Політична діяльність Петлюри і Винниченка

Зміст

Вступ

1. Політична діяльність Петлюри

2. Політична діяльність Винниченка

3. Порівняльна характеристика діяльностей Петлюри і Винниченка

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Oдна з найтяжчих і буремніших сторінок історії нашої Батьківщини - доба Визвольних змагань українського народу за свою державність у 1917-1920 рр. - нерозривно пов`язана у нашій свідомості з ім`ям С.Петлюри. Попри всю критику з боку деяких угруповань української політичної еміграції, попри всі наскрізь брехливі закиди більшовицької пропаганди на адресу Голови Директорії і Головного Отамана Військ УНР - ім`я С.Петлюри не переставало цікавити істориків, він був й залишається центральною постаттю для дослідників новітньої історії України та історії української політичної думки.

Володимир Кирилович Винниченко був всебічно обдарованою людиною, залишив по собі яскравий, рельєфний слід в історії нашого народу. Він виявився безпосередньо причетним до найважливіших, наймасштабніших процесів і доленосних віх поступу нації в ХХ столітті – Української революції, відродження державності, спроби реалізації ідеї соборництва. Він був винесений на найвищі шаблі суспільного життя – лідера найвпливовішої партії національно-демократичної революції – УСДРП, заступника Голови Центральної Ради, голови першого національного уряду – Генерального Секретаріату, керівника антигетьманського повстання і відродженої в її ході Української Народної Республіки, провідника вищої державної інституції останньої – Директорії.

1. Політична діяльність Петлюри

С. Петлюра став символом збройної боротьби України за власну державність. Його рішуча і послідовна боротьба за рідну державу, яку він провадив, була значною мірою ускладнена вкрай несприятливою військово-політичною ситуацією для України, зокрема в кінці 1919 р. Проте, незважаючи на всі здавалось би непереможні обставини, Головний Отаман міцно тримає прапор української державності - надихаючи слабодухих і зневірених, даючи сили і впевненість всім національно-державницьким елементам українського суспільства.

Здобути державну суверенність Україні, на думку С.Петлюри, можна було тільки шляхом збройної боротьби, ціною втрат й крові. Загальновідомі слова С.Петлюри з цього приводу, проте наважимося процитувати їх ще раз: "Шлях звільнення кожної нації густо кропиться кров`ю. Нашої - так само. Кров`ю чужою і своєю. Ворожою і рідною. Кров закінчує глибокі процеси національних емоцій, усвідомлень, організаційної праці, ідеологічної творчості, всього того, що нація і свідомо і ірраціонально використовує для ствердження свого права на державне життя. Кров, пролита для цієї величної мети, не засихає. Тепло її все теплим буде в душі нації, все відіграватиме роль непокоючого, тривожного ферменту, що нагадує про нескінчене і кличе на продовження розпочатого."

З цих рядків стає зрозумілим чітке усвідомлення С.Петлюрою нагальної необхідності розбудови національних збройних сил, його рішуча підтримка всіх тих верств українського народу, що вимагали для України сильного війська. Його величезна праця, спрямована на організацію національної армії, вражає наше уявлення тим більше, що С.Петлюра був власне цивільною людиною, талановитим журналістом і літератором, але ж ніяк ні військовим. Не маючи ніякої військової освіти, він - чи не єдиний з провідних українських політиків того часу - зумів осягнути все значення створення та подальшого зміцнення збройних сил республіки, їх ролі для оборони державності України. Саме дякуючи заходам С. Петлюри Українська Армія постала як реальна військова сила, разом з армією її Головний Отаман пройшов усім тернистим шляхом перемог, зради, блокад і поразок.

С. Петлюра залишався з армією і в часі мабуть найбільшого випробування загартованості і свідомості українського вояцтва - восени 1919 р. Як відомо, тоді Уряд і Армія УНР опинилися у надзвичайно скрутному становищі. Після перших успіхів серпневого походу об`єднаних українських армій, 31 серпня 1919 р. під тиском Добровольчої армії генерала Денікіна було залишено Київ. Несприятлива зовнішньополітична та військова ситуація, яка склалася в Україні після вимушеного відступу з Київщини українських військ, призвела до того, що Українська Армія опинилася під потрійним тиском ворожих сил (Добровольчої армії ген. А. Денікіна, більшовицьких військ і польської армії ген. Галлера) у т.зв. "трикутнику смерті". Вояки Армії УНР були вражені пошестю тифу, що призвело до зменшення чисельності українських військ до 8-10 тис. чол. Ситуація ускладнювалася також і тим, що Антанта запроваджувала проти України економічну блокаду - не дозволяючи довіз на українські терени не тільки зброї, але й ліків і медичного устаткування. Так, зокрема, була заборонена доставка в Україну одягу і санітарного майна на суму 8 мільйонів доларів, який було закуплено Урядом УНР в Американській Ліквідаційній Комісії.

У кінці листопада 1919 р. становище Армії УНР ускладнилося настільки, що у перших числах грудня поляки без опору зайняли ту невелику решту території, яка ще контролювалася українським урядом. З огляду на це, 4 грудня 1919 р. С.Петлюра скликав у Чорториї військову нараду, на якій були присутні всі командири дивізій та представники уряду. Наслідком роботи цієї наради було рішення про проведення рейду Української Армії по запіллю ворога - більше відомого історії як І-й Зимовий похід Армії УНР. 5 грудня С.Петлюра відбув до Варшави для порозуміння з Польщею, а в перспективі - і з Антантою. Він сподівався, що Антанта, зокрема Франція, схвально поставиться до боротьби, яку проводив Уряд УНР проти більшовизму і допоможе Україні організувати її національну армію. Через те, що майже всі терени України були у кінці 1919 р. захоплені ворожими арміями, на думку С.Петлюри, формування українських військових з`єднань мало відбутися за кордоном, в Польщі і Румунії, з полонених, що тоді перебували в Італії та Німеччині. Він писав: "При допомозі Антанти повинно бути переведено озброєння і заосмотрення всіх зорганізованих військових частин", крім цього Франція повинна була впливати на уряди інших країн Антанти, щоб вони не перешкоджали доставляти в Україну закуплене УНР військове і санітарне майно.

С. Петлюра не втрачав надії розірвати блокаду Антанти, наполегливо шукаючи шляхів виходу з кризи. Він добре усвідомлював весь тягар, що прийшовся на долю України в протидії московському більшовизму, і сподівався, що ця відчайдушна боротьба українського народу проти московського панування врешті-решт примусить Антанту переглянути своє ставлення до УНР.

Тому 17 січня 1920 р. український уряд звернувся з окремою нотою (за підписами С. Петлюри, військового міністра генштабу полковника В. Сальського й О. Безпалка) в справі допомоги Україні. У ноті було зазначено, що український народ власними силами і без будь-якої допомоги зовні веде безперервну боротьбу з більшовицькою Москвою за "своє національне незалежне життя", проте ця боротьба "надзвичайно утруднена блокадою, яка заряджена Найвищою Радою Союзних і Сполучених Держав і разом з Совєтською Росією захоплює український нарід." Така ізоляція України державами Антанти не дозволяє зокрема "заосмотрити військо і населення медикаментами і санітарним матеріалом і таким чином протидіяти страшним епідеміям тифу і холери, що винищують армію і цивільне населення."

Виходячи з надзвичайно тяжкого становища, в якому опинилася УНР і Українська Армія, С. Петлюра наполягав перед Антантою про знесення всіх обмежень, зокрема тих, що торкалися перевезення ліків і санітарного матеріалу (що були замовлені Урядом УНР на Заході) для боротьби з пошестями серед українського вояцтва. Проте Найвища Рада ніяк не відреагувала на це звернення - короткозора політика ізоляції України державами-переможницями у І-й Світовій війні продовжувалася.

Отже, сумуючи наведене, можна зазначити, що незважаючи на складність ситуації в Україні, попри всю, на перший погляд, невиразність та непевність зовнішньої політики українського уряду у 1919 р. - головним, магістральним напрямком державної та військової діяльності С.Петлюри було одне - збереження незалежності й суверенності України. Безперервні бойові дії на всіх фронтах упродовж 1919 р. примушували Головного Отамана віддавати значно більше уваги вирішенню проблем оборони республіки, розбудові армії, питанням збройної боротьби - і менше присвячувати часу зовнішній політиці, яка була підпорядкована збройній боротьбі в обороні самостійності і прав українського народу за всяких умов; пошуку союзників серед сусідів та країн Антанти; отриманню медичної, матеріальної, збройної і дипломатичної допомоги.

Намагаючись розірвати міжнародну ізоляцію і відшукати союзників для продовження боротьби з російським більшовизмом за українську державність, С.Петлюра вдався до здійснення комплексу політичних кроків, проведення яких чи не найбільше дискутувалося різними угрупованнями української еміграції. Мається на увазі його політика зближення з Польщею. Ще 9 серпня 1919 р. він вперше звертається з особистим листом безпосередньо до Ю. Пілсудського. На думку С.Петлюри саме роз`єднаність дій поляків і українців проти спільних ворогів "спричинилась до тимчасового занепаду Польської і Української Держав". Далі Головний Отаман зазначає, що боротьба українського народу з Москвою, яка нав`язує "Україні чужі їй форми комуністичного ладу" не може не викликати співчуття з боку Польщі. Негативною обставиною, яка перешкоджає боротьбі українського народу, С.Петлюра вважав "ізольованість від сусідів і насамперед від Польщі", зважаючи на те, що Польща і Україна мають спільні точки й "інтереси стратегії вимагають координації та співділання". У зв`язку з цим "стає очевидною конечність певного порозуміння" між військовим командуванням обох країн. С.Петлюра висловлював надію, що "повернення на Україну перебуваючих у Польщі наших полонених, відповідно озброєних, було б першим кроком до слідуючих дружніх актів польського та українського народів, які, я певен в цьому, лежать в обопільних інтересах обох народів."

Наслідком цього тривалого переговорного процесу стало укладення Варшавського договору 21 квітня 1920 р., який став єдиною крупною міжнародною домовленістю УНР. Дорогою ціною - шляхом тимчасового зречення західноукраїнських територій на домагання Польщі, але фронт блокади України Антантою було прорвано. На той час іншого виходу для УНР просто не було - Польща розмовляла з Україною з позиції сили. Єдиною причиною підписання цієї умови з українського боку був тяжкий комплекс політичних і військових обставин, що склалися в Україні на той час. Це був, власне, тільки тимчасовий військовий союз для боротьби проти спільного ворога.

Нові взаємини між двома сусідніми державами, що склалися після укладення Варшавського договору, на думку С.Петлюри, вимагали "і з боку польського корективів до минулої політики", а головне "життьовий інтерес Польщі примушує її мати самостійну Україну". Польські політичні діячі, зокрема Ю.Пілсудський - вважав С.Петлюра - "повинні боротися в самій Польщі за ідею нашої державності", бо тільки існування суверенної демократичної України створювало надійний бар`єр на шляху проникнення в Польщу і Європу більшовицьких впливів.

Проте перебіг військових подій влітку 1920 р. розгортався не на корись УНР і Польщі. Після підписання прелімінарної мирної угоди у жовтні тог ж року польські збройні сили припинили військові дії проти більшовицької Росії. А 21 листопада 1920 р. Армія УНР у безперервних боях змушена була відійти за р.Збруч. Зброю і військове майно за домовленістю було передано польській владі, а особовий склад, відповідно до міжнародних норм, мав бути інтернований.

Політичне і військове керівництво УНР вживало всіх заходів, щоб відступ з рідних теренів не призвів до поширення анархії і розбрату в лавах армії. Вже 23 листопада 1920 р. наказом, підписаним Головним Отаманом Військ УНР С.Петлюрою і командуючим Дієвою армією генштабу генерал-поручником М.Омельяновичем-Павленком, було заборонено розпускати будь-які військові відділи, які мали бути зосереджені "на загальних умовах інтернування в цілях організації і підготовчої праці для повернення на Україну."

Того ж дня С.Петлюра (через посередництво заступника голови Дипломатичної Місії у Варшаві Л.Михайлова) звернувся з листом до польського уряду, де підкреслив необхідність збереження Української Армії, яка, не втративши своєї єдності і боєздатності, перейшла кордон у доброму моральному стані. Головну умову підтримання бойового духу в армії Головний Отаман Військ УНР вбачав у тісному зв`язку між відділами армії і Державним Центром УНР. "Постійний контакт між ними, - вважав він, - база майбутньої сили армії і запорука того, що в її лавах не буде місця розбрату та провокаціям".

Опікуватися потребами армії, репрезентувати її інтереси на чужині міг тільки легітимний, ефективно діючий Уряд УНР. Підтримання нормального функціонування українського уряду в екзилі мало надзвичайно важливе значення для міжнародного представництва УНР, для гуртування всієї української еміграції. Тому, звертаючись безпосередньо до голови Дипломатичної місії в Польщі Л.Михайлова в справі дипломатичного забезпечення діяльності Державного Центру УНР, С.Петлюра підкреслював: "Уряд УНР, його апарати і військо, хоч і в змінених обставинах, не підлягають і не можуть підлягати ліквідації, бо це б йшло попри всі норми міжнародного права та унеможливило правно-державну організацію українського народу, котрий у тяжких умовах надав Польщі збройну допомогу."

У листі від 28 листопада 1920 р. Голові Ради народних міністрів А.Левицькому Голова Директорії С.Петлюра дав своє розуміння останніх політичних і військових подій, докладно зупинившись на завданнях Уряду УНР у нових умовах. Він кваліфікував невдалий для Армії УНР перебіг військових подій "не як ліквідацію державності, не як ліквідацію наших державних зусиль, а як ліквідацію однієї з мілітарних спроб з окупантською владою України." С.Петлюра вважав, що враховуючи "настрої населення України і його прагнення до створення Української Державності, його вороже ставлення до більшовиків, Уряд, у повному розумінні тієї відповідальності, яка припадає на нього, який ім'ям Республіки і народу працює для поліпшення його долі у майбутньому, повинен напружити всі свої сили, весь свій державний розум і енергію щоб та віра народу в нас, як носіїв державності не ослабла, а навпаки, як швидше дала доказ про ґрунтовність тієї віри."

Розуміючи значення згуртованої і боєздатної армії для відновлення української державності, С.Петлюра зажадав від Уряду УНР зробити "все, що він тільки в змозі зробити, пам`ятаючи, що це справа першорядної ваги, і що наш моральний і державний обов`язок дати війську останню копійку державних ресурсів."

Розвиваючи цю думку, він вимагав: "Інтерновані козаки та старшини повинні бути забезпечені з боку харчового як найкраще, щоб вони не були фізично знесилені і щоб все, що Уряд може зробити для полегшення їх долі, щоб все це було змобілізоване і витрачене на цих лицарів і мучеників нашої нації."

Так починався 1921 р. - перший рік еміграції С.Петлюри. Перебуваючи разом з Армією УНР у Польщі напівлегальному стані, Головний Отаман повсякчасно турбувався її проблемами і разом з свідомим українським вояцтвом залишався символом нескореності національного духу та вірності національно-визвольній справі.

Підводячи підсумки, слід зазначити, що на еміграції, вважаючи Варшавський договір "історично вимушеним фактом, неминучим ланцюгом в ході політично-мілітарних подій нашої новітньої історії, а не штучним утвором політичної нерозважливості чи злої волі", Головний Отаман наголошував, що Уряд УНР "пробував підписати мир з поляками, щоб не мати зайвого ворога на своєму кордоні і отримати од них або через них зброю для нашого війська. На жаль свого слова поляки не додержали, союз зламали, а зброї не дали."

В іншому випадку, спростовуючи зухвалі обвинувачення голови Раднаркому в Україні В.Чубаря, С.Петлюра підкреслював, що "Умова підписана урядом УНР з Польщею, є логічним наслідком тої зрадницької розкладової праці, що її провадили збольшевичені елементи українського громадянства на користь Москви в момент української національної боротьби з нею.

Уряд УНР пішов на тяжку жертву в інтересах державних, але він ніколи не відрікся від ідеї державної самостійності України, не кликав нації до відмовлення від її державного ідеалу або надщерблення його будь-якими федераціями з ким то не було, поводився в своїй діяльності оцінкою реальних сил і відносин як серед свого народу, так і на міжнародному ґрунті, але не тяг свого народу в ярмо державної залежності і економічного поневолення перефарбованої на червоний колір і реституованої під новим державним титлом - "СССР" - Москви."

І хоча дипломатичні та військові зусилля С.Петлюри не мали бажаного ефекту - сам факт збройної боротьби за незалежність був яскравим свідченням державотворчого потенціалу української нації.

Оцінюючи цей факт, С.Петлюра писав: "ми виступили на арену історії тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдиною боротьбою, упертою і безкомпромісовою, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за свою свободу й державну незалежність."

Виходячи з того, що пізнання епохи відбувається через особу, а історичної особи через події епохи, ми намагались дослідити роль С.Петлюри у Визвольних змаганнях українського народу і виявити той вплив, який справила його особистість на хід історичного процесу.

На нашу думку, в історії України важко знайти державного діяча, навколо якого точились б такі гострі суперечки, перехрещувались різні, часто полярні думки, як Симон Петлюра. Захоплення, різке неприйняття, замовчування, фальсифікації - такий, що найменше, діапазон суджень про Голову Директорії і Головного Отамана Військ УНР.

Кожен дослідник повинен з об`єктивних позицій підходити до висвітлення ролі особистості в історії, з метою відтворення історичної правди. Добре усвідомлював це і С.Петлюра.

1922 р. у своєму листі до генерала М.Удовиченка він писав: "В оцінці моєї персони Ви повинні бути правдивим. Залишайтеся вірними правді, як Ви її розумієте. Хочу тут тільки одне зазначити. Для мене вже почався суд історії. Я його не боюсь, бо маю в Бозі надію, що мене і мою діяльність пізніш краще і вірніше зрозуміють, як сучасники".

Сьогодні настав час об`єктивної оцінки постаті Симона Петлюри, який для нас уявляє собою місток між тією героїчною добою визвольної боротьби українського народу під проводом Б.Хмельницького і сьогоденням, коли на карті Європи з`явилася незалежна Українська Держава.

Це твердження можна обґрунтувати тим, що С.Петлюра, як і гетьман Б.Хмельницький персоніфікував собою душу народу, його думки й почуття. С.Петлюра повніше, ніж будь-хто у той час, відбив столітні, споконвічні прагнення українського народу до самостійного життя, вільного існування у європейській сім`ї народів.

В його особі найбільш вдало поєдналися риси державного мужа і військового вождя, той симбіоз політики й військовості, який був притаманний національним героям - провідникам і будівничим суверенних держав світу.