2. Зрушення в промисловому виробництві
Велику роль у господарському житті України відігравала промисловість, у тому числі хатня, якою селяни і козаки займалися у вільний від заняття землеробством час, виготовляючи насамперед вироби побутового призначення. Феодально залежне селянство сплачувало натуральну ренту пряжею, полотном, сукном та ін. Відбувався подальший розвиток міського і сільського ремесла, що в умовах товарно-грошових відносин з роботи на замовлення переросло у дрібне товарне виробництво. На його основі формувалось і утверджувалося мануфактурне виробництво.
Важливим показником розвитку ремесла у містах була кількість ремісників, їх професій. За даними австрійського перепису 1773 р., у Галичині налічувалося майже 60 тис. ремісників і торговців. У Закарпатті 1715 р. було 119 ремісників (0,46 % мешканців міста), а в 1780 р. тільки в Ужгороді їх було 226.
Технічний прогрес сприяв удосконаленню міського ремесла, виникли нові галузі виробництва. Якщо у першій половині XVII ст. у містах України налічувалося понад 270 ремісничих спеціальностей, то наприкінці XVIII ст. кількість їх зросла до 300. Окремі міста стали центрами ремісничого навчання.
Найпоширенішими міськими ремеслами були кравецтво, шевство, ткацтво, сукноробство, ковальство, зброярство, ювелірна справа, бондарство, гончарство, кушнірство, цегельництво, теслярство, виробництво пороху, суднобудування. В окрему галузь виділилося виготовлення продуктів харчування і напоїв. Існували численні загони фірманів і сплавщиків, які перевозили товари гужовим і водним транспортом. Поглибилася спеціалізація ремесел. Існувало 34 спеціальності з деревообробки, 22 — будівельної справи, 17 — виробництва одягу, 25 — харчової і винокурної промисловості. Ремісники застосовували передові для того часу технології виробництва, що ставило їх вироби в один ряд із кращими зразками західноєвропейського ремесла.
Тривав процес створення цехів. Типовим явищем стало об'єднання в одному цеху ремісників різного фаху. За царською грамотою 1660 р. усі київські ремісники (понад 30спеціальностей) належали до чотирьох цехів. У 1762 р. у Києві було 12 цехів.
У ході Національно-визвольної революції українські ремісники завоювали право вступати у будь-який цех і займатись усіма видами ремесла. На Лівобережній Україні та на Слобожанщині козацька і російська адміністрації активно втручалися в справи цехів: підтверджували привілеї, давали дозвіл на відкриття нових, визначали їх права і статус ремісників. У Правобережній та Західній Україні діяльність цехів контролювалася з питань прибутків на користь власників міст.
Протягом другої половини XVII-XVIII ст. зростала товарність ремесла, прискорився процес майнової диференціації. Багаті ремісники дедалі часті-
ше нехтували цеховим статутом, збільшуючи чисельність підмайстрів і учнів. Стала звичайною практика використання наймитів, кількість яких у майстерні становила 10—15 чоловік. На їх становище переходили підмайстри й учні. Цехи втратили можливість ефективно регулювати виробництво. Протягом XVIII ст. на західних і правобережних землях кількість цехів зменшувалася порівняно з кількістю у першій половині XVII ст. Так, у Львові діяло лише 13 цехів, а в інших містах — по 6—9.
Постанови австрійського уряду 70-80-х років XVIII ст. обмежили вплив цехів, полегшили вступ до них ремісників, ліквідували регламентацію щодо виготовлення продукції, кількості учнів і підмайстрів, звільнили усіх членів від особистої залежності від пана. Ці постанови надавали пільги купцям і ремісникам незалежно від віросповідання, підпорядковували цехи державній владі. Одночасно тривало онімеччення західноукраїнських міст. Прибулі ремісники отримували міське право, звільнялися на 10 років від усіх податків, а їхні сини — від військової повинності.
Дальшого поширення в цей час набули сільські ремесла та промисли, які дедалі більше відокремлювалися від землеробства та інших галузей сільськогосподарського виробництва.
Правобережні та західноукраїнські міста після значних руйнувань під час воєнних дій другої половини XVII — початку XVIII ст. відроджувалися повільно. Зменшилося значення Кам'янця-Подільського, Брацлава, Луцька, Володимира-Волинського, Кременця, зросло значення Білої Церкви, Черкас, Вінниці, Сатанова, Могилева, Бродів, Самбора.
Під час Національно-визвольної революції українського народу у стано-, вищі міст і міщан сталися важливі зміни. Міста з Магдебурзьким правом V зберігали свої привілеї. У Східній Галичині 90-94 % міст належали магнатам, шляхті, духівництву. Міста королівщини становили 6-10 % усіх міст. Тільки Львів мав права вільного міста. Приватновласницькими і королівськими були міста Правобережжя. У містах із Магдебурзьким правом зберігалися юридики. Значну частину (30-40 %) жителів міст становили міщани, що займалися ремеслом і торгівлею. Міщани були складовою частиною доміній і так само, як селяни, виконували всі феодальні повинності. Єдиним привілеєм, яким вони користувалися, було право ярмаркової торгівлі.
Процес формування промислово-торговельного населення йшов повільно. У Галичині та на Правобережжі значна частина його була іноземного походження, що пояснювалося несприятливими для українців політичними та соціальними умовами феодально-шляхетської Речі Посполитої. Одночасно міста були центрами ремесла і торгівлі, важливим фактором розвитку товарного виробництва.
Розвиток дрібного виробництва у містах і селах сприяв виникненню мануфактур — підприємств, заснованих на ремісничій техніці, поділі праці, вільнонайманій робочій силі. Мануфактурна стадія промисловості історично передувала великому машинному виробництву. Існували два типи мануфактур — розсіяна (децентралізована) та централізована. Розсіяна мануфактура ґрунтувалася на сільських промислах і дрібному ремеслі. Робітники у ній, незважаючи на свою просторову відособленість, були пов'язані поділом праці: одні робили із сировини напівфабрикат, інші доводили його до необхідної кондиції. Централізована мануфактура характеризувалася територіальною єдністю виробництва.
Початок мануфактурного періоду в Україні в історико-економічній літературі датується по-різному, від XVI ст. до другої половини XVIII ст. Найбільш переконливою є думка, що мануфактурне виробництво в Україні пройшло дві стадії — нижчу, яка характеризувалася розвитком початкових форм мануфактур, і вищу, коли почали панувати великі централізовані мануфактури.
Початкові форми мануфактури — це переважно дрібні підприємства, в яких поділ праці у процесі виробництва відігравав уже значну роль, панувала ручна ремісницька техніка, а в деяких галузях почалася механізація виробничих процесів. Такі мануфактури були попередниками розвинених мануфактур, перехідною формою від дрібного товарного виробництва до мануфактурного. Поява їх у найважливіших галузях промисловості свідчила про початок мануфактурного періоду.
У Західній та Правобережній Україні мануфактури створювалися в 70-х роках XVIII ст.
Мануфактури створювалися двома шляхами: дрібні підприємства перетворювалися на великі самостійні виробництва, майстерні підпорядковувалися торговому капіталу, який активно проникав у виробництво.
Особливо сприятливим середовищем для виникнення мануфактурного виробництва були міські та сільські промисли. Вони не обмежувалися цеховими майстернями, тому були більш придатними для впровадження нових механічних процесів, прогресивних форм організації виробництва і праці. Важливе значення мало те, що в XVI — першій половині XVII ст. власниками промислів були представники всіх прошарків населення України (купці, шляхта, міщани, козаки, селяни). Найбільшими з економічного та воєнно-стратегічного боку промислами володіла держава. Це зумовило широке використання найманої праці. Однак в умовах фільварково-панщинної системи шляхта почала запроваджувати мануфактурне виробництво, використовуючи не тільки найману, а й кріпацьку працю. Отже, в Україні виникали як капіталістичні, так і кріпосні та змішані мануфактури. Формувалися кадри постійних робітників, які жили коштом заробітків у промисловості.
Збереження кріпацтва на західноукраїнських і правобережних землях після Національно-визвольної революції в умовах зростання товаризації феодального господарства створили умови для подальшого розвитку виробництва на основі примусової кріпацької праці селян у формі феодальних (вотчинних) і посесійних мануфактур. Останні утворювалися як казенні, а потім передавалися в посесію (умовне спадкове користування) приватним особам чи одразу виникали як посесійні. На них працювали або приписні державні селяни, або куплені селяни спеціально для роботи на підприємствах. Частина поміщицьких мануфактур передавалася в оренду.
Більшість учених вважає, що кріпосницькі мануфактури були своєрідним явищем, специфічною формою товарного виробництва, яке, розвиваючись у рамках феодалізму, широко використовувало натуральні ресурси маєтків і ґрунтувалося на праці кріпаків. Технічною передумовою для зародження мануфактур в Україні було широке використання водяного колеса, що знаменувало перехід від дрібного ручного виробництва до механізованого. Наприкінці XVIII ст. на території Східної Галичини налічувалось 5117 водяних млинів. Значна частина їх були великими підприємствами мануфактурного типу з кількома відділеннями: борошномельним, крупорушним (очищення і подрібнення круп), сукноваляльним, лісопильним (тартаки). Коштував такий млин 3 тис. золотих. Обслуговували млини наймані селяни.
Розвивалося винокуріння (ґуральництво, броварництво, медоваріння). Сировиною для виготовлення горілки і пива були жито, ячмінь, гречка, овес, пшениця. Дрібні ґуральні та пивоварні діяли в кожному фільварку, маєтку, селі України. Винокуріння давало прибуток, у 2-4 рази більший, ніж продаж хліба. Наприкінці XVIII ст. налічувалося понад 10 тис. ґуралень. У правобережних і західноукраїнських землях право пропінації (виробництво і торгівля алкогольними напоями) належало лише шляхті.
У XVIII ст. більшість винокурень мала дрібнотоварний характер. Певна їх частина за розмірами і обладнанням належала до початкових форм мануфактур. Це були великі винокурні (гожельні), їх обслуговували близько 14 осіб.
Винокуріння мало високий ступінь товарності. Купували сировину, паливо, обладнання, продавали продукцію — в шинках уроздріб, збували оптом. Обсяги виробництва були досить значними.
В останній чверті XVIII ст. з'явилися перші доменні мануфактури. Одно-ступінчастий сиродутний спосіб виробництва був замінений двоступінчастим, за якого в доменній печі виплавляли чавун, а потім у кричній печі переплавляли його на сталь. На цих підприємствах працювало до 100 робітників. Першими доменними мануфактурами були Високошчанська, Кропивенська, Городоцька у Правобережній Україні. Доменні мануфактури діяли в селах Мізуні й Демні Стрийського, Смільній Самбірського, Руді Ромажнецькій Жовківського округів Східної Галичини, в Чинадієві й Кобилецькій Поляні
в Закарпатті.
Продовжували розвиватися паперове виробництво та книгодрукування. Обладнання, кількість найманих робітників, праця на ринок у друкарнях свідчили, що вони були мануфактурами. Зокрема, дві таких пересувні друкарні у XVIII ст. працювали на Волині.
Зароджувалися і розвивалися нові форми виробництва у ткацтві. Центрами його в Західній Україні були Львів, Броди, на території Волині — Луцьк, Кременець, Володимир. Технічними засобами були ткацький верстат і фолюші (терки, що труть сукно), ручні або при млинах. Виробництво було організоване за формою децентралізованої мануфактури. Протягом XVII-XVIII ст. поглибилася спеціалізація, удосконалилися знаряддя праці й технологія ткацтва. Продукція йшла на ринок. Замовником сукна було Військо Запорізьке.
Розвивалися лісові промисли: виробництво смоли, дьогтю, лісопильні. Найпоширенішим було виробництво поташу, що пояснювалося великим попитом на нього на внутрішньому і особливо на західноєвропейському ринках, оскільки його використовували у виробництві скла, мила, для фарбування тканин.
Підприємствами мануфактурного типу були солеварні. Соляні промисли розвивалися в Прикарпатті — Перемишлянському, Дрогобицькому, Коломийському староствах Руського воєводства. Володіли ними держава, феодали, городяни і селяни. Із зростанням феодальної залежності селян їм заборонялося виробляти сіль.
Виробництво солі в 1773 р. становило у Прикарпатті 50-100 тис. т, у районі Солотвино в Закарпатті — близько 30 тис. т на рік. На жупах був досить розвинений поділ праці. Тут працювали рудокопи, «жабні» робітники, які добували сіль, «ратні» люди, що піднімали її з кліток, варники, лопатники, рубачі, пакувальники, бондарі, муляри, в'язальники. На кваліфікованих роботах переважала наймана праця, на допоміжних — праця кріпосних селян.
Початковою формою мануфактури були виробництво гармат і дзвонів, а також підприємства для карбування монет. У XVII ст. у Львові було засновано велику монетарню з чітким поділом праці, що розміщувалася у шести великих майстернях.
Значного поширення набули шкіряний і гончарний промисли, суднобудування, виробництво будівельних матеріалів.
Таким чином, наявність підприємств із застосуванням технічних засобів, зокрема гідравлічного двигуна у вигляді водяного колеса, з початковим або виразним поділом праці та застосуванням найманої праці, значною товарністю продукції свідчила про те, що в Україні створювалися початкові форми мануфактур. У західних і правобережних землях усі галузі промисловості належали шляхті та магнатам. Проте значна частина підприємств перебувала на оренді, в них експлуатувалася наймана праця, сировину закуповували, а готову продукцію реалізовували на ринку.
Отже, розвиток мануфактурного виробництва в XVI-XVIII ст. підготував умови для поширення великих централізованих мануфактур.
Приписною мануфактурою була Києво-Межигірська фаянсова фабрика, побудована на території колишнього Межигірського Спасо-Преображенського монастиря (1798 р.). На ній виготовляли чайний і столовий посуд, скульптурні вироби.
Розпочалося мануфактурне виробництво зброї.
У західних і правобережних українських землях великі мануфактури виникли в другій половині XVIII ст., зокрема, у 70-х роках у текстильній промисловості. Відома суконна мануфактура графа Потоцького у м. Тульчині на Брацлавщині, на якій працювали як кріпаки, так і вільнонаймані робітники, всього більш як 20 чоловік. Вона мала 95 верстатів, виробляла 5 тис. аршинів сукна за рік.
У місті Корці на Волині на суконній мануфактурі Чарторийського працювало майже 140 робітників. Тут виробляли 10 тис. аршинів сукна щороку. На полотняній мануфактурі в Немирові було зайнято близько 300 робітників.
У Галичині в 60-70-х роках XVIII ст. діяла суконна мануфактура в Залі-щиках у королівському маєтку, на якій працювали селяни-кріпаки та 18 су-княрів-німців. Існувала полотняна мануфактура в місті Мукачеве в Закарпатті. Спроби швейцарських власників заснувати бавовняно-прядильну, а пізніше й шовкову фабрику в Бродах були невдалими.
Наприкінці XVIII ст. на Правобережному Поліссі виникли великі металургійні мануфактури — Високопіщанська, Кропивнянська, Чижівська, Го-родеська, в Закарпатті — у селах Кобилецька Поляна і Тур'я-Ромети.
У 1778 р. у Винниках під Львовом була заснована державна тютюнова мануфактура, де працювали близько 800 найманих робітників. Виникли також фаянсова мануфактура у Глинську (біля Львова), два лікеро-горілчаних заводи у Львові з 10-20 найманими робітниками. Великим солевидобувним підприємством була солеварня у селі Стара Сіль у Прикарпатті.
Із загарбанням західних земель України Австрією почалася монополізація державою окремих галузей промисловості. Так, у 1774 р. створено «Австрійську державну соляну монополію». Поширилася тютюнова монополія. Вирощувати, переробляти і торгувати тютюном мала право тільки держава. Значними були позиції держави у залізодобувній промисловості.
Отже, протягом другої половини ХУІІ-ХУШ ст. в промисловості Правобережної та Західної України відбулися великі прогресивні перетворення. На зміну цеховому виробництву прийшла мануфактура, яка зародилася ще у XVI ст. У XVIII ст. розпочався період розквіту мануфактурного виробництва. На відміну від Західної Європи, де існувала одна форма мануфактур — на основі вільнонайманої праці, в Україні в умовах панування панщинно-кріпосницької системи господарства працювали мануфактури, що ґрунтувалися не лише на вільнонайманій, а й на кріпосницькій праці (вотчинні, посесійні, казенні). Кріпосна мануфактура була специфічною формою товарного виробництва, що здійснювалося на феодальній основі. Викликана до життя розвитком товарно-грошових відносин, вона сприяла розкладу феодалізму.
3.Формування внутрішнього та зовнішнього ринку
Певне піднесення сільського господарства, ремесла і промисловості правобережних та західноукраїнських земель і України взагалі у другій половині ХУП-ХУПІ ст. сприяло зміцненню економічних зв'язків та розвитку торгівлі, основними формами якої були торги, базари, ярмарки. Так, на кінець XVIII ст. на території Східної Галичини та Північної Буковини щороку відбувалося майже 5000 торгів. Понад 70 ярмарків щорічно збиралося на Закарпатті.
Дальше поглиблення поділу праці між містом і селом, елементи спеціалізації в промисловості й частково землеробстві сприяли зміцненню економічних зв'язків між окремими господарськими районами України. Поступово утворився своєрідний торговельний ланцюг, що сполучав Лівобережжя, Слобожанщину, Правобережжя, Західну Україну. Через розгалужену систему ярмарків, торгів і базарів товари розходилися по всій території українських земедь,незважаючи на різні перешкоди: державні кордони, економічну політику урядів, природні рубежі, митниці тощо. Торгівля не визнавала політичної розчленованості України, а це свідчило про економічну спільність українського населення.
Вплив розвитку торгівлі й місцевих ринків на формування цієї спільності відчувався в різних регіонах неоднаково і мав свої особливості. На Правобережжі товарне виробництво активізувалосьприблизно з кінця XVIII ст.. Значно повільніше розвивалися товарно-грошові відносини на Західній Україні. Це зумовлювалося цілим рядом як об'єктивних, так і суб'єктивних причин (іноземне панування, високий рівень натурального господарства і кріпосницьких відносин, віддаленість від центральних районів тощо). На Правобережній Україні головною перешкодою на шляху формування загального внутрішнього ринку стали поширення відробіткової ренти і великі привілеї феодалів у торгівлі (зокрема, право землевласників обмежувати, а то й цілком забороняти селянську торгівлю). Продаж товарів у маєтках обмежувався також монопольним правом магнатів на збирання мита. На розвиток внутрішньої торгівлі негативно впливали свавілля польських магнатів і шляхти, які нерідко грабували та вбивали українських і російських купців. Не кращі умови для формування місцевого ринку існували й на західноукраїнських землях. Ще з другої половини XVII ст. розвиткові міст і торгівлі в цьому регіоні перешкоджали монополія на експорт зерна, худоби тощо, державна митна політика, необмежене право землевласників на продаж-купівлю продукції сільського господарства, збільшення торговельних податків та ін. Проте, незважаючи на всі ці труднощі, торговельні зв'язки між окремими економічними районами західноукраїнських земель з Лівобережжям, Слобожанщиною, Правобережжям, Південною Україною поступово зміцнювалися.
Зрозуміло, що «серцем» української торгівлі, як і загальноєвропейської, були міста. Саме в них спостерігався иайінтенсивніший обіг товарів. Торгівля помітно впливала на економічне та громадське життя міст. Велику об'єднуючу роль у становленні економічної української спільності відігравали окремі торгові осередки, які поступово перетворювалися на центри обласних ринків. У зв'язку з цим господарське життя населених пунктів дедалі тісніше взаємозв'язувалося.
Наприклад, у розвитку економічних зв'язків між східними і західними українськими землями одним із вузлових пунктів залишався Львів. Так звані «угорські товари», що в другій половині XУII —у ХУІІІ ст. досягали 50% загального імпорту міста, значною мірою постачало Закарпаття. А зі Львова через українські міста вони розходилися по всій Україні. Галичина одержувала з Поділля хліб. У досліджуваний період помітно зміцнилися торговельні зв'язки між Дрогобичем, Сколем, Перемишлем та іншими прикарпатськими містами.
Велику роль у розвитку торгівлі й місцевих ринків відігравали шляхи. Від середини XVII до кінця XVIII ст. виникло багато нових торгових шляхів.
Транзитний шлях, який сполучав Угорщину та інші європейські країни з Галичиною, Правобережною Україною і Росією, проходив через Закарпаття. В 1784 р., коли спеціальна комісія в Пряшеві розробляла план іншого напряму шляху, управління Ужанського комітату категорично висловилося проти цього проекту, доводячи, що стара дорога (Ужгород — Ставне — Ужокський перевал) краща і вигідніша для торгівлі. Західноукраїнські ж землі сполучалися з Росією та Україною двома головними шляхами: Північним (Львів — Кам'янець-Литовський — Шерешів — Новий Двір — Рожани — Слоним — Молчадь — Циринь — Мир — Койданів — Мінськ — Смолевичі— Борисів — Не-чу — Бобр — Толичин — Коханове — Орша — Смоленськ — Москва) та Південним (Львів — Глиняни — Золочів— Вишневець — Ямпіль — Ляхівці — Заслав — Полоине — Житомир — Коростишів — Білгородка — Київ).
Роз'їжджаючи торговими шляхами і збуваючи різноманітну продукцію, купці, міщани, селяни знайомилися з географією та економікою сусідніх країв, потребами місцевого ринку. Ширячись, спілкування в галузі торгівлі дедалі більше,об'єднувало людей, виробляло в них спільні інтереси і зацікавленість
Незважаючи на складні політичні умови (зокрема, на ворожу політику з цього питання уряду Речі Посполитої), Правобережна Україна дедалі глибше втягувалась у всеросійський ринок. Російські купці відвідували великі ярмарки в Бердичеві, Дубні, Могилеві-Подільському, Білій Церкві, Вінниці, Богуславі. Одночасно різноманітна сільськогосподарська продукція та промислові вироби з поміщицьких маєтків Правобережжя надходили в Росію. Феодали Правобережжя переорієнтувалися на чорноморські порти, які відкривали прямий вихід на західноєвропейські та інші закордонні ринки. Відповідно занепадала роль деяких старих торгових центрів і частково шляхів (наприклад, через Гданськ). Протягом XVIII ст. в економіці краю розвивався чумацький промисел, яким займалися переважно селяни. Вони, по суті, монополізували доставку з Криму та продаж по всій Україні й далеко за її межами риби та солі.
Новий етап економічного зближення українського й російського народів розпочався у 80—90-х роках XVIII ст.— напередодні та в період включення Правобережної України до складу Росії. Саме в цей час інтенсифікувалася торгівля населення Правобережжя з Москвою, Петербургом, Калугою, Переяслав-Залеським, Курському Архангельськом та іншими російськими містами. На території- регіону поширилася російська монета.
Певна кількість російських товарів збувалася й на території західноукраїнських земель. Купці з Росії продавали на місцевих торгах і ярмарках (як правило, оптом) різні вироби. Потім скупники розвозили їх по дрібних базарах у поміщицьких і казенних містах, містечках і селах. При цьому роздрібна ціна на сільськогосподарську й промислову продукцію набагато зростала. Чимало російських товарів потрапляли на Волинь, Поділля й Галичину через харківські, роменські, київські, бердичівські ярмарки. Західноукраїнські міста мали торговельні зв'язки насамперед із Москвою, Києвом, Ніжином, Путивлем, Севськом. Зокрема, на Північну Буковину з Росії, крім традиційної продукції тваринництва і хліба, привозилася солона риба, заячі, козячі шкіри, смущки, ікра та ін. Вони збувалися на північнобуковинських ярмарках і торгах, а також вивозилися в інші провінції Австрії. Росія ж у свою чергу одержувала із Західної України текстильні й металеві вироби, предмети міського ремесла і селянського промислу, хутра, смушки, овчини, юхту, папір тощо. Вивіз здійснювався через митниці на кордонах між Польською та Російською державами у Васильківську, Стайківську, Сорокашитську, Кам'янську і т. д.
Наприкінці XVIII ст. зростає роль Дністра в економіці Західної України, де існували два основні сухопутні шляхи для експорту та імпорту у зв'язках з Росією: північний і південний. Перший ішов зі Львова' через Мінськ до Смоленська і далі до Москви, другий — зі Львова через Житомир, Корости-шів і Київ до Москви.
Висновки
Отже, в ході дослідження за темою «Господарство Правобережної та Західної України у другій половині ХУІІ-ХУІІІ століття» було проаналізовано особливості земельних відносин, ведення сільського господарства, розвиток ремісництва та мануфактурного виробництва, формування внутрішнього та зовнішнього ринку даного регіону. За результатами дослідження можна зробити наступні висновки.
У другій половині ХУІІ-ХУІІІ ст. на Правобережній та Західній Україні відбувались помітні зрушення в сільському господарстві та аграрних відносинах, у промисловому виробництві, торгівлі. Всі ці зміни свідчили, про визрівання в надрах натурального господарства елементів капіталістичного укладу. Поступово вони проникали у галузі феодального виробництва, дедалі сильніше визначали структуру економічної спільності українців. Але належність українстких земель до складу іноземних держав, підпорядкування української економіки їхньому впливові та владі суттєво гальмувало й деформували поступальниу розвиток.
Використана література
1. Економічна історія України. / Б.Д. Лановик, М.В. Лазарович,
Р.М. Матейко, З.М. Матисякевич. За заг. ред. Б.Д. Лановика.
– К.: Видавничий дім «Юридична книга», 2004. - 456с.
2. Економічна історія України. / Уперенко М.О., Кузнєцов Е.А.,
Парієнко Г.К., Коломійчук Т.Х., Петришина Л.В., Мамонова В.О.
- Х.: ТОВ «Одісей», 2004. – 496с.
3. Історія України. /За ред. Зайцева Ю.А. – Львів: Світ, 2000. – 463с.
4. Історія України. /За ред. Г.Д. Темка, Л.С. Тупчієнка.
– К.: Видавничий центр «Академія», 2002. – 480 с.
5. Лановик Б.Д. та ін. Економічна історія України і світу.
– К.: Видавничий дім «Юридична книга», 1999. – 472с.
6. Леоненко П.М., Юхименко П.І. Економічна історія України.
- К.: Знання-Прес, 2004. – 499с.
7. Нікула О.І. Економічна історія України і світу.
– Львів: Львівський банківський інститут НБУ, 2001. – 220с.
... і права України. Інші українські землі мали дещо відмінний державно-адміністративний устрій. На Правобережній Україні органічно переплітались адміністративні устрої Речі Посполитої та Української козацької держави. Протягом другої половини XVII ст. поміж ними точилася безперервна боротьба. Пол-ково-сотенний адміністративний устрій існував на території до р. Случ, куди стабільно поширювалася влада ...
... тютюн. Важливе значення набуло тваринництво, особливо племінне конярство та вівчарство. Зростання великого феодального землеволодіння супроводжувалося масовим наступом на землі козацтва і селянства. Особливо постраждали ці верстви в другій половині XVIIІ ст., коли офіційно в центрі і на місцях перестали визнавати „займанщину” юридичною підставою для володіння земельними угіддями. У другій ...
... удару режиму в Польщі, розхитав феодально-кріпосницьку систему, стримав посилення соціального й національного гноблення, мав значний вплив на піднесення антифеодальної боротьби по всій Україні. 4. Західноукраїнські землі під чужоземним ярмом На Галичині, Холмщині і Волині уже незабаром після Хмельниччині встановилося польське панування. За часу Руїни Галичина жила окремим життям від інших ...
... в 1655 p. y війну з Річчю Посполитою Швеції, що, в свою чергу, призвело до загострення російсько-шведських суперечностей і спалаху в 1656 р. воєнних дій між Росією і Швецією та російсько-польського зближення. Висновки Переяславська рада і входження України до складу Росії безумовно було визначальною подією в історії України. Не тому, що український народ, нарешті, "возз’єднався" з кимось, а ...
0 комментариев