Епістемічна логіка

Міністерство освіти і науки України

Державний вищий навчальний заклад

"Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана"

Кафедра філософії фінансово-економічного факультету

Реферат на тему:

"Епістемічна логіка"

Виконав:

студент Штукмейстер В.В.

1 курсу; 3 групи;

фінансово-економічний факультету

Викладач:

Соколов С.В.

Київ 2010

Зміст

Вступ

1. Дихотомія "контекстів відкриття" і "контекстів обґрунтування"

2. Слабка ефективність "сильної" раціональності

3. Універсалістька парадигма логіки

4. Епістемічна логіка "другого покоління": завдання й труднощі

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Епістемічна логіка з'явилася наприкінці 1950-х – початку 1960-х років завдяки блискучим роботам К. Геделя, Г. фон Врігга, А. Прайора й, насамперед, Я. Хіітикки, які виявили, що структури й закономірності, пов'язані з поняттями "знання", "думка", "переконання", можуть бути представлені у вигляді аксіоматичних дедуктивних систем. Вона розвивалася пліч-о-пліч із модальною й інтенсіональною логіками, довгий час розділяючи з ними досить зручний і філософськи привабливий спосіб інтерпретації семантику можливих мирів.

Але виявилося, що настільки близькі споконвічно області дослідження очікувала різна доля. У порівнянні з тим, наскільки важливу роль відіграє модальна логіка для сучасних метафізиків (С.Крінке, Д. Льюїса, А.Плантінга, Р. Чізолма), маргінальне положення епістемічної логіки у філософії просто разюче. Навіть її найбільш видатні й багатообіцяючі технічні результати сприймаються філософами досить прохолодно й залишаються осторонь від епістемологічного мейнстріма. Чим же пояснюється така парадоксальна ситуація?

1. Дихотомія "контекстів відкриття" і "контекстів обґрунтування"

Насамперед , у цьому слід винити характерне для позитивізму, що і йде ще від Г. Рейхенбаха, протиставлення "контекстів відкриття" і "контекстів обґрунтування". Сьогодні більшість філософів науки визнали, що логічному аналізу доступні лише останні: що ж стосується перших, то вони, як правило, пов'язані з неоформализуємими й неекспліцируємими аспектами пізнання. Але за словами Карла Поппера, "питання про шляхи, по яким нова ідея будь то музична тема, драматургічний конфлікт або наукова теорія приходить людині, може становити істотний інтерес для емпіричної психології, але вона зовсім не відноситься до логічного аналізу наукового знання" [1, с.26].

А далі зазвичай використовується аргумент, що нагадує знамениту дилему халіфа Омара: "Якщо ваші книги згодні з Кораном, то вони надлишкові; якщо вони не згодні з Кораном, то вони шкідливі, у кожному разі їх треба спалити". Дійсно, якщо систематичні регулярності, пов'язані з нашим використанням епістемічних понять, мають місце тільки в "контекстах обґрунтування", то для їхнього аналізу не потрібна ніяка спеціальна епістемічна логіка, оскільки обґрунтуваннями й доказами займається саме логіка звичайна. Ми намагаємося досліджувати у формально-аналітичних термінах "контексти відкриття", тим самим свідомо спотворюємо їх зміст, пов'язаний з вільним, іноді навіть стихійним творчим пошуком. У кожному разі, у рамках такої парадигми статус епістемічної логіки виявляється під великим сумнівом.

 

2. Слабка ефективність "сильної" раціональності

Друга причина, по якій епістемічна логіка виявилася не занадто популярна серед філософів, сильні ідеалізації, на яких вона споконвічно будувалася. Справа в тому, що неможливо сформулювати жодну досить багату й цікаву у філософському плані систему епістемічної логіки, не приписавши суб'єктові, що пізнає, мінімальні раціональні здатності. Але виявляється, що в рамках нормальних епістемічних логік із крипкевською семантикою навіть "мінімальна" раціональність, необхідна для філософської виправданості До- Оператора (оператора "відомо, що"), є надто сильною. Зокрема, ми повинні прийняти

(I) аксіому дедуктивної зв'язаності.

(якщо а знає, що з p слідує q, то з популярності для а факту р випливає популярність для а факту q). а також

(II) аксіому істинності

(якщо відомо, що р, то р істинно).

У більшості стандартних систем епістемологічної логіки ухвалюються також аксіоми

(ІІІ) позитивної інтроспекції

(якщо а знає, що р, то а знає, що а знає, що р) і

(ІV) негативної інтроспекції

(якщо а не знає, що р,то а знає, що а не знає, що р).

Що значить для суб'єкта, що пізнає, а знати висловлення р? Це значить, що в усіх світах, сумісних з тим, що відомо а (тобто а - досяжних), висловлення р повинне бути дійсним. Прийняття аксіом (i-iv) приводить до того, що відношення досяжності між можливими світами, асоційоване з індивідом а повинне бути рефлексивним, симетричним і транзитивним, тобто являти собою відношення еквівалентності. Не секрет, що системи саме з таким відношенням досяжності виявляються підходящими для найбільшого числа додатків.

В пориві епістемологічного аскетизму, можна, звичайно, відмовитися від аксіом (і ДО) або послабити їхнім підходящим образом. Але хіба має право ми брати під сумнів аксіому (і), що виражає "свята святих" епістемічної логіки здатність індивіда одержувати знання шляхом дедукції? Виявляється, і це цілком реально. Ще в статті 1972 р. "Можлива чи епістемічна логіка?" [9] Макс Хокатт сформулював проблему "логічного всевідання": якщо індивід знає якесь висловлення, то чи зобов'язаний він знати всі логічні наслідки цього висловлення? Відповідаючи на дане питання негативно. Хокатт приходить до висновку: немає ніяких гарантій, що індивід розпізнає якесь судження, яке ми йому приписуємо, як логічно еквівалентне тому, з яким він дійсно згодний.

Наскільки ж ідеалізований суб'єкт пізнання, що володіє раціональними характеристиками в змісті аксіом (i-iv), збігається з реальним суб'єктом пізнання? Наскільки адекватно "можливі світи" і задані на їхній безлічі відносини досяжності відбивають формальну онтологію пізнавального процесу?

Очевидно, у нас є вагомі підстави констатувати, що практична застосовність описаних вище логічних конструкцій в скільки-небудь реалістичнім дослідженні людського пізнання досить сумнівна. Справа в тому, що теоретичні ідеалізації, що лежать в основі епістемічної логіки першого покоління, базуються на понятті "сильної раціональності", головні складові якого, на наш погляд, такі:

1) Пасивність суб'єкта, що пізнає, виключення його зі сфери дії логічних операторів. Технічно це виражається в тому, що в стандартній епістемічній логіці для суб'єкта зарезервована лише одна роль у найкращому разі він служить індексом для ДО- К- оператора. У семантичному Алану це значить, що суб'єкт лише индиицує певні алгебраїчні обмеження, що накладаються на відношення досяжності між світами (сценаріями). Інакше кажучи, він виявляється поза областю дії ДО оператора (та й усіх інших логічних символів), представляючи собою якусь позначку системного параметру. Це не той суб'єкт, який одержує дані, міняє свою думку, взаємодіє з іншими суб'єктами й має з ними спільні знання, а скоріше якась мертва проекція заздалегідь приписаних епістемічному операторові формальних властивостей.

2) Статичність пізнавальних конструкцій, ігнорування механізмів фіксації, розвитку й перегляду знань, що функціонують у реальному людському мисленні. Фактично виходить, що якщо суб'єкт один раз визнав якесь висловлення в якості дійсного, то ніяка додаткова інформація вже не змусить його відмовитися від свого знання. А якщо змусить, значить він не мав знання в точному значенні слова. Навряд чи варто нагадувати, що навіть у строгих науках, не говорячи вже про повсякденне пізнання, ми не зустрічаємо прикладів того, як ця вимога може бути виконана в повному обсязі.

3) Повнота й несуперечність "світів знання". Уявлення про те, що коли б не здійснювалися пізнавальні процеси, вони протікають в умовах повної й несуперечливої інформації, що знання індивіда співвідноситься не з окремими частинами, фрагментами світу, але з усім світом у цілому. Такий холізм найчастіше перетворюється, за влучним виразом Я. Хінтікки, в "інтелектуальну мегаломанію", що змушує нас сприймати епістемічно можливі світи як якісь повноцінні всесвіти, що існують незалежно від нашого світу й незвідні до нього. Насправді ж практика пізнання підказує, що суб'єкт завжди має справу із ситуаціями, тобто з обмеженими частинами світу, і реальність цих альтернативних ситуацій (сумісних або несумісних зі знаннями суб'єкта) носить зовсім але метафізичний, а магічний характер.

Необхідно відзначити, що за історичним збігом рання епістемічна логіка, що спирався на описану вище модель раціональності, перебувала осторонь від тенденцій, що намітилися в сфері гуманітарних наук. Уже наприкінці 1950-х рр. в економіці, яка на той час досить успішно оперувала поняттями "раціонального вибору" і "компетентного прийняття розв'язків", стало уявлення про "обмежену", або "часткову раціональність" (уперше цей термін був використаний Г. Саймоном в 1957 р.). Дуже скоро дане уявлення стало популярне в кібернетиці, А1- дослідженнях, нелінійному програмуванні, лінгвістиці, когнітивній психології й навіть у біології. Імовірно, це послужило однією із причин неуважного ставлення до епістемічної логіки з боку спеціальних дисциплін, а згодом привело й до того, що найбільш гострі, актуальні філософські питання про раціональність чаші ставилися не в абстрактно-логічних термінах, а в термінах цих частин наук.