Філософсько-історичне підґрунтя феномену політичної етики

1.1 Філософсько-історичне підґрунтя феномену політичної етики

Вивчення термінів політики і етики, співвідношення цих сфер, їх взаємовпливу і розвитку йде давно. Основна специфіка цих питань полягає в тому, що вони розташовані як в площині теоретичного дослідження, так і в області практичної політичної діяльності. Важливо відмітити ще одну особливість, яка полягає в тому, що питання співвідношення політичної і етичної сфери завжди є актуальними, оскільки кожен конкретний політичний вчинок оцінюється безпосередньо з позиції політичної етики.

Класичне грецьке поняття етика (від греч. ethos - звичай, моральний характер) позначено як вчення про моральність, мораль [2; 14] Уперше позначена Аристотелем як область "практичної філософії", що відповідає на питання: що ми повинні робити? У своєму первинному розумінні етика дозволяла робити етично (морально) правильні вчинки, завершувати реальний світ шляхом надбудови до царства того, що повинно бути. Саме з цим розумінням пов'язане те, що на зорі історії людства були запропоновані основні ідеальні образи, образи того "що має бути", які лягли в основу політичної філософії і науки.

Поняття етики тісно пов'язане з поняттям цінності і спочатку передбачалося, що саме етичній людині доступне розуміння цінності, воля людини може бути дієвою тільки будучи спрямованою на цінність. Поняття цінності зв'язувалося з суттю і умовою повноцінного буття речей, що згодом було піддане безлічі оцінок і поставлене в залежність від конкретних умов, що дозволило розробляти різні класифікації цінностей і поставити питання про можливість їх переоцінки.

Класичне поняття політика (від греч. politike - мистецтво управління державою) позначалося як мистецтво, а згодом наука про цілі і завдання держави, а також про засоби досягнення цілей і вирішення конкретних завдань. Визнаючись спочатку як мистецтво, політика пройшла довгий історичний шлях, перш ніж бути вписаною в систему гуманітарних наук, яку окрім політики утворюють історія, право, соціологія, психологія і інші науки [16]

Моральні цінності і норми, що мають відношення до політичного світу, до його інститутів, стосунків, політичного світогляду і поведінки членів того чи іншого суспільства, в сукупності складають політичну етику. Політична етика - це нормативна основа політичної діяльності, що зачіпає такі засадничі проблеми, як справедливий соціальний устрій суспільства і держави, взаємні права і обов'язки керівників і громадян, фундаментальні права людини і громадянина, розумне співвідношення свободи, рівності і справедливості і так далі. "Хто шукає порятунку своєї душі і інших душ, - писав М. Вебер, - той шукає його не на шляху політики, яка має абсолютно інші завдання, - такі, які можна дозволити тільки за допомогою насильства. Геній або демон політики живе у внутрішній напрузі з богом любові, у тому числі і християнським богом в його церковному прояві, - напрузі, яка у будь-який момент може вибухнути непримиренним конфліктом" [17] Звідси виникає питання: чи можна взагалі говорити про політичну етику як таку, чи правомірне застосування до сфери політики категорій етики і морально-етичних цінностей? Якщо так, то які їх взаємозалежність і взаємообумовленість? Якщо ні, то чи можна говорити про людський вимір в політиці? Як бачимо, питань багато, і в різні часи на них намагалися дати відповіді найвизначніші люди епох.

Приступаючи безпосередньо до історичного аналізу розвитку політичної етики важливо визначити його основні передумови, які необхідно мати на увазі при його здійсненні. По-перше, розуміння політики і етики відноситься до певного історичного контексту, тобто пов'язано з контекстом історичної ситуації. Це, передусім, означає, що теоретичне осмислення і практична діяльність культурно обумовлені і залежать як від міри розуміння політики і етики, міри розвитку суспільства і подій, що спонукали до осмислення цих питань. По-друге, обговорення політичної етики здійснюється з позицій цілей політики (держави), які обумовлені досвідом філософського осмислення найзагальніших уявлень про людину, про суспільство, про цінності. По-третє, необхідно враховувати і те, що теоретичне опрацювання питань політичної етики здійснюється конкретними авторами, деякі з яких закладають основи розуміння і основні напрями її подальшого розвитку. З цим "суб'єктивним" чинником безпосередньо пов'язано питання про історичну періодизацію дослідження.

Слід зазначити, що в історії політичної думки на поставлені вище питання давалися дуже неоднозначні відповіді. Визначаючи як головну мету політики забезпечення "вищого блага" громадян полісу і наказуючи їй морально-виховну роль, Аристотель, зокрема, стверджував: "Державним благом є справедливість, тобто те, що служить загальній користі".

Якщо в традиції, що йде від Платона і Аристотеля, розглядаються мораль і політика як єдине ціле, спрямоване на справедливість, то християнська традиція розводить поняття "етика" і "політика", втілені в "богове" і "кесарево" [2;126]

Уперше в чітко сформульованій і різко обкресленій формі проблему співвідношення етики і політики поставив Н. Макіавеллі [1;10] Він розробив особливе політичне мистецтво створення твердої державної влади будь-якими засобами, не рахуючись з якими б то не було моральними принципами. Основна норма макіавеллізму - "мета виправдовує засоби". Для користі і на користь держави правитель повинен органічно поєднувати в собі хитрість і силу, тобто бути одночасно лисицею і левом. Він може не зберігати вірність своєму слову, удаватися до лукавства і віроломства і так далі, одним словом, використовувати усі засоби, які здатні зміцнити державу. Для Н. Макіавеллі вища цінність - це держава, перед якою цінність окремо взятої особи або які б то не було інші цінності повинні відступити на задній план або ж повністю ігноруватися. Одним словом, вигнавши етику з сфери політики, Н. Макіавеллі замінив її ціннісно-нейтральним підходом. Більше того, ці аргументи були використані для обґрунтування тези про те, що в політиці мета виправдовує засоби. Н. Макіавеллі визнається класиком чорних політичних технологій.

Політична філософія Нового часу окреслена працями англійських філософів і політиків Т. Гоббса і Дж. Локка, що беруть участь в розробці теорії громадського договору [7; 315]

Вважалося, що політична наука, розкриваючи причинно-наслідкові закономірності, дає можливість визначити ті константи і змінні величини, впливаючи на які можна досягти бажаних результатів. Поступова урочистість раціоналізму, сциентизму і наукових методів дослідження політичних феноменів привело до відділення фактів від цінностей, об'єктивування, ціннісної і ідеологічної нейтралізації позитивістської політології. Проголошена позитивістами нейтральність, або безсторонність, політичної науки привела до того, що моральні аспекти політики були оголошені "особистою справою" учасників політичного процесу, що не має ніякого відношення до політичного аналізу.

За Т. Гоббсом за допомогою громадського договору натовп людей перетворюється на організоване суспільство і утворює державу, "воля якої через угоду багатьох людей вважається за волю їх усіх, з тим, щоб держава могла розпоряджатися силами і здібностями окремих членів на користь загального світу і захисту" . За Локком "головним обов'язком держави, що виникла з громадського договору, є дотримання "природного права", захист власності його громадян". Таким чином, відбувається переосмислення двох питань - про виникнення держави (а отже політики), та про її цілі. Так, для авторів головними цілями держави стають цілі "забезпечення безпеки" і "захисту власності".

Філософська політична думка початку ХХ сторіччя в особі одного із засновників сучасної соціології і політології Макса Вебера зосередилася на обговоренні професійних якостей політика. На думку М. Вебера "політика є потужне повільне буріння твердих пластів, що проводиться одночасно з пристрастю і холодним оком…увесь історичний досвід підтверджує, що можливого не можна було б досягти, якби у світі знову і знову не тягнулися до неможливого" [17]

Таким чином, міркування про політику і етику знову повернулося до обговорення етичних і професійних якостей політика, а згодом поклало початок обговоренню питань професійної політичної етики.

Сучасна ситуація характеризується, передусім, відсутністю панування одного або декількох основних політичних вчень, що дозволяють збудувати скільки-небудь єдину концепцію світобачення. У зв'язку з цим намітилося декілька суперечливих громадських тенденцій.

Перша тенденція пов'язана з сучасною прийнятою багатьма практикою економічної дії, що припускає освоєння прийомів і правил публічної дії і кризу політики як такої. Як це не парадоксально, криза політики автоматично привела до кризи моралі (моральності) і втрати ціннісних орієнтирів.

Втрата публічних цілей у вигляді загального блага, безпеки, власності зв'язано з нестачею власне держави, нестачею процесів, які вона відтворює. Це приводить до розмитості розуміння того, в чому полягає політика і що з себе представляє етика? Усе це свідчить про висихання сфери політичної дії, коли економічна діяльність могутніх економічних суб'єктів "вимиває" всякі ідеальні суті з політичного простору, призводить до деградації суспільної моралі. Цей напрям іменується "політичний прагматизм",і пов'язаний з розвитком сфери гуманітарних технологій, "виходом за межі усіх етичних систем". Тобто застосуванням тих самих засобів досягнення бажаної публічної мети за відсутності змістовної ціннісної основи, яка дає привід різним дослідникам порівнювати сучасну епоху з епохою Н. Макіавеллі [4; 53]

Однією з найбільш явних реакцій на ці згубні для суспільства процеси є внесення релігійних аспектів до політики, вироблення етичних принципів на основі якої-небудь релігії. Ще один промах полягає в тому, що наявність різних релігій, припускає наявність різних релігійних етик, і частенько призводить до виникнення прихованих внутрішніх конфліктів при реалізації їх принципів на практиці, а значить до дезорганізації конструктивної політичної діяльності.

Етична парадигма марксизму [18;438] формується спочатку як "онтологічна антитеза моралістичному світогляду" (Г. Флоровський). Звідси - вихідне скептичне ставлення російських марксистів до самих термінів "мораль" і "етика", що згодом вилилося в критику моралі як "фетишистської" форми свідомості, що підлягає подоланню при соціалізмі (А. А. Богданов), у розуміння моралі як простих правил доцільності (Е.А. Преображенський), виправдання моралі інтересами побудови комунізму (В. І. Ленін) та вимогами класової боротьби, політичної доцільності (Л. Д. Троцький). Відсутність спеціальних праць з етики у російських марксистів призвело до того, що в Росії широкого поширення набули роботи німецьких соціал-реформаторів - Л. Вольтмана, К. Форлендер і особливо К. Каутського, книга якого "Етика та матеріалістичне розуміння історії", що витримала в період з 1906 по 1922 рр.. одинадцять видань, зіграла визначальну роль у становленні та розвитку марксистської етики в Росії в першій чверті XX ст. Етична концепція Каутського, що представляє собою з'єднання ідей марксизму, кантіанства і дарвінізму, була офіційно дезавуйована тільки в ході філософської дискусії 1926-1930-х років.

Становлення і розвиток марксистської політичної етики проходило під впливом етичних ідей Канта; причому саме цей вплив мало дуже завуальований характер. Етичний формалізм Канта цілком відповідав духу філософської "схоластики" марксизму, що дозволяє абстрагуватися від реалій емпіричної моральності.

Формування етичної доктрини марксизму йшло за двома напрямками - неортодоксальному і ортодоксальному. Типовим прикладом першого можуть служити етичні пошуки А.В. Луначарського (1875-1933). А. Луначарський з самого початку відкинув кантіанської реформізм "легальних марксистів" і німецьких соціалістів, віддавши перевагу позитивному реформізму в дусі Спенсера і Р. Авенаріуса. Він спробував обґрунтувати новий тип моралі, позначений ним як "панідеалістичний аморалізм". Фактично це стало досить рідкісної для російської етики спробою з'єднання марксизму і ніцшеанства в рамках "нової теорії позитивного ідеалізму". Необхідно враховувати, що Луначарський займався в семінарі у Ріхарда Авенаріус в Цюріхському університеті, що наклало істотний відбиток на його моральні пошуки і, зокрема, на його концепцію "позитивного етичного ідеалізму".

У 1906 р. виходять дві рецензії Луначарського: "Етика і марксизм", присвячена книзі Каутського, і "Пролетаріат і етика", що представляє собою критичний розбір книги М.М. Кошкарьова "Про пролетарської етики". У цих статтях Луначарський схиляється до ортодоксальної версії марксизму, що виходить з критики об'єктивної науки про моральність з позицій класової пролетарської моралі. Проте вже в 1908 р. у книзі "Релігія і соціалізм" Луначарський намагається обґрунтувати "етичний соціалізм почуття", розвиваючи ідею соціалізму як релігії прогресивного людства.

Істотну роль у становленні марксистської етичної доктрини зіграла робота Л.І. Аксельрод (1868-1946) "Про прості закони моральності і права" (1916). Сама по собі ця робота стала одним з моментів полеміки, що спалахнула в 1915-1917 рр.. між Г.В. Плехановим і Аксельрод, з одного боку, і Л. Мартовим - з іншого. Тим не менш, протягом декількох десятиліть стаття Аксельрод залишалася практично єдиним джерелом з проблеми загальнолюдського в марксистській етиці і зробила свій позитивний вплив на розвиток радянської етики 60-х років, коли вперше в рамках марксизму офіційно був визнаний факт наявності простих загальнолюдських норм моралі [18; 440]

Усі ці напрями не дають можливості для поступального, усвідомленого розвитку, що припускає збереження природних моральних (моральних) цінностей і орієнтирів.

Таким чином, дослідження співвідношення етичної і політичної сфер має низку важливих запитань, які необхідно постійно мати на увазі, щоб послідовно просуватися в цій темі. По-перше, це питання про мораль (моральності) або як говорили древні питання про те, "що повинно бути". По-друге, це питання про діяльність людей, тісно пов'язаної з питанням про цінності або про повноцінне буття речей. По-третє, питання про цілі і завдання держави і мистецтво поведінки політика в конкретній ситуації. Для цілей справжнього дослідження також важливо відмітити декілька ключових пунктів. Перший пункт полягає в тому, що вивчаючи проблеми політичної етики ми повинні говорити про етику політики, оскільки якраз йдеться не про політику, поставленій на службу етиці, а, навпаки, про питання, чи мотивовані і яким чином в політиці етичні принципи (основи), норми (закони і правила) і доброчесності . Тобто, для подальшого дослідження, слід мати на увазі співвідношення політики і етики як рівнозначних, непідлеглих, але одночасно взаємозв'язаних громадських сфер. Наступний пункт полягає в тому, що ми можемо стверджувати, що політика завжди має моральний зміст, оскільки завжди здійснюється в певних етичних рамках, а не незалежно від них. Це визначає те, що повна відмова від моралі в політиці неможлива, оскільки робить неможливим її практичне здійснення, перетворює на недійсні усі політичні засоби. Ця думка істотно розходиться з філософією прагматизму та політичним прагматизмом, що мають на увазі свідому відмову від всякого морального або морального змісту. Але слід вказати на явні теоретичні недоліки цієї позиції, які знаходяться в тому, що прагматизм як такий сам формує особливого роду політичну етику і має на увазі вчення, засноване на певних цінностях, які ним визнаються як основні. Отже, ми маємо справу з деякою химерою або свідомим прийомом таким, що дає цілком конкретні політичні переваги при практичній реалізації політики в певний відрізок часу. Мораль (моральність) і етика не можуть підміняти собою політику як таку, оскільки визначення ідеального образу "що має бути", існування цінностей або оцінка дій, навчання моральності не може замінити собою власне політичну діяльність.