Філософія Ренесансу

Філософія Ренесансу

Ренесанс визначається як історичний процес ідейного й культурного розвитку напередодні ранніх буржуазних революцій, що має самобутню цінність. Його елементи починають проявлятися на пізній фазі феодалізму й обумовлені розкладанням, що починається, феодальної системи. Весь процес триває аж до ранніх буржуазних революцій.

У розвинених країнах Європи вже на переломі XII і XIII ст. у зв'язку з розвитком ремесел і торгівлі, з розквітом міст відбувається ріст продуктивності праці. Місто представляло силу, завдяки якій феодалізм прийшов до вершин своєї економічної зрілості, але разом з тим у росту міст проявлялися риси, які переходили за рамки феодального ладу. Із прогресуючим економічним розвитком міст зв'язаний процес швидкого нагромадження торговельного й лихварського капіталу, а згодом виникають зародки (локальні, обмежені, нестійкі) капіталістичних виробничих відносин. Мануфактури були, однак, спочатку скоріше виключенням, чим правилом. У сутності Ренесанс є періодом подолання попередньої тривалої стагнації продуктивних сил.

У феодальній Європі існували більші розходження в економічному, політичному й культурному розвитку міст, тому Ренесанс не виникає відразу у всіх країнах, але насамперед у найрозвиненіших. Його колискою є Італія - майже весь перший період свого розвитку Ренесанс був «італійським явищем», і лише в другому періоді він здобуває європейський характер. В історіографії на Заході існує лапідарна хронологія Ренесансу: ранній Ренесанс - Trecento (починаючи з 1300 р. XIV в.), зрілий Ренесанс-Quattrocento (XV в.), пізній Ренесанс - Cinquecento (XVI в.). Це розподіл безпідставно, тому що воно абстрагується від національних і інших розходжень розвитку Ренесансу в різних країнах тодішньої Європи. .

Головні носії ідеології Ренесансу - міські вищі шари, умільці, міщани, монастирські й церковні інтелектуали - перебували в гострому політичному протиборстві із середніми й нижчими шарами міського населення, нехтували бідноту («плебс» ), незаможних. У той період ще не дозріли класові протиріччя між міщанами й феодальним дворянством, навпаки, дворяни й навіть високі представники церкви симпатизували міщанським шарам, положення й спосіб життя яких представлялися привабливими.

Ідеологія Ренесансу має як би подвійну спрямованість: з одного боку, антифеодальну, з іншого боку - антиплебейську. Міщанські верхи прагнули до стабілізації й розширення товарно-грошових відносин за допомогою реформ державного апарата й церкви. Термін «ренесанс» правильно вживати саме в цій класовій визначеності. Головний зміст і навіть головну рису цього історичного процесу відбиває не дослівний переклад цього терміна (фр. renaissance - відродження, тобто відродження, новий розквіт античної культури, науки й філософії), а антифеодальний зміст процесу, спрямованість проти церкви, дворянства й всіх феодальних порядків.

Для мислення, ідеології й культури Ренесансу вирішальною тенденцією, що характеризує переворот, є перехід від теоцентричного до антропоцентричного розуміння миру. Це процес діалектичний, суперечливий, складний, здійснюється він повсюдно, але в різних модифікаціях, варіантах, формах.

Ренесанс охоплює ту фазу історії, у якій християнська релігія вже не має домінуючої, монолітної позиції. Цей переворот відбувається насамперед у релігійних рядах; ні у філософії, ні в мистецтві або літературі відразу не усувається існуючими сторіччями традиційний напрям думок.

У боротьбі із середньовічним теократизмом на перший план культури Ренесансу виступають гуманістичні, антропоцентричні мотиви. Презирство до земного єства заміняється визнанням творчих здатностей людини, розуму, прагнення до земного щастя. Реалізація людяності припускає освоєння досягнень культурного багатства минулого, тому гуманізм Ренесансу спонукує інтерес до античної культурної спадщини, до оволодіння багатоликим багатством древньої філософії. Знову й по - іншому відкриваються Платон і Аристотель, а також неоплатоніки, стоїки, епікурейці, Цицерон і ін. Їхня філософія розглядається в історичному контексті. Ренесанс - це насамперед вільне осмислення добутків античності, відмова від готових і незмінних істин. Замість поняття істини самої особистості надаються можливість і право вирішувати, що істинно, а що ні. Древні філософи приймаються скоріше як союзники, чим «вища інстанція». Учені, філософи вже виступають не як представники закритих шкіл, але як окремі дослідники. Цьому відповідали нові форми філософського пояснення, індивідуального стилю літературної обробки. Як реакція на схоластичну складність повсюдно спостерігалося прагнення до більше зрозумілого викладу. Проти колишнього схематизму більше враховується реальність, увага зосереджується на питаннях, які мають практичне значення й користь.

Однак було б неправильним ідеалізувати гуманізм Ренесансу й не зауважувати його внутрішніх протиріч, які зрештою відповідають його історичної обумовленості XIII-XV ст. Границі ці зримо проявляються в елітарності, в «аристократичних» тенденціях. Так, гуманістичні ідеї моральності були призначені вищим соціальним колам і класам, що мали можливість одержати утворення. Люди, які проголошували гуманізм, мали доступ до античної культури й філософії, знали мови (знання латинської мови, літератури було істотною ознакою Ренесансу). Не можна забувати, що гуманізм Ренесансу із самого початку різко суперечив аверроїзму (у деяких роботах викладається думка, що італійський гуманізм є католицькою реакцією на вчений аверроїзм), тому що гуманісти насамперед підкреслювали суб'єктивну, активну, практичну сторону пізнання.

Поворот до антропоцентризму не можна тут розуміти спрощено, що як миттєво перемагає дія або як якесь «прозоро чисте» вираження матеріалістичних поглядів. Суть у тім, що гуманізм Ренесансу проявлявся в революційних ідеях, звернених на внутрішню, земну «божественність» людини, у відмові від зовнішньої «інституціональної» істини божої, у залученні людини до життєвої активності, у твердженні віри людини в себе. Але й це нове, безсумнівно прогресивне, будучи історично обумовленим, могло виявитися лише в тій або іншій формі, обумовленої рамками релігії.

Часто дискутується проблема відносини між Ренесансом і Реформацією. Іноді спрощено затверджується, що між ними існує протилежність, що складається в тім, що Ренесанс-Явище міжнародне, загальноєвропейське, тоді як Реформація-Явище лише національне (німецьке). Істотним, однак, є те, що Ренесанс і Реформація мають загальну антифеодальну спрямованість, у їхній основі лежить антифеодальний рух, носієм якого у феодальному суспільстві, що розкладається, були міські шари суспільства. Якщо Ренесанс висуває вимогу перетворення суспільства шляхом розширення світського утворення, то Реформація залишається в рамках середньовічного миру думок людини й у цих границях пропонує йому новий, спрощений шлях до бога. Ідеї Ренесансу могли активізувати лише верхні буржуазні шари (у сутності не було ніякого гуманістичного варіанта, що виражає інтереси середніх і нижчих шарів); навпроти, ідеї зміни церкви і її навчань - як головний зміст Реформації - були здатні мобілізувати середні й нижчі шари суспільства, більше прив'язані до релігійних подань у силу умов свого існування.

Гуманізм в Італії

Духовне й культурне перетворення Західної Європи, що проходить у різних умовах, має свої характерні риси й періоди. У першому, ранньому періоді, тобто в XIV-XV вв., нова культура має насамперед «гуманістичний» характер і зосереджується головним чином в Італії; в XVI і значною мірою в XVII в. вона має головним чином природниче-наукову спрямованість. Гуманізм Ренесансу в цей період переходить в інші європейські країни.

Гуманізм (лат. humanus - людський) у загальному значенні слова означає прагнення до людяності, до створення умов для гідної людини життя. Гуманізм починається тоді, коли людина починає міркувати про себе, про свою роль у світі, про свою сутність і призначення, про зміст і мету свого буття. Ці міркування мають завжди конкретні історичні й соціальні передумови, гуманізм по своїй сутності завжди виражає певні соціальні, класові інтереси.

У вузькому змісті слова гуманізм визначається як ідейний рух, що сформувалося в період Ренесансу й змістом якого є вивчення й поширення античних мов, літератури, мистецтва й культури. Значення гуманістів треба розглядати не тільки у зв'язку з розвитком філософського мислення, але й з дослідницькою роботою з вивчення старих текстів Італійські гуманісти збирали добутки древніх авторів за допомогою греків, які в цей час осідали в Італії. Петрарка, наприклад, зустрічався із грецьким ученим-ченцем Ваарламом, візантійський учений-гуманіст Хризолорас привіз в Італію ряд грецьких літературних пам'ятників. Зростаючий інтерес до вивчення древньої літератури підтримували й міські патриціанські пологи. У деяких містах виникали культурні центри, у яких були зосереджені античні тексти й пам'ятники. . Тому італійський гуманізм характеризується як літературний, філологічний. Робиться висновок, що поняття «гуманізм» ставиться лише до культурного й освітнього впливу грецької й римської культури. Однак у такому розумінні гуманізм ставиться тільки до духовної сфери Прикладом однобічного культурно-духовного розуміння гуманізму є ідея так званого, християнського Заходу, що сьогодні в модифікованій формі знову з'являється в концепціях католицького клерикалізму. Відповідно до цієї ідеї, західноєвропейський (або європейський) гуманізм спочиває на двох стовпах: на гуманістичній спадщині античного миру й на християнстві, що є нібито історичним ферментом збереження й розвитку традиційних духовних гуманістичних цінностей і для сучасності, вихолощується його практичний, динамічний, войовничий момент. Цей момент не можна випускати з поля зору, він завжди в наявності, хоча й по-різному проявляється в конкретних умовах. Ставиться це й до італійського гуманізму, що був вираженням конкретного суспільного руху представляв у цьому змісті величезний історичний прогрес, незважаючи на свою історичну обумовленість і обмеженість.

Початок італійського гуманізму

Данте Алігьєри (1265-1321). Свій гуманістичний світогляд Данте виклав насамперед у безсмертній «Комедії» Боккаччо перейменував її в «Божественну комедію», потім у трактатах «Бенкет» і «Монархія». Його літературну й ідейну творчість становлять єдність. Елементи нового, що народжується світогляду Ренесансу втримуються в його поетичній творчості. Християнську догматику Данте приймає як незмінну істину, однак дає новий виклад відносини божественного й людського. Він не протиставляє ці початки, але бачить їх у взаємній єдності. Бога не можна протиставляти творчим силам людини. Людина детермінована двояким способом: з одного боку, богом, з іншого боку - природою. До блаженства, таким чином, ведуть два шляхи: філософське повчання, тобто людський розум, і «духовне повчання», що виходить від святого духу. Підкреслення божественного в людині виступає як відхилення від середньовічних традицій, за це Данте був підданий критиці й засуджувався томистами.

Гуманізм Данте повний віри в сили людини. Людина сама відповідає за своє благо, що вирішує тут є його особисті якості, але в жодному разі не багатство або успадковане положення Про Дантові «Комедії» Ф. К. Шалда написав: «Не знаю у всій світовій літературі добутку, що несло б у собі більше любові до землі й до тілесності, чим пісні Раю. Не слухайте тих, хто говорить, що Дантів добуток аскетичний або загробний. Зміст його саме зворотний. Данте, мислить як поет конкретності, його божественний вірш повний земних реальностей. Навіть у момент найбільшого відторгнення думки він не відчуває земне як тягар або перешкоду...». Данте зазнав впливу від латинського, добре знав Сигера Брабантського, не були йому далекі й неоплатонівські тенденції середньовіччя, що виходили від Псевдо-Діонисия Ареопагита. Знайомство з навчанням Аверроеса про можливості й про активність розуму приводить Данте до розуміння того, що завданням людства є реалізація можливостей розуму, насамперед теоретичного, втілення їх у практичній діяльності. Політичний, антицерковний зміст своєї позиції він розробляє в «Монархії». Церква повинна займатися питаннями «вічності» , земної ж справи є долею людей, які прагнуть до створення суспільного устрою, що допомагає реалізації людського існування, заснованого на щасті, блаженстві, загальному й міцному світі. Данте належав до тих ідеологам, які свій гуманізм з'єднували з теорією так званої двоїстої істини.

Концепція Данте містить багато наївних і схоластичних аргументів, але вона сильна своєю основною ідеєю: все людське (і політика) повинне бути підлегле людському розуму.

Один із представників італійської гуманістичної думки - Марсилій з Падуї (1278-1348) - сформулював у своєму політичному навчанні (трактат «Захисник миру» ) республіканські ідеї, угадавши події буржуазних революцій XVII-XVIII сторіч.

Він дійшов висновку, що ні церква, ні державу не мають божественної природи, але є різними формами людської влади й громадської організації людей. Як і Данте, він виходив із двох основних передумов людського щастя: миру й влади монарха. Верховенство належить народу, громадяни мають законодавчу владу, свою волю вони виражають на зборах голосуванням. Ідея про те, що народ є джерелом усякої влади, відрізняє його концепцію від схоластичної середньовічної й наближається до більше пізніх концепцій про суспільний договір.

Марсилій черпає із праць Аристотеля, але зовсім іншим способом, чим середньовічні схоласти. Аристотель є для нього єдиним джерелом раціонального пізнання. Біблію він використовує лише як ілюстрація. Хоча Марсилій був переконаним католиком, його вчення про природну природу влади держави об'єктивно допомагало зруйнувати схоластико-феодальну ієрархію цінностей.

Франческо Петрарка (1304-1374) уважається «першим гуманістом», його називають «батьком гуманізму». Великий пропагандист античної культури збирав справжні латинські тексти. Його збори класичних латинських текстів було у свій час унікальним.

До античної культури й утворення він підходив історично, не вбачав у них лише минуле золоте століття й загублений рай, але намагалася спадщина античності найбільше точно й зрозуміло донести до сучасників. Греції він волів Рим і не сумнівався, що Рим є класичним зразком цивілізації взагалі. Цікавився він і середньовічні традиції, і Августином. Петрарка - один із творців нової європейської лірики, автор знаменитих сонетів до Лаури, патріотичних віршів і віршів гнівних, звернених проти папської курії. У його поезії чітко звучать гуманістичні ідеї Нового часу. Петрарка разом з Данте й Боккаччо є засновником італійської літератури. .

Данте ще приймав «вічність» у розумінні схоластів, Петрарка ж її повністю відкидає. Його полемічний трактат «Про власне незнання й незнання, інших» спрямований проти аверроїзму, а вчення про двоїсту істину істотно відрізняється від полеміки Фоми Аквінського, якого він, втім, взагалі у своєму трактаті не згадує. Він відкидав культ авторитету, однак при цьому не відкидав Аристотеля, але висміював «дурних аристотеликов», їх схоластичний, надуманий спосіб ведення суперечок. Затверджував, що університети пізнього середньовіччя занепадають, їхні викладачі позбавлені побожності, шкодять доброму ім'ю теології, що вона здобула в епоху «батьків церкви». Підкресленням власного незнання він виражає ідею незалежності свого мислення від схоластичної університетської вченості.

Християнство він приймає, але лише в його несхоластичній інтерпретації. Він відмінюється також до ідеї активної самореалізації людини, його антропоцентризм виступає як противага середньовічному теоцентризму. Цікавили Петрарка насамперед внутрішні, етичні проблеми людини, що є ознакою індивідуалізму епохи Ренесансу. У філософському діалозі «Моя таємниця» він розкриває найглибші внутрішні конфлікти людини й способи їхнього подолання. Творчість Петрарка відрізняється земним характером, повним розумінням радостей і страстей людини Петрарка вплинула й на розвиток гуманізму в Чехії; в 1356 р. він відвідав Прагу, відома його переписка з Карлом IV, Арноштом з Пардубиц, Яном зі Стржеди, що ставиться до 1351-1368 р. .

Серед тих, хто сприяв створенню нових, гуманістичних традицій в італійській культурі, був друг Петрарка, флорентієць Джованні Боккаччо (1313 - 1375), що у своєму «Декамероні» висміював дурне й брехливе духівництво, вихваляв розум, енергію, повнокров'я нового міського класу. У його творчості відбилися типові риси Ренесансу: земний характер, тілесна чуттєвість, практичний утилітаризм, що він виражає живих, позбавлених алегорій мовою.

До послідовників Петрарка в області аналізу старих трактатів належить, між іншим, Колуччио Салутаті (1331-1406), що збирав старі тексти й постачав їхніми анотаціями. Він мав великий вплив на наступних флорентійських гуманістів, наприклад Паджио Браччиолині й Леонардо Бруни Салутаті будить інтерес до вивчення грецької літератури. За його запрошенням в 1397 р. у Флоренцію прибуває візантійський учений Мануель Хризолорас, щоб викладати грецьку мова. Він привозить із собою грецьку літературу й першим у Європі пише підручник грецької граматики. Все це мало велике значення для розвитку італійського гуманізму.

До видатних гуманістів XV в. належить і Лоренцо Валла (1407-1457), чудовий філолог, один із засновників методу порівняльного аналізу, що він застосовував не тільки до трактатів Тита Лівія, але й до Нового завіту. Він відкидав схоластичну логіку, висуваючи проти її риторизм Цицерона як спосіб, що допомагає людині по-новому мислити й дискутувати. Більший розголос одержало і його розкриття недійсності так званого Дарунка Костянтина - документа, що був відомий як юридична основа світської влади папства. Валла спростовує його дійсність, приводячи як історичні, юридичні, так і філологічні аргументи. В етиці Валла близький до епікуреїзму й воліє його стоїцизму. Він підкреслює природність людини, думає, що доброчесним є все, що ставиться до життєво важливого інстинкту самозбереження, тому ніяка насолода не є аморальним. Етика Бали є індивідуалістичною. Велике значення має й те, що відновлення й пожвавлення епікуреїзму повертають у філософську свідомість епохи забутий античний атомізм.

Платонізм ренесансу

Гуманізм Ренесансу в Італії у великому ступені орієнтувався на Платона. Ця тенденція, що опирається на можливості, що розширюються, пізнання справжніх добутків античності, була мотивована необхідністю виступити проти схоластичного Аристотеля, його інтерпретації томізмом. Платон в філософії Ренесансу стає символом прогресу В уявленні платоніків Ренесансу Аристотель був лише «фізиком», у той час як Платон - «філософом», «мудрецем» (sapiens), його філософія вважається синтезом всієї філософії минулого, а також теології - грецької науки, що включає орфизм, пифагорєїзм і східні доктрини.

Платонізм Ренесансу представляв Платона в дусі поглядів Августина й Апулея Луций Апулей - римський письменник, що жив приблизно в 125 - 180 р. Найкращий його добуток - «Метаморфози», називане також «Золотий осів». У флорентійської платонівської Академії Платон уважався «богом серед філософів», підкреслювалося велике значення його ідей для християнства, зокрема з погляду філософської розробки концепції двоїстої природи людини. У питанні про відношення філософії й релігії флорентійський платонізм відстоювало розуміння, відповідно до якого філософія є надійним знанням про людину, про світ і про бога, що найбільше повно представлено у творчості Платона і його послідовників. Всі платоніки вважали релігію філософсько-теологічною доктриною (також і культовим інститутом).

Для інтеграції Платона в цю епоху певну роль грали й традиції в дусі Гребля. Не можна також обійти той факт, що при загальній конфронтації платоніків і аристотеліків деякі представники платонізму виступають і в дусі примирення Платона з Аристотелем. Цей підхід, властивий насамперед візантійським традиціям, і був перенесений на Захід Зокрема, в особі кардинала Іоанна Бессариона (1395 - 1472), учня Платона, що відстоювало ідеї свого вчителя й у той же час примирення, що допускав можливість, Платона й Аристотеля (він переводив роботи Аристотеля), проти чого виступав Пикоделла Мирандола. По суті спори між платонізмом і аристотелізмом періоду Ренесансу в XV в. велися не зовсім чітко, допускалися компроміси.

Пожвавленню платонізму в Італії сприяв насамперед пізній візантійський неоплатонік Георгиос Гемистос (1360-1425), що з поваги до Платона прийняв ім'я Плетон. Відбувався він з Константинополя, оселився у Флоренції, де проповідував ідеї Платона, при цьому різко відкидаючи Аристотеля. Його мислення носило елліністичний характер, він хотів перебороти традиційне християнство за допомогою античного язичеського політеїзму. Інтерес до середньовічного неоплатонізму приводить його до східного містицизму, каббале й зороастризму.

Він учив, що мир залежить від бога, але не був їм створений у часі, тому що існує вічно. Ідея християнського утвору з нічого, а також «вільна воля» творця в цьому випадку не мають змісту. Перехід від божественного принципу до миру має характер детермінації. Не тільки всесвіт, але й сам бог підкоряються необхідності. Плетон тут не посилається на ідею еманації. У поясненні необхідного переходу до миру він вдається до допомоги язичеського грецького пантеону богів. Зевс, що коштує на чолі, є абсолютним буттям. Мир, однак, утвориться не безпосередньо, але за посередництвом особливої субстанції природи, що також має божественний характер. У визнанні, що намітилося, нескінченності бога й природи ховаються пантеїстичні тенденції.

Мир у своїй гармонійній єдності прекрасний, у цьому складається його божественність. Покликання людини - бути «середньою ланкою», з'єднанням цієї гармонійності. І людина є «божественним», якщо він реалізує в собі й у відношенні до природи, до миру цю красу гармонії - це і є шлях його морального вдосконалювання.

Філософія Плетона в Італії була прийнята прихильно. Він уперше представив неоплатонізм не в середньовічній рясі або в реконструйованих системах стародавності, але в оригінальній, живій філософській формі. Дійсно, новий синтез не може виходити лише із древнього язичества, але повинен брати до уваги традиції вже майже п'ятсот років існуючого розвитку християнства.

Час найбільшого розквіту італійського платонізму пов'язане із уже згадуваної флорентійської Академією, що в 1459 р. за пропозицією Плетона заснував Козимо Медичи. Ця Академія, а також і інші культурні суспільства, що виникли в інших містах тодішньої Італії, поєднували видних філософів, поетів, художників, дипломатів і політиків того часу. Характер цих об'єднань повністю відрізнявся від характеру офіційних філософських центрів, університетів і монастирських шкіл; тут не читалися лекції, але велися бесіди. Вілла в Кареджии, що Козимо надав Академії. Про це згадує М. Макіавеллі: «Козимо був також доброзичливцем і захисником літераторів. Він запросив у Флоренцію відомого грецького вченого Аргиропулоса, щоб він навчав молодь грецькій мові й іншим наукам. Містив також у своєму будинку Марсилио Фичино, прихильника платонівської філософії, якого досить поважав. Щоб Фичино міг безперешкодно віддаватися вивченню наук і щоб з ним можна було часто зустрічатися, Козимо подарував йому маєток поблизу від свого сільського володіння в Кареджії, стає в той час культурним центром не тільки Італії, але й всієї вченої Європи. Академія досягла свого найбільшого розквіту при Фичино й Пикоделла Мирандола. Видною фігурою серед платоніків XV сторіччя був Марсіліо Фичино (1422-1495), виділяючись своєю діяльністю по перекладах. Він не тільки перевів усього Платона на латинь, але й познайомився з античним неоплатонізмом. Не випадково він почав з перекладу так званого «Corpus Hermeticum» - збірника анонімних грецьких теологическо-філософських трактатів, які створювалися, імовірно, поступово в ході I в. до н.е. і I в. н.е. Авторство цього збірника приписувалося Гермесу Трисмегисту (грецьке ім'я єгипетського бога Тота - бога листа, чисел і книг). Збірник зберігся в скороченому виді, його тексти місцями порушені. Усього в ньому викладено 18 текстів і таємних релігійних, астрологічних магічних і містичних навчань. Для Фичино і його сучасників ці тексти були документом древньої мудрості, з яких виростала платоновская релігійно-філософська традиція, переводив Платона, Ямвлиха, Порфирія, Прокла, цікавився й християнським неоплатонізмом, заново перевів ареопагитику.

До питання про відносини бога й миру він підходить із пантеїстичних позицій. Його пантеїзм має містичну спрямованість: бог - першопричина ієрархічно побудованого миру, вихідна точка, що містить у собі увесь світ; у світі він постійно проявляється в динамічних силах і при їхньому посередництві. Це подання, мабуть, не має нічого загального із середньовічним креаціонізмом і дуалізмом.

Від католицької ортодоксії Фичино відхиляється й у твердженні ідеї про те, що всі релігійні культи й релігійно-філософські навчання - проява загальної релігії (religio universalis). Християнству він надає вирішального значення, бачить у ньому насамперед найвище «законодавство» в етичному плані. Обґрунтування універсальної релігії він знаходить у положенні про те, що ідея бога є вродженої, що все відбувається від єдиного зробленого буття, тобто від бога, і тому повинен існувати один культ, одна релігія.

Література

1. Андрєєв. М.Л. Інновація або реставрація: казус Відродження. - К., 2005

2. Гнєдич П.П. Епоха Відродження. - К., 1995

3. Лосев А. Ф. Эстетика Возрождения. Исторический смысл эстетики Возрождения. - М., 1998

4. Панофский Э. Ренессанс и «ренессансы» в искусстве Запада. - М., 1998

5. Яйленко О. В. Італійське Відродження - К, 2005.