Правові відносини та юридичні факти

Міністерство освіти і науки України

Сумський державний університет

Гуманітарний факультет

Кафедра права

КУРСОВА РОБОТА

з курсу

„Теорія держави та права”

на тему

„Правові відносини та юридичні факти”

Виконала: студентка групи ЮЗ-72С

Марченко Світлана Сергіївна

Науковий керівник: Сінченко Ю.П.

Суми 2007

Зміст

Вступ

Розділ 1. Правові відносини

1.1 Поняття та види правових відносин

1.2 Ознаки правових відносин

1.3 Юридичний зміст правовідносин

Розділ 2. Складові елементи правових відносин

2.1 Суб’єкти правових відносин, юридичні властивості суб’єктів, види суб’єктів

2.2 Особи з подвійним громадянством (біпатриди)

2.2 Об’єкти правовідносин, види об’єктів

Розділ 3. Юридичні факти

3.1 Поняття юридичних фактів

3.2 Класифікація юридичних фактів

Висновки

Cписок використаних джерел

Вступ

Люди в процесі свого життя і діяльності вступають один з одним у численні взаємини. Такі відносини бувають різного типу. Зокрема, суспільні відносини можна розділити на матеріальні та ідеологічні. Матеріальні спрямовані на підтримку існування людини. Ідеологічні - це надбудова над першими. Відносини між людьми, що залежать від їхньої волі і свідомості, досить різноманітні. Це сімейні (відносини чоловіка і дружини, батьків і дітей), трудові (відносини робітника з адміністрацією свого підприємства), майнові (відносини між продавцем та покупцем) тощо. Люди вступають у ці відносини, як правило, по своїй волі, хоча вона залежить від різних життєвих обставин, насамперед від умов матеріального життя людей, від економічного ладу суспільства.

Усі види і форми відносин, що виникають і функціонують у суспільстві між індивідуумами та їхніми об’єднаннями можна розділити на суспільні або соціальні. Вони у свою чергу виникають з безліч різних відносин: економічних, юридичних, моральних, духовних, культурних і багатьох інших. Саме людське суспільство - це сукупність відносин, продукт взаємодій людей. Юридичні або правові відносини органічно зв’язані з правом.

За допомогою права регулюються суспільні відносини, в результаті цього вони стають правовими. У порівнянні з іншими соціальними регуляторами право найбільш ефективний, владно примусовий і разом з тим цивілізований регулятор. Будь-які відносини здобувають характер правовідносин лише в тому випадку, якщо вони виникають на основі і відповідно до норм права, не суперечать волі держави.

Розбудова і зміцнення незалежної України як демократичної, правової держави, входження її до міжнародного економічного і правового простору, створення соціально орієнтованої ринкової економіки, приєднання до міжнародних договорів, інтенсивна законотворчість, становлення нових правових інститутів кардинально змінюють структуру, специфіку такого динамічного явища як правові відносини. Її характер і динаміка пов’язані з усіма зазначеними життєвими обставинами, що мають певні юридичні наслідки, тобто з юридичними фактами. Юридичні факти займають провідне місце в механізмі правового регулювання. Їх головне значення у процесі правового регулювання - юридично забезпечити виникнення, зміну або припинення правових відносин. Адже саме юридичні факти забезпечують перехід від загальної моделі поведінки, закріпленої в юридичній нормі, до конкретних правових відносин.

Держава не може при допомозі правових засобів свавільно змінювати початковий характер тих або інших відносин, а також творити нові. Вона шляхом видачі законів може прискорити розвиток відомих відносин.

Право - не творець, а лише регулятор і стабілізатор суспільних відносин. „Право саме по собі нічого не створює, а тільки санкціонує суспільні відносини…Законодавство усього лише фіксує, виражає економічні потреби”. Тим самим спочатку виникають суспільні відносини, а потім, як наслідок, норма права. Але є і такі правовідносини, що виникають тільки як правові й в іншій якості існувати не можуть. Наприклад, конституційні, адміністративні, процесуальні, карні й інші. Саме подібні правовідносини за формою і змістом являють собою самостійний вид і тип суспільних відносин.

Розділ 1. Правові відносини 1.1 Поняття та види правових відносин

У Радянському Союзі право визначалося як зведена в закон воля економічно панівного класу. Таке визначення виходить з однієї з праць К. Маркса, який зазначав, що „…ваше право - зведена в закон воля вашого класу.”

В теперішній час правом називають систему загальнообов’язкових, формально визначених правил поведінки (норм), встановлених або санкціонованих і охоронюваних державою від порушень, які служать регулятором суспільних відносин і виступають критерієм правомірної (дозволеної) або протиправної (забороненої) поведінки.

Право - особливий державний регулятор суспільних відносин. Регулюючи ті або інші відносини, воно тим самим віддає їм правову форму, у результаті чого ці відносини стають правовими.

Правовідносини - це врегульовані нормами права вольові суспільні відносини, що виражаються в конкретному зв’язку між правомочними і зобов’язаними суб’єктами - носіями суб’єктивних юридичних прав, обов’язків, повноважень і відповідальності - і забезпечуються державою. (О.Ф. Скакун „Теорія держави та права" с.346)

Правовідносини - це суспільні відносини, урегульовані нормами права, учасники яких мають відповідні суб’єктивні права і юридичні обов’язки.

У додержавному родовому суспільстві правовідносин не було, тому що там не було права. Це означає, що правовідносини не мислимі поза правом або без права.

Правовідносини виникають і розвиваються за певних передумов.

Виділяють два види передумов виникнення правовідносин:

1)  матеріальні (загальні) - у вузькому значенні - це певні інтереси або блага, що зв’язують суб’єктів права (не менше двох) як учасників правовідносин; - у широкому значенні - система соціальних, політичних, ідеологічних обставин, що спричиняють об’єктивну необхідність у правовому регулюванні суспільних відносин; встановлення доцільних відносин між суб’єктами через надання їм юридичних прав, повноважень (посадовим особам), а також покладання юридичних обов’язків і відповідальності;

2)  юридичні (спеціальні):

норма права;

правосуб’єктність (праводієздатність);

юридичний факт (може розглядатися і як передумова правовідносин, і як їх структурний елемент).

Правовідносини класифікуються за різними ознаками: за галузями права, змістом, ступенем індивідуалізації, характером обов’язку, тощо.

 

Класифікація видів правовідносин.

Ознака	Різновид
За галузями права	Конституційні цивільно-правові адміністративні кримінально-правові трудові сімейні
За змістом	регулятивні охоронні
За ступенем індивідуалізації	відносні абсолютні
За характером обов’язку	пасивного типу активного типу

За галузями права правовідносини можуть бути конституційними, цивільно-правовими, адміністративними, кримінально-правовими, трудовими, сімейними, тощо.

Прикладом конституційних правовідносин є відносини громадянства в Україні, що регулюються нормативно-правовими актами конституційного права - Конституцією України та Законом України про громадянство.

Прикладом цивільно-правових відносин є відносини купівлі-продажу в Україні, що регулюються основним нормативно-правовим актом цивільного права - Цивільним кодексом України.

Прикладом адміністративних правовідносин є відносини порядку сплати штрафу, що регулюються Кодексом про адміністративні правопорушення України.

Прикладом кримінально-правових відносин є відносини відповідальності за крадіжку, що регулюються Кримінальним кодексом України.

Прикладом трудових правовідносин є відносини за трудовим договором, що регулюються основним нормативно-правовим актом трудового права - Кодексом законів про працю.

Останнім часом у науковій літературі обговорювалися питання розширення сфери договірного регулювання трудових відносин як один з напрямків реформування трудового права. Такий підхід має змогу розглядати трудове право з точки зору сучасного праворозуміння - як загальносоціальне, як продукт держави (Пилипенко П.Д. стор.3)

При переході до ринкової економіки, реформуванні економічної, правової, соціальної та інших сфер життя проблема регулювання трудових відносин є знову відкритою і актуальною. Вона потребує нових підходів до дослідження засобів правового регулювання. (Кривов В. „Трудові відносини на сучасному етапі”, „Юридичний журнал” - 2006. №6, стор.89)

В. Кривов в статті „Трудові правовідносини на сучасному етапі" помічає, що „…В Проекті Трудового кодексу має бути закріплено положення щодо рівності сторін трудових правовідносин (роботодавця і працівника), оскільки, наприклад, фізична особа - підприємець, яка має найманих працівників, як сторона трудового договору зобов’язана створити працівникові належні умови праці, оплату заробітної плати, надання відпусток та ін. Зрозуміло, коли на конкретному підприємстві власник підприємства не є носієм трудових відносин, а є власником пакету акцій, який делегував виконавчому директору свої права щодо прийняття на роботу, оплати праці, надання відпусток, у такому випадку директор вступає у цивільні правовідносини, і це має бути відображено в чинному Трудовому кодексу.”

Прикладом сімейних правовідносин є аліментні відносини в Україні, що регулюються Сімейним кодексом.

За змістом правовідносини можуть бути регулятивними і охоронними.

Регулятивні правовідносини регулюються регулятивними нормами. Їх прикладом можуть служити трудові права й обов’язки, що виникають за трудовим договором.

Охоронні правовідносини регулюються охоронними нормами права. Їх прикладом може служити кримінальна відповідальність за злочин.

За ступенем індивідуалізації правовідносини можуть бути відносними і абсолютними.

Відносні правовідносини - це правовідносини, де поіменно визначені всі їх учасники. Наприклад, за договором купівлі-продажу Іванов Іван Іванович купляє будинок у Петрова Петра Григоровича. У договорі поіменно зазначаються обидві сторони.

Абсолютні правовідносини визначають лише одну сторону (правовідносини власності). Наприклад, майно належить Іванову Івану Івановичу. Визначена лише одна сторона - власник майна.

За характером обов’язку правовідносини можуть бути правовідносинами пасивного і активного типу.

Правовідносини пасивного типу виникають на основі забороняючи норм, що виражають статичну, закріпляючу функцію права (правовідносини власності). Наприклад, правовідносини власності передбачають заборону зазіхання на майно з боку інших осіб (забороняючи норма).

Правовідносини активного типу виникають на основі зобов’язальних та управомочуючих норм і виражають динамічну функцію права. Наприклад, правовідносини купівлі-продажу зобов’язують особу (покупця) сплатити конкретну суму за майно (зобов’язальна норма) та надають право володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном (управомочуюча норма).

У залежності від складу учасників правовідносини поділяють на прості, виникаючи між двома суб’єктами і складні, виникаючі між декількома суб’єктами. Прикладом простих правовідносин є договір перевезення, купівлі-продажу; складними правовідносинами є сімейні (більше 2 суб’єктів).

 

1.2 Ознаки правових відносин

Найбільш характерні ознаки правових відносин містяться в наступному:

1). Правовідносини - це відносини суспільні, тобто відносини між людьми та їх організаціями. Правовідносини складаються між людьми чи колективами як суб’єктами права з приводу соціальних благ чи забезпечення якихось інтересів.

В епоху Середньовіччя існували правовідносини з тваринами чи предметами. Так, у Росії в період смути XVI століття батогами побили дзвін, який дзвонив, коли було вбито царевича Дмитра (мається на увазі так званий Лжедмитрій I), а потім цього дзвона було заслано до Сибіру. Сьогодні ж таких відносин існувати не може. Так, якщо людина знущається з тварин, то в правовідносини вона вступатиме не з тваринами, а із спеціальними державними органами, які займаються захистом тварин.

2). Правовідносини існують у нерозривному зв’язку з юридичними нормами, що виступають нормативною базою їх виникнення, зміни і припинення. Правовідносини - це відносини між людьми, що регулюються нормами права: відносини стосовно купівлі-продажу певного товару регулюються правилами, які закріплені цивільним правом. Узагалі правовідносини виступають як спосіб реалізації норм права, тобто норми права втілюються в правовідносинах, відбувається їх індивідуалізація стосовно суб’єктів і конкретних ситуацій. У нормах права уже закладені правовідносини, але в абстрактній формі. Іноді може бути реалізація правових норм, проте правовідносин може не бути. (Сухонос В. стор.480)

3). Учасники правовідносин пов’язані взаємними юридичними правами й обов’язками, що виникають у суб’єктів права при настанні певних юридичних фактів. Так, юридичним фактом правовідносин купівлі-продажу є відповідний договір, учасники якого (суб’єкти права) пов’язані між собою певними юридичними (тобто закріпленими в юридичних актах) правами та обов’язками. Одна сторона (продавець) зобов’язана передати майно у власність покупцеві, а інша сторона (покупець) зобов’язана прийняти це майно і сплатити за нього певну грошову суму. Це врегульовано ст.665 Цивільного кодексу України.

4). Для правовідносин характерна визначеність, індивідуалізованість. У структуру правовідносин включається об’єкт, суб’єкт та зміст. Не можливі правовідносини між суб’єктами взагалі, якщо ці суб’єкти не визначені, тобто суб’єкти повинні бути конкретизовані. Крім того, обов’язково слід зазначити об’єкт правовідносин: конкретні речі (наприклад, акції). Таким чином, індивідуалізованість означає, що в правовідносинах чітко зазначені їх суб’єкти.

Визначеність - це чітка вказівка на конкретний об’єкт правовідносин. (В. Сухонос, стор.480)

5). Правовідносини мають вольовий характер. Виявляється він в двох аспектах:

у втіленні в них волі (інтересу) держави, оскільки правовідносини виникають на основі норм права;

у втіленні в них волі (інтересу) учасників правовідносин - вони пов’язані предметом інтересу та досягнення його результату.

Однак, реалізація правовідносин можлива лише на підставі виявлення волі їх учасників. При цьому є правовідносини, для виникнення яких необхідне волевиявлення всіх їх учасників (договір купівлі-продажу), а є правовідносини, для виникнення яких досить волевиявлення одного з учасників (проведення обшуку). (О. Скакун, стор.346)

6). Правовідносини охороняються державою. У випадку невиконання умов правовідносин органи держави силою примушують суб’єктів до їх виконання, хоча здебільшого суб’єктивні права та юридичні обов’язки здійснюються без втручання держави. Державний примус є потрібним лише у випадку, коли зацікавлена сторона звертається до компетентного органу, який видає акт застосування права з чітким визначенням прав і обов’язків сторін. Така можливість державного примусу створює режим соціальної безпеки і законності.

Цінність і значення правових відносин, як форми права заключається в їх реальності. Саме з правовими відносинами пов’язана дійсність права. Відповідної реальності поведінки людей - суб’єктів права - в процесі реалізації ними своїх юридичних прав і обов’язків змісту законів являється окремим завданням правового врегулювання.

Тільки реальні правові відносини можуть розглядатися в якості критерія істини при оцінці відповідальності юридичних законів об’єктивним закономірностям життя суспільства і відповідальності сформульованих законодавцем правових норм і втілених в дійсність.

Отже, правові відносини можна визначити як врегульовані правом і які знаходяться під захистом держави суспільні відносини, учасники яких виступають в якості носіїв взаємодоповнюючих один одного юридичних обов’язків.

1.3 Юридичний зміст правовідносин

Юридичний зміст правовідносин - це можливість певних дій правомочної особи, а також необхідність певних дій або необхідність утриматися від певних дій зобов’язаної особи.

Разом із юридичним змістом правовідносин виділяють фактичний зміст - самі дії, у яких реалізуються права і обов’язки.

Юридичний зміст правовідносин - суб’єктивні права і юридичні обов’язки.

Суб’єктивне право - це передбачена для правомочної особи з метою задоволення її інтересів міра можливої поведінки, забезпечена юридичними обов’язками інших осіб.

Характерною рисою суб’єктивного права є міра подовження, забезпечена не тільки законом, але й обов’язками інших осіб. У противному випадку перед нами не суб’єктивне право, а простий дозвіл, що випливає з діючого в суспільстві правопорядку за принципом: „що не заборонено, те дозволено.”

Таких дозволів у повсякденному житті - незлічена безліч. Нікому, наприклад, не забороняється ходити на прогулянки, купатися в морі, займатися спортом, але це все не суб’єктивні права, і вони не складають змісту правовідносин.

Кожна з дробових складових частин суб’єктивного права іменується правомочністю. Урізних правах їх кількість різна. Приміром, у праві власності три: володіння, користування і розпорядження майном. У соціальних і політичних правах - до п’яти - семи. Наприклад, право на волю слова містить у собі можливість громадянина виступати на різних зборах і мітингах, публікуватися в печатці, мати доступ на радіо і телебачення, критикувати недоліки, вносити пропозиції, займатися літературною і художньою творчістю і т.д.

Суб’єктивне право характеризується такими ознаками:

1)  являє собою можливу поведінку, що передбачає як активні дії, так і бездіяльність.

2)  оскільки суб’єктивне право виражає міру можливої поведінки, то воно обмежується рамками норми права;

3)  здійснюється в інтересах правомочної особи;

4)  забезпечується обов’язком іншої сторони.

Суб’єктивне право є складним утворенням, що має певну структуру.

 

Юридичним обов’язком є запропонована зобов’язаній особі і забезпечена можливістю державного примусу міра необхідної поведінки, якій вона повинна слідувати в інтересах правомочної особи.

Юридичному обов’язку також притаманні такі ознаки:

-  необхідна поведінка, здійснення якої прямо наказується нормою права;

-  міра необхідної поведінки, що здійснюється строго у рамках юридичної норми;

-  ця поведінка здійснюється в інтересах правомочної особи;

-  її виконання забезпечується державним примусом, а у випадку невиконання чи неналежного виконання настає юридична відповідальність.

Структура юридичного обов’язку відповідає структурі суб’єктивного права (будучи як би його зворотною стороною)

Її елементами є:

-  необхідність здійснити певні активні дії або утриматись від них;

-  необхідність для зобов’язаної особи відреагувати на законні вимоги правомочної особи, що були звернені до неї;

-  необхідність потерпати від заходів державного примусу за неналежне виконання вимог правомочної особи;

-  необхідність не перешкоджати контрагенту користуватися тим благом, на яке він має право.

Юридичний обов’язок установлюється як в інтересах уповноваженого, так і в інтересах держави в цілому. Держава є гарантом їхнього здійснення.

Важливо підкреслити, що юридичним змістом правовідносин є не самі реальні дії сторін, а лише відповідно можливі і належні, тобто передбачені законом. Вони виражають стани зв’язності.

Більшість правовідносин по своїй юридичній природі є такими, що кожний з їх учасників одночасно має право і несе обов’язок (наприклад, у договорі закупівлі-продажу, підряду, оренди, постачання, трудовій угоді і т.д.), де сторони взаємно уповноважені і правозобов’язані, їхні права й обов’язки забезпечуються і реалізуються друг через друга.

При цьому можна додати, що в спеціальній літературі структура юридичного обов’язку довгий час не розкривалася - увага концентрувалася головним чином на структурі суб’єктивного права. Однак, суб’єктивне право і юридичний обов’язок - це парні і рівноелементні категорії, що у рамках конкретних правовідносин строго відповідають один одному.

Розділ 2. Складові елементи правових відносин 2.1 Суб’єкти правових відносин, юридичні властивості суб’єктів, види суб’єктів

Складовою правовідносин є стійкий правовий зв'язок між двома сторонами (учасниками), який досягається за допомогою основних суб’єктивних прав та обов’язків. Ці особи є носіями зазначених прав і обов’язків, тобто є їх суб’єктами.

Основною характеристикою суб’єктів права є їх правосуб’єктність - передбачена нормами права здатність (можливість) бути учасниками правовідносин.

Правосуб’єктність - одна з обов’язкових передумов правовідносин (О.Ф. Скакун. стор.355).

Правосуб’єктність складається з двох елементів - правоздатності та дієздатності.

Правоздатність - це здатність мати права й обов’язки (виникає в момент народження і припиняється в момент смерті).

Дієздатність - здатність своїми діями здійснювати права й обов’язки. Виділяється два види дієздатності - угодоздатність і деліктоздатність.

Угодоздатність - це здатність укладати цивільно-правові угоди.

Деліктоздатність - здатність відповідати за свої вчинки.

Залежно від віку розрізняють такі види дієздатності: часткова, відносна, повна.

Часткова дієздатність - суб’єкти права можуть укладати лише дрібні побутові угоди (до 15 років).

Відносна дієздатність - суб’єкти права можуть мати свої кошти, але розпоряджатися ними за згодою батьків або піклувальників (неповнолітні від 15 до 18 років).

Повна дієздатність - суб’єкти права самостійно здійснюють усі угоди (з 18 років).

У певних випадках дієздатність може бути обмежена в судовому порядку повністю (для психічно хворих осіб) або частково (для осіб, що страждають від алкогольної чи наркотичної залежності).

Обмежена дієздатність виражається в такому:

-  обмеження прав і свобод людини і громадянина законом держави передбачено в тій мірі, в якій це необхідно для захисту основ конституційного ладу, моральності, здоров’я, прав і законних інтересів інших осіб, забезпечення охорони і безпеки країни;

-  обмеження прав і свобод людини і громадянина можливо за рішенням суду внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами.

Абсолютна дієздатність встановлена для осіб, визнаних недієздатними за рішенням суду внаслідок душевної хвороби чи слабоумства.

Ніхто не може бути обмежений у дієздатності інакше як за рішенням суду і відповідно до закону. Відсутність у дітей і психічно хворих власної дієздатності заміняється дієздатністю інших, спеціально визначених

осіб - батьків, опікунів або піклувальників.

Отже, правосуб’єктність - категорія цільна, і в галузі цивільного права вона також утворює єдність правоздатності і дієздатності: тут замість правоздатної особи може виступати її законний представник (О.Ф. Скакун, стор.358)

Розрізняються такі категорії суб’єктів правовідносин - індивіди, організації та соціальні спільноти.

Суб’єкти права
організації		індивіди	соціальні спільноти
державні організації	недержавні організації
державні підприємства	громадські організації	громадяни держави	народ
державні установи	господарські організації	іноземні громадяни	нація
державні органи	релігійні організації	особи без громадянства	населення регіону
держава в цілому		особи з подвійним громадянством

До індивідів належать громадяни держави, іноземні громадяни, особи без громадянства та особи з подвійним громадянством.

Громадяни держави. Наприклад, громадяни України доводять факт свого громадянства за допомогою паспорта громадянина України.

Іноземні громадяни. Наприклад, громадяни Іспанії доводять факт свого громадянства за допомогою паспорта. Крім того, вони повинні знаходяться за межами своєї країни, наприклад в Україні.

Особи без громадянства (апатриди).

Існує дві категорії осіб без громадянства. Перша категорія - особи, щоне здатні довести факт свого громадянства (наприклад, загубили паспорт, знаходячись за кордоном). Після доведення факту свого громадянства (паспорт знайшли) особа визнається іноземним громадянином або громадянином держави. Інша категорія апатридів - це особи, що здобули право на проживання в іншій країні, однак не мають права громадянства (не може голосувати тощо).

 

2.2 Особи з подвійним громадянством (біпатриди)

Можна сказати, що існує також дві категорії біпатридів. Найпоширенішою є категорія біпатридів у симетричних федераціях - громадянин федерації і одночасно громадянин суб’єкта федерації.

Однак буває так, що між окремими державами укладається угода про подвійне громадянство. Дуже часто це стосується осіб, що народилися від іноземних громадян в країнах, де визнається право по крові. Якщо між державами є угода про подвійне громадянство, то така дитина при досягненні певного віку має право, крім громадянства своєї країни, ще й на громадянство країни свого народження.

До речі, і свій час деякі діячі пропонували ввести інститут подвійного громадянства межах СНД: наприклад, особа, що мала родичів у двох республіках СНД, могла одночасно громадянином України або Казахстану та Білорусії. Ця пропозиція не знайшла підтримки. (В. Сухонос, стор.485).

Організації можуть бути державними і недержавними. До державних організацій, крім державних органів, установ і підприємств, належить і держава в цілому.

До недержавних організацій належать громадські, господарські, релігійні організації тощо.

Суб’єктами адміністративного права можуть бути державні органи і установи, громадські і релігійні організації.

Суб’єктами цивільного права - державні підприємства і господарські організації.

Держава в цілому може бути суб’єктом міжнародного права.

До соціальних спільнот належить народ, нація, населення регіону.

Так, народ може бути суб’єктом конституційного права. Це можна прослідити на прикладі частин II і III статті 5 Конституції України, де зазначається: „Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Право визначати та змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.” (Конституція України, К. 1997, стор.4).

Іноді індивід називається фізичною особою. У цьому випадку, категорія фізичної особи виявляється потрійно: як людина, як громадянин, як особистість.

Людина - продукт природи, суб’єкт суспільно-історичної діяльності і культури.

Громадянин - людина, що належить до населення конкретної держави і наділена нею юридичним статусом.

Особистість - індивід як продукт суспільства, що має стійку систему соціально значущих рис.

Протилежністю фізичної особи є особа юридична. (В. Сухонос, стор.487)

Стаття 80 Цивільного кодексу України визначає юридичну особу як організацію, що …створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.”

(Цивільний кодекс України, стор.27).

В юридичній науці тривалий час панувала думка про те, що правосуб’єктність юридичної особи відрізняється від правосуб’єктності фізичної особи. Вважалося, що у юридичної особи правоздатність і дієздатність виникають одночасно і не можуть бути обмежені, тоді як у фізичної особи правоздатність і дієздатність виникають неодночасно і дієздатність обмежується.

Однак сформоване раніше уявлення про повний збіг правоздатності і дієздатності юридичної особи не виправдовує себе в умовах трансформації суспільства до ринкових відносин. Виявилося, що юридична особа не завжди без будь-яких умов може використовувати ті права, які має. Дієздатність юридичної особи може змінюватися без зміни її правоздатності. Так, підприємство боржник не має можливості реалізувати свої права на власний розсуд. Його дієздатність обмежується. Цю обмежену дієздатність юридичної особи-боржника доповнює (наприклад, відповідно до законодавства Росії) арбітражний управляючий, який має широкі повноваження щодо управління підприємством-боржником. Своїми діями він дає можливість підприємству-боржнику брати участь у цивільному обороті через здійснення всіх не заборонених законом операцій.

Отже, правоздатність і дієздатність юридичної особи як суб’єкта правовідносин (наприклад, комерційної організації) не збігаються цілком, як не збігаються правоздатність і дієздатність фізичної особи. Правда, у колективних суб’єктів правовідносин (юридичних осіб) така розбіжність правоздатності і дієздатності є винятковою.

За характером діяльності юридичні особи можуть бути:

некомерційні (публічні);

комерційні (приватні).

Некомерційні особи - державні організації і установи (парламент, уряд, суд, міліція, державні підприємства, органи місцевої влади та ін.) - спрямовують свою діяльність на задоволення тих чи інших невиробничих потреб: організаційно-управлінських, соціально-управлінських, соціально-культурних, соціально-побутових та ін. Вони мають публічні цілі і не переслідують мету одержання прибутку як статутного завдання. Зазвичай діяльність таких організацій фінансується за рахунок державного бюджету (державні установи), або бюджету громадських організацій, або за рахунок добровільних внесків і пожертвувань.

Некомерційні організації можуть займатися і підприємницькою діяльністю, але лише остільки, оскільки це служить досягненню цілей, заради яких вони створені і відповідають ним. Наприклад, вуз може приймати за плату на навчання студентів для того, щоб одержаний прибуток використовувати на підвищення якості освіти (придбання приладів, літератури, оплата праці викладачів, ремонт і переобладнання приміщень тощо). Тут важливо додержуватися певної міри, щоб не перейти ту межу, за якою головними стають вже інші пріоритети - цілі комерційного характеру.

Некомерційні організації мають більшу стабільність і більшу незалежність від тих індивідів, що входять до складу юридичної особи. Існування юридичної особи, яка має некомерційний (публічно-правовий) характер, не залежить від волі її членів - підпорядкованих і підзвітних осіб. Наприклад, уряд не може припинити своє існування як орган виконавчої влади, навіть якщо всі члени кабінету міністрів підуть у відставку. Замість кабінету міністрів, який пішов у відставку, буде сформований новий кабінет.

Тобто, некомерційні, публічні організації продовжують функціонувати як юридичні особи і суб’єкти правовідносин.

Комерційні особи - комерційний банк, приватна фірма, акціонерне товариство та ін. - спрямовують свою діяльність на одержання прибутку і фінансуються насамперед за свій рахунок. Вони переслідують приватні цілі та інтереси своїх членів: вкладників, пайовиків, акціонерів і можуть припинити своє існування з волі цих осіб (наприклад, оголосити себе банкрутом).

Члени комерційних (приватноправових) юридичних осіб є повними їх представниками, їх воля - воля юридичної особи. Юридичною особою може бути індивідуальний, а не тільки колективний, суб’єкт права.

Правосуб’єктність комерційних організацій та їх об’єднань (асоціацій, корпорацій, концернів та ін.) передбачена законодавством у вигляді організаційно-правових форм підприємницької діяльності і визначається статутними документами, зареєстрованими в установленому законом порядку.

У кожної юридичної особи є два блоки компетенції.

Перший блок складає її правосуб’єктність як юридичної особи - некомерційні або комерційні, другий блок - спеціальна компетенція (лат. сompetentia - здатність, відання, належність за правом), яка полягає у праві в певних межах провадити професійну діяльність.

Наприклад, обсяг спеціальної компетенції комерційного банку визначається у два способи:

·  через перелічення в законі банківських операцій, які банки можуть здійснювати, і встановлення заборон для діяльності банків;

·  через видання ліцензії на банківську діяльність конкретному банку.

Спеціальна компетенція комерційної організації виражається у праві провадити професійну підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку.

Компетенція державного органу (уряду, міністерства, парламенту, органів суду, міліції, прокуратури та ін.) - це закріплена законом (або іншим нормативним актом) сукупність його владних повноважень (прав і обов’язків), юридичної відповідальності і предмета відання.

Компетенцію державного органу можна зобразити за такою схемою:

Владні повноваження	Предмет відання	Юридична відповідальність
Юридичні права для здійснення державних функцій (щодо об’єктів управління); Юридичні обов’язки, що на нього покладаються (перед державою); права - можливості щодо виконання покладених функцій - збігаються з обов’язками - необхідністю (повинністю) стосовно держави і зливаються в єдину правову категорію повноважень	Головний напрямок діяльності, тобто основне функціональне призначення (наприклад, у міліції безліч прав і обов’язків, а предмет відання - охорона громадського порядку)	Настає за результатами роботи, за неналежне виконання повноважень або перевищення їх обсягу; разом з повноваженнями юридична відповідальність є елементом спеціального правового статусу державного службовця, зокрема посадової особи.

Юридичні повноваження (правообов’язки) державного органу або його посадової особи - вид і захід владного впливу на учасника правових відносин з метою реалізації припису правової норми, досягнення певного соціально-корисного результату. Цей вплив спрямований на задоволення домагань уповноваженого суб’єкта або на винну особу.

Юридичні повноваження не можуть бути представлені як одне лише право або один лише обов’язок. З одного боку, при здійсненні повноважень державними органом і посадовими особами центр ваги у співвідношенні прав і обов’язків припадає на обов’язки, оскільки за їх невиконання настає притягнення до юридичної відповідальності. З іншого боку, державний орган і посадові особи мають право вимагати відповідної поведінки від інших органів і осіб, а також їх невтручання в сферу своєї компетенції, встановлену державою. Тому юридичні повноваження постають як певні правообов’язки (поєднання прав і обов’язків) - покладені обов’язки виконуються через користування наділеними правами. При формулюванні повноважень законодавець в одних випадках може перенести центр ваги лише на права, в інших лише на обов’язки.

В своїх взаємовідносинах і відносинах з громадянами юридичні особи діють, як єдиний суб’єкт, внутрішня структура якого не має значення для виступаючим з ним в правовідносини.

Юридичні особи і громадяни беруть участь у відносинах, які регулюються різними галузями права. Однак умови при яких організації можуть бути визначені юридичними особами, порядок їх виникнення зупинка і суспільні принципи вступу у майнові відносини визнає громадським законодавством.

Різні суб’єкти вступають у правові відносини насамперед з метою задоволення певних своїх інтересів і потреб. Для досягнення поставлених цілей суб’єкти в рамках правових відносин шляхом реалізації своїх прав ї обов’язків здійснює певні дії, чим досягається результат - об’єкти правових відносин, за ради якого відбулися правові відносини.

 

2.2 Об’єкти правовідносин, види об’єктів

Визначення об’єкта правовідносин - досить складне завдання. Характеризуючи об’єкт, необхідно виходити з того, що правовідносини є особливими ідеологічними відносинами, шляхом яких норма права впливає на фактичні суспільні відносини. З цього випливає, що і норма права, і правовідносини мають своїм об’єктом фактичні суспільні відносини.

Залежно від суб’єктивних прав і юридичних обов’язків сторони будують свою поведінку. Ця поведінка має певну спрямованість, вона націлена на задоволення різноманітних законних інтересів особи, суспільства і держави.

У юридичній літературі існують різні погляди на розуміння об’єкта правовідносин.

Так, моністична точка зору припускає наявність лише одного об’єкта правовідносин - поведінку людини. Плюралістична ж позиція говорить про численність об’єктів правовідносин. Під терміном „об’єкт" у філософії розуміється те, що протистоїть суб’єкту в його предметно-практичній і пізнавальній діяльності. У юридичних науках цей термін застосовується досить часто, але має свій зміст. Зокрема, об’єкт правовідносин - це те, із приводу чого виникає, існує саме правове відношення.

Люди вступають у правовідносини з метою задоволення своїх різноманітних інтересів та потреб з приводу матеріальних і духовних благ.

Вони виступають об’єктами правовідносин, досягнення яких здійснюється за допомогою суб’єктивних прав і обов’язків.

Об’єкт правовідносин - це ті реальні соціальні блага, які задовольняють інтереси і потреби людей і з приводу яких між суб’єктами виникають, змінюються чи припиняються суб’єктивні права та юридичні обов’язки. (В. Гончаренко, стор.55)

Можна сказати, що об’єкт правовідносин - це те реальне благо, на використання або охорону якого спрямовані суб’єктивні права й юридичні обов’язки.

Саме з плюралістичної точки зору розрізняються таки види об’єктів правовідносин, як предмети матеріально світу, послуги виробничого і невиробничого характеру, продукти духовної і інтелектуальної творчості та особисті немайнові блага. (В. Сухонос, стор.489).

Розрізняють такі види об’єктів правовідносин:

1)  предмети матеріального світу: речі, цінності, майно, тощо. Речі - предмети природи в їх природному стані, а також створені в процесі трудової діяльності. До них належать засоби виробництва, предмети споживання. Цінності - гроші, акції, векселі, облігації, цінні документи (диплом, атестат). Купівля - продаж продуктів, промислових товарів, міна, дарування, спадкування - це лише деякі правовідносини, де об’єктом є предмети матеріального світу;

2)  послуги виробничого і невиробничого характеру - виконання роботи, обумовленої договором або контрактом, наприклад, договір перевезення, підряд та капітальне будівництво, виконання пісні на святковому концерті та інше;

3)  продукти духовної та інтелектуальної творчості - твори мистецтва, літератури, живопису, кіно, інформація, комп’ютерні програми та інші результати інтелектуальної діяльності, що захищаються законом (наприклад, Закон України „Про авторське і суміжні права). З їх приводу виникають правовідносини у суб’єктів права - громадян, які відвідують музеї, виставки, бібліотеки, поетичні вечори, а також купують книги, комп’ютерні програми тощо. Тут у суб’єкта інтерес до об’єкта духовний, інтелектуальний;

4)  особисті немайнові блага - життя, здоров’я, честь, гідність, право на освіту на інші права і свободи. Наприклад, між учнем і керівництвом школи виникають правовідносини, їх об’єктом є не атестат, а освіта. Між громадянином, що придбав путівку в санаторій і адміністрацією санаторію виникають правовідносини, їх об’єкт - здоров’я громадянина; у будинку відпочинку об’єктом правовідносин є відпочинок власника путівки, тощо.

Об’єкт правовідносин - це те, заради чого вони виникають. Якщо об’єкт права - суспільні відносини, що можуть бути предметом регулювання і вимагають такого регулювання, то об’єкт правовідносин - вужче, конкретніше - частинка суспільних відносин, елемент (одиниця загального), з приводу якого взаємодіють суб’єкти, те, на що спрямовані суб’єктивні юридичні права і обов’язки осіб. Людина не може бути об’єктом правовідносин. (О.Ф. Скакун, 366)

Розділ 3. Юридичні факти 3.1 Поняття юридичних фактів

В словнику під фактом взагалі розуміється дійсна, цілком реальна подія, явище, те, що дійсно відбулося.

У реальному житті, що оточує людину, існує ціла безліч фактів. Одні факти стають людині відомими в процесі пізнання, інші відомі людині вже давно. В процесі пізнання можливі випадки, коли наші відчуття, представлення, сприйняття не можуть дати повну характеристику визначеному фактові, бо він може бути сприйнятий перекручено. З цього випливає необхідність критичного підходу до знову установлюваних фактів.

Вивчаючи суспільні відносини і явища, особливу увагу варто звертати на неприпустимість пізнання окремих фактів, а не їхньої системи, сукупності. І перебування змісту факту в суспільних відносинах значно складніше, ніж інтерпретація фактів і явищ у природі. В. Ленін підкреслює: „ В області явищ суспільних немає притому більш розповсюдженого і більш неспроможного, як вихоплювання окремих фактів, гра в приклади.”

Правовідносини являють собою стійкі правові зв’язки, які, не є статистичними. Вони виникають, змінюються і припиняються за наявності певних обставин. Так, народження дитини породжує в батьків правовідносини стосовно її виховання й утримання. Передумовами виникнення правовідносин є юридичні факти.

Юридичний факт - конкретна життєва обставина, із настанням якої норма права пов’язує виникнення, зміну або припинення правовідносин.

Юридичному факту притаманні такі ознаки:

1.  За змістом юридичні факти являють собою реальні явища дійсності, їм притаманна конкретність та індивідуальність.

2.  Юридичними фактами виступають лише ті обставини, що так чи що так чи інакше стосуються прав і інтересів суспільства, держави, індивідів, тощо, а потребують правової регламентації.

3.  Юридичні факти прямо передбачаються нормами права.

4.  Юридичні факти об’єктивовані, виражені зовні.

5.  Юридичні факти викликають передбачені законом правові наслідки.

 

3.2 Класифікація юридичних фактів

У теорії права з питань правовідносин однією з найактуальніших проблем є класифікація юридичних фактів, що проводиться за різними ознаками.

Класичною є їх класифікація залежно від джерела виникнення - такими є воля людини або відсутність на дії та події.

Існує класифікація юридичних фактів: за вольовою ознакою, за правовим наслідками і за юридичною природою:

Підстава	Види	Підвиди
За вольовою ознакою	Події Діяння	Відносні події Абсолютні події Дії Бездіяльність
З юридичною природою	Правомірні Неправомірні	Юридичні акти Юридичні вчинки Злочини Проступки
За наслідками	Правостворюючі Правозмінюючі Правоприпиняючі

Так, за вольовою ознакою юридичні факти можуть виражатися або у формі події, або ж у формі діяння.

Подія - обставина, що як юридичний факт не залежить від волі і свідомості людей.

До подій належить народження і смерть людини, рух часу, явища стихійного характеру. Юридичні факти-події являють собою, як правило, природні явища. Навіть якщо вони так чи інакше були зумовлені діяльністю людини (наприклад, вбивство), то норми права в рамках даних правовідносин пов’язують правові наслідки не із зазначеним правопорушенням, а з подальшим перебігом подій й розгортанням їх результатів.

Юридичні факти - події можна класифікувати за різними ознаками: за походженням - природні (стихійні) і залежні у своєму походженні від людини; залежно від повторюваності події - унікальні й повторювані (періодичні); за тривалістю - моментальні (події) і протяжні в часі (процеси); за кількістю учасників - персональні, колективні, масові; останні - на події з визначеною і з невизначеною кількістю. Осіб, що беруть у них участь; за характером наслідків, що настали - на події оборотні та необоротні.

Події можуть бути відносними і абсолютними.

Відносні події - це обставини, що викликані діяльністю людей, але в зазначених правовідносинах виступають незалежно від тих причин, що сприяли їх появі. Прикладом відносних подій є смерть через самогубство, що викликало юридичний факт - спадкування майна самогубця.

Абсолютні події - це обставини, що не викликані волею людей і не виступають у будь-якій залежності від неї. Прикладом абсолютної події є падіння метеориту на завод, яке викликало юридичний факт: необхідність для страхової компанії сплатити певну кількість грошей власнику заводу, що застрахував своє майно від падіння метеориту на завод.

Діяння - це юридичні факти, що залежать від волі та свідомості особи.

Діяння може виражатися у формі дії та бездіяльності.

Дії - це юридичні факти, що залежать від волі і свідомості особи і виражаються в активній поведінці. (укладання угоди).

Юридичні дії - складний і багатоплановий об’єкт класифікації. Укласти в єдину класифікаційну схему різноманітні прояви діяльності суб’єктів права дуже важко. У науковій і навчальній літературі використовується ряд розподілів правомірних юридичних фактів - дій: за суб’єктами (дії громадян, організацій, держави); за юридичною спрямованістю (юридичні акти, юридичні вчинки); за галузевою приналежністю (матеріально-правові, процесуальні); за способом здійснення (особисто через представника); за способом вираженні і закріплення (мовчанням, документом) та інші

Бездіяльність - це юридичні факти, що залежать від волі і свідомості особи і виражаються в пасивній поведінці (залишення в небезпеці).

За правовими наслідками юридичні факти можуть бути правоутворюючими, правозмінюючими, правоприпиняючими.

Правоутворюючі юридичні факти - це конкретні життєві обставини, із настанням яких норма права пов’язує виникнення правовідносин. Прикладом такого юридичного факту може бути наказ ректора про зачислення абітурієнта до вузу.

Правозмінюючі юридичні факти - це конкретні життєві обставини, із настанням яких норма права пов’язує зміну правовідносин. Наприклад, наказ ректора про переведення студента з очної на заочну форму навчання.

Правоприпиняючі юридичні факти - це конкретні життєві обставини, із настанням яких норма права пов’язує припинення правовідносин. Прикладом такого юридичного факту може бути наказ ректора про видачу студенту диплома про закінчення вузу.

Слід зважити на те, що один і той самий юридичний факт може бути правоутворюючим, правозмінюючим, правоприпиняючим для суб’єктів, які є сторонами у правовідносинах. Так, факт смерті громадянина - обставина, що припиняє правовідносини між померлим і його дружиною, дітьми. Одночасно це є правоутворюючим фактом, тому що після закінчення певного строку з дня смерті громадянина виникають правовідносини, пов’язані з реалізацією права дружини, дітей на спадщину.

За юридичною природою юридичні факти можуть бути правомірними і неправомірними. У свою чергу правомірні юридичні факти виражаються у формі юридичних актів та у формі юридичних вчинків, а неправомірні - у формі злочинів і проступків.

Суттєву теоретичну і практичну роль відіграє систематизація неправомірних дій. До числа найважливіших класифікацій тут можна віднести підрозділи неправомірних дій: за ступенем суспільної небезпеки (проступки, злочини); за суб’єктами (дії індивідів, організацій); за об’єктами (злочини проти особистості, злочини в сфері економіки); за галузями права (карні, адміністративні, цивільні, трудові); за формою провини (навмисні, необережні); за мотивами (хуліганські, корисливі). З подальшим поглибленням цієї класифікації виникають і нові підвиди неправомірних дій, наприклад з розвитком публічного міжнародного права виникли неправомірні дії держав, їх союзів та міжнародних і міждержавних організацій.

Як і розподіл правомірних дій, класифікацію правопорушень навряд чи можна вважати завершеною. У галузі кримінального права зроблено чимало у вивченні й класифікації злочинів. Класифікація ж проступків і мір відповідальності за них потребує удосконалення, через те, що за кримінально спрямованості радянського законодавства дослідження цього питання тривалий час не проводилися. Детальна класифікація правопорушень дозволить більш диференційовано підійти до цієї категорії фактів, глибше проаналізувати їхню систему, повніше осмислити юридичне значення кожного різновиду правопорушень.

Юридичні акти - зовні виражені рішення людей, спрямовані на досягнення правового результату. Прикладом юридичного акта є цивільно-правова угода.

Юридичні вчинки - фактична поведінка людей, що складає зміст реальних життєвих відносин. Прикладом юридичного вчинку є безпосередня передача речей.

Важливим і досить гнучким інструментом регулювання правовідносин є презумпції. Саме завдяки їм зникають сумніви про існування певного юридичного факту, оскільки в них:

·  відображаються вихідні, принципові засади права;

·  закладено механізм реалізації цих засад.

Презумпція (лат. praesumptio - припущення) - закріплене в законі припущення про наявність чи відсутність певних фактів, що мають юридичне значення (Скакун. стор.272)

Для презумпцій характерні такі ознаки:

·  закріплення в законодавстві;

·  мають значення для правового регулювання;

·  викликають правові наслідки.

 

Види презумпцій

Презумпції

За можливістю спростування

За сферою дії

Загальноправові Незаперечні

Міжгалузеві Спростовні

Галузеві

За сферою дії презумпції можуть бути загальноправовими, міжгалузевими, галузевими.

До загальноправових презумпцій належить презумпція знання закону, що визначає припущення, згідно з яким усі громадяни зобов’язані знати закони, і незнання закону не звільняє від відповідальності.

До міжгалузевих презумпцій належить презумпція невинуватості, яка стосується кримінального та адміністративного права. Вона означає закріплене в праві припущення, відповідно до якого кожний обвинувачуваний у вчиненні злочину вважається невинуватим, поки його вина не буде доведена в передбаченому законом порядку і установлена вироком суду, що набув чинності.

До галузевих презумпцій належить презумпція вини відповідача, тобто відповідач вважається винним, якщо не доведе протилежного. Ця презумпція діє виключно в рамках цивільного права.

За можливістю спростування презумпції можуть бути незаперечними і спростовними.

Незаперечні презумпції - це закріплене в законі припущення про наявність чи відсутність певного факту, що не підлягає сумніву, а тому не потребує доказу. Прикладом такої презумпції є презумпція недієздатної неповнолітньої особи.

Спростовні презумпції - це закріплене в законі припущення про наявність чи відсутність факту, що має юридичне значення доти, доки не буде встановлено інше. Прикладом спростовної презумпції є презумпція невинуватості.

Фактично неіснуюче положення, що має юридичне значення внаслідок того, що право визнає його існуючим - це правова фікція.

Так, у римському праві існувала правова фікція - визнання іноземця римським громадянином, якщо він виступав позивачем чи відповідачем у цивільних угодах. Французьке право знає таку правову фікцію: якщо дружина і чоловік загинули одночасно, то першим вважається померлим чоловік. Ця фікція потрібна для того, щоб встановити чіткий порядок спадкування. За українським законодавством, днем смерті громадянина, оголошеного мертвим, вважається день набуття чинності рішення суду про оголошення його мертвим. (Сухонос, стор.496)

Головне завдання, що виконується юридичними фактами в правовому регулюванні - забезпечення виникнення, зміни і припинення правовідносин. Кожен юридичний факт викликає або правоутворюючі, або правозмінюючі, або правоприпиняючі наслідки.

Юридичні факти мають відповідати не тільки „соціологічним”, а й деяким „спеціально юридичним" вимогам, оскільки вони являють собою елемент юридичної форми суспільних відносин, один із засобів правового регулювання.

Однією з найважливіших вимог до юридичних фактів є їх юридична надійність. Це така характеристика факту, що відображає, з одного боку, сталість його зв’язку із соціальною ситуацією, а з іншого - стабільність його соціального змісту. Юридичні факти, особливо їх “законодавчий вигляд”, мають поєднувати динамізм на стабільність. Юридичний факт повинен мати адаптивність, здатність певною мірою “пристосовуватися" до мінливих умов. Юридичні факти, що закріплюються в статтях понятійне вираження й чітке термінологічне визначення. Чітке, формальне, документальне засвідчення юридично значимих дій в повсякденному житті сприяє підвищенню правової культури особистості, зміцнює правопорядок та значно полегшує захист інтересів громадян у разі їх порушення.

Висновки

У літературі була висловлена думка, що виділення в правовій дійсності як особливий вид загальнорегулятивних правовідносин є безсумнівним досягненням нашої юридичної науки, що дозволяє „перебороти вузький обрій цивільного права в теорії правовідносин. (Ковачка. Стор.41)

Р.О. Халфіна, що ґрунтовно займалася проблемою правовідносин, прийшла до висновку, що створення теорії правовідносин вимагає глибокого вивчення цього складного явища з більш широких позицій, чим ті, котрі традиційно прийнято в правовій науці. (Халфіна, стор.8).

А.В. Міцкевич висловив таку думку: „У самому широкому змісті до правових відносин можуть бути віднесені усі відносини, так чи інакше пов’язані з дією права в суспільстві”.

Загальнорегулятивні правовідносини зайвий раз підкреслюють зв’язаність влади правом, показують, що сама держава знаходиться в рамках правовідносин і в якості їхнього учасника несе перед суспільством, громадянином відповідні обов’язки і відповідальність.

Підводячи підсумок, варто помітити, що обсяг даної роботи не дозволив зупинитися на багатьох важливих аспектах проблем правовідносин.

Визначені такі поняття, як суспільні відносини, структура, суб’єкти (учасники) правовідносин, юридичний факт, а також їхній взаємозв’язок і взаємозалежність, взаємозумовленість. Тому що саме юридичні факти є підставою, передумовою, виникнення, зміни або припинення правовідносин.

В цілому теоретичні дослідження значення юридичних фактів у сфері правових відносин сучасного суспільства мають фрагментарний характер, що обумовлює необхідність комплексного аналізу цього багатоаспектного явища. Особливо важливою є потреба у дослідженні значного кола питань, що стосуються теоретично-методологічних основ та прикладних аспектів юридичних фактів в теорії права.

Класифікація юридичних фактів - необхідний засіб вивчення правовідносин, особливостей правового регулювання. У цій якості вона широко використовується в науці, на практиці, у юридичній освіті. Наукова і практична цінність класифікації юридичних фактів розкрита ще не повністю, її подальший розвиток може виявитися корисним для вирішення різноманітних завдань правознавства, у тому числі для соціальних досліджень у юридичній науці.

Cписок використаних джерел

1.  Конституція України. - К, 1996

2.  Цивільний кодекс України - К, 2003

3.  Кривов В. Трудові правовідносини на сучасному етапі // „Юридичний журнал”. - 2006. № 6

4.  Пилипенко П.Д. Проблеми теорії трудового права: Монографія. - Львів: Видавничий центр Львівського національного університету імені Івана Франка, 1999

5.  Копейчиков В., Колодій А. Проблеми загальної теорії права та держави // Право України. - 1993. - № 4

6.  Котюк В.О. Основи держави і права: Навчальний посібник. - К., 2001

7.  Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник. - Харків 2001

8.  Теорія держави і права / За ред. В.В. Копейчикова. Навч.пос. - К., 2002

9.  Правознавство: Навчальний посібник. / За загальною редакцією В.Г. Гончаренка. - К., 2002

10.  Теорія держави і права в схемах і таблицях: Навчальний посібник / Укладач Ю.П. Сінченко - Суми, 1997

11.  Халфіна Р.О. Общее учение о правоотношении. М., 1974

12.  Мицкевич А.В. Правовые отношения в советском обществе / Общая теория советского права. М., 1966

13.  Рабинович П.М. Основи загальної теорії права та держави Навчальний посібник - К., 2001

14.  Основи демократії: Навчальний посібник / За загальною редакцією А.Ф. Колодій. - К., 2002

15.  Словник юридичних термінів (російсько-український). - К., 1994

16.  Сухонос В.В. Теорія держави і права: Навчальний посібник. - Суми, 2005