Педагогічна майстерність

5. Педагогічна майстерність

Професіоналізм людини у будь-якій сфері діяльності багато в чому залежить від рівня сформованості майстерності. Цей чинник важливий передусім у педагогічній діяльності. К.Д. Ушинський писав: "Усяка практична діяльність, що прагне задовольнити вищі моральні і взагалі духовні потреби людини, тобто ті потреби, які належать виключно людині і становлять виключні риси її природи, це вже мистецтво. У цьому розумінні педагогіка буде, звичайно, першим, вищим з мистецтв, бо вона прагне задовольнити найбільшу з потреб людини й людства — їхнє прагнення до вдосконалень у самій людській природі: не до враження довершеності на полотні або в мармурі, а до вдосконалення самої природи людини — її душі й тіла; а вічно передуючий ідеал цього мистецтва є довершена людина" [14:с.145.]^.

Педагогічна майстерність тісно переплітається із поняттям "педагогічне мистецтво". Помилково бачити лише у прямій ієрархічній залежності цих понять педагогічне мистецтво — найвищий етап прояву майстерності. Насправді зв'язок між ними не прямолінійний, а діалектично зумовлений. Важливо заглибитись в етимологічну сутність цих понять.

У тлумачному словнику В. Даля знаходимо таке пояснення слова "мистецтво": "Искусный, относящийся к искусу, опыту, испытанию, искусившийся, дошедший до умения или знания многим опытом; хитро, мудрено, замысловато сделанный, мастерски сработанный, с умением и с расчетом устроенный".

Українська енциклопедія дає таке визначення поняття "мистецтво": "Мистецтво — одна із форм суспільної свідомості, складова частина духовної культури людства, специфічний рід практично-духовного освоєння світу. Мистецтво відносять до всіх форм практичної діяльності, коли вона здійснюється вміло, майстерно, вправно не лише в технологічному, але й в естетичному сенсі".

Важливо зазначити, що мистецтво характерне для будь-якої форми практичної діяльності, передусім для педагогічної.

Майстерність — це високе мистецтво, довершене уміння в певній галузі.

Як бачимо, поняття мистецтва і майстерності тісно переплітаються, взаємозумовлені. Мистецтво може виявлятися через майстерність, а в майстерності у свою чергу проглядаються певні елементи вправної діяльності.

Мистецтво пов'язане передусім з творчим проявом особистості, який ґрунтується на емоційній сфері діяльності та спрямований на пробудження та формування емоційних почуттів. З цього приводу К.Д. Ушинський писав: "Наука лише вивчає те, що існує або існувало, а мистецтво прагне творити те, чого ще немає, і перед ним у майбутньому майорить мета й ідеал його творчості" [14:с.147]^..

Педагогічна майстерність — це досконале, творче виконання педагогом-вихователем своїх професійних функцій на рівні мистецтва, результатом чого є створення оптимальних соціально-психологічних умов для становлення особистості вихованця, забезпечення високого рівня її інтелектуального і морально-духовного розвитку.

Педагогічну майстерність не можна пов'язувати з якимось особливим даром, ототожнювати з вродженими якостями. Адже якості не передаються за спадковістю. Людина через генно-хромосомну структуру отримує лише задатки, генотипні утворення, які є передумовою розвитку і формування певних якостей. До того ж педагогічна професія є масовою, і тут не можна покладатися на талант окремих індивідуальностей. Тому мав рацію A.C. Макаренко, коли писав: «Майстерність вихователя не є якимось особливим мистецтвом, що вимагає таланту, але це спеціальність, якої треба навчитись, як треба навчити лікаря його майстерності, як треба навчити музиканта» [7:с.240].

Педагогічна майстерність включає низку структурних компонентів: морально-духовні вартості; професійні знання, соціально-педагогічні якості, психолого-педагогічні уміння, педагогічну техніку Звернемося до коментарів названих структурних компонентів педагогічної майстерності.

Морально-духовні цінності. Чеський педагог Я.А. Коменський (1592 – 1670) на основі аналізу надбань народів Європи в галузі освіти здійснив глибоке наукове обґрунтування дидактичних і організаційних засад навчання підростаючого покоління. Це поклало початок дидактично-освітній революції у всьому світі. Діяльність освітніх закладів була зосереджена навколо проблеми оволодіння людиною певною сумою знань, умінь і навичок з урахуванням рівня розвитку науки та соціально-економічних потреб. Питання виховання молоді, формування в особистості високих морально-духовних якостей залишалися поза увагою педагогів. Утверджувалась думка, що участь молодої людини в освітньому процесі автоматично забезпечує її виховання. Та навіть оплата праці педагогів на різних рівнях (загальноосвітня школа, професійні навчальні заклади) здійснювалась і нині здійснюється, по суті, за навчальну діяльність особистості, шанувати, оберігати від негативних впливів, створювати оптимальні умови для її всебічного розвитку. Кредом педагогічної діяльності талановитих педагогів A.C. Макаренка і В.О. Сухомлинського і була гуманістична спрямованість, в центрі якої перебували повага до вихованців і вимогливість до них.

Тривалий час обговорюються неоднозначні судження щодо розуміння такої якості людини, як інтелігентність. З того часу (60-ті роки XIX століття), коли російський журналіст П.Д. Боборикін уперше ввів у лексичний обіг цей термін, а потім останній широко увійшов у інші мови, його ототожнювали з поняттями "тямущий", "розуміючий", "обізнаний", "мислячий", "освічений". Тому тлумачні словники нерідко ототожнюють поняття інтелігентності з освіченістю. Однак останнім часом тлумачення цього поняття дещо розширюється. Академік С.У. Гончаренко наголошує, що до основних ознак інтелігентності належить комплекс найважливіших інтелектуальних і моральних якостей: загострене відчуття соціальної справедливості, прилучення до багатств світової й національної культури та засвоєння загальнолюдських цінностей, слідування велінням совісті. До цього можна додати, що інтелігентність — це не лише освіченість, стан розуму, а й стан душі. Тому не кожну освічену, ерудовану людину можна назвати інтелігентом. Вважаємо, що високі морально-духовні якості особистості, яка й не має достатньої освіченості, дають право називати її інтелігентом духу.

Чільне місце у системі морально-духовних цінностей педагога посідають життєві ідеали. Яскраво виражені життєві ідеали досвідченого педагога завжди знайдуть відгук у свідомості вихованців. Адже ідеал — це категорія етики, яка містить довершені моральні якості; образ найбільш цінного і величного в людині, що дає змогу молодій людині формувати власну досконалість. Прояви конкретним педагогом своїх життєвих ідеалів особливо важливі тепер, коли у зв'язку з історичними змінами, соціальними катаклізмами зникли певні ідеали, які мали здебільшого фальшивий характер, а нові, справжні ідеали ще не повною мірою утвердились у нашому житті. Залишати молоде покоління без істинних ідеалів-маяків — штовхати на шлях розчарування, пасивності — означає призвести його до духовної деградації.

Важливими чинниками, які забезпечують моральне зміцнення і підкріплення процесу прояву майстерності педагога, є його совісність, чесність, справедливість і об'єктивність. Молодь особливо чутливо ставиться до цих якостей педагога і боляче реагує, коли їх немає або вони недостатньо виражені. Сумління — це категорія етики, що характеризує здатність людини здійснювати контроль за власною діяльністю, давати об'єктивну оцінку своїм діям. Чесність характеризує особистість з погляду її готовності підтримувати і відстоювати гідність, репутацію — особисту чи колективу, членом якого вона є. Совісність і чесність виконують регулятивну функцію у життєдіяльності людини, її спілкуванні з іншими людьми.

Другим модулем педагогічної майстерності є професійні знання, передусім "своїх" фахових дисциплін. Вихованці високо цінують педагога, який володіє глибокими знаннями із дисциплін свого фаху, виявляє обізнаність із спорідненими дисциплінами, є науково ерудованим. Без цього марно говорити про становлення майстерності педагога. У сфері педагогічної діяльності ми стикаємося з дивним парадоксом: кожна людина з раннього віку і до завершення професійної підготовки перебуває під постійним педагогічним впливом, є учасником педагогічного дійства, ознайомлюється з низкою педагогічних і психологічних понять (увага, пам'ять, почуття, навчання, принципи, методи, засоби навчання і виховання), бере участь у реалізації певних педагогічних технологій. Це призводить до сліпого копіювання певних педагогічних дій без розуміння їхніх наукових засад, що породжує так зване педагогічне дилетантство, зверхнє ставлення до психологічних і педагогічних наук.

Важливою передумовою становлення професіоналізму і педагогічної майстерності вчителя є наявність у нього потрібних соціально-педагогічних якостей і психолого-педагогічних умінь. При цьому варто зважати на те, що соціально-педагогічності якості — це результат виховного впливу на особистість з раннього дитинства в сім'ї, освітньо-виховних закладах та ін. Ці якості частково входять до змісту професіограми педагога-вихователя. Професіограма — це перелік якостей особистості, необхідних для успішного виконання функціональних обов'язків стосовно конкретної професії. Професіограми не є сталими моделями. Серед якостей особистості вихователя, що мають превалювати у процесі становлення педагогічної майстерності та професіоналізму, особливе значення має педагогічний такт. Педагогічний такт — це почуття міри у процесі спілкування з людьми з урахуванням їх конкретного фізичного і передусім психічного стану. Вияв педагогічного такту є важливою умовою ефективності впливу педагога на вихованця. Педагогічний такт ґрунтується на глибоких знаннях психології вихованців, їх індивідуальних особливостей. "Так званий педагогічний такт, без якого вихователь, хоч би як вивчав теорію педагогіки, — писав К.Д. Ушинський, — ніколи не буде добрим вихователем-практиком, є по суті не що інше, як такт психологічний, потрібний педагогові такою ж мірою, як і літераторові, поетові, ораторові, акторові, політикові, проповідникові, і, словом, всім тим особам, які так чи інакше думають впливати на душі інших людей" [14:с.154]^..

Тактовність є виявом рівня сформованості педагогічної культури вихователя, передумовою вияву у своїй душі "вільних валенсій", які притягують до себе вихованців. Це чутливий інструмент упередження міжособистісних конфліктів, яскравий показник прояву педмайстерності. Оскільки кожна людина, яка сповідує засади загальнолюдської і професійної культури, має володіти педагогічним тактом, вчитель у процесі спілкування з учнями, розв'язуючи різноманітні педагогічні завдання, має виявляти яскраві зразки тактовності.

Важливим змістовим модулем у структурі становлення педагогічної майстерності учителя-вихователя є комплекс психолого-педагогічних умінь.

Чільне місце у структурі педагогічної діяльності вчителя взагалі та у становленні його майстерності займає такий змістовий модуль, як педагогічна техніка. Поняття "педагогічна техніка" є порівняно новим утворенням у педагогіці. У цьому понятті слово "техніка" необхідно сприймати відповідно до його первісного значення. Воно означає вправний, досвідчений, вмілий; розкриває дещо ширший спектр цього поняття — мистецтво, майстерність. Сучасні словники таким чином розкривають сутність означеного поняття: "Техніка – сукупність засобів і знарядь, що застосовуються в суспільному виробництві пі призначені для створення матеріальних цінностей; сукупність прийомів, навиків, що застосовуються в певному ремеслі, мистецтві" [11:с. 108].

Такі тлумачення слова "техніка" дещо відводять нас від звичного розуміння цього поняття, пов'язаного безпосередньо з машинами, механізмами, і наближають до вживання його в нематеріальній сфері діяльності. Таким чином, будемо виходити із поняття "техніка" як сукупності засобів, прийомів, навичок, що ними користуються у навчально-виховній роботі.

Педагогічна техніка — це сукупність раціональних засобів, умінь та особливостей поведінки вихователя, спрямованих на ефектнішу реалізацію обраних ним методів і прийомів навчально-виховної роботи з окремим вихованцем чи колективом у цілому відповідно до поставленої мети навчання та виховання з урахуванням конкретних об'єктивних та суб'єктивних передумов.

Педагогічна техніка включає низку специфічних засобів, умінь, особливостей поведінки педагога. Серед них варто виділити такі:

—уміння педагога одягатися з урахуванням особливостей професійної діяльності, стежити за своїм зовнішнім виглядом;

—володіння своїм тілом: уміння ходити, сидіти, стояти;

—володіння мімікою, пантомімою, жестами;

—уміння в галузі мовленнєвої культури: правильне професійне дихання, чітка дикція, належний темп, ритм, логічна побудова тощо;

—дотримання оптимального темпу, ритму і стилю в навчально-виховній діяльності;

—вміння вправно і доцільно здійснювати дидактичні операції (писати на дошці, користуватися наочними засобами навчання, ставити запитання, слухати відповіді, оцінювати навчальну діяльність вихованців тощо);

—вміння керувати своїм психічним станом і станом вихованців.

Педагогічна техніка відіграє істотну роль у діяльності педагога. Вона є важливою передумовою оволодіння ним професійною майстерністю.

Важливими компонентами зовнішності педагога повинні також бути: зовнішній вигляд і володіння своїм тілом.

Педагог повинен одягатися елегантно, з урахуванням вимог моди, не доводячи компоненти зовнішнього вигляду до крайнощів. Його одяг має бути зручним для виконання необхідних педагогічних операцій: писати на дошці, працювати з демонстраційними матеріалами, нахилятися, ходити між рядами парт тощо. Колір, фактура, доповнення (ґудзики, пряжки тощо) також мають підкреслювати простоту, елегантність. Все це позитивно впливає на емоційний настрій учнів, дисциплінує їх, сприяє формуванню відчуття міри, не відвертає увагу від навчальних занять. Почуття міри потрібне і при використанні інших компонентів зовнішнього вигляду — зачіски, косметики, прикрас (каблучки, персні, намиста, сережки, кліпси та ін.).

Педагогу, крім обізнаності з вимогами до зовнішнього вигляду, важливо виробити певну систему умінь та навичок організації своєї зовнішності. У цьому йому прислужаться:

1. Наявність орієнтовного режиму дня, складеного залежно від порядку занять у школі. Важливо передбачити в ньому час для догляду за собою, фіксуючи, скільки його потрачено на певну процедуру. Уміло налагоджений самоконтроль допоможе виробити звичку стежити за своєю зовнішністю, позбавить метушливого збирання на роботу, побоювання запізнитися. Через певний час дотримання режиму стане автоматичним.

2. Одягаючи новий костюм, слід упевнитися, що в ньому буде зручно «працювати» у класі.

3. Виходячи з дому, бажано обов'язково оглянути себе перед дзеркалом.

4. Добираючись на роботу, важливо не забруднити одягу, не пом'яти його, не залишитися без ґудзиків тощо.

5. У гардеробі, вчительській бажано оглянути, внести необхідні корективи у зовнішність, оцінивши себе з позицій учнів і своїх колег.

6. Корисними є самоаналіз з позицій педагогічних вимог до одягу, з урахуванням зовнішнього вигляду своїх колег, спостереження, як вони та учні реагують на зовнішній вигляд.

Естетична виразність виявляється і в привітності та доброзичливості обличчя, у зібраності, стриманості рухів, виправданому жесті, у поставі й ході. Неприпустимі для педагога кривляння, метушливість, штучність жестів, в'ялість. У зовнішності педагога діти повинні бачити і відчувати стриману силу, впевненість у собі й доброзичливість.

Пантоміміка.

Пантоміміка — виражальні рухи всього тіла або окремої його частини.

Вона допомагає виділити в зовнішності головне — образ. Навіть найідеальніша фігура не справить потрібного ефекту, якщо людина не вміє триматися, у неї неправильна постава. Гарна, виразна постава (пряма хода, зібраність) виражає внутрішню гідність, впевненість педагога у своїх силах. Сутулуватість, опущена голова, млявість рук здебільшого свідчать про внутрішню слабкість, невпевненість у собі. Часто красива постава є результатом спеціальних вправ і звички. Учитель має виробити манеру правильно стояти перед учнями на уроці. Усі рухи й пози повинні бути витонченими й простими. Естетика пози не терпить похитування, тупцювання, вертіння в руках сторонніх предметів тощо. Гармонійною, плавною має бути його хода, адже вона несе інформацію про стан людини, її здоров'я, настрій, професію.

Жести вчителя мусять бути органічними і стриманими, доцільними. Вони бувають описовими й психологічними. Описові (показ розміру, форми, швидкості) ілюструють хід думки, психологічні виражають почуття (на подив вказують розведені в сторони руки, застереження — притиснутий до губ палець руки). Жести, як і інші рухи корпуса, найчастіше випереджують висловлювану думку, а не йдуть за нею.

Для того, щоб спілкування було активним, слід дбати, щоб поза була відкритою, не схрещувати рук, стояти обличчям до класу, витримувати дистанцію, яка створює ефект довіри. Доцільно рухатися вперед і назад по класу, а не в сторони. Крок уперед підсилює значущість повідомлення, допомагає зосередити увагу аудиторії. Відступаючи назад, промовець начебто дає можливість слухачам перепочити.

Міміка — виражальні рухи м'язів обличчя.

Нерідко вираз обличчя й погляд впливають на учнів сильніше, ніж слова. Жести й міміка, підвищуючи емоційну значущість інформації, сприяють кращому її засвоєнню. Але обличчя повинно не лише виражати, а й приховувати деякі почуття: не слід «нести» до класу тягар домашніх турбот, негараздів.

Міміка має відповідати характерові мовлення, взаємин: виражати впевненість, схвалення, осуд, невдоволення, радість, байдужість, зацікавленість, захоплення, обурення в багатьох варіантах. Широкий діапазон почуттів виражають усмішка (посмішка), порухи брів, вираз очей. Учителю слід уважно вивчити можливості свого обличчя, виробити вміння користуватися виразним поглядом, уникати надмірної динамічності м'язів обличчя й очей («бігаючі очі»), а також і неживої статичності («кам'яне обличчя»). Звернутий до дітей погляд учителя створює візуальний контакт з ними.

Контакт очей (візуальний контакт). Візуальний контакт виражає ступінь зацікавленості партнером, зосередженості на тому, про що він говорить. Дослідники з'ясували, що, розмовляючи, люди дивляться одне на одного в середньому 35—50 відсотків часу, протягом якого відбувається розмова. Погляд затримується на очах співрозмовника 5—7 секунд. На нього частіше поглядають, слухаючи, а не тоді, коли говорять самі. Співрозмовники дивляться одне на одного переважно для того, щоб побачити реакцію на свої слова. Тривалий погляд мовця, спрямований на співрозмовника, підтверджує сказане.

У стосунках із дітьми візуальний контакт виконує функцію емоційного живлення. Відкритий, доброзичливий погляд прямо в очі дитини важливий не лише для встановлення взаємодії, а й для задоволення її емоційних потреб. Дитина найбільш уважна, коли дивляться їй прямо в очі, найкраще запам'ятовує те, що сказано в такі хвилини. Психологи помітили, що частіше дорослі дивляться дітям в очі, коли повчають, дорікають, сварять. Це породжує тривожність, невпевненість у собі, гальмує особистісний розвиток.

З дітьми, які не дивляться на співрозмовника, опускають очі або відвертаються, важче спілкуватися. Вони вражені глибоким відчуттям самотності. У навчанні й позаурочний час дітям потрібен не лише контроль, а й ласкавий погляд, підбадьорливий дотик дорослого, що знімає тривожність, страх і виховує впевненість у собі. Учитель повинен прагнути тримати в полі зору всіх учнів. Візуальний контакт є технікою, яку потрібно свідомо розвивати.

Міжособистісний простір.

Міжособистісний простір (дистанція спілкування) — відстань між тими, хто спілкується.

У процесі спілкування важливою є відстань: до 45 см — інтимна (спілкування близьких людей), від 45 см до 1 м 20 см — персональна (спілкування із знайомими людьми), 1 м 20 см — 4 м — соціальна (офіційне спілкування), 4—7 м — публічна (виступ перед аудиторією), а також розміщення співрозмовників (суперники сидять один навпроти одного, під час випадкової бесіди — навскісь за столом, друзі — поруч).

Володіння засобами невербальної комунікації сприяє досягненню зовнішньої виразності педагога, який повинен:

— навчитися диференціювати й адекватно інтерпретувати невербальну поведінку інших людей, розвивати вміння «читати обличчя», розуміти мову тіла, час, простір у спілкуванні;

— прагнути розширити власний діапазон різних засобів спілкування шляхом тренувальних вправ (розвиток постави, ходи, міміки, організації простору, візуального контакту) і самоконтролю зовнішньої техніки;

— домагатися того, щоб використання зовнішньої техніки було органічно пов'язане з внутрішнім переживанням як логічне продовження педагогічного завдання, думки й почуття вчителя.

 

Висновки

 

Отже, на шляху до морально-духовного та фізичного самовдосконалення педагог має дотримуватися таких принципів:

Комплексність – необхідність відпрацьовувати всі елементи зовнішності в комплексі, оскільки на тлі однобоких зрушень одразу чітко будуть помітні недопрацювання в іншому аспекті. Наприклад, учитель, що дбає про свій зовнішній вигляд, отримує прекрасні результати (елегантний костюм, зачіска до лиця, майстерний макіяж тощо). Водночас, якщо він не володіє своїм голосом (говорить голосно або дуже тихо), то досить швидко зачарування вчителем розсіюється.

Індивідуалізація (індивідуальний стиль, імідж, своєрідність жестикуляції, міміки, голосу, постави, тобто все те, що відрізняє одного вчителя від іншого).

Самовдосконалення. Не зупиняючись на досягнутому, постійний крок уперед, до вершин майстерності.

Дотримання постійності у вияві ознак учительської зовнішності. Іншими словами, взявши на себе роль вихователя, педагог пам'ятає про це щохвилини і демонструє її через свою зовнішність незалежно від того, чи знаходиться він у безпосередньому контакті з учнями чи ні.

Дотримання професійної культури (інтелігентність, педагогічна етика, толерантність, педагогічний такт, емоційна стійкість, нездатність зашкодити психіці дитини поглядом, жестом, мімікою, тоном мовлення та ін.).

Концентричність. Передбачає, що кожне нове вміння, яке розвиває вчитель і яке поступово трансформується у звичку, має базуватися на попередніх знаннях, уміннях і навичках та перебувати у безпосередньому зв'язку.

Активність полягає в тому, що процес самовдосконалення — наслідок власної активності та ініціативи.

Цілісність — означає перехід від роботи з елементами із системними компонентами і системою в цілому. Вдосконалюючи складник зовнішності, вчитель паралельно вдосконалює техніку саморегуляції, взаємодії з учнями, застосовуючи набуті вміння на практиці. Це дає змогу підняти рівень педагогічної техніки в цілому, що, безумовно, вплине на рівень зростання педагогічної майстерності.

Єдність особистісного і дійового, що передбачає самовдосконалення в умовах певної діяльності особистості. Без цього неможливо отримувати нові імпульси розвитку (генеральна ідея педа­гогічної майстерності, за словами Е.С.Барбіної, — дослідника феномена педагогічної майстерності).

Перспективність — бачення близької і далекої перспективи, робота на завтрашній день, що стимулює сьогоднішню діяльність щодо самовдосконалення.

Вчитель-професіонал не лише учить інших, але і сам постійно вчиться, удосконалюючи майстерність. Якщо він не поповнюватиме свої знання, то настане час, коли нічого буде віддавати іншим. Не-переривчаста освіта, таким чином, є характерною особливістю педагогічної професії. Такі, на наш погляд, істотні особливості педагогічної професії. Уважний і прискіпливий читач небезпідставно відмітить, що ті особливості педагогічної професії, про які тільки що говорилося, властиві і представникам деяких інших професій. Так, гуманізм властивий і педагогові, і лікарю; багатофакторность діяльності — агрономові; віддаленість результатів діяльності в часі — лісоводові. Не випадково професію педагога порівнюють з багатьма іншими, наприклад, професією архітектора, садівника, артиста, інженера, капітана далекого плавання і тому подібне, підкреслюючи окремі межі і деякі особливості, в чомусь що їх зближують. Але це лише підтверджує думку про різносторонній і, між тим, — специфічному, самобутньому характері педагогічної діяльності. І всі ці порівняння є не що інше, як художній образ багатогранної професії педагога, вчителя.

 

Список використаної літератури

 

1.  Автореф. дис... канд. пед. наук: 13.00.04 / О.С. Прокопова; Ін-т педагогіки і психології проф. освіти АПН України. — К., 2003. — 20 с.

2.  Болтівець С.І. Формування психогігієнічної позиції педагога // Практична психологія та соціальна робота. - 2004. - № 8. - С. 45-48.

3.  Виленский М.Я. Физическое воспитание в целостной системе профессиональной готовности выпускника высшей школы // Здоровый образ жизни и физическая культура студентов: социологические аспекты. – Москва-Харьков, 1990.- №1. – С.65-70

4.  Кремень В.Г. Філософія освіти ХХІ століття// Освіта України. –2002. –28 грудня.

5.  Кузьмінський А.І., Омеляненко В.Л. Педагогіка: Підручник. –К.:Знання, 2007. –477с.

6.  Лосский Н.О. Условия абсолютного добра.– М., 1949. –382с.

7.  Макаренко A.C. Про мій досвід // Твори: В 7 т. — К.: Рад. шк., 1954. — С. 246.

8.  Профессиональные функции педагога, особенности его профессии. http://paidagogos.com/?p=61

9.  Пятков В.В. Формирование мотивационно-ценностного отношения студентов к физической культуре (на материалепедвузов): Дис…канд. пед. наук. – Сургут, 1999. – 184с.

10.  Реализация оздоровительной функции образования: проблеми теории и практики. - Донецк: Каштан, 2008. - 168 с.

11.  Словник української мови: В 11 т. — К.: Наук, думка, 1979. — Т. 10. —с. 108.

12.  Сухомлинский В.А. Сердце отдаю детям. - К., 1987. - 544 с.

13. Сухомлинський В.О. Вибрані твори: В 5т. –Т.2. –К. Рад.шк.,1976. –С.341.

14. Ушинський К. Д. Людина як предмет виховання // Вибр. пед. твори: У 2 т. — К.: Рад. шк., 1983. — Т. 1. — С. 193.^.