілюстрації), фотографії та кінокадри, що фіксують об'єкти.

Одначе сам текст не можна ідентифікувати з документом. Інакше будь-який текст — запис на паркані, вивіска перед крамни­цею чи навіть напис-татуювання на тілі людини можна було б вва­жати документом, а матеріал, з якого вони виготовлені – основою документа. Зазначені нами галузі діяльності працюють з об'єктами, котрі спеціально виготовлені, тобто функціонально призначені для збереження і передачі інформації у просторі та часі. Причому ця функція є їх основ­ною функцією як речових виробів (хоча є винятки, коли такі вироби мають дві основні функції, наприклад, книги-іграшки), позаяк існує чимало інших виробів, на яких зафіксована інформація (нони також передаюгь її у просторі та часі), але для них ця функція є другорядною, вторинною. Наприклад, проїзний квиток на міський транспорт, посвідчення особи чи паперові гроші теж мають зафіксовану інформацію, котру вони передають у прос­торі і часі, але основна функція цих речових виробів — давати право на проїзд, посвідчувати особу та бути платіжним засобом.

З іншого боку, така основна функція речових виробів як вико­нання ролі засобу збереження та розповсюдження інформації у просторі та часі, зумовлює їх спеціальну, специфічну матеріальну кон­струкцію, яка представлена типово у формі книг, брошур, аркушів паперу, записничків, буклетів, мікрофіш, магнітних дискет тощо. Специфічними були і історичні форми документів у вигляді глиня­них табличок, папірусних сувоїв, пергаментних кодексів тощо. Ця спеціальна "конструкція забезпечує виконання ними їх основної функції, надаючи можливість цим виробам бути зручними для пе­реміщення в просторі, тривкими для збереження інформації в часі, Пристосованими для фізіологічних можливостей читання тексту. Са­ме в такому вигляді вони функціонуючії у документальних ко­мунікаціях, є об'єктами обробки, зберігання та видачі в бібліотеках, книгарнях, органах інформації тощо. Зрозуміло, що нанігь спеціаль­на форма об'єкту не є єдиним критерієм для того, щоб вважати його документом (аркуш паперу, чиста дискета або фоюплівка), така ідентифікація можлива тільки при наявності зафіксованого на ньому тексту.

Таким чином для бібліотекознавства, бібліографознавства та книгознавства документ — це текст (як логічна послідовність мовних чи мовних та немовних знаків), зафіксований на речовому виробі, основною функцією якого є збереження та розповсюдження (передача) інформації у просторі та часі. Отже, тут матеріальну основу трактують як речовий виріб, який одержали в ході виробництва.

При подальшому вивченні поняття “документ” матеріал пропонують називати терміном “паперовий” – є основою документа. Крім того матеріальною основою пропонують вважати і матеріали, які за своїми властивостями схожі на папір – папірус, пергамент, сучасний синтетичний замінник паперу. Документи також поділяють на плівкові, які мають різну основу (виготовлені з різних матеріалів), пластиночні, які також мають за основу різні матеріали.

Крім того, за текстом Закону України "Про інформацію" (ст.27) "документ — це передбачена законом матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній, кіно-, відео-, фотоплівці або на іншому носієві". Законодавча "передбаченість" матеріальної форми документа позбавляє це визначення необхідної конкретики. Таким чином тут фігурують такі визначення, як носій та основа документа.[1]

Слід відзначити, що на думку Е.К.Безпалової “чим менше природний об”єкт перетворений діяльністю людини для нової мети – збереження інформації, чим менше він зручний для тиражування, тим меншеу нього підстав вважатися документом”.[10, с.27] Так, на основі еволюції поняття “документ” ми побачили різні трактування його основи.

§2.Сучасне трактування поняття “матеріальна основа документа”

 Користуючись допоміжною літературою, можна помітити, що вчені зовсім мало приділяють увазі розкриттю такого поняття як “носій інформації”, проте ще меншу увагу вони приділяють поняттю “матеріальна основа документа”. Це можна пояснити неусвідомленням того, що не можна ототожнювати ці два поняття як вони це роблять.

Це вказує на те, що протягом великого проміжку часу саме поняття “матеріальної основи документа” не існувало зовсім. Вперше це поняття згадується в тлумачному словнику, який датується 1995 роком, згодом це поняття зустрічається в праці Н.Н.Кушнаренко. Тобто тільки з цього часу відбувається остаточне виокремлення поняття “матеріальної основи докумнта” з поняття “носій інформації”.

Отже, термін матеріальна основа документа – це сукупність матеріалів, які складають носій інформації і які використовуються для запису текста (зображення).[36, с.100]

Слід зауважити, що поняття “носій” з’явилося раніше за поняття “матеріальна основа”, яке виокремили з першого через багато років постійних суперечок, які тривають і зараз. Оскільки ще на початку суспільного розвитку з’явилася потреба збереження певного роду інформації: перепис літературних і наукових, релігійних текстів, ведення звітності і т.д., тому люди використовували всі підручні матеріали, які знаходилися поряд, в залежності від умов життя народів, їх місця прожиття, кліматичних умов.

Виходить, що сам термін “матеріальна основа документа” – сукупність природних і штучних матеріалів, які використовуються для запису повідомлення і які становлять носій інформації. А носій інформації, який застосовується документуванні, - природний або штучно створена матерія, яка використовується як елемент документа і пристосована для закріплення на ній інформації при використанні конкретних знакових систем, що дають можливість створення різних видів документів. В якості матеріальної основи спочатку використовувалися природні матеріали, а згодом – штучні.

2.1.Практичне використання матеріальної основи для документації суспільства.

Так, наприклад, матеріальна основа документів первіснообщинного ладу була з каменю-пісчанику, туфу, а з часів Августа – мармуру, кістки, металу (переважно бронзи), з кори і листя дерев, трави, шкіри, водоростей, троснику, пеньки, льону, соломи, кукурудзяних стебел.

Використовували як матеріал для документів глину. З глини виготовляли дощечки, або таблетки, на них наносилися дерев’яним різцем заглиблені письмові знаки, потім дощечки обпалювалися й могли зберігатися протягом тисячоліть – такими були готові документи. [16, с. 24 ]

У даному випадку матеріал (технічно оброблена глина) ніс лише ту опредмечену інформацію, яку автор документу вважав за потрібне в нього внести, тобто глина цього разу виступає носієм соціально необхідної інформації. Цей матеріал (глина) не несе інформацію про склад ґрунту, з якого виготовлений, його властивості. Він несе лише технічні властивості, які використовуються у виготовленні документу на основі глини.

Ще сорок століть тому уже в ІІІ ст. до н.е., використовували серцевину болотної рослини, яка була схожа на очерет, - папірус. Папірус від єгипетського “pa-p-iuz”, що означає – “рослина річки”.

Сама рослина, як носій біологічної інформації, у ході такої переробки перетворювалася на матеріал, який служив основою для документів: зі стволу видаляли поверхову оболонку (кору), серцевину розрізали по довжині на тонкі смужки, які розміщували рядами на мокрій дошці; на перший шар папірусу накладали другий шар в перпендикулярному напрямку, після чого його пресували. Видавлений сік із рослини застосовувався як клей, який скріплював окремі смужки. Потім за допомогою лущильника зі слонової кістки або з раковини видаляли на ньому нерівності і просушували на сонці. Потім листи проклеювали особливим клеєм. Проклеєний таким клеєм папірус не ламався і добре полірувався раковиною або слоновою кісткою. Полірували папірус лише з лицьового боку, на якому писали, інший бік залишався неполірованим.[17, с.11-12] Отримували своєрідний “папір” кольором сирого піску. Окремі листи склеювали в одну стрічку, яку змотували у свиток. Звичайна довжина папірусного свитку рівнялася 6 м при ширині від 15 до 30 см. Писали на ньому каламом. Папірус мав форму листа, а також у вигляді сувою.

Дерево також з давніх пір служило матеріалом для письма. На дерев’яних дощечках писали на Дальньому Заході і застосовували для письма і бамбук, з якого робили тоненькі дощечки і потім скріплювали їх шнурами – так з’явився кодекс. Тобто даний носій мав форму табличок, листа, а також кодексу. Кора деревини також слугувала для письма у багатьох народів. На корі берези - бересті – писали в Київській Русі. Переплети виготовлялися з дерев’яних дощок, які обтягували шкірою або парчею, візерунчастим бархатом, атласом та іншими тканинами. Для збереження переплету і для прикрашення поверх шкіри прикріплювали металеві бляхи. Берестяні грамоти вперше знайдені А.В.Арциховським при розкопках в Новгороді.[8, с.11,18-19 ]

Кору дерев застосовували для письма в Індії. Народ майя вмів виготовляти матеріал для письма із лубу фікуса. Тоненько нарізані листи покривалися потім білою фарбою і на них наносились письмові знаки різними фарбами. В Індії збереглися книги, повністю написані на пальмових листках – матеріальна основа є листки.

У Греції застосовувався ще один вид носія інформації – це були воскові дощечки. Для записів перехідного значення античність створила спеціальні таблички, які виготовлялися з дерева або слонової кістки – така була матеріальна основа документів, а сам носій як згадувалося вище носив назву воскових табличок. Притримувалися правила, згідно якого не можна робити таблички, із яких одна була б із самшиту, а інша із бука, і не можна застосовувати разом з самшитом інші сорти дерева, якщо вони більш дорогоцінні, ніж самшит, тобто добрий горіх, бразильське дерево і кипарис.[17, с.14] Матеріалом служили дерев’яні дощечки, покриті шаром воску, на якому мідною паличкою можна було видавлювати лінії та літери. Паличка була загострена з одного боку, а з іншого мала форму лопатки, якою загладжували написане; називалася ця паличка “стиль”. Міцним матеріалом була шкіра тварин. На оленячій шкірі писали також народи майя в перших століттях н.е. Греки вперше застосували пергамент, який вичинявся із шкіри тварин. Він був більш міцним, ніж папірус, хоча й більш дорогим. Матеріалом стала особливим чином вичинена шкіра телят або козенят. Було підраховано, що на виготовлення однієї книги з пергаменту, потрібні були шкіри цілого стада тварин. Отже матеріальною основою була шкіра, а відповідно носій мав назву пергаменту.[23, с.7]

Для виготовлення пергаменту застосовували шкури вівці, кіз, волів, телят і т.д., але ніколи не використовували шкуру віслюків. Шкуру вимочували у вапняній воді, зішкрібали з неї шерсть, натягували на раму, висушували, вигладжували пемзою і обробляли крейдою. Пемза допомагала відгладити шкуру, а крейда чи свинцеві білила з білком, втерті з обох сторін, поглинаючи жир, відбілювали шкіру. На відміну від папірусу пергамент був більш міцним, мав гладеньку і світлу поверхню, на ньому можна було писати на обох сторонах.

Особливо тонкий прозорий пергамент отримували із шкірок ненароджених ягнят, витягнутих із черева матері. Його називали “дівоча шкіра”, і коштував він дуже дорого через важкість обробки.

Проте найпоширенішим природнім носієм залишається папір – багатокомпонентний матеріал, який містить переважно спеціально відібрані дрібні рослинні волокна, тісно переплетені між собою, зв’язані силами зчеплення різноманітного виду і які формують тонкий лист.

До кінця ХУІІІ ст. папір виготовляли з бавовно-паперового ганчір’я ручним способом. Недоліком є те, що в такому папері було видно нитки сита - філіграні - від італійського слова “філіграна”- водяний знак на папері. З кінця ХІІ ст. в папері європейського виробництва починають з’являтися так звані водяні знаки. Для державних потреб виготовляли папір із волокон конопель і льону з відповідними водяними знаками. Ще в 30-х рр. ХУІІІ ст. в Англії була видана книга з додатком 160 зразків паперу з різних сурогатів. Так, в Росії в середині ХУІІІ ст. виготовляли папір з соломи. Намагалися виготовити зі стебла і листя хмелю, із сіна і рогожі, із буряна, дубових коряк і могала, моху, макухи винограду, соломи пшениці, бешихи, навіть зі степового ковиля, різних порід дерева, коноплі, джгуту, очерету. Для виготовлення спеціальних сортів паперу використовували волокна шерсті й азбесту. Проте замінила ганчір’я деревина. Отже, спочатку матеріальна основа паперу була природного походження. Проте згодом поява штучних носіїв поповнила видову різноманітність документів, які можуть нести текстову, звукову, графічну інформацію. Так, з 1950-х рр. У виготовленні паперу знаходять примінення полімерні плівки і синтетичні волокна, на основі яких випускають синтетичний папір.

З другої половини XIX в. стали застосовувати хімічні процеси обробки волокна (варіння сульфітної, сульфатної і натрієвої целюлози), що призвело до значного зниження довговічності паперу, а отже, і самих документів.

Целюлоза - це волокнистий матеріал, який отримують із деревної маси, шляхом хімічного її оброблення. Розрізняють сульфітну і сульфатну целюлозу. Сульфітну целюлозу одержують із мало смоляних хвойних порід (ялина, ялиця) шляхом обробки деревної маси водяним розчином бісульфіту кальцію. Сульфатну целюлозу одержують із довговолокнистих хвойних порід, шляхом обробки деревної маси сульфатом натрію.[23]

У залежності від співвідношення в папері целюлози з волокнами ганчіркової й деревної маси, одержують різноманітні сорти паперу. Сучасний папір для письма проклеюють, як правило, каніфольним клеєм.

У даний час широко використовують целюлозу високого виходу, напівцелюлозу, хімічну деревну масу, що прискорюють процеси старіння паперу, оскільки усі вони мають у своєму складі велику кількість лігніну або отримані в умовах кислого середовища.

За способом виробництва папір підрозділяється на види, які в свою чергу діляться на сорти. Кожен з цих сортів має власні особливості, оскільки матеріальна основа є різною.[43, ст. 122]

До складу паперу з метою поліпшення її якості вводять наповнювачі - білі порошковидні, мінеральні речовини, які не розчиняються у воді, що підвищують непрозорість і її білизну, сприяють утворенню гладкої поверхні. У якості наповнювачів застосовують каолін, крейда, гіпс, двооксид титана, тальк, азбестин, бланфикс, сіркокислий барій. Підвищений вміст наповнювачів (зольність) необхідний паперу для високого друку.

Крім того до паперу вводять природні і синтетичні смоли, білкові речовини (желатин, казеїн), крохмаль, метил целюлозу й ін. У основному друкарський папір проклеюють каніфолю.

 Крім того є плівкові носії, які в свою чергу мають різну матеріальну основу. Так, кіноплівки, що являють собою багатошарові полімерні плівкові системи. Чорно-білі кіноплівки складаються з полімерної основи і желатинового прошарку, у якому дисперговані кристали солей світлочутливого срібла. Кольорові кіноплівки складаються з основи, підшару, емульсійних квіткоділень і захисних прошарків.[7, ст. 208]

При виготовленні фотографічних прошарків усіх кінофотоматеріалів застосовують фотографічний желатин. Він являє собою складну речовину білкової природи, одержуваний при гідролізі колагену. Желатин утвориться при виварюванні кісток, шкіри й інших матеріалів тваринного походження. У виробництві кінофотоматеріалів використовують фотографічний желатин по ДЕРЖСТАНДАРТ 13. 106-79 і ОСТ 6-17-421-75. Для утворення кольорового зображення до складу фотографічного прошарку вітчизняних кіноплівок входять барвники (жовтий, пурпурний, блакитний). Крім барвників у фотографічному прошарку утримуються дубителі, змочувателі, металеве срібло, фероцианід калію. У якості дубителів застосовують формалін, гліоксаль, ацетат кульгава, хромокалієві квасці.

Такий вид носіїв інформації як мікрофільми в ГАФ СРСР виготовляли на ортохроматичній плівці "мікрат-200", а зараз на ізопанхроматичній плівці "мікрат-300". Для одержання позитивних мікрофільмів використовують плівки "Мікрат-позитив 35" і "Мікрат-позитив 16".

В останні роки для одержання позитивних копій із негативних мікрофільмів знаходять застосування безсрібні фотоматеріали, зокрема везикулярні плівки. У якості світлочутливого прошарку використовують термопластичний полімер, уякому дисперговані солі диазонію. Світлочутливий прошарок наноситься на прозору поліетилентерефталатну основу. Застосування нових матеріалів дозволяє протягом декількох секунд одержати копію в звичайному (незатемненому) помешканні.

До документів на плівковій основі відносяться й фотодокументи, які являють собою образотворчі документи, що фіксують за допомогою фотографічної техніки предмети, події дійсності у виді окремих зображень на носії, який представлений негативом і позитивом. Негативними знімками називаються фотографічні зображення зі зворотною передачею тональності об’єкта, який знімають, тобто такі, на яких справжні світлі тони виглядають темними, а темні - світлими. Позитиви – відображають об’єкт таким, яким він є насправді. Матеріальною основою негативів є скло і плівка, а позитивів - синтетичний папір.

В якості основи фотодокументів знайшли застосування скло, фотоплівка, папір. Скло використовували в якості підкладки в перші роки розвитку фотографії. Проте слід зазначити, що в тих випадках, коли до фотодокументів висувають вимоги винятково високої стійкості зображення в часі, зокрема в астрономії, у спектрометрії, дотепер у якості підкладки використовують скло. Деяка кількість фотодокументів виготовлено на листах целулоїду. Великий фонд фотодокументів виконаний на нітроцелюлозних плівках.

У даний час негативи виготовляють на триацетатній плівці, будова котрої аналогічна будові кіноплівок

Так фонографічні валики є історично першим видом звуконосія. Для покриття фонографічних валиків застосовували "затверділий віск", до складу якого крім воску входили парафін, церезин, стеарати. Такий носій як грамплатівка є звуковим носієм, в основі якого лежать пластичні маси.

Матеріалом для виготовлення грамплатівок служить пластмаса, що включає три групи компонентів: зв'язувальна речовина, наповнювачі, спеціальні добавки.

У якості основної зв'язувальної речовини тривалий час застосовували шелак - термореактивну смолу, що збирається з тропічних рослин, що ростуть в Індії, Бірмі й інших країнах. Недостатність у шелаку і його дорожнечі, а також через шипіння змусили перейти наприкінці 40-х років XX в. до випуску пекових платівок, зв'язувальною речовиною яких є нафтовий пекпродукт гідролізу нафти. Якість цих платівок значно поступається шелачним.

Розробка нових видів пластмас дозволила почати випуск платівок на основі вініліта (синтетична смола) і поліхлорвінілу. Вінілі є термопластичною смолою з температурою розм’якшення біля 140С. Поліхлорвініл (полівінілхлорид) для виготовлення з нього пластмаси, яка потребує пластифікаторів, тобто речовин, що роблять його більш текучим. І маса платівки зменшилася до 150 г.

У складі пластичної маси звичайних платівок наявна велика кількість наповнювача (маршалі та і шиферного сланцю), що робить платівку твердою і придатною для відтворення. Проте збільшення кількості наповнювача і відсутність у масі достатньої кількості зв'язувальної речовини робило платівки такими, що б'ються. Для зберігання міцності були збільшені товщина, а отже, і маса платівок. Для виготовлення звичайних платівок заводами використовувався рецепт пластмас.

Отже, запропонований мною перелік носіїв (хоча це лише мала їх частина), а також матеріальних основ ще раз практично підтверджує, що неможна ототожнювати такі поняття, як “носій інформації” та “матеріальна основа документа”

Висновки:

У своєму дослідженні я розглянула різницю семантичного навантаження носія інформації та матеріальної основи документа. Так, носії містять інформацію про сам матеріал (матерію), з якого виготовлено документ, тобто його форму, вид, клас (якщо це рослини або тварини), за його складом ми дізнавалися про місце походження даного матеріалу і тому подібне. Матеріальна основа ж несла в собі не біологічну інформацію, як це було раніше, а соціальну, тобто інформацію, яка була опредмечена суспільством, і корисну для нього.

Отже, головни висновком є те, що сам термін “матеріальна основа документа” – сукупність природних і штучних матеріалів, які використовуються для запису повідомлення і які становлять носій інформації. А носій інформації, який застосовується документуванні, - природний або штучно створена матерія, яка використовується як елемент документа і пристосована для закріплення на ній інформації при використанні конкретних знакових систем, що дають можливість створення різних видів документів.

Спочатку носії були природного походження, але згодом, по мірі виникнення потреби збереження інформації і передачі її наступним поколінням, люди почали технічно їх переробляти, в результаті чого вони отримували перші матеріали, які застосовувалися як документи. Звісно матеріальна основа цих документів була природного походження – глина, папірус, дерево, пергамент, шовк, папір. Ці матеріали несли соціально корисну інформацію, оскільки як тільки стебла льону, наприклад, перетворювалися в нитки, а згодом - у тканину, вони втрачали біологічну інформацію і ставали носіями іншої.

Але й цього людству було замало для збереження інформації, оскільки дані носії були недовговічними, а також на них неможливо було зафіксувати інформацію повністю і компактно, крім того матерії для їх виготовлення ставало все менше. А інформації в суспільстві ставало все більше і більше.

Тому людство почало виготовляти матеріали, яких не існувало в природі. Так почалася ера документів на штучній основі. Спочатку природний папір замінили штучним, який мав меншу собівартість і більший термін зберігання, мав до того ж кращу якість.

Проте згодом з’явилася потреба у закріпленні не тільки текстової, але й звукової, графічної інформації. Це стало можливим із винайденням спеціальних полімерів – складали основу плівок, на якій закріплювалася візуальна інформація, а згодом і звукова. Пластичні маси було покладено в основу носіїв звукової, графічної, текстової та візуальної інформації. Металеві сплави зберігали звукову, цифрову, текстову та ін. інформацію. Тобто з’явилися носії, які несли інформацію будь-якого вигляду, а саме головне вони стали недорогими, могли компактно розмістити інформацію, а також максимально її ущільнити.

З удосконаленням матеріальної основи та носіїв інформації, з’явилася значна кількість і нових документів, які не займали багато місця, були інформаційно ємними і не були дорогими, як раніше.

Отже, з виникненням певних потреб, людство намагається їх максимально задовольнити, оскільки це стосується не тільки нас, але й майбутніх поколінь, які повинні ще краще орієнтуватися в усьому інформаційному просторі.

Додаток 1

Таблиця 1.1.Склад волокон ганчірної маси.

Склад	Льон	Бавовна
Целюлоза	82,57	91,35
Лігнін	-	-
Інші інкрусти	6,39	1,13
Жири і віск	2,39	0,40
Зола	0,70	0,12
Вода	7,95	7,00

 

Додаток 2

Таблиця 1.2. Хімічний склад хвойної деревини.

Склад, %	Ялинка	Сосна
Целюлоза, яка містить пентани	63,95	60,54
Лігнін	28,29	26,35
Інші органічні Речовини	4,00	8,47
Смоли, жири, віск	2,30	3,45
Протеїни	0,69	0,80
Зола	0,77	0,39
Целюлоза з гексозанами за вичотом пентанів	57,84	54,25

Додаток 4 Таблиця 1.4Склад фарби, яку використовують для пропитки  чорних машинописних стрічок.

Компоненти	Зміст компонентів, %
	Стрічка	Папір
Сажа газоїая:	10,1	1 1,7
Мілори	2,0
Пігмент червоний "С"	2,0
Індулін жировий	12,2	2,0
Основа фарбника основного фіоле- тового "К"
	2,0	2,0
Олеїнова кислота	36,2	3,0
Індустріальне масло «20»	22,8	36,0
Касторове масло	12,7	-
Віск "монтан" сирий	-	34,3
Те саме, відбілений	-	4,0
Озокерит	-	7,0

Додаток 5 Таблиця 1.5 Склад порошків, за допомогою яких наноситься текст на папір.

Компоненти тонерів	Вміст компонентів, % по масі,в апаратах
	площинних		ротаційних
	тонер 1	тонер 2	тонер 3
Смола "ідитол"	81,5	73,0	-
Сажа ДГ- 100	8,15	8.3	11,0
Індулін жиророзчинний	3,25	3,2	-
Пігмент голубий фталоціаніновий	3,26	3,2	-
Родамін	0,48	0,4	-
Полістирол суспензійний низько в’язкий ПСН	-	8.0	89,0
Нігрозин спирторозчинний	3.36	3,2	-

Додаток 6 Таблиця 1.6 Рецепт пластмас.

Найменування компонентів	Зміст, %	Основне призначення
Поліхлорвініл ПФ-4	12,0	З’єднувальне
Вініліт	4,0
Пек нафтовий	19,5	Пластифікатор і фарбуюча речовина
Абієтинова смола	8,6	Нежелатинований пластифікатор
Монтан-віск	1,5	Змазка
Шиферний сланець	42,3	Наповнювач
Маршаліт	12,0
Стеарат кальцію	0,1	Стабілізатор

Додаток 7 Таблиця 1.7 Склад пластичної маси, який використовують для виготовлення платівок довготривалого звучання.

Найменування компонентів	Вміст, %		Основне призначення
	застосовуєме	на перспек­тиву
Полихлорвинил пФ-4 або ПБЧ	15,0	-	Технічна добавка
Вініліт	77,5/79,5	97/95	Сполучне
Пек нафтовий	3,0	-/2,0	Пластифікатор
Монтан-віск	1,5	1,5	Мастило
Сажа газова	2,0/-	0,5/-	Барвна речовина
Стеарат кальцію	1,0	1,0	Стабілізатор

 П р и м і т к а. У чисельнику приведені значення для довго граючих платівок, у знаменнику - для стереофонических.

Додаток 8 Таблица 1.8 Результати спектрального аналізу складу магнітного шару стрічок різних типів.

Хімичний елемент	Тип магнітної стрічки
	А2601-6 (СССР)	А4402-6 (СССР)	А4407-6 " (СССР)	525 (ФРГ)	339 (США)
	Вміст елемента, %
Кремній Алюміній	0,1 0,03	0,1 0,006	0,03 0,006	0,1 0,6	0,01 1,0
Магній	0,006	0,0 1	0,003	0,004	0,03
Кальцій	-	0,01	-	-	0,03
Залізо	>10	>10	>10	>10	>10
Марганець	0,1	0,03	0,01	0,006	0,06
Нікель Кобальт	0,004 0,003	0,003 0,006	0,003 0,006	0,001 0,002	0,001 0,002
Титан	0,001	0,003	0,003	0,001	0,001
Хром	0,003	-	-	0,006	0,003
Мідь Свинець	0,004 -	0,006 -	0,006 -	0,006 0,02	0,003 0,1
Сурма	-	0,02	0,01	0,02	0,02
Цинк	0,01	0,01	0,01	1,0	0,01
Гадоліній Натрій	0,002 0,1	0,001 0,01	0,001 0,01	0,002 -	0,002 -
Олово	0,0001	-	0,0001	0,001	-

Список використаних матеріалів:

1.Україна. Закони. Про інформацію// Голос України.-1992.—13 листопада.- 127 с.

2.Записування і відтворення інформації. Терміни та визначення: ДСТУ 2737-94. – Чинний від 1995-07-01. – К.: Держстандарт України, 1994. – 158 с.

3.Інформація та документація. Базові поняття. Терміни та визначення: ДСТУ 2392-94.– Чинний від 1995-01-01. – К.: Держстандарт України, 1994. – 53 с.

4.ДСТУ 2394-94. Інформація та документація. Комплектування фонду, бібліографічний опис, аналіз документів. Терміни та визначення: ДСТУ 2394-94. – К.: Держстандарт України, 1994. – 89 с.

5.Системи оброблення інформації. Оброблення тексту.Терміни та визначення. ДСТУ 2395-94.– Чинний від 1995-01-07.– К.: Держстандарт України, 1994.–35 с.

6.“Документація та інформація. Словник”: ISO 5127/1-1983.

7.Архівознавство: Підручник для студентів вищих навчальних закладів України/ Гол. ред.: Калакура Я. С.- К., 1998. –316с.

8.Баренбаум И. Е. История книги .-2-е изд., испр. и доп.- М.: Книга,1984. – 248с.

9.Баренбаум И.Е., Давидова Г.Е. История книги. – ч.1.- М.: Советская Россия,1960.- 213 с.

10.Беспалова Э.К. Формирование библиографической мысли в России (до 60-х гг.ХЫХ в.): Моногр. – М.: Изд-во МГУ культуры, 1994. – 282 с.

11.Василевский Ю.А. Носители магнитной записи. –М., 1989. – 411 с.

12.Вдовиченко Г.Г. Інформація як компонент структури відображення.// Філософські проблеми сучасного природознавства, Вип. 24. - К.,1971. – 300 с.

13.Джонсон А. Практическое руководство по переплетному делу.- М., 1989. – 331 с.

14.Борис Е.А. Кинофотопроцессы и материалы.- М., 1960. – 297 с.

15.Иванов С.Н. Технология бумаги. 2 изд. М., 1970. – 352 с.

16.История книги . – М.: Книга., 1964.- 206 с., ил.

17.Киселева Л.И. О чем рассказывают средневековые рукописи ( рукописная книга в Западной Европе) – Л.: Наука , 1978.-141с.

18.Корюкова А.А, Дера В.Г. Основы научно-технической информации; Учеб. пособие для вузов. – М.: Высш. шк., 1985. – 224 с., ил.

19.Кушнаренко Н.Н. Документоведение : Учебник –2-е изд., перераб. и доп.- К.: Т-во «Знання», КОО, 2000.-460с. ( Вища освіта ХХІ ст. )

20.Кулешів С.Г. Документознавство. – Історія. Теоретичні основи/ УДНД і АСД, ДАККіМ. – К., 2000. – 161 с.

21.Малкин А. – История бумаги. М.-Л. Изд. АН СССР , 1940.

22.Мигонь К. Наука о книге. Почерк проблематики. – М.: Книга, 1991. – 198 с.

23.Немировский Е., Горбачевский Б. “ Рождение книги”, - М.: “Советская Россия” –1957.

24.Полушкин В.А. К определению понятия “документ”// НТИ. – 1964. - №5 – С. 8-10

25.Примаков С.Ф. Производство бумаги. М., 1987.

26.Розен Б.Я. Чудесный мир бумаги.-2-е изд.- М: Лесн. Пром., 1986.-127с.

27.Сергазин Ш. Ф. Основы обеспечения сохранности документов : Учебник для вузов.- М.: Высшая школа, 1986.-239с.

28.Сквернюков П.Ф. В мире говорящих листков [О Бумажном производстве] - М.: Знание, 1990. -189с.

29.Сквернюков П. Ф. Слово о бумаге.- М.: Московский рабочий, 1980. – 217 с.

30.Слуцкий А.А. Микрофильмирование.- М., 1990. – 129 с.

31.Советский энциклопедический словарь/ Гл. ред. Прохоров А.М. – 2-е изд. – М.: Сов. энцикл., 1982. – 1599 с.

32.Суханов А.П. Информация в жизни человека.- М.: Политиздат., 1983.- 112 с.- (Филос. Б-чка для юношества).

33.Татиев Д.П. Бумага и переплетные материалы. М., 1972.

34.Тимофеева Н.В. Сущность и основне черты отражения в неорганической природе.//Проблемы отражения. – М., 1969. – С.12

35.Терминологический словарь по теории и практике научной информации. – М., 1964. – 435 с.

36.Терминологический словарь по библиографичному делу и смежным отраслям знания. – М., 1995. – 268 с.

37.Тугов И.И., Кострыкина Г.И. Химия и физика полимеров .- М., 1989. – 457 с.

38.Тюхтин В.С. Отражение, образ, модель, знак и информация.- София, 1969.

39.Урсул А.Д. Отражение и информация.- М.: “Мысль”, 1973.- 231 с.

40.Урсул А.Д. Проблема информации в современной науке. – М.: Наука, 1975, 229 с.

41.Фляте Д.М. Технология бумаги. М., 1988.

42.Фельзер А.Б. Документалістика//Укр. рад. енцикл.: У 12 т. – 2-е вид. – К.,1979. – т.3. – С. 428

43.Швецова-Водка Г.М. Функции и свойства документа в системе социальных комуникаций // Книга: Исслед. и материалы. – 1994 . – Сб. 69. – с. 37-57.

44.Швецова-Водка Г.М. Функциональная сущность и свойства книги // Книга: Исслед. и материалы. – 1995. – Сб. 71. – с. 69-96.

45.Энциклопедия книжного дела / Майсурадзе Ю. Ф.,Мальвин Н. Э., Гаврилов Э.П. и др. –М.: Юристь., 1998. – 536с.