Поняття та соціальне призначення правотворчості

Укоопспілка

Полтавський кооперативний технікум Полтавської облспоживспілки

Курсова робота

по дисципліні: "Теорія держави і права"

на тему: "Поняття та соціальне призначення правотворчості"

Виконала:

студентка групи Пр – 22

Лебедь А.

Перевірив викладач:

Стрілко Д.Л.

Полтава 2009

План

Вступ

1. Поняття, функції та принципи правотворчості.

2. Характеристика стадій правотворчого процесу та їх суб’єкти

3. Законодавча техніка

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Актуальність теми. У багатоманітній правовій сфері суспільства правотворчість посідає провідне місце. Це пояснюється тим, що саме правотворчість дає життя праву, породжує, формує й оформлює його. Тому є зрозумілим величезний суспільний інтерес до правотворчості.

Підвищення якості правових рішень, зниження до мінімального рахунку неефективних нормативних актів – постійне завдання законодавця. Власне, цим пояснюється теоретичне і практичне значення вивчення проблем, які пов’язані з процесом створення норм права. Закони необхідні для людей, суспільства, і не можна допускати прийняття поспішних, непродуманих нормативно – правових рішень, адже будь – яка помилка законодавця тягне невиправдані матеріальні затрати, порушення інтересів громадян. Можна привести чимало фактів із вітчизняної практики, коли наша економіка, соціальна і духовна сфери потерпали через непродумані, науково необґрунтовані нормативно – правові рішення. Наприклад, Закон "Про економічну самостійність України" був раніше символічною даниною часу боротьби за незалежність, ніж документом конкретної дії. Світова практика також має приклади помилок законодавчих органів. Достатньо навести факт законодавчої заборони в США виробництва і вживання алкоголю в період великої депресії, що викликало зростання контрабанди, мафії і злочинності в цілому.

Може скластися враження, що знання основ правотворчості корисні лише для тих, хто її здійснює, - депутатам парламенту, членам уряду тощо. Проте це не так, оскільки створення правових норм – один із напрямків діяльності, притаманний не тільки державним органам та органам місцевого самоврядування. А тому юристи, випускники юридичних вузів повинні до тонкощів знати теорію і практику правотворчої роботи.

Правотворчість – це особлива функція держави, інших уповноважених суб’єктів, правова форма, правова "оболонка" їх діяльності. Наприклад, парламент затверджує державний бюджет. Розглядаючи його по суті, аналізуючи всі статті доходів і витрат країни, він практично завершує процес прийняття закону про державний бюджет.

Таким чином, "акт правотворчості" має два значення. Це діяльність компетентних суб’єктів щодо видання норм права, а також результат такої діяльності, який виражений у вигляді юридичного документа, закону тощо.

Зміст і значення правотворчості полягає у тому, щоб вибрати такий варіант регулювання, юридичної регламентації, який би повною мірою відповідав поставленій меті. При цьому слід враховувати закономірності розвитку суспільства, сприятливі об’єктивні і суб’єктивні умови для прийняття нормативного акта, а також вибір оптимальної правової форми владного рішення (закон, указ, постанова, статут, регламент тощо).

Об’єкт дослідження. Правотворчість.

Проблема дослідження. За результатами правотворчої роботи – якістю законів та інших нормативних актів – роблять висновок про державу в цілому, ступінь її демократичності, цивілізованості, культурності. Людське суспільство завжди потерпало через брак точних і довершених рішень, такої діяльності органів держави, в результаті якої створюються норми права, правила поведінки громадян і організацій.

Мета дослідження. Розширити свій погляд про правотворчість, визначити її суб’єкти та ключові поняття.

Бібліографічний огляд літератури. Над даною темою працювали такі вчені – правовики, як: Калюжний Р.А., Ведєрніков Ю.А., Грекул Р.С., Волинка К.Г., Зайчук О.В., Лисенков С.Л., Оборотов Ю.М., Ковальський В.С., Козінцев Т.П., Ющик О.І. та інші.

Структура курсової. Курсова складається зі вступу, трьох розділів: Розділ І Поняття, функції та принципи правотворчості, Розділ ІІ Характеристика стадій правотворчого процесу та їх суб’єкти, Розділ ІІІ Законодавча техніка, висновків і списку використаних джерел та літератури.

1. Поняття, функції та принципи правотворчості

Правотворчість – це правова форма діяльності держави за участю громадянського суспільства (у передбачених законом випадках), пов’язана із встановленням (санкціонуванням), зміною, скасуванням юридичних норм. Правотворчість виражається у формуванні, систематизації, прийнятті та оприлюдненні нормативно – правових актів.

Головне призначення правотворчості – встановлення нових правових норм. Зміна і скасування застарілих правових норм сприяє затвердженню нових і, відтак, вони входять до його складу як допоміжні прояви правотворчості.[1,ст.293]

Правотворчість – це форма владної діяльності уповноважених суб’єктів (перш за все держави), спрямованої на утворення нормативно – правових актів, за допомогою яких у чинну юридичну систему запроваджується, змінюються чи скасовуються правові норми.[2,ст.242]

Ознаки правотворчості:

1) здійснюється державою безпосередньо або з її попереднього дозволу, а також громадянським суспільством (народом) і його суб’єктами;

2) полягає у створенні нових норм права або в зміні чи скасуванні чинних норм;

3) набуває завершення в письмовому акті – документі, який називається нормативно – правовим актом;

4) відбувається відповідно до правового регламенту, тобто процедури, яка встановлюється правовими нормами;

5) має конкретно – цільову і організаційну спрямованість.[1,ст.293]

Правотворчість не можна зводити до законотворчості. Законотворчість є виключною монополією представницьких вищих органів держави (в Україні – Верховної Ради) або народу (громадянського суспільства) у передбачених законом випадках.

Законотворчість – важлива складова частина правотворчості, яка закінчується прийняттям законів. Результат правотворчості – всі нормативно – правові акти: закони, укази, розпорядження, рішення та інші. Вони з’являються внаслідок складної діяльності вищих державних органів, органів місцевого самоврядування, місцевої державної адміністрації, комерційних і некомерційних організацій, трудових колективів.

Правотворчість – один з важливих напрямків функціонування громадянського суспільства і держави, одна з правових форм їх діяльності. Її слід відрізняти від правотворення. Правотворення – всі форми і засоби виникнення, розвитку та зміни права, у тому числі і правотворчість.

Правотворчість – поняття вужче, ніж правотворення, вона – частина правоутворення, його самостійна і вирішальна стадія (вищий рівень). Ініціативу, пропозицію про необхідність прийняття того чи іншого закону не можна вважати правотворчістю, хоча з ініціативи може початися правотворчість. Обговорення проекту конституції населенням – це не правотворчість, але може призвести до неї.

Правотворчість починається тоді, коли прийнято державне рішення про підготовку проекту нормативно – правового акта, скажімо, закону. Головною відмінністю правотворчості від правотворення є те, що творчість права здійснюється державними органами або з їх санкції, дозволу.

Правотворчість – це насамперед форма владної – вольової діяльності держави, формального нормативного закріплення міри свободи і справедливості, яка включає дослідження, узагальнення і систематизацію типових конкретних правовідносин, котрі виникають у громадянському суспільстві, і спрямовані на створення нормативно – правового акта.[1,ст.294]

Держава веде свою правотворчу політику на основі вивчення потреб суспільства і пізнання тенденцій суспільного розвитку. Основними імпульсами щодо створення закону чи іншого нормативно – правового акта є суспільно значуща проблема, гостра соціальна ситуація, не вирішення питань, тобто те, що має велике значення для більшості людей, для держави в цілому. Мистецтво правотворчості в тому і полягає, що, по – перше, вчасно, по – друге, точно, адекватними правовими засобами відреагувати на суспільний "виклик", "зняти" гостроту ситуації. Історія права знає приклади як вдалих нормативно – правових рішень (Французький цивільний кодекс 1804р.(Кодекс Наполеона), який діяв практично два століття), так і рішень помилкових, поспішних (в 1927р. Туреччина запозичила Швейцарський цивільний кодекс, яким, зокрема, усувалась багатошлюбність. Мусульманське населення Туреччини не було готовим до цього, що і викликало невдоволення багатьох верст турецького суспільства).

Головна роль у визначенні часу прийняття, змісту і форми правового рішення повинна належати правовій науці. Власне, наука володіє таким пізнавальним інструментом, який дозволяє безпомилково виявити предмети суспільного розвитку і юридичні засоби їх вирішення.

Зрозуміло і те, що рівень розвитку тієї чи іншої держави впливає на зміст прийнятих законів. Якщо для США актуальною є боротьба за безпеку на автострадах, а також за чистоту навколишнього середовища, то для України головним є захист прав людини та громадянина, боротьба з організованою злочинністю, корупцією, тіньовою економікою тощо.[2,ст.243]

Функції правотворчості – напрямки діяльності, пов’язаної зі встановленням, зміною або скасуванням правових норм, створенням і розвитком законодавства.

Основні функції правотворчості:

1. Функція первинного регулювання суспільних відносин (розробка і прийняття нових правових норм) діє в тих випадках, коли суспільні відносини раніше не регулювалися і вперше виникла необхідність у їх регулюванні. Наприклад, лише з розвитком космічних досліджень з’являється космічне право; із переходом України на шлях розвитку ринкових відносин виникла необхідність у створенні нових законів: про біржу, приватизацію тощо;

2. Функція відновлення правового матеріалу (скасування, зміна або доповнення до чинних норм) припускає заміну тих законів, що застаріли, не відповідають потребам суспільного розвитку. При цьому важливо не займатися відновленням заради відновлення, оскільки стабільність є кращою, ніж зміни, тим більше зміни без особливої необхідності. Коли ж суспільні потреби змінюються, суспільство потребує такого законодавства, яке адекватно відбивало б ці потреби. Тоді настає необхідність у створенні нових кодексів, законів, вносяться зміни і доповнення до відповідних законодавчих актів;

3. Функція заповнення прогалин у праві, тобто усунення повної або часткової відсутності в чинних нормативних актах необхідних юридичних норм. Зрозуміло, можна використовувати аналогію закону, тобто вирішення справи або окремого питання на підставі закону, який регулює подібні відносини; або аналогію права, тобто вирішення справи або окремого юридичного питання на підставі загальних начал і значення законодавства. Проте аналогія не заповнює прогалину. Заповнити прогалину можна лише шляхом правотворчості. Як відшукається прогалина? Під час застосування норм права – у суді тощо. Для знаходження прогалин узагальнюється судова і адміністративна практика. Вироблене за допомогою аналогії вирішення юридичної справи не повинно суперечити розпорядженням чинного законодавства. Воно може стати підставою для удосконалення законодавства;

4. Функція упорядкування нормативно – правового матеріалу (кодифікаційна або систематизаційна правотворчість). Організаційною формою цієї функції є кодифікація законодавства, що припускає обґрунтоване його відновлення.[1,ст.296]

Правотворчість повинна будуватися на раціональних, прагматичних, позбавлених будь – якої ідеології ефективних принципах. Питання щодо принципів не несе абстрактно – теоретичного характеру, його розробка в теорії права позитивним чином впливає на практику створення нормативних документів. Додержання принципів правотворчості допомагає уникати помилок, знижує вірогідність створення неефективних правових норм, сприяє підвищенню правової культури населення і юридичних осіб. Принципи правотворчості – це керівні, основоположні ідеї, що обумовлюють єдність та загальну спрямованість правотворчої діяльності.[2,ст.245]

Виділяють дві групи принципів правотворчості: загальні і спеціальні. Загальні принципи правотворчості – незаперечні основні вимоги, що виражають її сутність:

1. Принцип гуманізму, тобто формування нормативно – правових актів на засадах загальнолюдських цінностей, міжнародних стандартів прав людини, створення умов і механізмів їхнього втілення в життя суспільства і держави;

2. Принцип законності полягає в тому, що розробка і прийняття нормативно – правових актів повинна проходити з дотриманням правової процедури і не виходити за межі компетенції суб’єктів, які їх приймають. До цього принципу долучається вимога відповідності нормативних актів конституції і чинному законодавству;

3. Принцип демократизму. В демократичному суспільстві правотворчість повинна мати справді демократичну основу, яка забезпечується участю громадян у розробці правових актів. Кожний громадянин, висловлюючи свою думку, має право взяти участь у цьому процесі одноособово або у складі певного колективу. Громадяни можуть входити до спеціально створених із цією метою різних робочих груп, брати участь у проведенні перевірок, зборі матеріалів для підготовки проектів нормативних актів. Для складання текстів проектів можуть бути залучені спеціалісти тієї чи іншої галузі. Реальна участь громадян у розробці правових актів свідчить про демократизм цього процесу і дає можливість узагальнювати і враховувати волю та інтереси громадян, їх думку, пропозиції щодо зміни та покращення проектів; дає змогу встановлювати, попереджати й усувати різні помилки, слабкі, невдалі формулювання проектів і приймати всебічно обґрунтовані та ефективні правові акти; своєчасно змінювати або скасовувати застарілі акти, що гальмують суспільний розвиток; допомагає виявити нагальні суспільні потреби, що потребують якнайшвидшого правового регулювання та виробляти нові, більш досконалі рішення. Вбачається за доцільне також визначати і законодавчо закріпити перелік питань, із яких нормативно – правові акти можуть бути прийняті лише після їх обговорення громадянами. Важливе значення для демократизації та розширення способів участі громадян у процесі правотворчості має: вдосконалення методики вивчення громадської думки; більш уважне ставлення до пропозицій і зауважень громадян, своєчасний їх розгляд, узагальнення та облік при розробці правових актів; подальше зростання освіченості, загальної та правової культури населення, що сприятиме компетентній участі його у правотворчості; розширення юридичних гарантій і правових можливостей безпосередньої участі громадян у розробці правових актів та ін.;

4. Принцип гласності – відкрите для громадськості, вільне і ділове обговорення проектів нормативно – правових актів, інформування про них населення. Гласність процесу правотворчості характерна для всіх її основних стадій – заходів із підготовки проектів, попереднього обговорення проектів та прийняття правових актів, широкого інформування громадян про прийняті акти та їх реалізацію;

5. Принцип науковості говорить про те, що підготовка й прийняття проекту нормативно – правового акта здійснюється за участю представників різних наук. Без сумніву, що діяльність вчених – юристів має важливе значення для успіху правотворчої роботи. Вчені відіграють важливу роль на всіх етапах підготовки нормативних актів – від розробки концепції нормативного акта, з’ясування потреби в правовому регулюванні тих чи інших суспільних зв’язків (наприклад, через соціологічне дослідження, спостереження чи аналіз) до визначення способу і типу правового регулювання і вибору моменту прийняття нормативного акта (помилки в цьому питанні небезпечні);

6. Принцип системності і узгодження означає послідовність у правотворчості, взаємозв’язок і взаємодію законодавчих актів, обов’язкову узгодженість кожного нормативного акта з нормами конституції, іншими законами, актами відповідної галузі та інших галузей права, з нормативно – процесуальними та ратифікованими міжнародно – правовими актами. В Конституції України цей принцип відбивається у статті 8, яка проголошує верховенство Основного Закону в системі нормативно – правових актів, а також встановлює їх підпорядкованість один одному.[2,ст.246]

До спеціальних принципів правотворчості можна віднести:

- оперативність – не зволікання з підготовкою проектів нормативних актів;

- поєднання динамізму і стабільності – створення стабільного нормативно – правового акта і одночасно можливість вносити до нього доповнення і зміни;

- плановість – за функціональним призначенням актів і строками їх прийняття;

- старанність і скрупульозність підготовки нормативних актів – відсутність скоростиглих і непродуманих проектів;

- професіоналізм – залучення до розробки нормативних актів кваліфікованих спеціалістів із відповідних галузей науки, вчених – юристів і юристів – практиків, які мають необхідні знання і досвід;

- техніко – юридична досконалість – упорядкування нормативно – правових актів з урахуванням правил, способів, прийомів юридичної техніки, які є обов’язковими для правотворчих органів;

- урахування місцевого досвіду – особливо в процесі прийняття нормативних актів місцевого значення.[1,ст.295-296]