Журнал „Киевская старина” − видання двох століть

Періодичні видання Східної України початку ХХ століття у фондах Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського: надходження, зберігання, вивчення
138718
знаков
0
таблиц
0
изображений

2.2.2 Журнал „Киевская старина” − видання двох століть

Журнал „Киевская старина” в Лівобережній Україні без перебільшення можна назвати виданням двох століть XIX і XX. Протягом майже чверті віку (1882 − 1906, сюди ж включаємо і журнал „Україна” за 1907 р.) вийшло 94 томи, а це понад 70 тисяч сторінок наукового інформаційно-довідкового тексту, кілька сотень рідкісних ілюстрацій, карт і схем, які можна побачити тільки в цьому виданні. Авторський колектив нараховує величезну кількість талановитих представників української науковотворчої інтелігенції кінця XIX початку XX ст. Серед них В. Антонович, Д. Баталій, М. Біляшівський, П. Голубовський, В. Горленко, Б. Грінченко, М. Грушевський, В. Доманицький, Д. Дорошенко, Г. Житецький, І. Каманін, М. Костомаров, П. Куліш, О. Лазаревський, О. Левицький, В. Науменко, А. Скальковський, А. Степович, М. Сумцов, В. Щербина і багато інших [21, с. 74]. Тематика публікацій − широка − археологія, історія, мовознавство, етнографія, література, релігія, бібліографія, мемуаристика, епістолярій і т.д. Тематичний діапазон охоплює кілька тисячоліть історії України. Редакція докладала величезних зусиль, щоб кожний номер вийшов у світ і потрапив до читачів.

„Киевская старина” (1882 − 1906) видавалася переважно російською мовою. У 1907 р. місячник був перетворений на україномовну „Україну”. Характерною особливістю публікацій стала національна спрямованість: чи це стосувалося документів та діяльності видатних осіб давніх часів, чи розвитку освіти й красного письменства, чи становлення українських родоводів та наукових підвалин.

Співробітники часопису працювали за несприятливих умов: цензура в усьому вбачала прояви українського сепаратизму. Заборонено було вживати такі слова, як „Україна”, „січ”, „козак”, „москаль” (у значенні солдат) та ін. [11, с. 34]. Особливої немилості в цензури, крім самого змісту українського тексту і теми публікації, зазнало вживання в українських текстах літери „і”. У результаті київська цензура отримала завдання докорінно знищити літеру „і” у статтях місячника. Будь-яка стаття з українським текстом (уривком чи цитатою) надсилалася до цензурного комітету для повторного розгляду петербурзькими чиновниками. Столичний цензор робив висновки, з якими часто Головне управління у справах друку імперії не погоджувалося; це іноді призводило до затримки виходу журналу й порушувало редакційні плани.

Колегія „Киевской старины” упродовж усього часу існування журналу домагалася відміни цензури, але кожного разу наражалася на протидію контролюючого відомства. Взагалі цензура не тільки викидала багато праць, а й скорочувала їх так, що редакції доводилося самій відмовлятися від таких пошматованих творів. „Що виробляє цензор, одному Богу відомо, − писав Феофан Лебединцев до А. Бичкова, директора Санкт-Петербурзької публічної бібліотеки, − я викидаю і ці статті, й окремі речення, інше зовсім притримав − нічого не помагає” [11, с. 35].

Незважаючи на шалений тиск з боку офіційної влади, „Киевская старина” усіляко намагалася піднести престиж української мови. З цією метою у 1895 р. за редакцією В. Науменка та Є. Тимченка вийшов „Малорусский словарь”. Керуючий міністерством внутрішніх справ дозволив розіслати словник як безкоштовний додаток до журналу. Результатом активних дій В. Науменка стало отримання дозволу на публікацію в місячнику художніх творів рідною мовою та заснування української друкарні; а ще через два роки був відкритий ще один національний осередок − книгарня „Киевской старины”.

З початком ХХ ст. цензурна практика трохи пом'якшала і дозволяла дещо друкувати українською мовою або ж аналізувати мовознавчі матеріали. Після революції 1905 р. настав час, коли полтавські, київські, одеські, катеринославські, харківські, московські й петербурзькі періодичні видання заговорили на повний голос про національну освіту, потреби рідної мови, розвиток літературних і журналістських талантів, які друкувалися б на сторінках своєї преси. З'явилися „Хлібороб” і „Рідний край”, „Громадська думка” і „Добра порада”, „Запоріжжє” і „Сніп”, які зверталися до читача зрозумілою, вже не забороненою мовою. Настав час одверто й енергійно обстоювати законні права української мови у всіх галузях громадського життя на батьківщині − насамперед у народній школі.

Слід зауважити, що цей перехід до національної розбудови був би неможливий без попереднього досвіду „Основи” та „Киевской старины”, галицьких „Правди”, „Зорі”, „Життя і слова”, „Літературно-наукового вісника”, без публіцистичної діяльності та боротьби за утвердження українського слова П. Куліша, Т. Шевченка, І. Франка, М. Драгоманова, Лесі Українки, Бориса Грінченка та ін. У переліку видатних заслуг варто згадати авторів і співробітників „Киевской старины” В. Антоновича, М. Костомарова, М. Стороженка, П. Житецького, І. Житецького, Д. Багалія, М. Петрова та ін. Заслуга „Киевской старины” в тому, що вона зберегла українську історію та культуру „незасміченими,” дбала про їх незалежний розвиток і утвердження, залишаючись упродовж 25 років єдиним друкованим органом національної думки у підросійській Україні. Окрім цього, з часу існування місячника українська журналістика вже не мала „білих плям”, адже з'явилися видання, які репрезентували українство та формували його національну свідомість. „Киевская старина” була тим виданням, що символізувало джерело розвитку національних ідеалів.

НБУ ім. В. І. Вернадського комплектує журнал з 1885 р. У газетному фонді зберігаються такі номери „Киевской старины” початку ХХ ст.:

1.  1905 р.: № 1 – 12 (88 – 91 томи);

2.  1906 р.: № 1 – 12 (92 – 94 томи).

З 1907 р. місячник був перетворений в україномовний журнал „Україна”.

2.2.3 Навчальне видання „Университетские известия”

З 1861 до 1919 р. виходив у Києві і розповсюджувався практично в усіх навчальних і наукових закладах Європи часопис „Университетские известия".

Це був друкований орган, який від початку свого виходу за обсягом (кількість друкованих аркушів одного випуску часом доходила до 30, а то й 40) зовсім не нагадував журнальне видання. Не можна назвати його і суто науковим, вузько специфічним збірником, бо за внутрішньою рубрикацією подачі матеріалів він більше нагадував універсальний журнал [61, с. 31]. Від універсального журналу він віддалявся тим, що в одному окремому випуску тут уміщувалися цілі книги, підручники, монографії, розлогі звіти.

За науковою та інформаційною насиченістю, обсягом джерельного матеріалу, різноманітними статистичними даними, дослідницькими відкриттями це − видання, рівних якому важко було знайти в імперії.

Ідея заснування саме такого типу видання належить першому ректорові університету М. Максимовичу. Однак на початковому етапі становлення університету реалізувати її не вдалося. Питання це постало через десять років після відкриття навчального закладу на одному із засідань його Ради у листопаді 1845 р. Перша назва цього першого в Києві наукового часопису була такою: „Записки Императорского Университета св. Владимира”.

Відповідно до програми, часопис мав складатися з чотирьох розділів: філософсько-історичного, фізико-математичного, юридичного, медичного. Головним програмним завданням ставилася публікація праць професорів і викладачів університету з метою „повідомляти публіці найцікавіші предмети з кожної науки”.

В основу першого розділу заявлялися оригінальні твори і критичні огляди поточного літературного процесу, переклади з давньогрецьких та римських класиків, аналітичні статті. Розділ точних наук передбачав привертати увагу читачів популярним викладом зроблених університетськими вченими відкриттів та винаходів, обговоренням чужих дослідів, критичним оглядом наукової літератури з цієї проблематики. Юристи мали запропонувати огляди сучасного законодавства Росії і Європи, виклади найцікавіших і найповчальніших кримінальних та цивільних справ судової практики.

Аналіз цієї програми засвідчує, що задум був справді цікавий, перспективний і вартий якнайшвидшого втілення. Передбачалося, що „Записки...” друкуватимуться накладом 400 примірників. Із них 300 спрямовуватиметься на продаж, а 100 безкоштовно розподілятимуться серед авторів. Чітка періодичність виходу „Записок...” не встановлювалася, але в межах календарного року мало виходити не менше як по одній книзі.

Аби зацікавити авторів майбутнього наукового видання, передусім викладачів університету, керівництво навчального закладу клопотало перед міністерством передбачити можливість матеріальної винагороди для тих, хто готуватиме до видання власні публікації. Із дозволу Міністерства незабаром було придбано спеціальний папір, доставлений із Варшави. Але перший випуск „Записок...” так і не вийшов. На заваді стала відсутність статей авторів.

Не вдалася і друга спроба заснувати при університеті науковий періодичний орган, здійснена в середині 50-х років.

За ініціативою нового ректора Н. Бунге на початку 60-х років знову, вже втретє, постало питання „про видання періодичних даних, які відносяться до університету”. Для обговорення цього питання Радою університету у квітні 1861 р. була створена спеціальна комісія під головуванням ректора у складі авторитетних професорів усіх факультетів. До серпня члени цієї комісії розробили програму нового видання і підготували обгрунтування для Міністерства освіти.

Новий друкований орган мав називатися „Университетские известия”. Його програма помітно відрізнялася від заявленого попередньо видання. Метою часопису стало створити зв’язок між університетом і суспільством. Структура подачі матеріалів також планувалася іншою. Замість спрощеного, факультетського, принципу публікації статей, що пропонувалося для „Записок”, тут передбачалося вести чотири основні рубрики: наукову, навчальну, господарську а також питання, що стосувалися студентів і в цілому університету [61, с. 32].

Змістове наповнення рубрик також відрізнялося:

1)  „Частина наукова та навчальна”: звіти Ради та інші документи, що стосуються важливих навчальних і наукових проблем; звіти факультетів про подані до захисту дисертації, програми і конспекти навчальних курсів, бібліографічні покажчики видань, які надійшли до університетської бібліотеки.

2)  „Господарська частина”: щорічні відомості про прибутки й витрати університету, інформація про діяльність ботанічного саду, аптеки, друкарні та інших допоміжних підрозділів університету, публікації найважливіших контрактів, які мали великий інтерес (для прикладу, з книгопродавцями, механіками тощо).

3)  „Частина, яка стосувалася студентів”: публікації розпоряджень по університету, які стосувалися студентів і вільних слухачів, правил прийому до університету, інформація про наукову роботу студентів.

Пізніше до цих рубрик було додано: докладні звіти професорів про зарубіжні відрядження, доповіді, виголошувані на щорічних урочистих актах, кращі наукові роботи студентів, а також зібрані студентами матеріали під час їхніх археологічних, етнографічних вакацій.

У вересні 1861 р. вийшло у світ перше число „Университетских известий”. До кінця року було випущено ще три числа. З наступного року періодичність випуску „Университетских известий” становила 12 чисел на рік.

Структурне і тематичне вдосконалення „Известий” почалося з кінця 1873 р., коли головним редактором було призначено професора В. Іконнікова. Передусім була розділена неофіційна частина кожного випуску за назвами факультетів. Зроблено було це для того, щоб статті кожного відділу наприкінці року могли бути сформовані в окремі додатки. Запроваджувався щомісячний бібліографічний огляд. У зв'язку зі збільшенням обсягу ціна видання зросла від З до 6 рублів, для студентів від 1,5 до 2 рублів.

У подальшому обсяги видання зростали. Якщо за період 1861 − 1874 рр. обсяг щомісячника коливався в межах від 7 до 20 аркушів, у 1875 − 1884 від 17 до 20, то надалі ці обсяги становили 20, 30, 35 аркушів. Бували випуски й до 40 аркушів. Це були великі за обсягом, насичені різноманітним науковим, пізнавальним, інформаційним матеріалом томи.

Авторитет „Университетских известий” з роками зростав. Зростав і їхній наклад. У перші роки 300 примірників, у 60 − 70-ті рр. 500, пізніше до 600 примірників. Цікавими виглядають дані передплати на цей науковий щомісячник. Для прикладу, у 1914 р. 118 примірників передплачували професори і співробітники університету, 40 навчальні та адміністративні організації Києва, близько 100 різні приватні особи, 77 примірників „Известий” йшло за передплатою за кордон [62, с. 250].

Якщо на початку головні редактори відчували труднощі з формуванням чергового числа щомісячника через брак достатньої кількості надісланих матеріалів, то пізніше проблем з їх нестачею, незважаючи на великий обсяг кожного числа і періодичність 12 разів на рік, практично не було. Редколегія частіше стала практикувати публікацію на сторінках „Известий” нових і актуальних курсів, які розроблялися університетськими професорами. Якщо через великий обсяг курс лекцій не міг поміститися у відповідному розділі „Известий”, тоді університет, аби дотримати принцип рівності всіх професорів у виданні їхніх праць, із своїх спеціальних резервів виділяв кошти на окремі видання в університетській друкарні.

На сторінках „Университетских известий” публікувалися деякі практичні курси іноземних авторів, якщо бракувало своїх підручників з подібної проблематики. Як правило, такі переклади здійснювали студенти під керівництвом професора. Потім професор-керівник редагував ці переклади і подавав для опублікування до часопису. Зокрема, саме таким чином з'явилися в Києві курси відомих зарубіжних учених „Основи фізіології” Ранке (редактор, професор Сущинський), „Приватна патологія і терапія” Німейєра (редактор, професор Суботін).

Більший контроль за змістом і тематикою публікацій почав здійснюватися з кінця 90-х років, коли в Російській імперії загострилася суспільнополітична ситуація У ряді підготовлених до друку публікацій дедалі більше відчувався полемічний запал, свіжість думки, власне „я”, критичний струмінь.

Особливо керівництво університету дбало про майбутню наукову зміну для нього. Згідно з рішенням Міністерства народної освіти на 1913 р. для матеріальної підтримки студентів університету св. Володимира було виділено 320 рублів — на той час надто велику суму. Рішенням правління університету саме з цієї суми виділялися кошти на винагороду тим студентам, які друкували свої перші наукові спроби на сторінках „Университетских известий”. У вересні 1913 р. виповнювалося 40 років від дня призначення на посаду головного редактора „Университетских известий” професора В. Іконнікова. Заслуги професора В. Іконнікова у розитку не лише науки, а й університетського книговидання безперечні. Адже це передусім завдяки його наполегливості й самовідданості „Университетские известия” так високо підняли планку свого авторитету в науковому світі. Саме завдяки ініціативі головного редактора було засновано при науковому щомісячнику своєрідний додаток збірник студентських праць, удостоєних нагородами та медалями. Вийшло вісім таких томів, зміст і проблематику яких ще й досі не введено, на жаль, до наукового обігу. Напередодні 50 річного ювілею університету В. Іконнікову було доручено редакцію всіх ювілейних видань, що друкувалися в університетській друкарні: перший том історії університету, біографічний словник професорів і викладачів, опис усіх закладів університету, загальний список його студентів за 50 років і особливий том урочистий, присвячений альмаматеру.

Цінним є досвід „Университетских известий” щодо складання і публікації на своїх сторінках з 1873 р. систематичних покажчиків за основною проблематикою виступів. Так, 1874 р. було опубліковано два такі покажчики до неофіційної і офіційної частин за перші десять років існування часопису. Незабаром ці покажчики були доповнені матеріалами включно до 1877 р. і опубліковані наступного року. До 50 річного ювілею університету св. Володимира видано „Покажчик до неофіційної частини за 1861 − 1883 рр. (надруковано в книзі „Учреждения университета св. Владимира”), а згодом і окремою брошурою. Після цього було укладено ще один покажчик до 1896 р. Останній, найповніший, покажчик до „Университетских известий” побачив світ у цьому ж журналі 1913 р., він охоплює публікації практично за 52 роки його існування з 1861 до 1912 р.


У НБУ ім. В. І. Вернадського зберігаються такі випуски „Известий”:

1.  № 1 – 12 за 1905 р.;

2.  № 1 – 12 за 1906 р.;

3.  № 1 – 12 за 1907 р.;

4.  № 1 – 12 за 1908 р.;

5.  № 1 – 12 за 1909 р.;

6.  № 1 – 12 за 1910 р.;

7.  № 1 – 12, за винятком № 11 за 1911 р.;

8.  № 1 – 10 + додатки до № 1,2,3 за 1912 р.;

9.  № 1 – 12 за 1913 р.;

10.   № 1 – 12 за 1914 р.;

11.   № 1 – 12 за 1915 р.;

12.   № 1 – 12 за 1915 р.;

13.   № 1 – 12 за 1916 р.;

14.   № 1 – 12 за 1917 р.

Всі випуски „Известий” зберігаються у газетному фонді НБУВ.

2.2.4 Громадсько-політичне життя на сторінках щоденника „Громадська думка”

24 листопада 1905 р. з’явилися „Временные правила о печати”. Вони фактично зняли заборону з української періодики. В. Леонтович (В. Левенко) дістав дозвіл на видання щоденної газети „Громадська думка” [70, с. 85], перший номер якої вийшов 31 грудня 1905 р.

„Громадська Думка” – перша в Східній Україні щоденна, громадсько-політична, економічна, літературна газета національно-демократичного спрямування. Виходячи з того, що на її сторінках публікувалися матеріали про життя Галичини і Буковини, можна віднести її до всеукраїнських. Видавці, беручись до діла, мали на меті розповсюджувати газету серед народних мас, пробуджуючи у такий спосіб національну свідомість і національні почуття народу [44, с. 60].

Видавався щоденник недовго: в ніч на 18 серпня 1906 р. в приміщенні редакції поліція вчинила погром, заарештувала одинадцять працівників. Наступного дня, 19 серпня, згідно з розпорядженням генерал-губернатора, „Громадську думку” закрили. Її ідеї продовжила газета „Рада”, яка вийшла через місяць, 15 вересня. Вона проіснувала до середини 1914 р. і була закрита через введення воєнного стану. Як видання загальнополітичне, економічне та літературне, „Громадська думка” / „Рада” значну частину площі відводила подіям в Україні, Росії, за кордоном. Але жодного номера не вийшло без матеріалів, присвячених життю тогочасного Києва. Газета видавала статті, присвячені важливим моментам й особливостям формування української культури та побуту губернського центру, достовірно відтворювала факти тогочасної дійсності. У постійних рубриках „У Києві”, „З українського життя” вміщувалися повідомлення про конкретні події з царини українознавства.

У наукових працях сучасних дослідників української преси початку ХХ ст. (І. Крупський [37], А. Животко [17], Н. Сидоренко[54], О. Сидоренко [57], О. Школьна [74], Є. Демченко [13], М. Тимошик [62], Б. Черняков [67]) київська хроніка поки не вирізнена окремими дослідженнями. Тому логічно на прикладі публікацій цього щоденника простежити, як розвивалося київське міське життя з огляду на процес формування елементів самобутнього національного характеру. Варто вирізнити такі аспекти, як загальнокультурні події, виховання поваги до рідної мови, репресивні дії російської влади проти українського національно-духовного руху.

Потрібно вирізнити роботу таких товариств: Українське наукове товариство (УНТ) та Товариство прихильників миру. Упродовж 1907 − 1913 рр. їхній діяльності присвячено ряд заміток. Зокрема, згадуються перші збори УНТ та імена членів ради товариства, зазначається, що головою обрано М. Грушевського. Написано про роботу Київського товариства прихильників миру, передусім про те, що на четвертому році існування видано книгу про його діяльність, причому 300 примірників роздано безкоштовно. Про авторитет киян свідчить запрошення від голів Московського та Петербурзького товариств миру взяти участь у роботі з'їзду пацифістів, що відбувся 12 травня 1914 року в Петербурзі [33, с. 93].

Важливим чинником діяльності редколегії щоденника стало акцентування уваги на інформаційних жанрах, що дозволяли стисло, змістовно, оперативно повідомляти про актуальні події, злободенні факти, важливу діяльність різних установ, політичних партій, громадських об'єднань тощо. Істотно, що інформаційні жанри (серед них повідомлення, дописи, телеграми, звіти) зайняли майже 50 відсотків площі видання. Передусім багато місця відводилося поточному громадсько-політичному та культурному життю Києва (рубрика „У Києві” іноді займала третину газетної сторінки), причому оперативності тодішніх газетярів можна позаздрити: увечері відбувалася подія, а вранці вона вже потрапляла в номер.

Увагу до себе газета привертала не лише актуальністю, а й гостротою публікацій, в яких містилася критика існуючого ладу. Особливо це помітно з фейлетонів. Розквіт цього жанру на сторінках щоденника був стрімким і успішним: практично щономера під рубриками „Маленький фейлетон” і „Фейлетон” (в оригінальному написанні „фельєтон”) вміщувалися сатиричні твори, які стосувалися всіх аспектів суспільного життя. Сатира була спрямована на адресу урядовців, чиновників, думських парламентаріїв, бюрократів різного ґатунку, деяких друкованих видань, шовіністично настроєних представників влади чи інтелігенції. Загалом злободенна сатира щоденника представлена конкретними і безадресними фейлетонами. Вправними творцями фейлетону зарекомендували себе В. Самійленко (фактично він „відкрив” цю самобутню рубрику), С. Черкасенко, С. Єфремов, М. Вороний, М. Чернявський, М. Павловський, О. Кузьмінський, А. Терниченко, С. Пригара, Г. Чупринка, О. Олесь та ін.

На сторінках „Громадської думки” друкувалися фейлетони „Дума-цяця”, „Вже не можу вдержатись”, „Нові способи до заспокоєння Російської держави (дісертація на степень статського совітника)”, „Надзвичайна пригода з титулярним совітником” В. Cамійленка; „Жарти життя”, „Преса про третю Думу” С. Черкасенка; „Трошки провокації” О. Кузьмінського; „Маленький фейлетон” О. Олеся; цикл „Дрібнички” („Цигане, цигане...”, „Про оповістки, чуби, каміння і т. інше”, „Свободное слово”, „Біржа та патріотизм”, „Двома стежками”, „Півень і педагоги”, „Господь умудряє сліпців”) С. Єфремова та ціла низка інших матеріалів [34, с. 62].

Як газета загальнополітична, „Громадська думка” на своїх шпальтах значне місце віддавала політичній тематиці. Вона розповідала читачам про життя і проблеми різних політичних партій та організацій, які існували на той час на території підросійської України. Це такі партії, як Союз 17 жовтня, конституційно-демократична, українська соціал-демократична, українська демократично-радикальна та інші.

Також щоденне київське видання стежило й висвітлювало не лише різні аспекти суспільного життя (насамперед діяльність Державної думи), а й зверталося до злободенних проблем селянства, робітників, інтелігенції. Зокрема, розголос дістали на сторінках "Громадської думки" відомі тоді на всю Росію події в Юзівці. Газета регулярно подавала замітки на цю тему. Підсумком її стала стаття Б. Грінченка „Події в Юзівці”. Наслідком цієї публікації була конфіскація номера, а також притягнення редактора до судової відповідальності.

Хроніка культурного життя в Києві на шпальтах "Ради" представлена діяльністю Українського клубу. Його перші кроки тісно пов'язані з виданням хоча б тому, що саме в редакції в травні 1908 р. приймалися членські внески. Крім того, на перших загальних зборах до „старшини клубу” (ради) увійшли працівники редакції − Л. Жебуньов, В. Леонтович, М. Синицький. Замітки повідомляли, що в клубі влаштовувалися літературні вечори (з рефератами виступали і „радяни” С. Єфремов та Ф. Матушевський), відбувалося навчання народним танцям. Тут організовувалися дитячі ранки (перший − 26 жовтня 1908 р.), літературно-музичні вечори, свята ялинки, зустрічі Нового року, маскаради, тощо [39, с. 23].

Були у газети і гіркі будні, коли поліція (у вересні 1912 р.) опечатала читальню Українського клубу та всі книжкові шафи. Менше ніж за місяць відбулися ліквідаційні збори УК, де було прийнято рішення оскаржити в сенат постанову про його закриття, а також передати все майно і помешкання новоствореному клубу „Родина”, який фактично став його правонаступником.

Культурно-просвітній рух на початку ХХ ст. нерідко зазнавав репресій. Це, в першу чергу, стосувалося київського щоденника. Було обшукано видання і арештовано і видавця Є. Чикаленка і співробітників: Л. Пахаревського, Гр. Коваленка та Б. Ярошевського, Б. Грінченка, М. Лисенка, К. Стеценка, М. Левицького, В. Степаненка, Л. Драгоманову, Ларису (Леся Українка) та Ольгу Косачевих, М. Синицького.

Схожу тематику публікацій мав журнал „Нова громада”. У січні 1906 р. вийшов перший номер щомісячного журналу „Нова Громада”. Це був перший в Східній Україні повноформатний (обсяг – десять друкованих аркушів) українськомовний журнал загальнодемократичного спрямування. Протягом 1906 р. вийшло 12 номерів: у січні – перший номер, у грудні – останній.

У журналі були літературний, науковий, інформаційний та публіцистичний відділи, редакторами яких – Б. Грінченко, Б. Ярошевський, М. Лозинський, Ф. Матушевський. Журнал друкував твори близько 90 письменників, зокрема таких, як Леся Українка, М. Коцюбинський, ознайомлюючи читачів з високохудожніми літературними творами. Тираж журналу був незначним – 400 примірників. Це створювало великі фінансові труднощі, що і призвело до припинення його діяльності [44, с. 60].


У фондах НБУ ім. В. І. Вернадського зберігаються такі номери „Громадської думки”:

1.  № 1 за 1905 р.;

2.  № 1 – 190 за 1906 р.; наступні номери „Нової громади”:

 № 1 – 12 за 1906 р. та такі номери „Ради”:

1.  № 1 – 92 за 1906 р.;

2.  № 1 – 291 за 1907 р.;

3.  № 1 – 297 за 1908 р.;

4.  № 1 – 295 за 1909 р.;

5.  № 1 – 297 за 1910 р.;

6.  № 1 – 294 за 1911 р.;

7.  № 1 – 296 за 1912 р.;

8.  № 1 – 296 за 1913 р.;

9.  № 1 – 163 за 1914 р., знаходяться вони у газетному фонді НБУВ.

2.3 Зберігання часописів православної церкви

 

Система преси православної церкви на початку ХХ ст. досягла своєї кількісної і якісної вершини. Значно зросла загальна кількість газет і журналів, що виходили під егідою православної церкви; сформувався значний прошарок віруючої інтелігенції, у тому числі й духівництва, представники якого були їх постійною автурою. Суспільні події сприяли урізноманітненню тематики, безпосередньо пов'язаної з життям народу. Лібералізація урядової політики спричинила появу приватних періодичних видань, де висвітлювалась релігійна тематика, членами редколегій яких були представники духівництва. Нарешті, вихід у світ 1905 р. Біблії та Євангелії у перекладі українською літературною мовою сприяв не лише концептуальній трансформації публікацій часописів цього сегмента, а й привернув увагу церковників до духовних потреб українського народу [4, с. 53].

Бурхливі 1905 – 1907 рр. викликали низку дискусій у церковній і світський пресі. Найважливішими для формування громадської думки і впливу на суспільно-політичні процеси були полеміка про участь духівництва у політиці, обговорення всіх граней та аспектів Маніфесту, проголошеного 17 жовтня 1905 р., дискусії про доцільність смертної кари, національну проблематику та висвітлення інших, дотичних до цих тем питань.

Видавцями приватних православних періодичних часописів були однодумці (представники духівництва або інтелігенції), іноді видання виходили за редакцією однієї особи. Як приклад, часопис „Отклики сельских пастырей” (щомісячний журнал для духівництва і мирян, виходив у Києві, 1906–1911, далі – у Білій Церкві; редактор-видавець – священик К. Кмита), газети „Академіст” (щомісячник – орган Всеросійської академічної спілки студентів-християн) і „Вождь” (релігійно-суспільна, безпартійна газета; з № 4 – газета для сучасних православних монахів і мирян, які прагнуть виконати заповіти святого хрещення). Два останніх періодичних видання виходили в Одесі у 1907 р., редактором-видавцем значився М. Сирокомля-Сопоцько. У 1905–1906 рр. в Одесі виходив двічі на місяць журнал „Христианская жизнь” (видавці – духівництво міста, редактор – О. Клітин).

Свої думки про розуміння суспільно-політичних процесів, місце церкви в державі висловлювало духівництво на шпальтах щомісячного богословсько-апологетичного, релігійно-морального і церковно-суспільного журналу „Истина” (Житомир, 1907 – 1908, редактор-видавець – І. Дашкевич), щоденної газети „Крымское слово” (Сімферополь, 1905 – 1907; редактори-видавці у різний час: М. Беляєв, В. Бруно-Ясенецький, священики Н. Бортковський та М. Саркін), суспільно-літературного тижневика, органу церковного оновлення „Церковна газета” (Харків, 1906; редактор – священик І. Філевський).

Виникнення приватних православних періодичних видань свідчить про те, що створена офіційною церквою система преси не влаштовувала не лише аудиторію, а й духівництво, яке прагнуло до об'єктивності у висвітленні подій, до вільного і щирого слова, розуміння християнства як безпосереднього провідника в житті. Так чи інакше, часописи зверталися до проблем та ідей, висловлених у „Трудах Киевской Духовной Академии” (ТКДА), що лишалися незмінним джерелом наукової християнської думки.

Священики, а також церковна преса для масової аудиторії пропагували тогочасну владу, професійно маніпулюючи свідомістю малоосвічених читачів. Ці моменти найяскравіше представлені у щоденній газеті „Почаевские известия” (Почаїв, 1906 – 1909; редакторами у різний час були: архімандрит Віталій, ієромонах Іліодор), тижневику, органі духівництва Подільської єпархії „Православная Подолия” (Кам'янець-Подільський, 1905 – 1910, 1913, 1916; редактор – Є. Сецинський), журналі Хомської єпархії „Холмская церковная жизнь” (1906–1911, редакторами у різні роки були архімандрит Діонісій, священики І. Захарчук, П. Петров, ієромонах Макарій), релігійно-патріотичному журналі, додатку до попереднього видання „Холмский народный листок” (1907– 1915), а також тижневій народній газеті „Братская беседа”, що видавалася не тільки російською, а й українською мовою (видання при Холмському православному Свято-Богородицькому братстві у м. Холмі Люблінської губернії, 1907 – 1916).

Усі ці видання функціонували у західній частині українських земель, потреба в їх створенні була зумовлена тим, що православ'я на Волині, Поділлі та Холмщині не мало міцних коренів – не існувало віруючих громад, не виникла розвинута система духовної освіти, не вистачало достатньої кількості храмів і кваліфікованого духівництва. Але передусім їхня місія полягала в тому, щоб вести ідеологічну боротьбу з католицизмом і греко-католицизмом – конфесіями, які історично й ментально були ближчими мешканцям цих областей, ніж православ'я.

Офіційна церква вважала пресу надійним засобом для місіонерської і пропагандистської діяльності, тому й ці періодичні видання виходили у світ значними накладами, розповсюджувалися безкоштовно у храмах, а також передплачувались для селян і мешканців міст. Ці видання були спрямовані на малоосвічену і невибагливу аудиторію, що зумовлювало їх жанрову структуру, лексику, стиль оформлення тощо. Варто зазначити, що безпосереднього суто релігійного матеріалу в них було небагато, публікувались переважно проповіді, де зверталася увага на морально-етичну проблематику і суспільно-політичні питання [5, с. 113].

Царський маніфест із позицій лібералізму і демократизму обговорювався на шпальтах „Руководства для сельских пастырей”, часопису, що виходив при Київській духовній семінарії. Автори цього видання теж намагалися тлумачити тогочасні суспільно-політичні події у світлі християнсько-етичного ставлення до них.

Революційні події 1905–1907 рр. змусили офіційні церковні кола посилити пропаганду своєї діяльності. Йдеться і про суто місіонерську роботу, і про діяльність, спрямовану на підтримку імперської влади. Офіційні церковні кола спонукали духівництво до підтримки урядової політики. Революційні події вимагали від церкви активної реакції, оскільки вона для багатьох лишалася авторитетом у вирішенні філософсько-етичних і суспільно-моральних проблем. Проте церква в Російській імперії була також суспільним інститутом, „відомством православного віросповідання” і мусила виконувати розпорядження царату, підкріплюючи і дублюючи владу, і відігравати ту роль, яка була їй відведена у державі. Але часто імперські дії були несумісними з християнськими цінностями, іноді навіть суперечили їм. Це, а також масова участь духівництва у політичній боротьбі, стало основою для полеміки про роль церкви та її представників у громадському житті.

2.3.1 „Труды Киевской Духовной Академии” як джерело наукової християнської думки

ТКДА – це видання, яке було концептуальним центром церковної періодики в Україні, тому видається логічним досліджувати ідейні й тематичні трансформації преси православної церкви саме за матеріалами цього часопису. Наприкінці ХІХ – у перше десятиліття ХХ ст. у ТКДА сформувався такий колектив авторів, які у своїх виступах відходили від питань ортодоксального богослов'я і теології, приділяючи велику увагу нагальним проблемам тогочасного суспільства. Високий освітній та інтелектуальний потенціал, філософські традиції Київської духовної академії давали їм змогу глибоко і всебічно простежувати всі суспільні колізії та робити висновки щодо їх наслід ків і результатів. Певно, що поточні події, духовні процеси, політичні акції тощо вони осмислювали з християнських позицій, але тлумачили їх відповідно до потреб аудиторії, бо релігію вважали стрижнем реального життя [5, с. 127].

Оскільки тогочасне суспільство було буквально захоплене політичними процесами, то відповідно і кількість публікацій із політичної проблематики на сторінках ТКДА значно зросла. Маніфест 17 жовтня 1905 р. спонукав релігійних філософів до обговорення нових громадянських зрушень. У цьому аспекті показовими є такі статті: „Християнство і політика” О. Аскольдова, „До питання про отношение моралі до політики” В. Екземплярського, „Духівництво і партійність у політиці” В. Завитневича, „Про свободу волі” П. Ліницького та ін.

На шпальтах ТКДА з філософсько-моральних позицій християнства обговорювались проблеми влади і народу, особи і суспільства, злочину й покарання, що вилились у полеміку про застосування смертної кари, національні питання; висвітлювались основні положення і вплив на маси популярних на той час суспільно-політичних ідей, соціалізму зокрема, тощо. Порушені у ТКДА проблеми були актуальними для тогочасного суспільства, спонукали до роздумів, які знаходили свою реалізацію також і на шпальтах багатьох газет і журналів.

У НБУ ім. В. І. Вернадського є наступні томи ТКДА за 1905 р.:

1.  Том 1 № 1 – 4;

2.  Том 2 № 5 – 8., що зберігаються у газетному фонді бібліотеки.


2.3.2 „Церковна газета” − часопис православного Харкова

Концептуально та ідейно близькою до зазначеної лінії духовного оновлення, що реалізувалась у ТКДА, була харківська „Церковна газета” − релігійна православна газета, що видавалась з 01 лютого 1906 р. у Харкові. Вийшло 25 номерів. Редактор і видавець − приват-доцент Харківського університету, священик Іоанн Філевський. На шпальтах газети друкувалися статті на релігійні, виховні та суспільні теми, публікувалась інформація про завдання і поширення демократичного руху в українських єпархіях, духовних навчальних закладах, популяризувалися національні традиції української церкви. З газетою співпрацював професор М. Сумцов. Видання було припинено в адміністративному порядку у 1906 р.

Проблеми християнської етики в її різних аспектах порушувались на шпальтах цього видання, продовжуючи, загострюючи та акцентуючи ліберально-демократичні ідеї авторів ТКДА. Уже у першому номері редакція почала обговорювати нагальну проблему існування церкви у Російській імперії: „Дуже відчувається... гноблення церкви з боку держави... Найбільша небезпека для церкви від держави є тоді, коли держава, даючи церкві владу, дозволяє їй „духовний меч” спирати на „меч світський”... Церква стає рабою держави” [5, с. 149].

І далі в наступних випусках автори цієї газети зверталися до порушеної проблеми в контексті обговорення основних положень Маніфесту. Зокрема, можна звернутися до такої думки: „Справа церковного оновлення... у відродженні релігійної совісті в суспільстві, у свободі духовного життя. Держава виголошує свободу релігії і віротерпимість, і це свідчить про багатство духовних інтересів держави. Церква при цьому вже не є функцією державного управління... Треба звільнити церкву від усього того, що в неї принесли для виправдання політичного зв'язку між православ'ям і самодержавством” [5, с. 135].

Слід наголосити, що на шпальтах саме цього часопису активно обговорювались питання автокефалії церков.

У фондах НБУ ім. В. І. Вернадського зберігаються всі випуски „Церковной газеты” за 1906 р., а саме: № 1 – 25.

2.3.3 „Церковно-общественная мысль” – православний часопис для інтелігенції

До 1917 – 1918 рр. українське духівництво мало досвід видання не лише церковних, але й ліберально-демократичних часописів. Було сформовано певне коло проблем, що висвітлювалися на шпальтах газет і журналів, підібраний редакційний та авторський колективи, які прагнули публікували багатоаспектні та різножанрові матеріали, вироблений загальний стиль публікацій, зумовлений аудиторним принципом (зверталися, передусім, до освіченого, здатного критично мислити читача, який небайдуже ставився до соціальних питань).

Поява у 1917 р. часопису „Церковно-общественная мысль: Прогрессивний орган военного и морского духовенства” збігається в часі з припиненням виходу у світ журналу „Христианская мысль” – друкованого органу Київського релігійно-філософського товариства. Редакційний колектив „Христианской мысли” майже у повному складі представлений на шпальтах „Церковно-общественной мысли”. Концептуальне підгрунтя публікацій, специфіка висвітлення тих або інших проблем і характер трактування певних суспільно-політичних та соціальних подій, орієнтація на одну й ту саму аудиторію дозволяє дійти висновку про те, що останнє видання було спадкоємцем „Христианской мысли” [6, с. 60].

Укладачка каталогу „Релігійні православні періодичні видання ХІХ – початку ХХ ст. у фондах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського” Л. Дениско зазначає, що у 1890 – 1910 рр. виходив часопис „Вестник военного духовенства, издаваемый по утвержденной св. Синодом программе”, а в 1911 – 1917 рр. – „Вестник военного и морского духовенства” [14, с. 145]. Л. Дениско вважає ці видання попередниками „Церковно-общественной мысли”. Проте вони виходили у Санкт-Петербурзі за редакцією І. Таранця і не були тематично й концептуально пов'язані з проблематикою „Церковно-общественной мысли”, хоча й у підзаголовку зазначено, що часопис – орган „военного и морского духовенства”. Цю ознаку можна вважати формальною, оскільки проблеми „военного и морского” духівництва у часописі майже не висвітлювалися, лише у рубриці „Хроника” публікувались інформаційні замітки щодо стану духівництва на фронтах. Проте ідейно-тематична палітра „Христианской мысли” віддзеркалена повно й адекватно [14, с. 157].

Часопис „Церковно-общественная мысль” виходив з 25 липня 1917 р. двічі на місяць у форматі А 4, на 28 − 32 сторінках. Друкувався часопис у друкарні Києво-Печерської лаври. Його редактором значився Г. Шавельський, помічником редактора був Є. Капралов. У періодиці православної церкви та у світських періодичних виданнях тих часів не траплялися публікації Г. Шавельського, це стосується також і часопису, редактором якого він був.

Вже з першого числа „Церковно-общественной мысли” постійними авторами часопису стали члени Релігійно-філософського товариства: В. Екземплярський, В. Завітневич, П. Кудрявцев, В. Соколов, П. Свєтлов та інші публіцисти – представники духівництва, відомі своїм критичним ставленням до ортодоксальності офіційного православ'я, пригніченості церкви в Російській імперії тощо [43, с. 34].

У публікаціях „Церковно-общественной мысли” часто з’являлися публікації Є. Капралова, які були присвячені найгострішим і найактуальнішим проблемам, що виникали перед суспільством у ті часи. У статті Є. Капралова „Наше горе”, якою відкрилося перше число часопису, окреслені шляхи розвитку православної церкви в Україні, а також представлена панорамна картина існування церкви в Російській імперії: „У якій пучині тяжких випробувань тримав нас старий синодально-бюрократичний устрій. Майже 200 років православна Церква перебувала у рабському державному стані... бюрократична деспотія зверху донизу закріпачила церкву, навалила на наші плечі обов'язки, несумісні з пастирською совістю” [6, с. 63]. Цю статтю можна вважати програмною для усього часопису. Боротьбу проти імперських пут і пошуки нових шляхів існування церкви у державі можна вважати концептуальною основою „Церковно-общественной мысли”.

Необхідно зауважити, що проблеми стосунків церкви і влади, місця церкви та її служителів у суспільстві часто порушувалися в „Христианской мысли”. Принципові розбіжності авторів цього журналу, зокрема його редактора В. Екземплярського, з позицією офіційної церкви були предметом постійних дискусій на його шпальтах. Ідеї несумісності офіційної церкви, яка була ідеологічною основою самодержавства, з істинним покликанням церкви визначалися у статтях, опублікованих на сторінках „Церковно-общественной мысли” П. Свєтлова „Релігія і держава, В. Соколова „Падіння самодержавства” і „Творчі сили”, В. Зінківського „Дума Церкви про Батьківщину” та інші.

Виступи Є. Капралова спрямовували концептуальний вектор часопису, визначали пріоритетні аспекти для обговорення й актуалізували деякі моменти суспільного життя. Так, у другому числі за 1917 р. була опублікована його стаття „Релігія є приватною справою кожної особи”. У назву публікації винесене популярне на той час серед демократичної інтелігенції гасло. Воно активно експлуатувалося у соціалістичних газетах, автори яких ставили собі за мету дискредитувати релігію у громадській думці та відкинути церкву від суспільних процесів. Є. Капралов з позицій релігійно-філософських догматів християнства розвінчував цю ідею, наголошуючи, що релігія є моральною основою суспільства і стрижнем внутрішнього закону кожної особистості [73, с. 400].

Ці думки розвивав також П. Свєтлов у статті „Соціалізм і християнство”. Висвітлюючи та критикуючи спроби соціалістів прикривати свою політику біблійними проповідями щодо рівності, братерства та співчуття знедоленим.

Пріоритетність філософсько-етичного чинника в суспільному житті постійно наголошувалась у більшості статей В. Екземплярського, у працях В. Зінківського, В. Завітневича, П. Кудрявцева, В. Соколова та інших постійних авторів „Христианской мысли” та „Церковно-общественной мысли”.

Характерно, що, висвітлюючи бурхливий розвиток політичного і церковного життя в Україні у 1917 – 1918 рр., редакційний колектив часопису постійно наголошував на необхідності відокремлення церкви в Україні від „відомства православного віросповідання” – офіційної церкви Російської імперії, підкореної самодержавству. Разом із цією пропозицією вони обговорювали на шпальтах видання увесь комплекс пов'язаних з цим проблем: ведення богослужіння українською мовою, переклад Священних книг українською, викладання у школах та спеціальних і вищих наукових закладах мовою, рідною для народу, а також видання українською книг, газет, журналів тощо.

Редакція та авторський склад „Церковно-общественной мысли” були послідовними у своїх діях. Майже всі автори часопису брали активну участь у роботі уряду УНР, спрямовуючи не лише церковне життя в Україні, але й вирішуючи проблеми народної освіти, книгодрукування, культури, українізації всіх сфер тогочасного життя [2, с. 13].

Якщо звернути увагу на назву цього часопису – „Церковно-общественная мысль”, то можна дійти висновку, що концепція цього періодичного видання віддзеркалилась у його назві, оскільки в ньому висвітлювались проблеми зближення церкви з тогочасним суспільством, а представники духівництва – автори і члени редакційного колективу – приділяли пильну увагу нагальним потребам народу, намагаючись виконувати не лише управлінські, виховні та освітні функції, якими обмежувала імперія церкву, а й прагнули бути справжніми наставниками, підтримувати віру в читачів, орієнтувати аудиторію в бурхливому потоці подій та надавати цим подіям оцінку з позицій християнства, а не відданої тогочасній владі російської церкви.

Варто зазначити, що усі публікації були концептуально спрямовані на активне формування громадської думки, спрямованої проти атеїстичного кривавого уряду. Проте жодного разу часопис не друкував відверто пропагандистських або агітаційних матеріалів. Представники ліберально-демократичної гілки українського духівництва тлумачили факти з позицій православ'я, звертались до аудиторії емоційно насиченим тоном, доцільним у публіцистичних матеріалах, намагались надавати повну та об'єктивну інформацію читачам, допомагаючи їм виробити власне ставлення до суспільно-політичних подій.

Професор А. Бойко у своїй статті про цей часопис зазначає: „Церковно-общественная мысль був часописом для церковної інтелігенції, яка мала чітко виявлені проукраїнські погляди та переконання, а також для всіх тих, хто співчував проблемам становлення української церкви. Немає підстав вважати цей друкований орган концептуальним продовжувачем „Вестника военного и морского духовенства”, оскільки ідеї, висловлені в цьому часописі, суперечать настановам офіційної церкви Російської імперії та не вкладаються у рамки самодержавної церковної політики, що ґрунтувалася на принципах повної залежності церкви від держави” [6, с. 65].

У газетних фондах НБУ ім. В. І. Вернадського зберігаються такі номери „Церковно-общественной мысли” за 1917 р.: № 1, 3 – 5, 6,7, 10, 11.


Информация о работе «Періодичні видання Східної України початку ХХ століття у фондах Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського: надходження, зберігання, вивчення»
Раздел: Журналистика
Количество знаков с пробелами: 138718
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
88305
0
0

... людського суспільства вцілому. Беручи до узагальнення другий розділ дипломної роботи, можна сказати, що у ньому досліджувалась і аналізувалась робота бібліотек України, а саме їх діяльність у створенні і розповсюдженні вторинних ресурсів. На сьогоднішній день, можна сказати, що бібліотечно-інформаційна діяльність посідає особливе місце у житті суспільства, оскільки спрямована на підтримку всіх ...

Скачать
65763
0
0

... «Києво-Могилянська академія» Про долю кожної бібліотеки "розповідають" її фонди. Історія фондів наукової бібліотеки відродженого Національного університету "Києво-Могилянська Академія" - це історія сучасного меценатського руху численних державних та громадських наукових організацій і установ, приватних осіб з України, США, Канади, Франції та інших країн. Серед майже 200 тис. прим. сучасного ...

Скачать
62132
0
0

... діяльність була спрямована також на забезпечення оперативного інформування медичних працівників про нові надходження до документальних фондів. Комплектування, формування та поповнення документальних фондів в медичних бібліотеках України визначається як один із значущих напрямів їх діяльності. Цей процес багатоаспектний і складний, так як залежить від видавничої політики, цін на друковані видання ...

Скачать
139561
5
0

... якість і обсяги роботи будь-якої бібліотеки в значній мірі залежать від підбору книг, журналів та інших документів у її фонді. Саме ДФ є основою роботи бібліотеки. Саме вони визначають зміст, повноту і якість задоволення та розвитку ІП користувачів [Цимбалюк П.І. Інформаційний ресурс Бібліотеки. – Стратегічна основа її життєдіяльності [Електронний ресурс]. – Режим доступу: 56]. В інформаційному ...

0 комментариев


Наверх