Контрольна робота з Господарського процесу

Міністерство освіти і науки України

Європейський університет

Юридичний факультет

Контрольна робота з Господарського процесу

Київ 2006

Зміст

Вступ. 3

1 Господарські суди в системі судоустрою України. 5

2 Засоби доказування у спорах між суб’єктами господарювання. 9

Загальні висновки. 15

Використана література. 17

Вступ

Після прийняття Закону України «Про судоустрій України», що набрав чинності 1 червня 2002 р., завершився перший стан судової реформи, загальною метою якого було впровадження у судову систему структурних змін, приведення структури судових органів у відповідність з принципами територіальності та спеціалізації, встановленими Конституцією України.

Відповідно судова система представлена Конституційним Судом та загальними судами. Серед останніх виокремлюють спеціалізовані суди, система яких, у свою чергу, складається з місцевих судів, апеляційних судів, Вищого спеціалізованого суду. Очолює всю систему судів Верховний Суд України. До спеціалізованих належать, зокрема, господарські суди.

Становлення системи господарських судів в Україні на сучасному етапі, зміцнення правового статусу вимагає глибокого теоретичного осмислення їх призначення у суспільстві, цілей, завдань та функцій.

Завдання суду полягає в правильному і своєчасному розгляді та вирішенні господарських справ. Особливістю даного виду процесу є те, що це спори переважно між юридичними особами, на відміну від інших видів процесів, в яких одна із сторін, як правило, фізична особа. Порядок і строки розгляду справи, провадження окремих судових дій, прийняття рішення по справі також суттєво відрізняються від порядку та строків провадження в цивільному й кримінальному процесах.

Важність дослідження функціонування саме місцевих господарських судів спричинене тим центральним місцем, яке посідає місцевий господарський суд у системі органів господарського судочинства. Саме діяльність місцевого господарського суду визначає якість підготовки та розгляду справи, повноту дослідження доказів у ній, своєчасність вжиття заходів із забезпечення позову, динаміку усього судового розгляд. Господарський місцевий суд визначає долю спору, і далеко не усі господарські справи спрямовуються у вищі інстанції: апеляційну та касаційну.

Необхідність та неминучість судової реформи на сучасному етапі висуває перед нами коло проблемних питань, які потребують негайного переосмислення ти вирішення. Серед останніх слід виділити проблеми місця господарських судів як у системі загальних судів, так і в цілому в правовій системі держави, а також дослідження процесу доказування в господарських судах, зокрема визнання засобів доказування та їх процесуального значення.

Цьому завданню й присвячена ця контрольна робота.

1 Господарські суди в системі судоустрою України

Господарські суди сприяють економічним перетворенням у державі, формують конкурентноспроможне середовище для суб’єктів господарювання усіх форм власності шляхом реалізації конституційного принципу їх захисту. Господарські суди є також важливим інституційним засобом реалізації державної політики, їх діяльність невід’ємна від дій законодавчої та виконавчої гілок влади, приймаючи рішення у кожній конкретній господарській справі, вони здійснюють державну оцінку законності чи протиправності конкретних дій суб’єктів господарювання і спрямування їх у правове русло[1].

Здійснюючи правосуддя, господарські суди безпосередньо сприяють позитивним економічним перетворенням у державі, формуванню конкурентного середовища для суб’єктів господарювання всіх форм власності. Діяльність господарських судів стала важливим інституційним засобом реалізації державної економічної політики, оскільки, приймаючи рішення у господарських справах, вони здійснюють оцінку законності конкретних дій суб’єктів господарювання і спрямовують їх у правове поле, їх рішення сприяють наповненню державного бюджету.

Аналіз судової практики свідчить, що у сфері здійснення господарського судочинства, як і у загальних судах, має місце зростання кількості звернень до господарських судів. Так, протягом 2005 року до місцевих господарських судів надійшло понад 250 тис. звернень, що на 10 відсотків більше, ніж у 2004 р.

Важливим показником діяльності господарських судів є якість відправлення правосуддя, яка оцінюється насамперед за рівнем скасування та зміни ухвалених судових рішень. Переважна більшість, а саме 95,8 відсотків рішень судів першої інстанції, відповідає вимогам чинного законодавства та набирає законної сили, скасовується лише 4,2 відсотка їх рішень[2].

Визнання особливої ролі системи судів господарської юрисдикції та спеціалізованих судів взагалі у функціонуванні державного механізму обумовило закріплення за ними на конституційному рівні певного автономного характеру. Так, Конституцією визначається, що вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди. Статус вищого суду системи за своєю змістовною основою передбачає комплексність функціональних напрямів діяльності вищого спеціалізованого господарського суду, відповідальність за координацію роботи всієї системи господарської юстиції й, певною мірою, здійснення судово-управлінських функцій[3].

Тем не менш, на сучасному етапі реформування судової системи існує полеміка щодо збереження спеціалізованої господарської юрисдикції судів. Останнім часом посилилася тенденція критичного ставлення до самостійного характеру судів господарської спеціалізації, висловлюються припущення щодо невизначеності предмета господарського та господарського процесуального права, недоцільності виокремлення так званих комплексних галузей права, які, на думку деяких фахівців, становлять ніщо інше, як норми класичних галузей (цивільного та адміністративного), якими регулюються відносини у певній (економічній) сфері. Висловлюються міркування щодо штучності господарсько-судової юрисдикції, відсутності у переважній більшості країн Європи окремих судів для вирішення цієї категорії справ, необхідності уніфікації господарського і цивільного судочинства, віднесення всього масиву справ за участю адміністративних органів до компетенції адміністративних судів, а відтак — в перспективі, повне інтегрування господарських судів до системи цивільних судів[4].

З метою виявлення відмінностей між цивільним та господарським судочинством розглянемо особливості спеціалізації зазначених ланок судової системи України.

Відповідно до ст. 15 ЦПК України суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Згідно із ст. 12 ГПК України господарським судам підвідомчі: 1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві; 2) справи про банкрутство; 3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.

Таким чином, виходячи з норм названих статей ЦПК і ГПК можна дійти висновку, що включення господарського судочинства до системи цивільного є неможливим (відмінність у спеціалізації зазначених гілок судової влади) і таким, що суперечить Конституції України. Дана позиція підкріплюється існуванням кодифікованих нормативно-правових актів як цивільного (Цивільний та Цивільно-процесуальний кодекси України), так і господарського (Господарський і Господарсько-процесуальний кодекси України), законодавства.

Віднесення системи господарських судів до цивільного судочинства є неможливим виходячи з предмета й методу регулювання відповідних суспільних відносин[5].

Отже, господарський суд в Україні, здійснюючи правосуддя при вирішенні виникаючих у процесі господарської діяльності спорів, що випливають із цивільних правовідносин (економічні спори) або з правовідносин у сфері управління, залишається конституційне необхідною гілкою судової влади України. Господарські суди дозволяють ефективно та оперативно вирішувати спори, які випливають із відносин організацій і громадян, які займаються господарською діяльністю, а також з відносин організацій і громадян з державними або іншими органами.

З метою підвищення якості роботи судів президією Вищого господарського суду України надаються роз’яснення щодо порядку застосування судами актів законодавства, а також затверджено Програму заходів по вдосконаленню роботи та підвищенню ефективності діяльності господарських судів України, яка розрахована на 2005—2010 рр. Програмою передбачено комплекс короткострокових та довгострокових заходів, спрямованих на: покращення нормативно-правого забезпечення діяльності апеляційних господарських судів і надання методичної допомоги; вдосконалення організаційного та кадрового забезпечення господарських судів; належного інформаційного, матеріально-технічного та фінансового забезпечення судів; вивчення судової практики Європейського Суду тощо[6]. До виконання цієї Програми, крім суддів та апарату Вищого господарського суду України, залучаються голови апеляційних господарських судів, Державна судова адміністрація України та Академія суддів України.

2 Засоби доказування у спорах між суб’єктами господарювання

Судове доказування в господарському процесі — це логіко-практична діяльність осіб, які беруть участь у справі, і суду по встановленню наявності або відсутності обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Весь процес доказування — логічний процес, за допомогою якого суд доходить висновку про наявність або відсутність тих або інших фактів, явищ, дій, відносин, зв’язків тощо. Як логічний процес, це — процес мислення, єдиний у своїй суті незалежно від предмета розумової діяльності.

Процес встановлення істини в ході розгляду господарських справ, хоча й є одним із різновидів загального процесу пізнання і виражає всі його істотні риси, має також і свої особливості:

1) він обмежений певними строками, тобто не можна нескінченно або невизначений час пізнавати подію правопорушення, — процесуальний закон встановив жорсткі і чіткі строки, протягом яких повинно бути прийняте рішення по справі;

2) спрямований на пізнання події минулого, тобто об’єкт дослідження носить так званий „ретроспективний” характер;

3) поєднує пізнавальний і посвідчувальний характер, оскільки результати пізнання в господарському процесі повинні бути вміщені у встановлену законом процесуальну форму;

4) обов’язково завершується прийняттям рішення, що має правові наслідки.

Докази, що використовуються в судовому доказуванні у порядку господарського судочинства, мають зміст (відомості, інформацію про відомості) та процесуальну форму, регламентовану законом (засоби доказування, передбачені ст. 32 ГПК України). На відміну від кримінального процесу, в якому основна увага зосереджена на правильності процесу збирання і закріплення інформації про відомості, в господарському процесі — це вимога „формування” інформації в певну процесуальну форму (квитанцію, акт, договір та ін.).

Судові докази, які використовуються в процесі доказування при розгляді справ у порядку господарського судочинства, можуть бути класифіковані за низкою ознак. Це дає можливість виявити відмінності і схожість між ними, оскільки докази різні за своїм походженням, мають різну структуру і безпосередні функції в процесі доказування. Охопити всі ці ознаки однією якою-небудь системою класифікації з однією підставою неможливо. Тому класифікація доказів проводиться по декількох підставах і являє собою певну систему, за наступними ознаками:

— характером зв’язку змісту доказу з фактом, що встановлюється — прямі і непрямі докази;

— процесом формування відомостей про факти — первинні й похідні докази;

— джерелом доказів — особисті та речовинні докази;

— юридичною ознакою (ст. 32 ГПК України) — на письмові й речові докази, висновки судових експертів, пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у господарському процесі.

Серед засобів доказування в господарському процесі насамперед треба назвати письмові докази, в тому числі документи як джерела доказів у господарському процесі, речові докази, пояснення сторін, третіх осіб та інших учасників процесу, а також експертизу як засіб доказування в господарському процесі.

Письмові докази використовуються в господарському процесі частіше за інші. Основними ознаками письмових доказів у господарському процесі є наступні: 1) доказувальне значення має зміст, а не форма доказу (форма -другорядна ознака); 2) інформацію закріплено за допомогою писемності або інших умовних знаків; 3) матеріал спроможний зберігати інформацію в незмінному вигляді тривалий час; 4) вони найчастіше виникають до порушення справи.

Доказове значення мають письмові докази, в тому числі документи, що володіють сукупністю наступних ознак: а) містять відомості, які можуть бути перевірені, та носій яких відомий; б) зміст документа відповідає компетенції установ, підприємств, організацій, посадових осіб або громадян, які їх видають; в) містять певні реквізити (підписи, печатка тощо); г) повинні бути отримані законним шляхом; д) відомості про факти, обставини, що фіксуються в них, мають значення для даної справи.

Відсутність в документі хоч би однієї з ознак позбавляє його доказового значення, оскільки створює сумнів у достовірності даних, що містяться в ньому, або свідчить про його неналежність до справи.

Відомості можуть фіксуватися людиною безпосередньо, а також за допомогою різних механізмів. Так, електронний документообіг останнім часом набуває в господарсько-правових відносинах все більш зростаюче значення.

Речові докази є першоджерелом факту здійснення правопорушення, прямим доказом його здійснення. Але дефініція речових доказів, надана у ст. 37 ГПК України, також виявляється неповною (зокрема, щодо того, що це виключно "предмети"). Зазначене визначення суттєво звужує зміст поняття "речові докази", особливо в господарському процесі, виключаючи з нього документи.

До складу учасників господарського процесу входять сторони, треті особи, прокурор, інші особи, зокрема, судові експерти, перекладачі, які можуть брати участь у процесі у випадках, передбачених ГПК України, а також посадові особи чи інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи (статті 18, 30 ГПК).

Свідки яз засоби доказування. Іноді для повноти доказування необхідно звернутися „за допомогою” до свідка, але, на жаль, у чинному ГПК України немає положень щодо можливості участі у господарському процесі такого джерела доказів.

Для притягнення до справи свідка необхідно у клопотанні задовольнити три обов’язкових складових[7]:

1) зазначити обставини, які свідок може підтвердити;

2) відомості про ці обставини мають значення для правильного вирішення справи;

3) зазначені обставини можуть підтверджуватись показаннями свідків (відповідно до ст. 29 ЦПК України не може стверджуватися показаннями свідків наявність правовідносин, що виникають з угод, для яких законом (ст. 46 ЦК УРСР) встановлено письмову форму. Поряд з цим факт виконання такої угоди може підтверджуватись будь-якими засобами доказування, передбаченими ст. 27 ЦПК України, в тому числі і показаннями свідків).

Експертний висновок як засіб доказування. При розгляді судових справ у господарських судах часто виникає необхідність проведення експертного дослідження в процесі доказування позову однієї зі сторін господарського процесу. Процесуальний порядок проведення такого дослідження, одержання висновку та його оцінки визначений ГПК України.

Тому одним із засобів доказування є висновок експерта, який, як і всі докази, відповідно до ст. 34 ГПК, має відповідати вимогам відносності й допустимості. Вимога відносності полягає в оцінці того, чи можна віднести даний доказ до розглядуваної справи, тому питання відносності вирішується ще до призначення експертизи. Відповідно до вимог про допустимість доказів, установлених ст. 34 ГПК, обставини справи, які відповідно до законодавства мають бути підтверджені визначеними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Таким чином, обставини, які можуть бути підтверджені тільки за допомогою спеціальних знань, мають бути підтверджені експертним висновком. Тому, в свою чергу, висновок експертизи має, з одного боку, відповідати вимогам ГПК, що регламентують порядок призначення і проведення експертизи, а з іншого — відповідати загальним вимогам до судової експертизи, встановленим Законом України «Про судову експертизи» від 25 лютого 1994 р. № 4038-ХП.

Під експертним дослідженням у господарському процесі необхідно розуміти дослідження у встановленому законом порядку за допомогою спеціальних знань матеріальних об’єктів, процесів та явищ з метою одержання фактичних даних про наявність чи відсутність обставин, на які посилаються сторони, а також даних, що сприяють правильному вирішенню господарського спору[8].

Висновок — це єдина процесуальна форма, в якій експерт доводить свої висновки до відома органу чи особи, яка призначила експертизу. Усні відповіді експерта в судовому засіданні роз’яснюють письмовий висновок, але не можуть його замінити.

Оскільки висновок експерта є досить специфічним видом доказів (при його оцінці необхідно мати на увазі, що на відміну від інших доказів, він з’являється тоді, коли спірні відносини вже виникли, і вирішити їх у добровільному порядку неможливо), саме він може виступити тим об’єктивним критерієм, який допоможе встановити істину.

Незважаючи на те. що жоден з доказів не має заздалегідь установленої сили для суду, висновок експерта є досить вагомим доказом, спростувати який іншими доказами, без проведення інших спеціальних досліджень (додаткової чи повторної експертизи) досить непросто. Тому питання про те, кому може бути доручено проведення експертизи, є досить важливим. Частина 3 ст. 41 ГПК передбачає, що проведення судової експертизи має бути доручено компетентним установам чи безпосередньо фахівцям, які володіють необхідними для цього знаннями. Стаття 10 Закону «Про судову експертизи» встановлює, що судовими експертами можуть бути особи, які мають необхідні знання для дачі висновку з досліджуваних питань, а фахівці державних спеціалізованих установ і відомчих служб, які проводять судові експертизи, повинні мати вищу освіту, пройти відповідну підготовку та атестацію.

Ч. 6 ст. 31 ГПК встановлює перелік обставин, за наявності яких можна заявити відвід експерту (якщо він особисто, прямо чи побічно зацікавлений у результаті розгляду справи, є родичем осіб, які беруть участь у судовому процесі, а також з мотивів його некомпетентності). Стаття 42 ГПК також передбачає право суду призначати повторну чи додаткову експертизу.

Загальні висновки

1. Перетворення органів державного арбітражу в систему господарських судів відбиває процес становлення в Україні незалежної й ефективної судової влади. Зміст існування господарського суду як окремої ланки судової влади полягає в тому, щоб показати нові принципи функціонування системи розгляду й вирішення економічних спорів, відмінні від адміністративного та цивільного судочинства, продемонструвати перехід від адміністративних методів управління господарством до рівноправності суб’єктів господарювання в умовах ринкових відносин.

Здійснюючи правосуддя, господарські суди безпосередньо сприяють позитивним економічним перетворенням у державі, формуванню конкурентного середовища для суб’єктів господарювання всіх форм власності. Діяльність господарських судів стала важливим інституційним засобом реалізації державної економічної політики, оскільки, приймаючи рішення у господарських справах, вони здійснюють оцінку законності конкретних дій суб’єктів господарювання і спрямовують їх у правове поле, їх рішення сприяють наповненню державного бюджету.

Визнання особливої ролі системи судів господарської юрисдикції та спеціалізованих судів взагалі у функціонуванні державного механізму обумовило закріплення за ними на конституційному рівні певного автономного характеру. Так, Конституцією визначається, що вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди. Статус вищого суду системи за своєю змістовною основою передбачає комплексність функціональних напрямів діяльності вищого спеціалізованого господарського суду, відповідальність за координацію роботи всієї системи господарської юстиції й, певною мірою, здійснення судово-управлінських функцій

Згідно із ст. 12 ГПК України господарським судам підвідомчі: 1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві; 2) справи про банкрутство; 3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.

2. Процес встановлення істини в ході розгляду господарських справ, хоча й є одним із різновидів загального процесу пізнання і виражає всі його істотні риси, має також і свої особливості: 1) він обмежений певними строками, тобто не можна нескінченно або невизначений час пізнавати подію правопорушення, — процесуальний закон встановив жорсткі і чіткі строки, протягом яких повинно бути прийняте рішення по справі; 2) спрямований на пізнання події минулого, тобто об’єкт дослідження носить так званий „ретроспективний” характер; 3) поєднує пізнавальний і посвідчувальний характер, оскільки результати пізнання в господарському процесі повинні бути вміщені у встановлену законом процесуальну форму; 4) обов’язково завершується прийняттям рішення, що має правові наслідки.

Докази, що використовуються в судовому доказуванні у порядку господарського судочинства, мають зміст (відомості, інформацію про відомості) та процесуальну форму, регламентовану законом (засоби доказування, передбачені ст. 32 ГПК України).

Судові докази, які використовуються в процесі доказування при розгляді справ у порядку господарського судочинства, можуть бути класифіко-вані за низкою ознак: за характером зв’язку змісту доказу з фактом, що встановлюється — прямі і непрямі докази; за процесом формування відомостей про факти — первинні й похідні докази; за джерелом доказів — особисті та речовинні докази; за юридичною ознакою (ст. 32 ГПК України) — на письмові й речові докази, висновки судових експертів, пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у господарському процесі.

Використана література

1.  Конституція України / Відомості Верховної Ради України, 1996, № 30, Ст. 141.

2.  Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України, 2003, №№ 40-44, Ст.356.

3.  Господарський процесуальний кодекс України від 6 листопада 1991 р. — К., Атіка, 2003.

4.  Про судоустрій України. Закон України // Відомості ВРУ, № 27—28, 2002. Ст. 180.

5.  Про судову експертизи. Закон України від 25 лютого 1994 р. № 4038-ХП // www.kiev.rada.ua

6.  Зеленін В.О. Місія господарських судів як у системі загальних судів, так і в цілому в правовій системі держави // Вісник господарського судочинства, № 3, 2006, С. 145—149.

7.  Куйбіда Р. Реформування правосуддя в Україні: стан і перспективи. — К., Атіка, 2004. 287с.

8.  Ніколенко Л. Експертний висновок як засіб доказування в господарському процесі // Юридичний журнал, № 7, 2003. С. 118—123.

9.  Осетинський А. Реформування системи судів господарської юрисдикції в аспекті реалізації конституційного статусу касаційної інстанції // Право України, № 6, 2005. С. 3—9.

10.  Притика Д. 15-річчя утворення господарських судів України // Право України, № 7, 2006. С. 3—6.

11.  Притика Д. Про стан здійснення судочинства господарськими судами // Право України, № 1, 2006. С. 5—8.

12.  Степанова Т.В. Свідки як засоби доказування у господарському процесі України // Вісник господарського судочинства, № 1, 2003, С. 168—171.

13.  Шицький І. Деякі питання визначення принципів побудови і функціонування місцевих господарських судів України // Право України, № 1, 2005. С. 10—15.

[1] Осетинський А. Реформування системи судів господарської юрисдикції в аспекті реалізації конституційного статусу касаційної інстанції // Право України, № 6, 2005. С. 4..

[2] Притика Д. Про стан здійснення судочинства господарськими судами // Право України, № 1, 2006. С. 56.

[3] Осетинський А. Реформування системи судів господарської юрисдикції в аспекті реалізації конституційного статусу касаційної інстанції // Право України, № 6, 2005. С. 4—5.

[4] Куйбіда Р. Реформування правосуддя в Україні: стан і перспективи. — К., Атіка, 2004.С. 62—67.

[5] Зеленін В.О. Місія господарських судів як у системі загальних судів, так і в цілому в правовій системі держави // Вісник господарського судочинства, № 3, 2006, С. 148—149.

[6] Притика Д. Про стан здійснення судочинства господарськими судами // Право України, № 1, 2006. С. 6.

[7] Степанова Т.В. Свідки як засоби доказування у господарському процесі України // Вісник господарського судочинства, № 1, 2003, С. 169.

[8] Ніколенко Л. Експертний висновок як засіб доказування в господарському процесі // Юридичний журнал, № 7, 2003. С. 118.