Основні політико-правові погляди і ідеї Бенедикта Спінози

План:

1. Вступ

2. Основна частина.

2.1 Особа Б. Спінози

2.2 Особливості природно-правової теорії в доктрині Б.Спінози

3. Висновок

Список літератури, що використовується

1. Вступ

Актуальність теми дослідження.

Бенедикт (Барух) Спіноза – видний теоретик природного права, яке засноване на визнанні всіх людей рівними від природи і наділюючими природою ж природними пристрастями, розумом і прагненнями. Закони природи визначають розпорядження природного права, якому винне відповідати позитивне право.

Теорія природного права з'явилася класичним втіленням нового світогляду. Дана теорія стала складатися в 17 столітті і зразу ж набула широке поширення.

Погляди Спінози актуальні в даний час, оскільки він визнавав всіх людей за рівні від природи.

Над даною темою працювали різні учені. Так, Соколов В.В. досліджував політико-правові погляди Бенедикта Спінози. В роботі Беленького М.С. також розглянуті ідеї Спінози.

Основними творами б. Спінози, присвяченими політико-правовим ідеям, є «богословсько-політичний трактат», який був виданий в 1670 році, і «Політичний трактат», який так і залишився незавершеним.

Мета даної роботи полягає в розгляді основних політико-правових поглядів і ідей Бенедикта Спінози, його відносини до права, закону, основних форм правління.

2. Основна частина

 

2.1 Особа Б. Спінози

Спіноза народився в Амстердамі 24 листопаду 1632 року. Своє навчання він почав в єврейському шестикласному училищі, яке готувало рабинів.

27 липня 1656 Спіноза піддався великому відлученню в амстердамській синагозі і вигнанню з сефардської общини.

Відлучення 23-річного Спінози рабинами Амстердама було слідством заперечення ним ангелів, безсмертя душі і Божественного походження Тори. Керівники общини попередили Спінозу, щоб він відмовився від своєї єресі, але коли він не підкорявся, видали заборону: «будь він проклятий, коли він виходить, і проклятий, коли входить. Хай Бог не прощає його гріхів. Хай Бог гнівається і сердиться на цю людину і обрушить на нього всі прокляття, які записані в Торі. Хай Бог викреслить його ім'я під небесами і хай Бог знищить його і викине з колін ізраїльських ...»[1].

Вимушений тимчасово покинути Амстердам, Спіноза, що прийняв ім'я Бенедикт, поселився в провінції і приступив до розробки своєї філософської системи. В 1670 році був виданий «богословсько-політичний трактат», а потім Спіноза почав писати «Політичний трактат».

В неділю 21 лютого 1677 року Бенедикт Спіноза помер від хвороби легенів, якій страждав протягом 20 років (йому було 44 роки). Після опису майна, яке включало 161 книгу, його розпродали, а частину документів, у тому числі і частину листування, знищили.

Життя і діяльність Спінози протікали в умовах різкого загострення нападок кальвінистського духівництва на республіканський уряд, спроб дворянства встановити монархію.

Спіноза був сучасником революції в Англії. Гострі суперечності епохи знайшли вираз в його навчанні.

Політико-правове навчання Спінози пов'язано з його філософією, особливо з ідеєю строгої закономірності, причинної обумовленості всіх явищ природи, «субстанції», яка ніким не створена і є «причиною себе».

У філософській системі Спінози непомітно різких стрибків, він достатньо послідовний в своїх переконаннях.

Не дивлячись на те, що його філософією нехтували фактично протягом сторіччя після його смерті, Спіноза займає почесне місце в інтелектуальній хронології Західного миру. Разом з тим його прямий вплив на природні науки невеликий.

2.2 Особливості природно-правової теорії в доктрині Б. Спінози

Під природним правом Спіноза розумів необхідність, згідно якої існують і діють природа і кожна її частина. «закон, залежний від природної необхідності, є той, який необхідно виходить з самої природи або визначення речі: закон же, залежний від людського зволення і званий вдаліше правому, є той, який люди наказують собі і іншим, щоб безпечніше і зручніше жити, або з інших причин»[2].

При цьому природне право ототожнювалося в навчанні Спінози з «потужністю», під якою розумілася здібність будь-якої частини природи до самозбереження.

«під законом звичайно розуміється не що інше, як розпорядження, яке люди можуть і виконати і відкинути на тому саме підставі, що він стримує людську потужність у відомих межах, за які вона прагне перейти, і не наказує чого-небудь понад сили; тому закон, мабуть, повинне визначити більш вузько, саме: що він є спосіб життя, що наказує людиною собі або іншим ради якої-небудь мети»[3].

Спіноза розрізняв наступні види законів.

По-перше, закони залежно від волі:

·  закони природної необхідності: їх санкціонування залежить від волі людини;

·  право – закони, які довільно створені людською волею.

По-друге, закони залежно від сфери волевиявлення:

·  людський закон – регулює спосіб життя, який служить для охорони життя держави;

·  природний божественний закон – невідчужуване право людини.

Його мета: вище благо – пізнання Бога – розум і його удосконалення. Розум Спіноза називає природним світлом. «отже, суть божественного закону і його головне правило полягають в тому, щоб любити Бога як вище благо»[4].

Спіноза виділив основні риси, властиві природному божественному закону.

По-перше, «він універсальний, або загален всім людям: його ж ми вивели з природи людини взагалі». По-друге, «він не потребує віри в історичні розповіді. По-третє, «цей природний божественний закон не потребує релігійних обрядів (caeremoniae), тобто, в діях, які самі по собі байдужі і називаються хорошими тільки через встановлення або які представляють яке-небудь благо, необхідне для порятунку, або, якщо бажано, в діях, значення яких перевершує людське розуміння». По-четверте, «вища нагорода за божественний закон є сам закон, саме: пізнання Бога і вчинено вільна, постійна і від щирого серця любов до нього; покарання ж полягає в позбавленні цього блага, в плотському рабстві або в душевній непостійності і коливанні».

Під правом і встановленням природи Спіноза має на увазі не «що інше, як правила природи кожного індивідуума, згідно з якими ми мислимо кожної людини природно визначеним до існування і діяльності певного роду. Наприклад, риби визначені природою до плавання, великі — до пожирання менших, отже, риби по вищому, природному праву володіють водою, і притому великі пожирають менших. Бо відомо, що природа, що розглядається абсолютно, має верховне право на все, що в її владі, тобто право природи тягнеться так далеко, як далеко тягнеться її потужність. Адже потужність природи є сама потужність Бога, який має верховне право на все».

Право і встановлення природи, під яким всі народжуються і велика частина живе, забороняє тільки те, чого ніхто не бажає і чого ніхто не може.

Таким чином, можна сформулювати наступне[5]:

·  що не може бути заборонене, то повинно бути допущено;

·  щоб закон був розумним, він повинен бути прийнятий великою кількістю або збором людей;

·  дії і закони природи виходять від Бога. Природа є цілісність, певний порядок, встановлений Богом. Людина – частина природи, божественного світу, який підкоряється загальному порядку. Все, що проти природи, – це проти Бога. Дурні вимагають протиприроднього чуда як доказу божественного буття, на самій же справі прояв Бога – в тому, що все скоюється так, як він задумав, згідно природі.

Погляди Спінози на державу склалися під сильним впливом Гоббса і в полеміці з ним. Діаметральна протилежність програмних положень при спільності методологічних основ їх концепцій зумовила ряд розбіжностей в рішенні проблем теорії[6].

Розглядаючи природний, природний стан людини, Спіноза відзначав, що кожний індивід має верховне природне право на існування і діяльність згідно своїй природі. Верховне право визначається не здоровим глуздом (природним божественним законом), а бажанням індивіда і його потужністю. В цьому стані всі рівно – розумні і безрозсудні, цей стан небезпечної і свавілля, в ньому не існує ні релігії, ні закону. Природний стан – цей «стан боротьби всіх проти всіх».

Спіноза – прихильник ідеї суспільного договору. Він затверджував, що люди прийшли до угоди, що вони колективно володіють своїм природним правом (або делегують його монарху). Колективне право визначається на підставі потужності і волі всіх разом, і тут всі керуються розумом.

Йому належать наступні вирази: «нікому не робити того, чого не бажаєш собі»; «захищати право іншого як своє». Суспільство має вище природне право на все, кожний винен йому підкорятися під страхом більшого зла – покарання або добровільно, за рішенням розуму, сподіваючись на більше благо. Саме боязнь зла або надія на благо примушують людину дотримуватися договору.

Природне право не передається повністю, межа – природний божественний закон – свобода думки, думки, слова кожного підданого. А порушення прав, витікаючих з договору, можливе тільки між приватними особами, арriori неможливо підданим перетерпіти порушення своїх прав від верховної влади, бо їй по праву потужності все дозволено. Свобода ж – в тому, щоб жити, керуючись тільки розумом.

Кожна людина прагне своєї вигоди користі. «але більшість керується своєю думкою, захопленням, а не розумом, рухомо примхами, не зважає на майбутнє. Тому жодне суспільство не може існувати без влади і сили, а, отже, і без законів, стримуючих і стримуючих пристрасті і неприборкані пориви людей»[7].

Закони, які забезпечені заохоченням або покаранням, необхідні доячи того, щоб «стримати натовп, точно кінь уздою, наскільки це можливо».

Як відзначає Яхьяев М.Я., Спіноза задавався питанням: «чого хочуть люди?» і відповідав на нього таким чином[8]:

·  пізнати речі (розум). Засоби для цього є в самій натурі людини і залежать тільки від нього;

·  володіти своїми пристрастями (чеснота). Засоби для цього є в самій натурі людини і залежать тільки від нього;

·  спокійного життя і здоров'я. Засоби для цього залежать від зовнішніх причин і називаються «щастям».

Мета суспільства і держави: забезпечити це «щастя», не перетворювати розум людини в автомат, а забезпечити, щоб його душа і тіло функціонували, не страшившися небезпеці, а люди вільно користувалися своїм розумом. Мета держави досягається виконанням всіх законів. Мета держави – це свобода людини. Мета верховної влади – утримати людину у межах розуму, оскільки люди схильні керуватися пристрастями. «мета всього суспільства і держави полягає в спокійному і зручному житті; держава ж може існувати тільки при законах, дотримуваних кожним, тому що якби всі члени суспільства схотіли не визнавати законів, то тим самим суспільство розпалося б і держава руйнувалася» б.

Верховна влада не зв'язується ніяким законом, але всі винні їй у всьому покорятися: «адже всі повинні були мовчазно або відкрито згодитися на це, коли переносили на неї всю свою потужність самозахисту, тобто все своє право». Підданим же належить виконувати її накази і не визнавати іншого права, крім того, яке верховна влада оголошує за право.

Щоб правильно зрозуміти, до яких меж тягнуться право і влада уряду, повинне помітити, що влада уряду полягає власне не в тому, що воно може примушувати людей страхом, але абсолютне у всьому, за допомогою чого воно може примусити людей слідувати його наказам; адже не підстава покори, але сама покора робить людину підданим.

Збереження держави залежить головним чином від вірності підданих і їх чесноти і душевної постійності у виконанні наказів. Але яким чином потрібно керувати підданими, щоб вони постійно берегли вірність і чесноту, — це побачити не так-то легко. Бо все, як правителі, так і керовані, — люди, тобто вони схильні замість праці до насолоди. «кожний думає, що він все знає, і хоче всім розпоряджатися на свій розсуд, і кожний вважає те або інше справедливим або несправедливим, законним або незаконним постільки, поскільки воно, на його думку, хилиться до його вигоди або шкоди: з пихатості він зневажає рівних і не терпить, щоб вони ним управляли: заздривши кращій славі або щастю, яке ніколи не буває рівномірним, він бажає зла іншому і радіє цьому злу»[9].

Тільки ті, хто володіє владою, мають право на все і лише від їх рішення залежить все право.

Спіноза затверджував, що те правління вважається насильним, яке робить замах на розум, і «що верховна величність, мабуть, робить несправедливість поетапною і узурпує їх право, коли хоче наказати, що кожний повинен приймати як істину і відкидати як брехня і якими думками, далі, розум кожного повинен спонукати до благоговіння перед Богом: це ж є право кожного, яким ніхто, хоча б він і бажав цього, не може поступитися».

Таким чином, скільки б не думали, що верховні власті розпоряджаються всім і що вони суть тлумачить права і благочестя, вони, проте, не будуть ніколи в змозі примусити людей не виказувати думки про які-небудь речі згідно з їх власним чином думок і відповідно не випробовувати того або іншого афекту.

Кінцева його мета полягає не в тому, щоб панувати і тримати людей в страху, підпорядковувавши їх власті іншого, а, навпаки, в тому, щоб кожного звільнити від страху, щоб він жив в безпеці, наскільки це можливо, тобто, щоб він найкращим чином утримував своє природне право на існування і діяльність без шкоди собі і іншому. Мета держави не в тому, щоб перетворювати людей з розумних істот в тварин або автомати, а, навпаки, в тому, щоб їх душа і тіло відправляли свої функції, не наражаючись на небезпеку, а самі вони користувалися вільним розумом і щоб вони не змагалися один з одним в ненависті, гніві або хитрості і не відносилися вороже один до одного. Отже, мета держави насправді є свобода.

Отже, можна зробити висновок, що, по-перше, неможливо відняти у людей свободу говорити те, що вони думають; по-друге, ця свобода без шкоди праву і авторитету верховних властей може бути дана кожному і кожний може її зберігати без шкоди тому ж праву, якщо при цьому він не бере на себе ніякої сміливості ввести що-небудь в державі як право або зробити що-небудь проти прийнятих законів; по-третє, цю саму свободу кожний може мати, зберігаючи мир в державі, і від неї не виникає ніяких незручностей, яких не можна б було легко усунути; по-четверте, кожний може її мати також без шкоди благочестю; по-п'яте, закони, видавані щодо спекулятивних предметів, абсолютно даремні; і, нарешті, ця свобода не тільки може бути допущена без порушення в державі миру, благочестя і права верховних властей, але її повинне припуститися, щоб все це зберегти.

Отже, важливі компоненти верховної влади: потужність і авторитет[10].

Верховна влада зосереджена абсолютно в руках того, на кого із загальної згоди встановлена турбота про справи правління, а саме встановлення, тлумачення і відміна права, зміцнення міст, рішення питання про війну і мир і т.д. Якщо цей обов'язок лежить на зборі, що складається зі всього народу, то форма верховної влади називається демократією, якщо на зборі, в який входять тільки вибрані, – аристократією, і, якщо, нарешті, турбота про справи правління і, отже, верховна влада покладена на одне обличчя, – монархією.

В «Політичному трактаті» Спіноза відзначав, що тільки верховна влада має право вирішувати, «що добре, що погане, що справедливе, що несправедливе, тобто, що слід робити кожному окремо або всім разом або від чого утримуватися». Тільки їй одній належить право видавати закони, тлумачити їх у кожному окремому випадку, якщо щодо них виникне яке-небудь питання, і вирішувати, чи суперечить даний випадок праву або згоден з ним; вирішувати питання про війну або про встановлення і пропозицію умов миру або про ухвалення запропонованих. Право займатися державними справами або обирати з цією метою посадовців належить тільки верховній владі. «звідси витікає, що той підданий робить замах на верховну владу, який по одному своєму розсуду, без відома верховної ради, приймається за яку-небудь державну справу, хоча б те, що він задумав зробити, було б, на його переконання, якнайкращим для держави».

Та держава буде найпримхливішою, яке зіждеться на розумі і керується ним. І тому та верховна влада є якнайкращою, при якій люди проводять життя в згоді і коли її права блюдуться непорушно[11].

Серед основ монархічної форми правління Спіноза виділяв наступні:

1.  повинні бути засновані і укріплено один або декілька міст, всі громадяни яких – все одно, чи живуть вони в стінах міста або зовні них, займаючись землеробством, – володіють рівними цивільними правами;

2.  ополчення повинне бути утворено з одних громадян, без виключення для кого б то не було, і ні з кого іншого; а тому всі зобов'язано мати зброю;

3.  жителі всіх міст і землероби, тобто, всі громадяни, повинні бути поділені на пологи (familiae), відмінні один від одного ім'ям і яким-небудь знаком;

4.  поля і вся земля, а якщо можливо, і будинки повинні бути залишені за державою, саме за тим, кому належить право держави;

5.  при обранні царя з якого-небудь роду ніхто не повинен вважатися знатним, окрім осіб, що походять від царя, які тому відрізняються від свого і інших пологів знаками царської гідності;

6.  війна повинна вестися тільки в цілях світу, щоб після її закінчення не було потреби у вживанні зброї. Тому після захоплення міст по праву війни і підкорення ворога або повинні бути встановлені такі умови миру, щоб захоплені міста не потребували охорони яким-небудь гарнізоном, або ворогу після ухвалення мирного договору надається можливість їх викупу за відому суму, або ж вони повинні бути порівняні із землею, а жителі відведені в інше місце;