Основні дефініції магістерського дослідження

1.2 Основні дефініції магістерського дослідження

у даному підрозділі спершу необхідно дослідити сучасне розуміння словосполучення „вища освіта”.

Хибним є твердження, що така освіта є найвищою можливою стадією отримання нових знань і формування професійної компетентності. Це пов’язано з тим, що з’явилися великі можливості для безперервного навчання, яких не мали члени аграрного чи індустріального суспільств. Відомо, що в інтелектуальних заняттях людина може вдосконалюватися все своє життя, досягаючи “акме” (вершини) у певний момент, що визначається випадковим поєднанням зовнішніх умов і індивідуальних зусиль. У однієї особи це може бути ще доволі молодий вік, в іншої – старість. Відомі приклади того, як стрімко може зростати наукова спроможність молодого випускника вищого навчального закладу у разі перебування всередині так званої “наукової школи” – формального чи неформального об’єднання професіоналів, керівником якого є видатний і продуктивний науковець, багатий на ідеї і підготовлений до керування індивідуальною працею кожного учасника наукової школи [37]. У ній навчання і вдосконалення може відбуватися набагато швидше, ніж у вищому навчальному закладі.

Проаналізуємо офіційне визначення поняття “вища освіта”. У Законі України “Про вищу освіту” вказано: “вища освіта — рівень освіти, який здобуває особа у вищому навчальному закладі в результаті послідовного, системного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання, який грунтується на повній загальній середній освіті й завершується здобуттям певної кваліфікації за підсумками державної атестації” [ 36 ].

Звернення до російських джерел переконує в тому, що й там у тлумаченні даного поняття підкреслюється, що це справа державна, а тому лише після розгляду “підсумків державної атестації” приймається рішення про те, чи отримала дана особа вищу освіту.

Такий самий підхід знаходимо у Лісабонській конвенції про визнання кваліфікацій, які відносяться до вищої освіти в європейському регіоні. У цьому міжнародному документі зазначається: “Вища освіта– всі види курсів навчання і груп курсів навчання, а також підготовки спеціалістів чи дослідників на післясередньому рівні, які визнаються відповідними органами Сторони як складові її системи вищої освіти” [109, 21 ].

Те, що ця Конвенція перекладає відповідальність за визнання навчального закладу “вищим” на ту країну, яка вважає цей заклад частиною власної системи вищої освіти, є наслідком майже тисячолітньої історії європейської вищої освіти. До кінця ХХ ст. відповідні системи в Європі були суто державними структурами: державні органи засновували ВНЗ, забезпечували його кадрами і фінансово-матеріальними ресурсами, визначали, кого саме і за якими взірцями і нормами має готувати ВНЗ. Цей порядок вважався природним і виправданим тому, що саме держава була єдиним роботодавцем – всі випускники ВНЗ після отримання дипломів ставали державними службовцями.

Твердження про “державність” вищої освіти застосовне лише для Європи. Після виникнення перших ВНЗ у США її система вищої освіти не стала частиною державних структур – університети і коледжі були власністю не лише штатів, але й окремих осіб чи груп громадян. Відсутність централізації і свобода підприємництва у сфері освіти призвели до того, що у США частина вищих приватних закладів за тими чи іншими параметрами не можуть задовольнити частину узгоджених вимог до ВНЗ.

Хоч термін “система вищої освіти США” вживається у працях вітчизняних і зарубіжних науковців, проте ніхто, навіть вищі державні органи США, не можуть вказати кількісний склад цієї системи, бо за різних критеріальних підходів отримують показники, що різняться на сотні закладів. Це завдання ускладнюється у зв’язку із виникненням “віртуальних” (virtual) університетів і коледжів, навчання в яких відбувається без особистих контактів викладачів і студентів, оскільки використовуються електронно-цифрові засоби трансляції інформації.

Наприкінці ХХ ст. в Європі поняття “вища освіта” стало дещо розмитим, нечітким. Це зумовлено трьома причинами. Перша з них – тенденція розширення сектору недержавної вищої освіти, друга – поява державних і недержавних закладів з короткими і професіоналізованими програмами підготовки, третя – поширення дистанційної освіти і створення “віртуальних” і так званих „підприємницьких” (entrepreneur) закладів [ 67 ].

На початковій стадії Болонського процесу (1999-2003 роки) термін “вища освіта” для його активних учасників ототожнювався з університетами (класичними і політехнічними), завданням яких є підготовка “спеціалістів і дослідників” на бакалаврських і магістерських програмах. Лише на Берлінській нараді міністрів освіти було вирішено – настав час дослідити, чи є “вищою освітою” навчання у великій кількості неуніверситетських закладах, яке не веде до кар’єри науковця з відповідним дипломом бакалавра чи магістра [ 100 ].

Міжнародні освітні організації й об’єднання країн на кшталт Європейського Союзу чи ОЕСР (Організації з економічного співробітництва і розвитку) часто використовують термін “третинна освіта” (Tertiary Education) для позначення будь-яких варіантів навчання і/чи підготовки, яка розпочинається після отримання особою атестата чи іншого документа про завершення середньої освіти [111] .

Тому в подальшому називатимемо “третинною” післясередню освіту з будь-якими характеристиками. Цей термін матиме значно ширше значення, ніж “вища освіта”, здобуття якої супроводжується присудженням диплома бакалавра чи магістра. Вкажемо також, що частина розвинених європейських країн у другій половині ХХ ст. здійснила перехід від елітарної вищої освіти, орієнтованої на меншість осіб вікової групи 18-23 роки, до загальної вищої освіти, що за рівнем охоплення молоді подібна до шкільної освіти [11;32;56;94].

Перетворення вищої освіти на обов’язкову стадію процесу соціалізації молоді цілковито змінює майже всі головні завдання цілої системи освіти. Цей факт недостатньо усвідомлюється, оскільки існує припущення, що збільшення кількості молоді з вищою освітою та перетворення останньої на обов’язкове подовження середньої освіти є механічним збільшенням контингентів старої й елітарної вищої освіти. На наш погляд, це не так. Елітарність означала існування ідеології відбору, селекції, змагання і конкурсів в усіх нижчих рівнях освітньої системи, насамперед – у старшій середній школі. Елітарність свідчила про існування у школі “кращих” і “гірших” учнів, ставлення до перших як до суспільної чи державної цінності, а до других – як до небажаного баласту, який виштовхувався зі школи одразу ж після досягнення ним верхньої межі обов’язкової освіти. Елітарність загострювала конкурси у вищі навчальні заклади, орієнтацію шкіл на підготовку випускників до цих конкурсів, зумовлювала стреси в учнів під час підготовки до конкурсних іспитів та їх складання, нерівноправність шкіл, офіційне і неофіційне репетиторство тощо. І головне – елітарна вища школа означала існування в суспільстві величезної кількості „недонавчених” осіб.

Стосовно “якості освіти” елітарний варіант вищої освіти був і справді “якісним” у тому сенсі, що вищі навчальні заклади залучали той невеликий відсоток по-справжньому здібних до навчання і творчої інтелектуальної роботи кожного нового покоління. У подальшому їм гарантувався життєвий успіх, бо після отримання диплома практично всі випускники ВНЗ майже без конкуренції отримували привілейовані робочі місця на вищих щаблях державної піраміди. Усвідомлення такого майбутнього створювало додаткову мотивацію до конкуренції серед школярів і до напруження зусиль для більш успішного навчання і в середній, і у вищій школі. Проте ще у період повного домінування на планеті елітарних форм середньої і вищої освіти була прийнята Декларація прав людини, яка назавжди проголошувала право кожної людини на “отримання освіти”, а постулат загальної рівності передбачав, що ніхто не отримуватиме гіршу освіту від тієї освіти, яку отримали інші. Поширення ідей цієї Декларації разом з підвищенням вимог ринку праці до освітнього цензу молоді від початку побудови суспільства знань і стало основним чинником, який зумовив перетворення вищої освіти на “обов’язкову освіту”.

Це означає, що кожна людина надалі набуватиме професію всередині освітньої системи, а не безпосередньо на місці праці. Це стає можливим лише у тому разі, коли тривалість освіти від моменту народження до виходу на ринок праці постійно зростатиме до 22-25 років. За даними довідника Організації економічного співробітництва і розвитку, нині ця тривалість у Швеції вже перевищила 20 років, а в решті розвинених країн перебуває у межах від 16 до 20 років [110].

Останнім часом змінність ринку праці потребує оновлення все більшої частини професій. Це впливає на системи освіти, які намагаються створити умови для перенавчання тим дорослим особам, які втрачають місце праці внаслідок занепаду професії. Як відомо, в розвинених країнах йдеться про навчання впродовж усього життя (LLL – Life Long Education) не лише для опанування нової професії, а й для постійного підвищення кваліфікації і компетентності майже всього активного населення внаслідок “інформаційного вибуху” і швидкого оновлення знань [4;19;95 ].

У зв’язку з цим, на наш погляд, слід підходити до оцінювання якості вищої освіти саме з широкого сучасного погляду, враховуючи, що перспективна і якісна вища освіта може бути лише загальною і охоплювати всі 100% нових поколінь. Зменшення цього показника, наприклад, до 65% означатиме, що третина населення опиниться на ринку праці з низькою кваліфікацією, отримуватиме відповідні заробітки та відчуватиме свою приниженість.

Інша не менш важлива передумова “якісної вищої освіти” – надання молоді професійної компетентності перспективного плану, тобто з орієнтацією на майбутній ринок праці, а не на той, що існував раніше.

Прогнозувати ринок праці на віддалений період в умовах сучасної інформаційно-високотехнологічної революції надзвичайно складно. У так званих “проривних напрямах” – програмуванні, створенні нових процесорів, у генній інженерії, де країни концентрують фінанси та інтелект, подвоєння наукової інформації відбувається за період 1-3 роки. Через це науково-викладацький персонал ВНЗ гумбольдтівського типу (такі заклади готують науковців і самі створюють нові наукові знання) змушений практично безперервно оновлювати навчальні плани, модернізувати зміст старих курсів і постійно створювати нові дисципліни [ 14, 11 ].

Внаслідок цього виникає питання: як оцінювати якість вищої освіти в умовах, коли її зміст безперервно змінюється, коли навчальні дисципліни щойно виникли і випускники, які їх опанували, ще не перевірили корисність отриманих знань на практиці?

Мабуть, системи вищої освіти нового зразка, більш чи менш пристосовані до потреб суспільства і економіки знань, виникатимуть “самі собою”, а не на основі такого ж точного і чіткого планування, як було в Радянському Союзі під час розпалу побудови індустріальної економіки. Розвиток систем вищої освіти та його наукове забезпечення відбуватимуться паралельно, бажано, без розриву в часі цих двох процесів.

Проаналізуємо підходи для визначення поняття “якість вищої освіти”, спираючись на широке уявлення про обов’язковість вищої освіти і необхідність надати професію кожному представнику нового покоління.

У цих умовах може змінитися роль “держави” і політично-керівних органів в освітніх справах. Державний сектор економіки стане лише складовою частиною всього ринку зайнятості, а тому вища школа орієнтуватиметься на інтереси всього суспільства, а не одних лише державних установ. Вища освіта вже не буде монополією державних органів і стане “справою всього суспільства”, оскільки у створенні та діяльності ВНЗ братимуть участь ресурси з недержавного сектору економіки.

Поглиблення демократії звужуватиме поле авторитарних методів управління як на вищих рівнях соціуму, так і в його широкій основі. Це означає необхідність врахування в системі виховання і навчання дітей і молоді інтересів не лише держави, але й інших впливових суспільних чинників (включаючи і ті, що розташовані за кордоном), та, звичайно, інтереси і пріоритети кожного учня і студента.

На наш погляд, ця обставина вже врахована у Національній доктрині розвитку освіти України в ХХІ столітті, де неодноразово наголошується на тому, що стратегічна орієнтація освітньо-науково комплексу – навчання і виховання особистостей і професіоналів, спроможних захищати демократію й успішно діяти в суспільстві знань [57, 75].

У майбутньому національна вища освіта може важатися “якісною” лише у тому разі, коли вона охоплюватиме практично всю спроможну до того чи іншого виду навчання молодь і надаватиме їй необхідну для виходу на ринок праці професійну компетентність. Це завдання може бути вирішене лише у разі перетворення вищої освіти не на державний, а на загальносуспільно-державний пріоритет, коли на вищу освіту витрачатимуться у кілька разів більші фінансові і людські ресурси, ніж нині.

Тому наведені вище визначення “якості освіти” повинні бути уточнені тому, що вища освіта не може залишатися монополією держави. Остання повинна перетворитися не на вищого інспектора, а координатора всіх ресурсів, які скеровуються у вищу освіту, гаранта встановлення доцільних правил функціонування вищих навчальних закладів усіх форм власності і забезпечення дотримання світових і національних “стандартів” тривалості, змісту і методів навчання. На наш погляд, у поширених у Росії визначеннях „якості вищої освіти” також не враховано розподілу ролей держави і громадськості в діяльності ВНЗ.

У російських виданнях державні органи та структури розглядаються як єдині відповідальні за всі справи оцінювання якості діяльності системи вищої освіти. Автори багатьох статей вважають, що найдоцільніше зберегти все наявне в управлінні і контролі, удосконаливши його за рахунок розширення фінансування чи застосування нових інструментальних чи організаційних засобів – комп’ютерного тестування, “зовнішнього” єдиного державного іспиту, введення кредитування студентів чи освітніх ваучерів тощо [43;47;50;59;90;96;103 ].

На нашу думку, потребують аналізу погляди науковців Заходу, керівників і експертів ЮНЕСКО, інших міжнародних освітніх організацій на проблему оцінювання і забезпечення якості освіти. Для них характерні дипломатична загальність і гнучкість у формулюваннях, виявлення поваги до загальнолюдських цінностей та конвенцій про права людини і захист дітей, а також врахування найбільш інтегральних світових явищ і тенденцій.

Починаючи з середини ХХ століття, ЮНЕСКО займалася переважно проблемами ліквідації неписьменності у країнах третього світу та підтримкою їх культурного й освітнього розвитку. Лише наприкінці століття до пріоритетних тем ЮНЕСКО було введено вищу освіту, що можна пояснити перетворенням цього сектора освіти на провідний чинник збільшення обсягу людського капіталу націй і засобу забезпечення конкурентоспроможності економіки країни.

На першій стадії підготовки надпредставницької конференції з проблем вищої освіти у 1995 р. експерти ЮНЕСКО оприлюднили програмно-стратегічний документ “Реформування і розвиток вищої освіти” [ 80 ].

У ньому міститься припущення про те, що справжня вища освіта є поєднанням викладання і наукових досліджень. Отже, не взято до уваги великий підсектор вищої освіти, завданням якого є не наукові дослідження, а надання студентам за короткий час вищої професійної компетентності.

Конференція ЮНЕСКО, що відбулася у Парижі 1998 р., була найбільшим в історії вищої освіти зібранням міністрів, політиків і експертів-науковців, завданням якого був аналіз тенденцій розвитку сектору вищої професійної освіти і формулювання узгоджених рекомендацій щодо кращих шляхів його розвитку на благо всього людства і кожної окремої держави.

Головним документом Конференції стала “Всесвітня декларація про вищу освіту для ХХІ століття”, яка містить більш деталізоване й універсальне тлумачення поняття “якості вищої освіти”: „якість у вищій освіті є багатомірною концепцією, яка повинна охоплювати всі його функції та види діяльності: навчальні та академічні програми; наукові дослідження та стипендії; укомплектування кадрами; тих, хто навчається; матеріально-технічну базу та устаткування; роботу на благо суспільства та академічне середовище.

Найважливіше значення для підвищення якості має внутрішня самооцінка поряд із зовнішньою, яка здійснюється незалежними спеціалізованими незалежними експертами, по можливості. Із збереженням гласності. Необхідно встановити незалежні національні інстанції та визначити порівняльні норми якості, які мають міжнародне визнання. Належну увагу слід приділити конкретним інституціональним, національним та регіональним умовам, з тим, щоб врахувати різноманітність та запобігти уніфікації. Зацікавлені сторони повинні стати учасниками процесу інституціональної оцінки”[ 80].

Головну роль у цьому визначенні відіграє не стільки пояснення сутності терміна “якість освіти”, скільки перелік факторів, які впливають на кінцеву якість дипломів, і рекомендації щодо проведення об’єктивного контролю, оцінювання і порівняння якості навчального процесу та заключних освітніх кваліфікацій різних ВНЗ і цілих освітніх систем (внутрішнє оцінювання й міжнародна експертиза, гласність результатів тощо). Важливе застереження щодо небезпеки уніфікації вищої освіти.

Аналіз даного документа та інших публікацій ЮНЕСКО дає підставу зробит висновок про те, що ця організація поєднує науковців, які переконані в можливості створення загальної і обов’язкової для кожної молодої людини вищої освіти лише за умови різноманітності мережі вищих навчальних закладів, їх програм, профілів підготовки, тривалості і змісту навчання, методів викладання і формування продуктивної виробничої і професійної компетентності.

ЮНЕСКО ініціювало процес створення і введення нової Міжнародної стандартної класифікації освіти зразка 1997 року саме тому, що вважає неможливим повернення до моноуніверситетської вищої освіти, для якої характерні тривалість навчання – не менше 5 років – і висока вартість підготовки кожного фахівця.

Ця модель освіти століттями була не лише домінуючою, а й доцільною, оскільки вищу освіту отримувала невелика кількість молоді. Ресурси навіть досить багатих країн виявляються надто малими для того, щоб належно готувати всіх учнів до навчання в класичних і технічних університетах, а потім надавати їм фах у цих закладах, витрачаючи десятки тисяч доларів США на рік навчання усього однієї особи.

Ці ідеї поширені на Заході не лише в ЮНЕСКО, а й у інших міжнародних організаціях – Комітеті з освіти Ради Європи, освітніх підрозділах керівних органів Європейського Союзу, Організації з економічної співпраці і розвитку (ОЕСР), Міжнародній асоціації університетів і багатьох інших. Вони розглядають сучасну вищу освіту як таку, що поєднує ідею вільного доступу молоді до вищих навчальних закладів із забезпеченням високої якості дипломів та інших професійних кваліфікацій.

Для втілення цих ідей вказані організації пропонують для національного і міжнародного оцінювання стану, кількісних і якісних параметрів вищої освіти комплекси “індикаторів якості”[ 112 ].

Система індикаторів ЮНЕСКО використовується для стандартизації звітів країн про стан їх освітніх систем у конкретному навчальному році, що дає можливість на основі всього комплексу звітів робити висновки щодо тенденцій змін освіти в окремих країнах, регіонах і в усьому світі. Таблиці таких показників подані в освітніх щорічниках ЮНЕСКО [114 ].

ЮНЕСКО збирає для освіти 20 показників за шістьма темами: національні системи освіти; освітній рівень дорослого населення і освітні досягнення; викладацький склад і прийом на навчання за рівнями освіти; показники для окремих рівнів обов’язкової освіти; статистичні дані для третинної (післясередньої) освіти; суспільні витрати на освіту.

Зауважимо, що до 1998 року ці щорічники спиралися на визначення понять, які рекомендували автори Міжнародної Стандартної Освітньої Статистики (ISES) (Париж, 1978). Поділ мереж навчальних закладів на освітні рівні – стару (1976 р.) версію Міжнародної Стандартної Класифікації Освіти (ISCED), нову версію освітньої класифікації (ISCED-97), прийняту Загальною Конференцією ЮНЕСКО в листопаді 1997 року, – почали застосовувати для збору освітніх даних у 1998 році.

Статистичні бази даних ЮНЕСКО містять мало даних про вищу освіту – ця організація концентрує свою увагу насамперед на обов’язковій (шкільній) освіті. Чи не найцікавіший параметр, що стосується вищої освіти – кількість студентів, що припадає на 10000 населення. Він дає точне, але надто загальне уявлення про кількість молоді даної країни з вищою освітою.

Серед усіх наявних у світі освітніх довідників найбільшу кількість індикаторів, які можна використати для аналізу стосовно якості освіти, містять ті, які створює Організація з економічного співробітництва і розвитку (OECD). Змінюючи час від часу набір індикаторів, ця організація намагається охарактеризувати не лише суто кількісні аспекти діяльності освітніх систем, але й якісні – вплив отриманого певною особою освітнього рівня на її заробітки та ін.

Наприклад, у довіднику 2001 року видання наводяться дані для 32 двох індикаторів, поєднаних у шість великих груп [278 ]. Індикатори охоплюють практично всі рівні освіти і багато різних тем, пов’язаних з роллю системи освіти у житті окремого громадянина і всього суспільства. Таблиці і діаграми супроводжуються детальними поясненнями, які допомагають зробити правильні висновки і інтерпретувати розходження між країнами. Єдиний недолік подібних довідників полягає у тому, що не всі країни надають дані по кожній позиції у повному обсязі.

Порівнюючи довідники Організації економічного співробітництва і розвитку (OECD) різних років видання, легко помітити, що склад індикаторів не є сталим, оскільки майже кожного разу він змінюється в тих чи інших аспектах. Наприклад, у виданні 1995 року, яке містить показники за 1992 рік, наводиться аж 48 індикаторів. Деталізовані такі теми:

–  демографічна, якої стосуються три показники: С01 – Освітні досягнення населення; С02 – Гендерні відмінності в освіті; С03 – Молодь і все населення;

–  суспільний імідж системи освіти висвітлюють аж сім показників: С21 – Важливість шкільних предметів; С22 – Важливість якостей/вмінь; С23 – громадська довіра до шкіл; С24 – Освітня відповідальність шкіл; С25 – Повага до вчителів; С26 – Пріоритетні питання діяльності шкіл. С27 – Шкільні рівні і розподіл відповідальності у прийнятті рішень. Для показників С21-С27 статистичні дані надала менше третини країн, які охоплені виданням [101];

Отже, довідники Організації з економічного співробітництва і розвитку (OECР) дають багатий матеріал для зіставлення і аналізу показників різних країн, висновків щодо тенденцій розвитку і системи освіти, і всього суспільства. В Україні подібних праць не багато, але останнім часом вони з’являються все частіше [61]. Використання статистичних даних для оцінювання якості діяльності освітніх систем постійно збільшується і в перспективі має шанси на охоплення всіх країн світу. Наприклад, ОЕСД спільно з ЮНЕСКО розвивають програму „Світові Індикатори Освіти”. Вісімнадцять країн, які не є членами ОЕСД, теж подають статистичні дані. Серед них Китай, Індія, Бразилія та Індонезія дали значний результат: тепер деталізованими описами системи освіти, за нормами ОЕСД, охоплено понад 65% населення Землі.

Отже, Європа залишається зоною найбільш інтенсивного статистичного опису систем освіти. Болонський процес, на наш погляд, сприятиме тому, що всі його учасники намагатимуться й надалі розширювати кількість інформації про власні системи освіти й підвищувати свою обізнаність про системи вищої освіти й ВНЗ інших країн.

Зазначимо, що великий внесок у розвиток теорії і практики визначення, оцінювання і порівняння рівнів якості у вищій освіті України зробили працівники і експерти системи медичної освіти України. Медична освіта серед перших стала об’єктом світової стандартизації, що пов’язано з особливою небезпекою для всього населення, яка виникає у разі низької фахової підготовки медичного персоналу.

Українські фахівці використовували переважно досвід медиків США, в якому конституція, демократичне законодавство та індивідуальна незалежність громадян створює специфічні (і досить складні) умови для праці лікарів, що додатково підвищує необхідність контролю і забезпечення їх професійної компетентності.

Процес упровадження сучасних зарубіжних засобів забезпечення якості медичної освіти тривав кілька років, а певне узагальнення впровадження в Україні стандартизованих тестів знаходимо у книзі колективу авторів під керівництвом І.Є. Булах [15]. Аналізуючи поняття “якість”, вони звертаються до визнаних світових норм, вказуючи, що у створеному Міжнародною організацією зі стандартизації, найбільш повному і досконалому нині Стандарті ISQ—8402, це поняття визначається так: “якість — це сукупність властивостей та характеристик продукції або послуг, які надають їм здатність задовольняти потреби, які є або які будуть. Ці стандарти ввели також такі поняття, як забезпечення якості, управління якістю, поклали початок сертифікації систем якості, під якою розуміють сукупність організаційних структур, відповідальності, процедур, процесів та ресурсів, що забезпечують загальне управління якістю” [15,11].

Це визначення вичерпне у разі більшості виробів, призначених для індивідуального споживання, а також для простих послуг. Вищу освіту важко віднести до рангу “простих”, оскільки вона є не лише індивідуальним, але й суспільним багатством – навчена особа нерідко одна може більше, ніж усе населення, що не володіє необхідними знаннями і вміннями. У ролі “споживачів продукції системи вищої освіти”, враховуючи перехід від елітарного до загального навчання, виступатиме практично вся країна, стійкий розвиток якої у наш час неможливий без “якісної вищої освіти” і розвиненого науково-конструкторського комплексу.

Тому ми вважаємо, що наступне визначення “якості освіти” , подане І.Є. Булах та її колегами, має багато переваг над іншими, наведеними вище: “якість освіти можна визначити як сукупність властивостей та характеристик освітнього процесу, що надають йому спроможність формувати такий рівень професійної компетентності, який задовольняє потреби, які є або які будуть, громадян, підприємств і організацій, суспільства і держави” [ 15 ].

Далі, узагальнюючи сформовані в Україні і за кордоном погляди на “якість освітнього процесу”, наведені шість головних факторів, що визначають його:

1)  підготовка і особисті якості викладача і студента;

2)  методи навчання;

3)  засоби навчання;

4)  навчальні матеріали;

5)  контроль та управління процесом;

6)  соціальне, технологічне, політичне середовище.

З цим переліком можна погодитися лише формально, адже йдеться про забезпечення ефективності навчального процесу безвідносно до максималізації його індивідуальної і суспільної корисності. Слід зазначити, що навчання цілковито втратить “якість”, якщо його продуктом буде людина, підготовлена не до реального ринку праці даної країни, а до міфічного життєвого середовища. Наприклад, не має перспектив відновлення підготовки у ВНЗ України фахівців з “Історії Комуністичної партії Радянського Союзу”. Навчальний процес, скерований на підготовку таких фахівців, ми не можемо вважати “якісним” навіть тоді, коли всі випускники будуть вельми компетентними у зазначеній сфері. Не випадково в усіх освітніх законах України наголошується на тому, що зміст освіти детермінується вищими цілями і потребами всього суспільства, що це “… система знань, умінь і навичок, професійних, світоглядних і громадянських якостей, що має бути сформована у процесі навчання з урахуванням перспектив розвитку суспільства, науки, техніки, технологій, культури та мистецтва" [ 36,Стаття 1 ].

Інша справа, що деталізація цієї “перспективи”, вибір профілів підготовки і необхідних для кожної спеціальності дисциплін, акумуляція необхідного навчального матеріалу та інших передумов створення якісної і скерованої в майбутнє вищої освіти – надзвичайно складна справа. Кожна країна вирішує її своєрідно і, як правило, самотужки.

Тому Болонський процес не призводить до уніфікації всіх характеристик вищої освіти країн Європи. Необхідно використати його для об’єднання невеликих можливостей окремих країн у потужну силу, яка спроможна забезпечити якість вищої освіти Європи як наслідок її безперервного і швидкого оновлення, осучаснення і фундаменталізації.

Похожие работы

Національна економіка України та тенденції її розвитку

Скачать

107211

3

9

... . На 1 січня 2009р. в Україні, за оцінкою, проживало 46143,7 тис. осіб. Упродовж 2008р. чисельність населення зменшилася на 229,0 тис. осіб, або на 5,0 осіб у розрахунку на 1000 жителів.   3. Актуальні проблеми стратегічного розвитку національної економіки України в сучасних умовах Підвищення національної свідомості посилює роль національних традицій та цінностей, які відіграють важливу роль ...

Структура теорії управління та сучасні тенденції її розвитку

Скачать

53130

0

0

... тієї чи іншої політики уряду, указати на те, які зміни в поводженні споживача чи продавця можуть привести до більш сприятливого розвитку економіки. 4.3 Формування нового підходу до управління   Роботи з теорії хаосу і теорії складності вплинули на теорію управління. Прикладом служить дуже популярна в останні роки книга П.Сенджа "П'ята дисципліна: мистецтво і практика пізнання організації". ...

Сучасні тенденції розвитку логістики та логістичні системи

Скачать

32002

0

0

... складними логістичними системами. Крім центрів масової торгівлі, з'явилися також мережі великих спеціалізованих магазинів, що процвітають багато в чому завдяки добре відпрацьованим логістичним системам. Сучасний етап розвитку логістики характеризується створенням великої кількості професійних організацій. Це зв'язано з тим, що мистецтво логістики розвивається настільки стрі ...

Особливості розвитку англійської мови в Індії

Скачать

153648

7

1

... не бачили своїх помилок. Наше спілкування та знання будуть найкращими ліками для їх невігластва [там само, 128]. Качру стверджує, що найважливішою причиною для розвитку англійської мови є історична роль Англії, як колоніальної сили. Наприклад, в Індії загальноприйнятим є те, що політична сила бере до уваги значущість мови британського правління в Індії (так звана «лінгвістична стратегія еліти»). ...