Трактування категорій простору та часу у філософії середньовічної Європи

2. Трактування категорій простору та часу у філософії середньовічної Європи

Мислителі середньовіччя на філософському рівні намагались співставити уявлення Аристотеля про простір з догмами християнства.

Одним із перших значний крок зробив Аврелій Августин, який вважав, що Бог разом із світом створив і час. Але Бог продовжує творити світ разом із часом, і людина, перебуваючи в цьому процесі, «залучається» до сприймання часу, який стає її власним досвідом як переживання тривалості. Саме людська душа зв`язує вічність і час. Минуле фіксується через пам`ять, майбутнє – як сподівання, передбачення; теперішнє – як споглядання. «Зараз ясно стає для мене, - писав Августин, - що ні майбутнього, ні минулого не існує і що неточно висловлюються про часи, коли кажуть: минуле, теперішнє, майбутнє; але було б точніше висловлюватись так: душі є відповідні цьому три форми сприймання, а не в іншому місці. Так, для теперішнього минулих предметів ми маємо пам`ять або спогад (memoria); для теперішнього теперішніх маємо погляд, споглядання (intuitos), а для теперішнього майбутніх речей ми маємо сподівання, надію (expectatio)». Християнська релігія, а саме Августин Блаженний відмовляється від античного циклічного часу і ввів уявлення про час як суб`єктивне заломлення в людській свідомості безповоротності земного життя. Він вважав, що світ створений Богом не у часі, а разом з часом і в цьому сенсі творіння матерії передувало і світу, і часу. Час, на відміну від Платона та Аристотеля, він не пов`язував з рухом (небесних світил), а вважав категорією субактивно-психологічною. Обактивна лише вічність, яка є атрибутом Бога. «…Що таке вічність, що я споглядаю завдяки тільки тому, що я розумію. Розумовим зором я відокремлюю від вічного всяку переміну, мінливість і в самій вічності не відрізняю ніяких проміжків часу, так як проміжки часу не складаються з минулих та майбутніх змін предметів. Крім того, у вічному немає нічого скороминущого, ні майбутнього, бо , що минає, те вже перестає існувати, а те, що буде, ще й не почало існувати. Вічність лише тільки є, вона не була, ніби її вже нема, ні буде, ніби до цього часу її не існувало».

Фома Аквінський використав ідею вічності часу Августина і дав їй додаткове тлумачення. Поняття вічності він ототожнював з актуальною безкінечністю, а час та матерію вважав безкінечними лише потенціально. «Ніщо, крім Бога, - писав Фома Аквінський, - не може бути безумовно безкінечним, воно таке лише умовно. Насправді, якщо ми говоримо про ту безкінечність, яка належить матерії, то очевидно, що все, що актуально існує, наділене формою, тому його матерія обмежена формою, залишається потенціально відкритою для ряду акцидентальних форм, тому що те, що безумовно обмежене, може бути умовно безкінечним».

Розглядаючи час та вічність скрізь призму категорій актуальної та потенційної безкінечності, Фома Аквінський писав: «Якщо ми приймемо, що час завжди був і завжди буде, то різниця між вічністю й часом залишиться… в тому, що вічність в кожній своїй миті ціле купна, часу це ж не властиве, а також в тому, що вічність є міра перебування, а час – міра руху». Фома Аквінський підкреслював, що вічність ціле купна, тобто вона завершена в собі, обактивно безкінечна, а час лише умовний, тобто суб`єктивно безкінечний.

Безкінечність часу – найважливіше світоглядне питання. Якщо час вічний як міра руху, як якість рухомої матерії, то вічна і сама матерія.

На філософське осмислення категорії часу середньовічними мислителями великий вплив справила концепція часу Платона та Арістотеля, яка синтезувалась з християнським релігійним світобаченням. В рамках релігійного світобачення земний час було відокремлено від поняття вічності. Майже у всіх монотеїстичних релігіях вічність – атрибут Бога, час же створено, він має початок та кінець. Але багато філософів середньовіччя відстоювали точку зору вічності світу.

3. Концепція простору і часу в філософії Нового часу

Цей період позначився поступовим відходом від схоластичного світосприймання, посиленням ролі експерименту, виникненням перших «моделей» механічної картини світу. Християнське трактування часу й Всесвіту змінюється поворотом до вивчення природи, прагненням до тогочасного знання. Обактивною основою цих змін були знову таки суспільні процеси, які й природу відкривають для людини як обактивний процес.

Реальність економічного процесу, котрий набув форми всезагальних речових відносин капіталізму, що відкинув все «сентиментальне» та персональне, стає основою розвитку природничих наук, передусім механіки, фізики, астрономії. Ці науки стали формами «моделювання» процесу пізнання крізь призму діяльності як нового виміру людини. «Світ» як об`єкт пізнання античної та середньовічної науки «розпався» на фізичну, механічну та інші види реальності – предмети відповідних наук. Власне в цих фрагментах реальності, відповідних понятійних системах і народжуються риси простору та часу як відповідних форм руху. Найчіткіше відтворив простір і час цього «механічного» світу Ісак Ньютон.

Сформульовані Ньютоном властивості простору та часу становлять основу принципів створеної ним класичної механіки. Час і простір постають як «порожні» форми, котрі «не заважають» дослідженню взаємодії окремих тіл. Ньютон розрізняв абсолютний та відносний час і простір. Абсолютний, істинний математичний час, згідно з Ньютоном, плине рівномірно й інакше називається тривалістю. Абсолютний простір залишається завжди однаковим і нерухомим. Це тлумачення простору та часу остаточно зруйнувало арістотелівську концепцію «природних місць».

Абсолютний простір і час – поняття абстрактно-теоретичні. Для вимірювання конкретних об`єктів Ньютон вживає поняття відносних простору та часу. Це – міра тривалості, яка базується на повсякденному досвіді та вживається в повсякденному бутті. Відносні простір і час – це емпіричний рівень сприймання абсолютного простору та часу. У системі Ньютона простір і час відокремлені один від одного й від власного змісту. Вони – абстрактні умови механічного руху, позбавлені будь-якої суб`єктивності. Система Ньютона панувала понад два століття, доки не була замінена теорією відносності А. Ейнштейна.

Сформульована в 1916 році Альбертом Ейнштейном (1879-1955pp.) теорія відносності складається з двох зв'язаних між собою теорій: спеціальної теорії відносності і загальної теорії відносності. Спеціальна теорія відносності переконливо довела, що численні просторово-часові властивості, що вважалися незмінними, абсолютними, у дійсності виступають відносними, релятивними (латин. - relativus - відносний). У спеціальній теорії відносності втрачали абсолютний характер такі просторово-часові властивості, як довжина, часовий інтервал, одномірність. Усі ці властивості виявились залежними від взаємного руху матеріальних об'єктів. Положення про те, що те чи інше фізичне явище або той чи інший фізичний процес розглядається як система, що формує свої просторово-часові відносини, стало безумовним досягненням теорії. У ній просторові і часові характеристики залежать від визначення системи як об'єкту фізичного дослідження. Правильність положень реляційної концепції простору і часу отримана і в загальній теорії відносності. Тут принцип відносності поширений на неінерційні системи, що привело до встановлення тісної залежності метричних властивостей простору-часу від гравітаційних взаємодій між матеріальними об'єктами. Спеціальна теорія відносності встановлює, що геометричні властивості простору-часу залежать від розподілу в них гравітаційних мас. Поблизу важких об'єктів геометричні властивості простору починають відхиляться від евклідових, а темп протікання часу сповільнюється. Отже, теорія відносності, по-перше, дала неспроможність поняття абсолютності часу і абсолютності простору; по-друге, розкрила залежність просторово-часових властивостей від характеру руху і взаємодії матеріальних систем; по-третє, показала неспроможність суб'єктивістських, апріорних уявлень сутності простору і часу. Сам Альберт Ейнштейн на питання про суть теорії відносності відповів: «Суть така: раніше вважали, що коли, яким-небудь чудом усі матеріальні речі раптом зникли, то простір і час залишились би. Згідно теорії відносності разом з речами зникли б і простір і час».

На противагу Ньютону релятивну концепцію простору та часу розвивав його сучасник В. Лейбніц, який вважав, що це питання потрібно пов`язувати з буттям монад – живих, рухомих одиниць, які відтворюють у собі увесь Всесвіт. Сприймаючи нескінченність зв`язків, монади діють синхронно, в єдиній координаті часу. Ньютонівська концепція «далкодії» (тобто миттєвої взаємодії тіл на будь-якій відстані одне від одного) замінюється в Лейбніца концепцією «наперед установленої гармонії», що забезпечує досконалість світу. Саме взаємодія монад, як вважав Лейбніц, і породжує властивості простору та часу. Простір – це порядок існування, час – порядок послідовностей.

Дж. Бруно надав філософське звучання ідеям Н. Коперника. Він зробив висновок. Що Всесвіт, космос позбавлені центру, бо таким являється кожна точка. Міри без чисельні, простір безкінечний.

Р. Декарт стверджував, що протяжність – це властивість матерії: «…Всі простори, які зазвичай вважаються пустими і в яких не відчувається нічого, крім повітря, насправді також наповнені і при цьому тією ж самою матерією, як і ті простори, де ми відчуваємо інші тіла». Для подолання труднощів в поясненні руху (якщо немає порожнечі, то як можливий рух?) Р. Декарт пропонував круговий рух, при якому тіла займають місце один одного, ніби виштовхуючи один одного. Для виключення порожнечі філософ пропонував безкінечну подільність, де найменші частки повинні заповнювати простір між корпускулами побільше.

Дж. Локк відрізняв густину (тіло, матерію) від простору (протяжності) на основі того, що вони по-різному дані нашій чуттєвості. Філософ розділяє ньютонівську концепцію простору, як вмістилища тіл, але обґрунтував її на основі чуттєвих даних.

Якщо простір Дж. Локк пояснив як ідею, яка виникла на основі чуттів, які відтворюють зовнішні об`єкти, то ідея часу (тривалості) виникає, на його думку, не як відтворення тривалості об`єктивних процесів, а як «рефлексія ходу наших ідей». Послідовність ідей в нашій душі являється джерелом ідеї тривалості.

Дж. Берклі, подібно Локку, ідею протяжності пов`язував з почуттями, але останні, на його думку, не відбивають сущих речей, а в комбінації утворюють самі речі. Тому і всі властивості речей – почуття. Звідси і заперечення порожнього простору.

Д. Юм, подібно Дж. Локку та Дж. Берклі, досліджував простір та час через співвідношення з чуттєвими даними, які містяться в їх основі. Враження завжди передують ідеям і кожна ідея з`являється спочатку у вигляді відповідного враження, писав Д. Юм. Ідею простору, на думку філософа, ми отримуємо з розташування видимих та відчутних об`єктів, а ідея часу створюється на основі послідовності самих ідей та вражень, тобто суб`єктивних переживань.

Отже, в філософії Нового часу сперечались субстанціальна та реляційна концепції простору та часу, намітилось розрізнення онтологічного та гносеологічного аспектів категорій простору й часу.