Політична діяльність Винниченка

2. Політична діяльність Винниченка

В. Винниченко дуже швидко висувається на помітне місце в національно-визвольному русі, стає лідером Української соціал-демократичної робітничої партії, разом з іншими революціонерами розхитує підвалини і наближає час падіння “тюрми народів”.

На відповідному історичному рубежі, з вибухом Української революції, нація покликала свого відданого сина на найпомітніші ролі процесу українського відродження, державотворення.

На початку квітня 1917 р. Володимир Кирилович Винниченко, обраний Українським Національним Конгресом заступником Голови Центральної Ради, разом з Михайлом Сергійовичем Грушевським ідейно-політично й організаційно скерував розгортання революції. Саме він власною рукою навічно закарбував у історичний поступ українства найважливіші віхи державотворення – підготував три перші універсали, реалізуючи які крок за кроком українство дійшло до проголошення Української Народної Республіки, втілило в життя віковічні прагнення до незалежного державного існування. Покликаючись до світового досвіду, незайве зазначити – особистість, причетна до таких доленосних акцій, документів, заслуговує лише найвищої шани, її ім’я стає майже священним.

Володимир Кирилович виявився ключовою постаттю державотворення: 16 червня 1917 р. його призначили Головою Генерального Секретаріату – першого в ХХ столітті уряду України. А відтак під його керівництвом українство підіймалося з колін, випростовувалося на повний зріст, робило дуже нелегкі кроки цивілізаційного поступу. Рівно через чотири місяці після свого урядового призначення В. Винниченко занотував до щоденника думки, звернені начебто до нас: “О, Господи, яка то страшна тяжка річ відродження національної державності. Як вона в історичній перспективі буде уявлятися легкою, само собою зрозумілою, з якими надлюдськими зусиллями, хитрощами, з яким часом одчаєм, люттю й сміхом доводиться тягати те каміння державності й складати його в той будинок, в якому будуть жити наші нащадки…”.

Звісно, не все на незвіданому шляху було бездоганним, а то й безпомилковим, а в стосунках траплялися “й полемічні перебори”. Та чи може заступити це нашу високу шану до тих, хто закладав підмурки тієї будови, яка і надалі зводиться нашим поколінням?! Труднощі, які спіткали нас майже через століття, лише з більшою силою підкреслюють звитягу, жертовність, а найточніше – подвиг тих, в кому ми вбачаємо свої ідейні витоки, у кому ми відчуваємо нерозривний генетичний зв’язок.

При цьому на особливу відзнаку заслуговує та послідовність, принциповість, з якою В. Винниченко відстоював модель національно-державного устрою, втілену в Українській Народній Республіці – поєднання соціальних (народоправних), етнічних (національних) начал з республіканськими цінностями і традиціями. За великим рахунком, це той ідеал, який значною мірою реалізовується в країнах розвинутої демократії і до якого ми прагнемо, торуємо шлях сьогодні.

Винниченкові ідеї трудових рад як основи республіки трудового народу, держави “без хлопа і пана” нині напрочуд співзвучні з конституційним визначенням незалежної України як соціальної держави.

Для нас надзвичайно показові, повчальні уроки В. Винниченка – політика, який самовіддано боровся за найпрогресивнішу, найдемократичнішу, найсправедливішу державність, не допускав жодних компромісів з відступниками від високої стратегічної мети. Він з презирством відкинув пропозицію П. Скоропадського очолити Раду Міністрів в авторитарно-монархічній гетьманській Україні. Безстрашно готував антигетьманське повстання й домігся, що під проводом створеної й очоленої ним Директорії було відновлено Українську Народну Республіку.

Як глава держави, незаперечний авторитет і визначний лідер українства він пропонував цікаві, перспективні варіанти суспільно-політичного розвитку, які не перетворилися в суспільну практику через суперечності, що роздирали тогочасний політичний провід. Тому В. Винниченко волів краще відступитися від державних справ, а не зрадити народним, національним ідеалам.

Жодні обставини чи аргументи не могли переконати його в тому, що він має взяти на себе диктаторські повноваження, коли їх йому пропонувала тодішня наймогутніша сила – Січові стрільці. Він відмовився очолити маріонетковий уряд окупованої нацистською Німеччиною України і був кинутий до концтабору, та й за цих екстремальних обставин не поступився переконаннями.

В.Винниченко так любив свою Вітчизну і свій народ, що нізащо не міг допустити компромісу з власною совістю, знехтувати принципом “чесність з собою” заради вигод, особистої влади, не міг зганьбити себе підкупом міністерських посад і портфелів. Тому, за статистикою, набагато більше відмовлявся від владних вершин, ніж згоджувався прийняти сумнівні пропозиції.

Саме тут, гадається, слід шукати ключі до розуміння його непростих перемовин із керівництвом ЦК РКП(б), КП(б)У Радянської України в 1920 р. До того ж не слід скидати з рахунку схильності В. Винниченка до добре продуманої, виваженої, прагматичної, реалістичної поведінки. В її основі лежав рідкісний, слід думати – вроджений дар сприймати й проникливо оцінювати події на макрорівні (позиції держав, настрої й інтереси цілих соціальних верств, сил, партій) і поєднувати це з глибинним розумінням психологічної мотивації вчинків, кроків окремих особистостей.

Новітні серйозні дослідження історії Української революції доводять, що зусилля В. Винниченка щодо створення закордонних організацій українських комуністів, спроби повернутися в Україну, вступ до КП(б)У – то зовсім не епатуючі диватцтва непрогнозованої, ексцентричної особистості чи вузькокорисливе пристосуванство, як те, що нерідко пояснюється, яскраве й переконливе уособлення досить потужної об’єктивної тенденції: вичленення із найвпливовіших тогочасних українських партій – есерів і соціал-демократів – достатньо чисельних і авторитетних течій та груп “боротьбистів” і “незалежників”, які тяжіли до комуністичної, радянської платформи. Це привело до оформлення Української Комуністичної партії (боротьбистів) і Української комуністичної партії, їх зближення з КП(б)У, а після самоліквідації й вступу певної частини в ряди більшовиків.

Можна висловити припущення, що прийняття умов партійної співпраці, висунутих і твердо обстоюваних В. Винниченком, відкрило б досить конструктивну перспективу для реалізації українського національного інтересу, вкорінення демократичних засад у вітчизняне державне будівництво й формування застережних чинників щодо низки негараздів, які спіткали Україну в наступному. Втім, зовсім не можна виключити й того, що саме принципова українізаторська позиція В. Винниченка вплинула на настрої керівництва КП(б)У й УСРР, підготовку ним розгорнутої програми українізації, що значно випередило прийняття РКП(б) офіційного курсу на коренізацію. Та й розробка останнього, його сутність, цілком вірогідно, враховували настрої, принаймні частини українства, висловлені В. Винниченком. Він не лише відчував биття політичного пульсу нації, глибоко розумів потреби державного розвитку, а й змушував прислухатися до своїх пропозицій, враховувати їх навіть табором, із яким його шляхи, зрештою, розійшлися.

На жаль, не змогли впливати на розвиток ситуації в Україні численні застереження В. Винниченка щодо наростання тоталітарних тенденцій у радянському суспільстві, посилення під флером інтернаціоналістських гасел великодержавних, шовіністичних тенденцій.

І сьогодні доводиться дивуватися, як в умовах вкрай обмеженого доступу до інформації В. Винниченко-емігрант добре розумів стан справ в Україні, як філігранно точно оцінював події, пов’язані з репресіями проти національної інтелігенції, української культури в цілому, як гірко переживав (“сиротів”) із приводу самогубства М. Хвильового та М. Скрипника, передбачав трагічні наслідки такої політики більшовиків.