Особливості і предмет філософії права Гегеля

3. Особливості і предмет філософії права Гегеля

Право з погляду Гегеля є наявне буття вільної волі. “право полягає в тому, що наявне буття взагалі є наявне буття вільної волі”[15] Поняття права значно більш широке ніж юридичне поняття про право, воно охоплює “наявне буття всіх галузей свободи”.[16] Це є об'єктивно ідеалістичне поняття права. Розум, дух в області суспільних відносин людей з погляду Гегеля творить свою роботу за допомогою індивідуальної волі окремих осіб і створює об'єктивний світ свободи, тобто право. В положенні Гегеля про те, що через індивідуальну волю окремої особи здійснюється загальна воля, можна бачити віддзеркалення в ідеалістично збоченій формі уявлення про залежність індивідуальної свідомості від суспільної свідомості.

Розгляд процесу здійснення нібито справжньої свободи насправді не є в навчанні Гегеля предметом філософії права. Поняття про право в уявленні Гегеля має своєю основою не волю окремої особи, а якусь собі і для себе сущу, загальну волю, що має самостійне існування в часі, просторі і що виражає об'єктивно розумну, а не суб'єктивне свавілля окремої особи, що істотно відмінно від поняття про право дане Кантом і всіма прихильниками критичної філософії. Категоричний імператив Канта в області права свідчить: “поступай так, щоб твоя свобода могла співіснувати з свободою всіх людей, початкове положення - свобода окремої особи”. Гегель же прагнути спіткати розумне єство права і держави самих по собі, незалежно від прав і інтересів окремої особи. Він потрактує позитивне право як вираз самого розуму, щоб тим самим обґрунтувати неправомірність, але революцію знищення, не заперечуючи при цьому можливості елементів насильства і тиранства в позитивному праві, але вважає їх для самого права чимось випадковим, що не стосується природи права самого по собі, як щось розумного, як в собі і для себе сущої свободи волі.

В “філософії права”, як складової частини системи гегелівської філософії, розвиток духу дається через розвиток діалектичного руху поняття права від його абстрактних форм до конкретних - від абстрактного права до моральності, а потім до моральності( сім'ї, цивільному суспільству і державі).

Філософія права як частина філософії має “певну початкову крапку, яка є результат і істина того, що їй передує і що складає її так званий доказ. Тому поняття права по своєму становленню потрактує зовні науки права, його дедукція передбачається тут вже тією, що є і його слід приймати як належне.”[1][17] “філософська наука про право, - відзначає Гегель, - має своїм предметом ідею права - поняття права і його здійснення”.[18] Ідея права яка і є свобода, за задумом і виконанню Гегеля, розгортається в світ права, її сфера об'єктивного духу предстає як ідеальна правова діяльність – об’єднання форм права і свободи. Ідея права як предмет філософії права означає єдність поняття права і наявного буття права, одержуваного в ході об'єктивування поняття права. Свою концепцію філософії права Гегель розробляє і потрактував саме як філософську науку про право, відмінну від юриспруденції, а займаючись позитивним правом (законодавством) має справу по його характеристиці, лише з суперечностями.[1][19] Задача філософії права, по Гегелю, полягає в збагненні думок, що лежать в підставі права, а справжня думка про право є його поняття. Це понятійне трактування права “Філософія права”, містить систему об'єктивних формоутворень, які виходять в процесі розгортання поняття права при діалектичному його сходженні від абстрактного до конкретного. Без з'ясування особливого значення категорії “поняття” неможливе зрозуміти жоден з розділів гегелівської філософії. Філософія, пояснює Гегель, “є щонайвищий спосіб збагнення абсолютної ідеї, тому що її спосіб є щонайвищий - поняття”.[1][20]

Абсолютна ідея, як “єдиний предмет і зміст філософії” має різні формації (“по Гегелю це самовизначення і відособлення” абсолютної ідеї) і філософське збагнення їх - “справа особливих філософських наук”.[21] Такою “особливою філософською наукою” є і “Філософія права”. Поняття “право” вживається в гегелівській філософії права в наступних основних значеннях:

I) право як свобода (ідея права)

II) право як певний ступінь і форма свободи (особливе право)

III) право як закон (позитивне право).

I. На ступені об'єктивного духу, де весь розвиток визначається ідеєю свободи - “свобода” і “право” виражають єдине значення

II. Система права як царство реалізованої свободи є ієрархією особливих прав (від абстрактних форм до конкретних)

Конкретизація поняття права є певне наявне буття свободи, а значить і особливе право. Подібна характеристика відноситься до абстрактного права, моралі, сім'ї, суспільства, держави. Ці “особливі права” дані в рамках однієї формації об'єктивного духу, вони обмежені, підлеглі і можуть вступати у взаємні колізії. Подальше “особливе право”, що діалектично “знімає” попереднє, більш абстрактне “особливе право”, представляє його підставу і істину. Більш конкретне “особливе право” первичне і сильніше більш абстрактного. На вершині “особливих прав” стоїть право держави, над ним лише право світового духу. Оскільки в реальній дійсності “особливі права” всіх ступенів (особи, її совість, сім'ї, держави) дані одночасно і, отже, в актуальній або потенційній колізії, оскільки по гегелівській схемі, остаточно істинне лише право вищого ступеня.

III. Право як закон (позитивне право) є одним з “особливих прав”

Гегель пише : “те, що є право в собі, встановлене в його об'єктивному наявному бутті, тобто визначене для свідомості думкою і відоме як те, що є і визнане правом, як закон; за допомогою цього визначення право є взагалі позитивне право”.[1][22]

Перетворення права в собі в закон шляхом законодавства надає праву форму загальності і справжньої визначеності. Предметом законодавства може бути лише увага сторони гегелівських відносин. Розрізняючи право і закон, Гегель в той же час прагне виключити їх зіставлення. Гегель визнає, що зміст права може бути спотворене в процесі законодавства, тому не все дане у формі закону є право. В гегелівській філософії йдеться про внутрішнє розрізнення одного і того ж поняття права на різних ступенях її конкретизації. “та обставина, що насильство і тиранство можуть бути елементом позитивного права, - підкреслював він, - є для нього чимось випадковим і не зачіпає його природу”.[1][23] Закон (за поняттям) - це конкретна форма виразу права. Відстоюючи це, Гегель разом з тим відкидає протиправний закон, тобто позитивне право, не відповідне поняттю права взагалі.

Специфіка філософії права Гегеля проявляє себе не в розгортанні принципу розрізнення права і закону, що визнається за нього, в якусь незалежно від позитивного права діючу і йому критично протиставлену систему природного права.[24] Навпаки, Гегель прагне довести неістинність і недійсність такого трактування відмінності права і закону. Предметом гегелівського філософського розгляду є лише ідеальне (право і закон єдині по своїй ідеальній природі). Гегель затверджує, що в законах відображаються національний характер даного народу, ступінь його історичного розвитку, природні умови його життя, але разом з тим відзначає, що чисте історичне дослідження і порівняльно-історичне пізнання відрізняються від філософського способу розгляду, знаходяться зовні нього. Історичний матеріал, не будучи сам по собі філософськи розумним, придбаває в гегелівській концепції філософське значення лише тоді, коли він розкривається як момент розвитку філософського поняття.[1][25]

В гегелівському навчанні трьома головними формоутвореннями вільної волі і відповідно трьома основними рівнями розвитку поняття права є:

1) абстрактне право

2) мораль

3) моральність

I. Сфера абстрактного або формального права є область безпосереднього зовнішнього самовизначення волі окремої особи, зовнішнє наявне буття свободи волі.

II. Сфера моралі є внутрішнє наявне буття волі, внутрішнє самовизначення волі окремої особи, що знаходить свій вираз в її діях.

III. Сфера моральності є область конкретної єдності зовнішнього внутрішнього буття свободи, абстрактного права і моралі. В цій сфері загальне, розумне, справжня свобода одержує своє існування і в системі суспільних відносин і в самовизначенні волі окремої особи, діючої згідно вимогам розумного порядку.

Ці три етапи в розвитку поняття права здійснює загальний шлях розвитку поняття в гегелівській філософії. Процес розвитку поняття права визначався розвитком самих категорій гегелівської ідеалістичної діалектики. При цьому задача філософії права зрозуміти роботу розуму в розвитку ідеї права. наше суб'єктивне мислення з точки зору лише як би спостерігає за розвитком ідеї, як власною роботою розуму. Справа науки полягає в тому, щоб зрозуміти цю “самостійну роботу розуму предмету”. Маркс в “Світлому сімействі” указував на цю межу всієї гегелівської філософії : “істина... для Гегеля, автомат, який сам себе доводить”. Людині залишається слідувати за нею, результат дійсного розвитку є не що інше, як доведена, тобто доведена до свідомості істина”.[26]

Абстрактне право - перший ступінь в русі поняття права від абстрактного до конкретного. В основі права - свобода окремої людини. “особа починається тільки тут, оскільки суб'єкт має самосвідомість про себе не тільки взагалі, як про конкретний і якимсь чином визначений “я”, а швидше має самосвідомість про себе, як про абсолютно абстрактний “я”.[27] Поняття про особу є основою абстрактного права. “будь особою і поважай інших як особи” - є основною заповіддю абстрактного права.[28] Тим самим абстрактне право припускає певні відносини між окремими особами”.[1][29] Поняття Гегеля про абстрактне право було абстрактним поняттям про правовідносини, властиві буржуазному суспільству, яке обґрунтовується Гегелем на грунті об'єктивного ідеалізму, як певний етап в процесі діалектичного розвитку духу. Поняття абстрактного права є лише якнайменше розвинене поняття про право і не є ще істинним. “абстрактне поняття права містить в собі, як у зародку, все більш конкретні правові визначення, але на початку поняття абстрактне, тобто всі визначення, правда, містяться в ньому, але разом з тим тільки містяться: вони суть тільки в собі і ще не розвинені в самих собі в цілісність”.[30] По думці Гегеля абстрактне право містить в собі як можливі всі визначення області моралі і в області моральності. Свою реалізацію свобода особи перш за все знаходить в праві приватної власності. “розумність власності полягає не в задоволенні потреб, а в тому, що знімається гола суб'єктивність особи. Лише у власності обличчя є як розум. Хай ця перша реальність моєї свободи знаходиться в зовнішній речі, і, отже, є інша реальність, але ж абстрактна особа саме в її безпосередності не може володіти ніяким іншим наявним буттям.”[31] Якщо особа вкладає свою волю в річ, то тим самим річ стає моєю. Власність, по думці Гегеля, перш за все певне відношення людської особи до зовнішнього світу, до природи, до речей. Поняття про власність Гегеля пов'язано з основами його ідеалістичного світогляду ; воно виражає примат духу над матерією. Він розглядає приватну власність, як абсолютне право вільної волі окремої особи на привласнення речі. для нього приватна власність була першою і необхідною ланкою в ланцюзі розвитку об'єктивного духу, в процесі реалізації духу в зовнішньому світі.[1][32] Дане ідеалістичне припущення про власність і обґрунтовування абстрактного права вихваляли і використовували неогегельці (ідеології фашизму) в своїх реакційних цілях, для обґрунтовування нібито абсолютної етичної цінності приватної власності самої по собі. Оскільки власність необхідна для виразу зовнішнього наявного буття власної волі, та кожна особа була б повинна була володіти приватною власністю. Гегель не робить, проте, звідси висновку. що кожний громадянин повинен володіти власністю для задоволення своїх потреб. Таким чином, для прояву наявного буття вільної волі з погляду Гегеля достатньо володіти хоча б однією єдиною сорочкою. Гегель - прихильник майнової нерівності, нерівності розподілу володінь і станів не можна назвати несправедливістю природи; бо “природа не вільна і тому ні справедлива, ні несправедлива ”.[33]

Гегель визнавав лише формальну рівність людей: “люди, зрозуміло, рівні, але лише як особи, тобто відносно джерела їх володіння ”.[34] Своє розуміння свободи і права Гегель направляв також проти рабства і кріпацтва. “в природі віщої, - відзначає Гегель, - полягає, що раб має абсолютне право звільнитися...”[35] Згідно навчанню Гегеля єство приватної власності в тому, що особа вкладає свою волю в річ. В заволодінні, користуванні, відчуженні речі виражається вся повнота права власності. Необхідним моментом в здійсненні розуму є, по Гегелю, договір, в якому один одному протистоять самостійні особи - власники приватної власності, оскільки сам розум, дух робить необхідним. щоб люди дарували, обмінювали, торгували і так далі. Юридичні інститути і правові уявлення Гегель, що належать буржуазному суспільству, оголошує абсолютною необхідністю розуму. Для договору є, на думку Гегеля характерними 3 моменти:

1)Договір залежить від свавілля особливої волі, волі окремого власника;

2)Досягнута в договорі шляхом угоди тотожна воля обох власників є лише загальна воля, але не в собі і для себе суща воля, не загальна воля і

3) предметом договору можуть бути тільки одиничні речі, бо тільки відчуження їх підлегле голому свавіллю окремого власника.

Через останню підставу Гегель відкидає погляди на брак, як на своєрідний договір і вважає, що такий підхід до браку суперечить людській гідності. Також Гегель відкидає договірну теорію держави. Той, що “привніс договірного відношення, також як і відносин приватної власності взагалі, в державне відношення привів до найбільшої плутанини в державному праві і дійсності.”[36] Наступним моментом вчення про абстрактне право є гегелівські думки про неправду, примушення. Відношення права в собі, загальної волі до особливої волі окремої особи, як воно виражено в договорі, Гегель розглядає як відношення єства до явища. Це явище права, переходить в неправді у видимість права, тобто щось об'єктивне існуюче, але не має опори в єстві. Це і є зовнішнє існування, яке не відповідає єству. Заперечення видимості, її зникнення, показує владу єства над видимістю, її силу, її дійсність. В результаті заперечення видимості досягається єдність між єством і явищем. Воно перетворюється на дійсність. “дійсність є що стало безпосереднім єдність єства і існування.”[37] Право відновлюється і затверджується шляхом заперечення неправди. Неправда є така видимість, і через її зникнення право одержує визначення якогось міцного і має силу, і якщо раніше воно володіло лише безпосереднім буттям, то тепер стає дійсним, повернувшися з свого заперечення.

Гегель розрізняє: цивільна неправда (простодушна) - особа не усвідомлює наявність в його діях неправомірності, лише видимості права, помилково приймаючи неправду за справжнє, справжнє право. Називаючи цивільну неправду простою негативною думкою, Гегель хоче сказати, що в цивільній неправді не заперечується володіння даною особою правом взагалі, а заперечується лише дане, особливе право особи. Цивільна неправда є сама незначна неправда, оскільки тут заперечується лише особливе. загальна воля повністю признається і поважається даною особою. “якщо я говорю : троянда не червона, то я все-таки визнаю, що вона володіє кольором. Я тому не заперечую троянду, а заперечую лише особливе, червоний колір. Точно також кожна особа хоче правого і добивається того, щоб з ним поступили згідно праву. Його неправда лише в тому, що воно визнає за право те, чого воно добивається.”[38]

Другою формою неправди, по навчанню Гегеля, є обман.

В обмані особлива воля обдуреної особи не порушується, оскільки його примушують вірити, що з ним поступають згідно праву, то що виставляється як справжнє право, насправді лише уявне право, воно не є об'єктивно в собі сущим правом, а є лише чимось суб'єктивним. Злочин з погляду Гегеля є щось безрозсудне, неістинне також і тому, що воно суперечить поняттю людини як істоти розумного, може діяти достовірно вільно. Злочин є така неправда, яку людина насильно і відкрито ставить на місце “права в собі”. У зв'язку з цим Гегель писав, що злодій не створює зовнішньої видимості права, яке створюється в обмані. Хто скоює злочин, наприклад крадіжка, той заперечує не тільки особливе право іншої особи на цю певну річ, і заперечує взагалі його право, і злодія тому не тільки зобов'язали віддати назад вкрадену їм річ, але і, крім того, карають ще, тому що він порушує право як таке, тобто право взагалі.”[39] згідно цьому покарання є не тільки засобом відновлення порушеного права, але і правом самого злочинця, закладеним вже в його діянні - вчинку вільної особи. Зняття злочину через покарання, по гегелівській схемі конкретизація поняття права і моралі. На цьому ступені, коли особа абстрактного права стає суб'єктом вільної волі, вперше придбавають значення мотиви і цілі вчинків суб'єкта. Вимога суб'єктивної свободи полягає лише в тому. щоб про людину судили по його самовизначенню. Лише у вчинку суб'єктивна воля досягає об'єктивності і, отже, сфери дії закону; сама ж по собі моральна воля некарана. Абстрактне право і мораль є двома односторонніми моментами, які придбавають свою дійсність і конкретність в моральності. коли поняття свободи об'єктивувалося в наявному світі у вигляді сім'ї, цивільного суспільства і держави

Висновок

Філософсько-правове навчання Гегеля зробило величезний вплив на подальшу історію політико-правової думки. Гегелівська філософія давала досить широкий простір для обґрунтовування як консервативних, так і критичних опозиційних переконань. Гегель, кажучи про те, що філософія здатна лише зрозуміти, але не омолодити якусь застарілу форму життя сучасність, що йде в минуле, порівнює свою філософію з совою Мінерви, що починає політ лише з настанням сутінків. Після більше півтора століть після початку свого польоту цей птах, що бився в сільцях різних інтерпретацій і що горіла у вогні невгасаючої критики, постає вже у виді не сови Мінерви, а швидше за птаха Фенікс. Вона пережила багато сутінків і світанків придбавав все новий і новий вигляд. Галерея цього вигляду обширна, але не вичерпана. оскільки життя гегелівської філософії права - в оцінках, інтерпретаціях і інших багатоманітних зв'язках з сучасністю - продовжується.[40]

Список використаної літератури

1. Г.В.Ф. Гегель. Філософія права. Академія наук СРСР. Інститут філософії. Із-во “Думка”, Москва - 1990 р.

2. Г.В.Ф. Гегель. Енциклопедія філософських наук. т. 3. Москва, 1977 р.

3.  Г.В.Ф. Гегель. Наука логіки. т. 3. Москва. 1972 р.

4. А.Т. Палаців. Гегель. Із-во Наука. Москва. 1972г.

5. Н.О. Лосській. Історія російської філософії. М. “вища школа”, 1991 р.

6. Б.С. Мальковській. Вчення Гегеля про державу і сучасність. Із-во Наука. М. “наука”. 1989 р.

7. В.С. Нерсесянц. Гегелівська філософія права. М. 1983 р.

8. История політичних і правових навчань. Підручник для вузів. М. Юрід. література. 1988 р. під редакцією д.ю.р. наук, проф. В.С. Нерсесянца.

9. Т.И. Ойзерман. науково-філософський світогляд марксизму. М. “наука”, 1989 р.

10. А.А. Піотковській. Вчення Гегеля про право і державу і його кримінально-правова теорія. Гос-ноє в-во юридичної літератури. М. 1963 р.

11. А.А. Радугин. Філософія. Курс лекцій. Із-во. Центр, 1996 р.

12. Философия. Навчальний посібник для вузів. Із-во Юрист, М. 1996 р.

[1] А.А. Плотковский. Учение Гегеля о праве и государстве. Гос-ное изд-во юрид. литературы, М. с. -8

[2] Гегель. Наука логики. Соч. т. v М. 1937, с. - 28

[3] Философия. Ч. 1. История философии. Учебное пособие для вузов. Юрист. М.-1996. С. - 163

[4] Гегель. Наука логики. Т. 3. М. 1972, с. - 289

[5] Гегель. Наука логики. Т. 3.М. 1972, с. 288-289

[6] К. Маркс и Ф. Энгельс. Соч. т. 23. стр. 22

[7] А.Г. Дворцов. Гегель. Из-во “Наука”, м._1972. с. - 66

[8] Т.И. Ойзерман. Научно-философское мировоззрение марксизма. М. “Наука”. с. - 300

[9] Философия ч. 1 .История философии. Юрист. М. 1996. с. - 175

[10] Т.И. Ойзерман. Научно-философское мировоззрение марксизма. М. “Наука”. с. - 294

[11] Гегель. Философия права. Соч. т. 7. стр. 268-269.

[12] Гегель. Энциклопедия философских наук. ч. 1. с. - 205

[13] Там же. с. - 206

[14] Гегель. Наука логики. т. V с. - 520

[15] Гегель. Философия права. Академия наук СССР. Институт философии. Издательство “Мысль”, Москва - 1990 г.

[16] Там же

[17] Гегель Философия права. Академия наук СССР. Институт философии. из-во “Мысль”. Москва - 1990 г. с. - 60.

[18] Там же . ст. 59

[19] Гегель . Наука логики. Т. 3 . Москва, 1972 г. с. - 289

[20] Там же. с. - 296

[21] Там же. с. - 297

[22] Гегель . Философия права. Академия наук СССР. Институт философии. Из-во “Мысль”. Москва - 1990 г. с. - 247

[23] Там же. с. - 62

[24] Там же. с. - 62

[25] В.С. Нерсесянц. Гегелевская философия права. М. 1983, с. - 20

[26] К. Маркс и Ф. Энгельс, Соч. т. III, с. - 102

[27] Гегель. Философия права. Академия наук СССР. Институт философии. Изд-во “Мысль”, Москва, 1990, с. - 64

[28] Гегель. Философия права. Академия наук СССР. Институт философии. Из-во “мысль”, Москва - 1990, с. - 65

[29] А.А. Пиотковский. Учение Гегеля о праве и государстве и его уголовно-правовая теория. , Москва, 1963, с. - 96

[30] Там же.

[31] Гегель. Философия права. Академия наук СССР. Институт философии. Из-во “Мысль”, Москва, 1990. с.- 69

[32] А.А. Пиотковский. Учение Гегеля о праве и государстве и его уголовно-правовая теория. М. 1963, с. - 120

[33] Гегель. Философия права. Академия наук СССР. Институт философии. Из-во “Мысль”. Москва, 1990. с. - 73

[34] Там же. с. - 76

[35] Там же. с. - 122

[36] Гегель. Философия права. Академия наук СССР. Институт философии. Из-во “мысль”. Москва, 1990. с. - 129

[37] Гегель. Соч. т. I стр. 238

[38] Гегель. Философия права. Академия наук СССР. Институт философии. Из-во “Мысль”, Москва, 1990, с. - 109

[39] Гегель. Энциклопедия философских наук. т. 1, Москва, 1977, с.- 281

[40] В.С. Нерсесянц. вст. ст. с. - 42