Німецька класична філософія про категорії простору та часу

4. Німецька класична філософія про категорії простору та часу

Подальший розвиток вчення про простір та час міститься в концепціях німецької класичної філософії, в яких розвивались такі ідеї, як синтетична функція категорій простору та часу в науковому знанні і діалектичний взаємозв`язок простору та часу.

Засновник німецького класичного ідеалізму І.Кант будує власну гносеологічну концепцію простору й часу, за якою ці форми мають вигляд активної творчої сили почуттєвого пізнання щодо створення об'єкта пізнання. Але це зовсім не означає, що визнаний мислитель цілком відходить від спінозівських тлумачень простору і часу. Просто він переносить проблему субстанції в телеологічну сферу практичного розуму .

 Кантівську концепцію обґрунтування простору і часу як апріорних форм чуттєвості на тривалий час вважали універсальною, себто єдиною концепцією, що насправді відповідала дійсності. Її особливість полягала в тому, що простір та час тут набирали своєрідної "двоїстості": з одного боку, вони належали до чуттєвого змісту, тобто її розглядали чуттєвими, а з іншого - несли у собі навантаження необхідності і загальності, тобто трактувалися як форми мислення . Апріоризм цих форм дав змогу розглянути Евклідову геометрію (в тому числі Евклідів простір) як ізоморфний і телеологічний образ дійсності, своєрідну споконвічну просторово-математичну схему світу. Завдяки цьому серед науковців поширилася думка про можливість аналітичної побудови інших некласичних геометричних теорій, але з врахуванням умови: того, що відшуковувати їх фізичні аналоги в дійсності вряд чи доречно. Будь-яка новітня некласична геометрія, що є плодом уяви вченого, може виконати лише допоміжну вузькоспеціалізовану функцію "математичного апарату" для розв'язання окремої конкретно-наукової задачі. Шукати в її контексті загально-філософське призначення немає сенсу. Тому всі спроби подолання кантівської традиції розуміння простору й часу і пов'язаної з ними геометрії Евкліда (йдеться про постулат паралельних) призводили вчених-оптимістів до великої суб'єктивної драми, що пронизувала їх життя . "Через тисячу, а може бути, і через тисячі років, що минули від зародження геометрії на Сході, до розвитку, котрого вона набрала в Елладі, в школі Платона і Аристотеля, людина не пам'ятала, більше того, не усвідомлювала, що ці положення лише виявилися з великої кількості фактів, накопичених елементарним повсякденним дослідом, - пише щодо цього відомий російський математик і популяризатор науки В.Каган. - За їх простотою, а головне - за тою безперечною довірою, котру вони викликали, їх почали надавати людській свідомості як невід'ємні надбання розуму; ідеалістичні установки Платона цю точку зору затвердили; через дві тисячі років ми її знаходимо в кількох інших висловах, але в чистому вигляді у Канта... Такою була віра в непорушність наших поглядів на простір та час" .

Як бачимо, кантівське тлумачення простору і часу набирає вигляду панацеї, яку неможливо подолати, але час брав своє.

Відомо, що Кант оголошував ідеальними простір та час, але аж ніяк не вважав ідеальним обактивно реальне буття («річ в собі»). Фіхте та Гегель вважали, що ідеальні не лише простір та час, але й сам об`єкт досвіду. Це припускала формула тотожності буття та мислення. Оскільки буття природи та історії розглядалось як результат поступальних історичних діянь духа (розуму, абсолютного суб`єкта), то й час та простір як частини історичного буття також виглядали історичними, відносними, залежними від змісту діяльності.

З точки зору Гегеля, час та простір виступають формами, в яких дух являє себе ззовні. Чим даль дух входить всередину свого чисто логічного розвитку, щоб в фіналі виразитись в адекватному вигляді, в формі поняття, тим більше він звільняється від простору та часу. Природі, представленій чимось типу безжиттєвих, периферійних кінцівок вічно живого духа, Гегель відмовляє в розвитку у часі. В сфері соціальної історії, не дивлячись на спорідненість, органічну спільність часу з поняттям, яке розвивається («час є саме поняття»), останнє скидає окови часу, переходячи в чисту логіку.

Гегель уявляв простір й час в якості зовнішніх форм по відношенню до поняття, тим не менш філософ вважав їх внутрішнє властиве руху самої природи й виголошував діалектичні ідеї відносно простору та час, їх зв`язки між собою та з рухом. Гегелю далека ідея про простір та час як про форми руху, які були б зовнішніми по відношенню до змісту, який в них виражається.

На думку Гегеля, спочатку час по відношенню до простору виступає як дещо внутрішнє, а потім, внаслідок власного протиріччя, виявляється зовнішньою визначеністю становлення. Тут намічається зворотний перехід часу в простір. Цей перехід виражається в тривалості часу. Виступаючи в ролі абстрактного, зовнішнього кордону у взаємоперетвореннях буття і ніщо, час являється нічим іншим, як безперервним, однорідним, само тотожним «тепер», яке не складає суть тривалості.

Матеріалістична критика Л. Фейєрбахом теології та ідеалістичних систем торкалась й проблеми простору та часу, в основному останнього, оскільки теологія та ідеалізм вважали час явищем, яке особливим чином торкається творіння Бога (в релігії) й абсолютного розуму (в філософії). Ідеалізм не визнає, що «час зовсім не являється однією лише формою споглядання, а являється істотною формою й умовою життя. Там, де немає слідування один за одним, де немає руху, зміни й розвитку, там немає й життя, немає й природи; але час невіддільний від розвитку». Оскільки ідеалізм й теологія абстрагують людські можливості від чуттєвості, природи, зводять їх в ранг божественного буття, то просторові та часові форми виявляються непотрібними для розвитку духа. Л. Фейєрбах підкреслював, це ідеалістична ілюзія, фікція. «Простір та час складають форми буття всього сущого. Тільки існування в просторі й часі є існуванням. Заперечення простору й часу є не лише запереченням їх кордонів, але й їх сутності. Позачасове чуття, позачасова воля, позачасова думка, позачасова істота – все це фікція».

Заслуговує також уваги критичне зауваження Л. Фейєрбаха в адресу Гегеля про те. Що в останнього простір та час в історичному плані виступали нерівноцінними явищами: «Формою гегелівської інтуїції, як і його метода, слугує виключно час, простір тут з його терпимістю не допускається зовсім…». Тут Л. Фейєрбах правий, бо гегелівська система ігнорувала своєрідність філософських вчень в історичному просторі культури.

З точки зору Фейєрбаха, простір та час виступають наповненими змістом формами, умовами буття, чи йде мова про об`єктивну природу, чи про суб`єктивну реальність в образі людини, її чуттєвості, де час та простір переживаються в залежності від багатьох конкретних факторів.

Отже, ідеалістичний характер систем в німецькій класичній філософії відобразився на проблематиці часу та простору. Вони розглядались лише як «явища» в сфері розуму, але у вузьких рамках ідеалістичного розуміння даних категорій в чисто логічному, натурфілософському вигляді виявлялись діалектика часу та простору, їх зв`язок з рухом. Матеріалістична філософія Л. Фейєрбаха відновила в правах об`єктивний природний характер простору та часу, але не зуміла застосувати до даних уявлень діалектику, що було обумовлено комплексом історичних та гносеологічних причин.