Господарство Правобережної та Західної України у другій половині XVII-XVIII ст.

Міністерство освіти і науки України

Дніпропетровський національний університет

Факультет додаткових професій

Реферат

з курсу: економічної історії

тема: Господарство Правобережної та Західної України у другій половині XVII-XVIII ст.

 

м.Дніпропетровськ

2005

 

 

 

Зміст

Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 1

1.Зміни в аграрних відносинах та сільському господарстві . . . . . .2

2.Зрушення в промисловому виробництві . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 10

3.Формування внутрішнього і зовнішнього ринку . . . . . . . . . . . . 16

Висновки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 19

Використана література . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 20

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

У другій половині XVII ст. в Україні спостерігалось різке загострення соціально-політичної боротьби та посилення втручання сусідніх держав, передусім Московії і Польщі, у внутрішні справи України, що призвело до її розчленування на Правобережжя та Лівобережжя. Фактичний поділ України між Московською державою і Польщею було закріплено Андрусівським перемир`ям (1667) та Вічним миром (1686). Внаслідок цього українські землі протягом майже трьох століть залишалися поділеними між сусідніми державами. А Західна Україна взагалі була поділена на окремі частини між Реччю Посполитою (Галичина), Молдавським князівством (Північна Буковина), Угорщиною (Закарпатська Україна).

Метою даного реферату є докладне вивчення особливостей розвитку господарства Правобережної та Західної України у другій половині XVII-XVIII століття. Для досягнення цієї мети було поставлено ряд задач:

1)  виявити характер земельних відносин;

2)  визначити особливості ведення сільського господарства;

3)  проаналізувати розвиток промислового виробництва (ремісництва і мануфактурного виробництва);

4)  дослідити формування внутрішнього і зовнішнього ринку регіонів.

Ефективне виконання поставлених задач дозволить відтворити комплексну характеристику господарства Правобережної і Західної України у досліджуваний період.

 

 

 

 

 

 

 

1.Зміни в аграрних відносинах та сільському господарстві

Протягом другої половини ХУІІ-ХУШ ст. в зе­мельних відносинах на Правобережжі та західноукраїнських землях відбулися істотні зміни. У Ру­ському, Белзькому воєводствах збереглося феодальне землеволодіння. Однак значна частина земель була спустошена і не використовувалася. Землі Подні­пров'я від Києва до Чигирина обезлюдніли. Подільські землі спустошувалися набігами татар. У Волинському воєводстві та північно-східній частині Київського воєводства феодальне землеволодіння значно зменшилося, зокрема у Київському чисе­льність шляхти з 1648р. по 1683 р. скоротилася із 380 до 260, а магнатів — до 15 родин.

З відновленням козацтва на Правобережжі (рішення польського сейму 1685 р.) почалася народна колонізація земель на південь від р. Рось. Пересе­ленці з Лівобережної України, Полісся, Волині, Галичини, Молдавії запису­вались у козаки, займали та освоювали землі, хто скільки міг. Формувалося козацьке та селянське землеволодіння.

Після остаточного утвердження Речі Посполитої на Правобережжі (Прутський мир 1711р.) почалася магнатська колонізація земель. В перша половині XVIII ст. на Правобережній Україні повсюдно утвердилася феодальна земельна власність.

Продовжувала існувати королівська (державна), магнатська, шляхетська, церковно-монастирська власність на землю. Діяв принцип абсолютної непо­дільної спадкової шляхетської власності. Нешляхетська власність забороня­лася. Власність на землю давала право влади над підданими. Цей порядок був затверджений Конституцією 1768 р. у «Правах кардинальних» (додаток до Конституції), де було записано про непорушність влади і власності шля­хетського стану на спадкові землі та їхніх підданих. Згідно із статутними правами ці землі ніколи не могли бути відібрані чи зменшені. Під час про­дажу, оренди, застави феодальних маєтків предметом угоди була не земля, площа якої не зазначалась, а села з усіма належними їм правами, фільварка­ми, будовами, промислами, підданими та їхніми повинностями.

Великим землевласником залишалася польська корона. В Київському воєводстві в 60-х роках XVIII ст. королівщина становила третину всіх дво­рів. У Галичині наприкінці XVIII ст. королівщині належало близько 15 % доміній (складне об'єднання сіл, міст, фільварків, ключів, підприємств, роз'єднаних територіально і пов'язаних єдністю власності та влади магна­та). Фактично королівщиною володіли магнати (за умови сплати четвертої частини прибутків — кварти).

Основним земельним фондом володіла шляхта. За даними першого авст­рійського перепису (1773), в Галичині було 6450 фільварків, об'єднаних у 1900 доміній. З них близько 1500 доміній (5300 фільварків) належали шлях­ті, чисельність якої становила 19 тис. родин (95 тис. чоловік), або 3,6 % на­селення краю.

Справжніми власниками землі в Галичині і на Правобережжі були маг­нати Потоцькі, Любомирські, Яблоновські, Чарторийські, Понятовські, За-мойські, Сангушки, Тишкевичі, Жевуські, Браницькі, Осолінські, Радзивіл-ли, Стадницькі та ін. Дані за 1785 р. свідчать про те, що 40 магнатських сімей Галичини володіли близько 2800 фільварками, або більш як полови­ною приватних маєтків. У середині XVIII ст. близько 40 магнатських родин володіли 80 % території Правобережної України.

У Правобережній Україні лише незначній частині шляхти вдалося по­вернути колишні землі. Станом на 1785 р. шляхта-пани (260 сімей) воло­діли 1600 фільварками, шляхта односельна — 300, шляхта дрібнопомісна (900 сімей) — 600 фільварками.

Більшість шляхти (близько 12 тис. сімей) становила загородова і беззе­мельна шляхта — шляхта-голота. Це були нащадки староруських бояр, ві­льних поселенців, жителі шляхетських сіл, що здобули нобілітацію. Вони переважно «сиділи» на дрібних наділах землі або тільки в садибах — заго­родах, виконуючи чиншові повинності, дрібні послуги для власника землі.

У XVIII ст. на Тернопільщині, Прикарпатті було багато «бояр», вільних від повинностей, які поступово злилися з чиншовою шляхтою.

Більшість представників шляхти отримували маєтки на умовах васальної залежності, оренди, служили управителями, економами, адміністраторами, у воєнних загонах магнатів.

Великими землевласниками були духовні феодали. У Київському воє­водстві 8 монастирів володіли 74 селами. У Галичині монастирі, церкви ма­ли великі земельні володіння, проте більша частина їх належала римсько-католицькому духовенству. Греко-католицькі священики за матеріальним становищем майже не відрізнялися від селян і виконували службові обов'язки як різновид панщини.

Процес формування та розвитку земельної власності на західноукраїнських землях, як і на Правобережжі, визначався умовами іноземного поневолення (до 1772 р. Польщі, потім Австрії). Після загарбання цих земель Габсбурзькою монархією соціально-економічне становище їхнього населення не зазнало істотних змін. Як і до цього, панувала феодально-кріпосницька система з її відсталими виробничими відносинами. Взагалі у Закарпатській Україні земельна власність належала угорським, німець­ким, молдавським феодалам. Так, чверть усіх поселень Закарпаття (200 міст, 4 містечка) входила до Мукачево-Чинодієвської латифундії графа Шенборна. У другій половиш XVIII ст. у Закарпатті було понад 6 тис. родин шлях­ти. У Північній Буковині великими землевласниками були монастирі, бояри молдавського походження. Середні та дрібні землевласники мали українсь­ке походження.

Селянське землеволодіння мало свої особливості. В Галичині, наприклад, земля доміній поділялася на двірську (фільваркові поля) і селянського корис­тування. Залежні українські селяни не мали права спадкового володіння та розпорядження землею. Вони тільки «сиділи» на землі, маючи право осілості, й користувалися наділом доти, доки виконували примуси на користь двору. У спадок передавалися повинності, від виконання яких залежало користування землею. Селянські поселення входили до складу доміній як їх частина. Гро­мади існували не як економічна спільність, а як двірська.

У Придністровських районах зберігалося перемінне землекористування. Щороку селянським дворам надавалося стільки землі, скільки вони могли обробити, залежно від наявної робочої сили, худоби. У деяких районах Схі­дної Галичини, зокрема в Косівській волості, існувало закупне землекорис­тування. Закупний підданий мав право спадкового користування землею із твердо встановленими примусами.

На Правобережній Україні козацьке землеволодіння було знищене на­прикінці XVII-XVIІІ ст. До середини XVIII ст. селяни втратили право влас­ності на землю.

На території Брацлавського, південно-східної частини Подільського, Київського воєводств феодальна власність відновлювалася через організації слобід. Селяни на 4-6 років звільнялися від примусів, створювали своє гос­подарство. Оскільки це були переважно втікачі, феодали давали їм у позику хліб, худобу, знаряддя праці. Двірських земель не було, магнатське госпо­дарство складалося з промислів і промислових підприємств. Протягом 30-60-х років XVIII ст. скоротилися строки слобід, запанувала фільварково-0-х років XVIII ст. скоротилися строки слобід, запанувала фільварково-панщинна система господарства. Магнатські маєтки з переважанням доме-ніальних земель панували у Волинському, північно-західній частині По­дільського і Київському воєводствах. Протягом XVIII ст. вони поширилися по всьому Правобережжі.

Незначні земельні володіння належали містам. Львів продовжував воло­діти 13 тис. моргів землі на основі королівських грамот XIV-XV ст. Міщани міст користувалися землею з чиншовими примусами.

Основними групами селян за підданством були державні та приватні, що перебували у спадковій власності земельної шляхти. Так, у Галичині на кі­нець XVIII ст. державних селян було 22 %, а приватних — 78 % від загаль­ної кількості сімей.

Селянські господарства різнилися між собою і господарськими функція­ми у фільварково-панщинній системі.

Залежно від забезпеченості землею і робочою худобою кмети (рольники) поділялися на парових, поєдинкових і піших. У Галичині парові селяни за­звичай користувалися наділом у 16-24 моргів польової землі та 4-8 моргів сіножатей, мали три-чотири голови робочої худоби. Поєдинкові отримували в користування половинний наділ і працювали у фільварку з одним конем. Піші «сиділи» на чверті наділу, виконували ручні роботи. Більшість селян становили мало- та безземельні коморники, загородники, халупники, які не мали орної землі, користувалися городами і громадськими пасовищами. Комірники не мали ні землі, ні городу, жили або у своїх хатах, або у замож­ного селянина, були обов'язковою частиною господарства кметів на правах батраків. Пани примушували кметів мати коморників, які допомагали вико­нувати феодальні примуси. В другій половині XVII ст. майже третина се­лянських господарств була безземельною, повні наділи мали лише 2 % кме­тів. У середині XVIII ст. безземельних господарств було майже половина. За даними земельного кадастру 1786-1789 рр., у Галичині одна селянська ро­дина в середньому користувалася 16,42 морга землі.

Площі земель, що перебували в користуванні селянських господарств на Правобережжі, були різними. У Подільському воєводстві паровий наділ становив 7,5-13 десятин, єдинковий — 2,7-7,5, піший — 1,8-0,3 десятини. Були селяни, які володіли наділами в 15-25 десятин, 58 % селянських гос­подарств зовсім не мали землі. Середня забезпеченість селянських госпо­дарств робочою худобою була низькою — 1-2,5 голови. Так, у маєтках пів­денно-східного Правобережжя 67,3 % селянських господарств були безтягловими або однотягловими, 30,7 % мали по 2-3 воли і лише 2 % гос­подарств — від 4 до 17 волів.

Майже половина селян Закарпатської України володіла 1/4 і ще меншою частиною земельного наділу. Чисельність безземельних і безтяглових гос-

подарств (так званих желярів і піджелярів) зросла з 2/3 наприкінці XVII ст. до 80 % у середині XVIII ст. Один кінь припадав на 17, один віл — на 2 гос­подарства. Свиней було по одній голові на дві сім'ї, овець і кіз — по одній, _КОрів — менш як по одній на сім'ю. Втратило свої привілеї особисто вільне населення Закарпаття («лібертині») та Буковини («решезі»).

За майновим станом селянських господарств визначалися розміри фео­дальної ренти. В Галичині на кінець XVII ст. звичайна, дарова, шарваркова у королівщині панщина становила в середньому 78 днів на рік, у приватних маєтках — 133 дні. Одне селянське господарство обробляло 2 га двірської землі. До панщини належав гужовий примус (близько 14 днів, або 8 злотих). З усіх кріпосних примусів на відробіткову ренту припадало 68,2 %. Селяни сплачували грошовий чинш за користування пасовищами і лісами (26,6 %), данину зерном (осип) (1,7%), пряжею (2,2%), продуктами харчування (1,3 %), виконували роботу у дворі, відбували варту. Селяни королівщини постачали рекрутів і обробляли їх поля. Селяни церковних маєтків утриму­вали військові частини. Всі селяни платили державні податки — подимне, церковну десятину.

У карпатських районах кріпосне право існувало на основі так званого волоського права. Селяни були власниками рухомого майна, їх залежність виявлялась у вигляді чиншу, праці на промислових підприємствах своїх власників. Орної землі у селян часто не було, основним багатством вважалася худоба.  

На Правобережній Україні з утвердженням фільварково-панщинної системи в кінці 60-х років XVIII ст. панівною стала відробіткова рента. На Во­лині селяни із загальним наділом в 1/4-1/6 волоки відробляли 3-4 дні влітку і 2-3 дні взимку.

Розміри грошової ренти визначалися за тяглом. Для піших вона станови­ла 4, для тяглових — 6-18 злотих. Селяни, які мали 5-6 волів, платили 30-40 злотих. Отже, для аграрних відносин у західних і правобережних україн­ських землях другої половини XVII-XVIII ст. було характерним зростання та зміцнення феодальної власності на землю, її концентрація в руках магна­тів. Розвиток господарства відбувався на основі фільварково-панщинної системи, що на кінець 60-х років XVIII ст. поширилася по всій території. В західноукраїнських і правобережних північно-західних землях продовжува­ла панувати відробіткова рента. У північно-східних районах Правобережної України еволюція йшла від особистої свободи селян до слобід, грошової, відробіткової ренти, що свідчило про повторне закріпачення селян. Відбу­валося майнове розшарування селян, збільшення чисельності мало- та без­земельних, зміцнення заможних за рахунок оренди землі. Головна роль в організації виробництва перейшла від селянського до феодального госпо­дарства.

 

Сільське господарство продовжувало відігравати провідну роль в економічному житті України. На всій території України існувала дво- і трипільна системи рільництва з локально-територіальними варіантами. В районах Полісся, Волині, Ка­рпат застосовувалася підсічна система. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. на обробіток однієї десятини землі за трипільною системою витра­чалося 10, за підсічною — 70 днів.

Стало інтенсивнішим удобрення ґрунту. За Литовським статутом 1529 р., удобрені ґрунти коштували вдвічі дорожче за неудобрені. У Галичині в XVIII ст. було три види удобрення ґрунту: поправлення (внесення гіпсу, вапна), угноєння (внесення гною, приорювання зеленого добрива), обробі­ток ґрунту (підвищення його родючості за допомогою орних знарядь). Най­простішим способом підтримання родючості ґрунту було виділення орних площ під пасовища. На Бойківщині, Лемківщині, існувала практика, коли частину поля відводили під овес, а на другий рік на ній ви­пасали худобу. В Прикарпатті землю під пасовищами використовували один-два роки. У Карпатах практикувалося кошарування худоби, особливо овець. За трипільною системою ґрунт підживлювали раз на три роки під озимі культури.

Для підвищення родючості ґрунту використовували різні форми сівозмі­ни. На паровому полі висівали жито, яке замінювали ярими культурами, потім залишали для толокування. Після вівса земля виснажувалася і зарос­тала травою. З появою картоплі трипілля змінилося чотирипіллям або нере­гулярною паровою системою. У сівозміну вводили технічні культури. В маєтках великих землевласників почали запроваджувати багатопільну сис­тему.

Головним знаряддям обробітку землі залишався традиційний український плуг, у який впрягали по три-чотири пари волів, а у легкий німецький — чо­тирьох коней. Поряд з плугом на південному Поліссі й у Лісостепу застосо­вували безполозові, одно- та багатозубі (грабле- і бороноподібні) рала. Ни­ми орали м'який ґрунт або культивували його, впрягаючи одного-двох волів чи коней. Застосовували також двозубу соху. Вдосконалювались і мали ре­гіональну специфіку ручні знаряддя: мотики, сапи, заступи. Сіяли і збирали врожай вручну за допомогою традиційних знарядь — серпа, коси, грабель, вил, ціпа. Поширилася молотьба на відкритому току в полі за допомогою худоби. Із XVII ст. для очищення зерна почали застосовувати дерев'яні млинки. Дотримувалися чотириетапної сезонної оранки: 1) весняна під па­рові культури; 2) оранка чорного пару; 3) літня оранка толоки і обробіток стерні під озимі культури; 4) зяблева оранка. Внаслідок слабкої забезпече­ності тягловою силою більшість селян обробляла землю супрягою, об'єднуючи тягло кількох господарств.

Хліборобство в Україні було переважно зерновим. Як і раніше, культи­вували жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, горох. Встановилася стійка структура посівів. У Галичині посіви вівса становили 34 % посівів зернових, жита — 24 %, ячменю — 16 %, гречки — 12 %, пшениці — 9 %. Озимина займали 1/3 площі. У фільварках Правобережжя площі посівів жита станови­ли до 40 % посіяних зернових, вівса — 25-35, пшениці — 10-12, гречки — 12-13, ячменю — 9-12 %.

Збільшились посіви технічних культур: конопель, льону, тютюну.. У Східній Галичині тютюну виробляли понад 20 тис. ц за рік. З кінця XVIII ст. почали вирощувати картоплю й конюшину, розводити шовкопряд.

У Закарпатській Україні панівною залишалася двопільна система ріль­ництва. У гірських селах вирощували овес, жито, просо, у низинах — пше­ницю, озиме жито, ячмінь. З початку XVII ст. поширилася кукурудза, що стала основним харчовим продуктом, її культивували також у Покутті та на

півдні Поділля.

Врожайність зернових і технічних культур навіть за сприятливих умов була невисокою. Оскільки частину врожаю селяни віддавали як чинш, а ча­стину переробляли на горілку, зерна для споживання не вистачало, і це при­зводило до голодування селян, особливо в гірських районах. Крім зернових і технічних культур селяни вирощували різні городні культури: капусту, ріпу, гарбузи, часник, цибулю, баштанні, пастернак, хрін, петрушку. У фільварках магнатів з'явилися парники.

Сталися зрушення в садівництві. Збільшилися площі садів, з'явилися но­ві сорти плодових, почали застосовувати щеплення дерев. Сади були в кож­ному домі.

У Галичині овочів, фруктів вирощували мало. Однак зростало господар­ське значення тваринництва. Наявність худоби визначалася внутрішніми потребами господарств, площею орної землі, сіножатей. Чисельність худоби була значною. Це пояснювалося двома факторами: наявністю добрих пасо­вищ і великими запасами барди на ґуральнях. На заводах К. Розумовського у 1772 р. у чотирьох волостях налічувалося 5000 коней, 2300 волів, 3640 корів, близько 11,5 тис. овець.

У фільварках Правобережної України продукти тваринництва використо­вувалися здебільшого на потреби панського маєтку. В одному маєтку утриму­вали 30-90 і більше голів великої рогатої худоби, 20-70 свиней, 1500 овець. У Східній Галичині на 100 га сільськогосподарських угідь припадало 8 волів, 7 коней, 13-15 корів, 9 свиней, 13 овець. У фільварках почало розвиватися молочарське господарство.

Важливе місце в господарському житті посідало вівчарство. На розве­денні овець спеціалізувалося багато сіл західноукраїнських земель. Овече молоко переробляли в селах або у так називаних шалашах, якщо пасовища були далеко від сіл. Шалаші — це виробнича ланка і форма кооперації селян. На село припадало 2-3 шалаші, кожен з яких опо­датковувався. У селах і містах були «мирские стада», для яких відводилися пасовища.

Протягом XVIII ст., особливо у другій половині, поглибилася спеціалі­зація сільськогосподарського виробництва. На Волині більше вирощували озимої пшениці (до 30 %). Для Галичини був характерним гречано-вівсяний напрям. Землі між Дністром і Прутом були головними районами посівів тютюну. В лісостепових і лі­сових районах розводили переважно волів, у степових — коней. Поряд із хліборобством і тваринництвом дедалі більшу роль відігравали сільськогос­подарські промисли — бджільництво, рибальство, мисливство. Для сільсь­кого господарства другої половини XVII-XVIII ст. характерним було зрос­тання його товаризації. Значна частина зерна реалізовувалася на внутрішньому ринку для харчування міського населення і виробництва горілки, ре­шта — експортувалася.

Найбільш прибутковими галузями були млинарство та ґуральництво. Річний при­буток з двох водяних млинів військового товариша Т. Свічки в 1767 р. ста­новив 398 пудів борошна та 71 пуд пшона. В середині XVIII ст. (1749 р.) у маєтках старшини налічувалося 1522 казани, 19 винокурень Кочубеїв дава­ли понад 27 тис. відер, а 14 винокурень П. Рум'янцева — 13,2 тис. відер го­рілки на рік.

У карпатських районах за нестачі орної землі основу господарства домі-ній становило промислове виробництво (металургія та добування солі). То­варний характер селянських господарств обмежувало розширення фільвар­ково-панщинної системи. Оскільки для забезпечення сім'ї хлібом потрібно було мати наділ у 10 моргів (1/3 волоки), більшість селянських господарств не могла виходити на ринок із своєю продукцією. У ринкових відносинах брали участь чиншові господарства, ті, що мали не менш як двох волів, орен­дарі землі у магнатів, селяни, які займалися ремеслом, торгівлею, чумаць­ким промислом.

Негативно впливала на розвиток селянського господарства система орен­дних і посесійних відносин. Орендарі та посесори примусово купували у селян хліб, худобу за заниженими цінами, захоплювали майно, вимагали додаткових повинностей. У магнатському господарстві ця система відігра­вала роль лихварського капіталу.

Під впливом товаризації сільського господарства у XVIII ст. в українсь­кому селі широко застосовувалася праця наймитів. Існували такі форми найму, як вільний, бальний, примусовий. Людей примушували орати поле, молотити, косити сіно, копати стави, будувати. Запрошували також фахівців із садівництва, тваринництва, пасічників, для роботи на промислових під­приємствах.

Стосунки між господарем і наймитом регламентувалися звичаєвим пра­вом. Якщо наймит порушував угоду і кидав роботу до закінчення обумов­леного строку, то гроші йому не сплачувалися за весь договірний час робо­ти. Коли ж господар розривав угоду, то сам платив наймитові за всю домовлену роботу.

У Галичині та на Правобережжі в кожному фільварку працювали до де­сяти постійних найманих «паробків». Поширилося челядництво — праця у дворі феодала замість панщини без норми. Поступово вона перетворилася на різновид примусового найму за оплату натурою і грошима. Платили у XVIII ст. за день 12-20 грошей. Постійним явищем став кабальний найм. Селяни купували в борг у шляхти хліб, волів, корів. При цьому укладався договір, і селяни відробляли борг, працюючи на феодала. У другій половині XVIII ст. за вільним наймом працювали чиншові селяни Брацлавського, пів­денно-східної частини Подільського і Київського воєводств.

Бідні селяни часто відходили на заробітки, заможні займалися підприєм­ництвом (промислами, зокрема чумацьким).

Отже, в сільському господарстві Правобережної та Західної України відбувалися певні зрушення. Характерною рисою господарства ма­гнатів цього регіону було підпри­ємництво, використання найманої праці. Магнати вкладали значні кошти в організацію виробництва. Товарно-грошові відносини сприяли майновій диференціації людей. Заможні зміцнювали зв'язки з ринком, реалізуючи продукцію свого господарства, промислової та торговельної діяльності, застосовували працю наймитів. Мало- та безземельні селяни формували ринок праці.