Способи врегулювання господарських спорів без винесення рішення

2.4 Способи врегулювання господарських спорів без винесення рішення

Визнання позову - заявлена відповідачем згода з позовними вимогами, які як правило, тягне за собою винесення рішення про задоволення позову. Мотивами визнання позову можуть бути необґрунтовані заперечень відповідача і переконання в справедливості вимог відповідача, повністю чи частково відмова відповідача від приналежного йому суб’єктивного права на користь позивача, небажання продовжувати спір.

Визнання позову: відповідач припиняє матеріально-правовий спір з позивачем, забезпечуючи позивачу виграш процесу (Додаток Б)[31].

Визнання позову буває різним по формі і змісту. По формі це: або окрема заява відповідача, підшивається до матеріалів справи, або запис в протоколі судового засіданні, підтверджуючого підписом відповідача. По змісту воно може бути повним чи частковим, простим чи кваліфікованим. При частковому визнанні позову матеріально-правовий спір зберігається в тій частині вимог позивача, яка відкидається відповідачем. Просте визнання - згода з пред’явленим позовом без будь-яких застережень. Кваліфіковане робиться завжди з застереженнями, що не дозволяє рахувати вимоги позивача безспірним. Наприклад, відповідач признає наявність між ним і позивачем договору позики, але стверджує, суму, що вимагає, він повернув, не отримав від позивача зустрічного розпису. Суд вправі не прийняти визнання позову, якщо воно протирічить закону або порушує права і охоронювані інтереси інших осіб. Визнання позову оцінюється судом в сукупності зі всіма які маються в справі матеріалами із врахуванням вияснених в судовому засіданні обставин справи. Процес у такому випадку не зупиняється, справа розглядається по суті з винесеним рішенням. В судовому рішенні повинна міститься оцінка визнання позову. В основу задоволення позову воно може бути лише при відсутності сумнівів в його правомірності. Свою незгоду з признанням позову суд повинен мотивувати.

Мирова угода - розпорядча дія сторін по взаємному врегулюванню матеріально - правового спору на взаємоприйнятних умовах і припинення збудженої судом справи. Зустрічне волевиявлення сторін базується при цьому на взаємних поступках, оскільки вони самі визначають об’єм суб’єктивних прав, що реалізуються по досягнутій згоді. А саме позивач, не маючи достатніх доказів в підтвердженні заявлених вимог, може засобами мирової угоди з відповідачем отримати більшу частину матеріального блага, залишивши будь-яку долю відповідачу, хоча при нормальному розвитку процесу міг відмовитись від позову. Одночасно сторони розпоряджаються і процесуальним засобами захисту своїх прав, добиваючись припинення процесу в розрахунку на виконання досягнутої мирової угоди, яка заміняє собою рішення суду.

Мирова угода може заключати сторони того матеріально-правових відносин, з приводу якого виник спір, що розглядається судом. Це й позивач, відповідач і треті особи, які мають самостійні вимоги на предмет спору (доля предмету спору вирішується подібні згоди). Не може узгоджуватися мирова згода третіми особами, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, прокурором та іншими суб’єктами, які пред’явили позов в захист прав позивача. Детальніше роз’яснення по питанню вирішення судом всіх моментів, пов’язаних з мировою угодою, подано в постанові № 10 Пленуму Верховного Суду СРСР від 1 грудня 1983 р. “О применении процесуального законодательства при рассмотрении гражданских дел в суде первой инстанции”. Суду запропоновано в залежності від характеру спору в необхідних випадках сприяти закінченню справи шляхом узгодження сторонами мирової угоди. “Можливість вирішення спору узгодженням мирової угоди повинна виявитись і в процесі підготовки справи до судового розгляду, а також в стадії виконавчого провадження[12].

У випадку заяви позивача і відповідача про те, що вони бажають заключити мирову угоду по збудженому між ними цивільно-правовому спору, суд роз’яснює їм наслідки затвердження мирової угоди” (Додаток В, Д) [23] . Умови мирової угоди можуть бути викладені в окремому спільному документі сторін, адресованому суду. Ця згода підшивається до матеріалів справи, про що робиться відмітка в протоколі судового засідання. Якщо сторони заключають мирову угоду, знаходячись в залі судового засідання, умови згоди заносяться в протокол судового засідання; позивач і відповідач повинні підписати його. Суд чи суддя, що розглядає справу роз’яснює сторонам наслідки узгодження мирової угоди, про що також робиться запис в протоколі судового засідання. Суд контролює цю важливу розпорядчу дію сторін і вправі не затверджувати мирову угоду, якщо вона протирічить закону чи порушує права і охороняючи законом інтереси інших осіб. Неприпустимо, наприклад, затвердження мирової угоди, коли її умови порушують трудові права громадян (замість поновленні на роботі адміністрація погоджуються прийняти позивача на роботу з узгодженням нового трудового договору) чи в обхід закону направлені на звільнення осіб від матеріальної відповідальності за збитки, причинені при виконанні ними трудових обов’язків. Шляхом узгодження мирової згоди сторони не вправі змінювати розмір відшкодування за шкоду, спричинену здоров’ю при виконанню трудових обов’язків, а також розміру аліментів, встановлених законом. Не може стверджуватись мирова угода по справам про встановлення батьківства.

Відмовляючи у твердженні мирової угоди, суд чи суддя виносить ухвалу, в якій викладаються мотиви відмови. У цьому випадку справа повинна бути розглянута по суті з винесенням рішення. Окрема ухвала виноситься і у випадку затвердженні мирової угоди, одночасно суд чи суддя припиняють провадження по справі. Справа по такому позову не може бути почата знову. Питання, які торкаються мирової угоди, вирішується судом (суддею) в нарадчій кімнаті.

Забезпечення позову - це діяльність суді чи суду по застосуванню передбачених законом мір, гарантуючих реальне виконання майбутнього рішення по справі в тому випадку, якщо позов буде задоволений. Забезпечення позову допускається у будь-якому становищі справ, якщо неприйняті міри забезпечення може бути ускладнить чи зробить неможливим виконання рішень суду. Міри по забезпеченню позову приймаються судом чи суддею по заяви клопотанню осіб, які беруть участь у справі, чи по своїй ініціативі. Прохання осіб, які беруть участь у справі, про забезпечення позову може бути як письмовою так і усною (наприклад, позивач вправі вказати про це в позовній заяві, заявити в ході судового засідання клопотання, звернутись до судді чи суду з окремою заявою про забезпеченню позову). Будь-яких спеціальних вимог до виконання такого прохання закон не передбачає. Суддя одноособово вирішує питання про забезпечення позову в момент порушення цивільної справи і їх стадії підготовки, а також в ході судового розгляду, якщо справа розглядається не в колегіальному складі. При колегіальному розгляді справи клопотання про забезпечення позову можливе лише по порушеній справі. Тому при залишенні зави без руху прохання про залишення позову не може бути розглянуто і фактично залишається без розгляду. Заява про забезпечення позову вирішується суддею чи судом, який розглядає справу, в той же день без повідомлення відповідача та інших осіб, які беруть участь по справі. Така оперативність необхідна, оскільки відповідач може анулювати предмет спору (продати, сховати, привести в непридатність і т.д.). З приводу забезпечення позову виноситься ухвала суду (судді), яке виконується для виконання рішень суду. Після винесення ухвали суду негайно передається судовому виконавцю виконавчий лист для виконання, здійснюючого по загальним правилам [3].

Мірами по забезпеченню позову можуть бути:

· накладення арешту на майно чи грошова сума, яка належить відповідачу і знаходиться у нього чи у третіх осіб. В необхідних випадках майно чи грошова сума повинна вилучатись негайно;

· заборона відповідачу здійснювати скоєння певних дій (наприклад, заборона окремо проживаючому батькові забирати дітей з дитсадка);

· заборона іншим особам передавати майно відповідачу чи виконувати по відношенню до нього їх зобов’язання призупинення реалізації майна у випадку пред’явленню позову про звільнення його від арешту (так як майно, передане для реалізації в комісійний магазин, знімається з продажу);

Призупинення стягнення по виконавчому листі, оспорюваному боржником в судовому порядку, якщо таке оспорювання допускається законом (так, виконавчий напис нотаріуса, виданий на стягнення заборгованості по квартплаті, може бути оскаржений у позовному порядку, коли боржник не згідний з розміром суми, яка підлягає утриманню). В необхідних випадках може бути допущена декілька видів забезпечення позову. Допускається заміна одного виду забезпечення позову іншим. Питання про заміну видів забезпечення позову вирішується в судовому засіданню. Особи, які беруть участь у справі, повідомляються про час і місце засідання, однак неявка не являється перешкодою розгляду питання про заміну видів забезпечення. При забезпеченню позову про стягнення грошової суми відповідач вправі у міру допущених мір забезпечення внести на депозитний рахунок витребувану позивачем суму. [49].

Прийняті міри забезпечення позову можуть бути відмінені судом. Це питання також вирішується в судовому засіданні з повідомленням осіб, які беруть участь в справі, про час і місце засідання, однак неявка не являється перешкодою для розгляду питання. Новою ухвалою суд відміняє дію тої міри забезпечення позову, припиняючи тим самим дію першочергової ухвали. Оскільки ухвала про заміну виду забезпечення позову або про відмову забезпеченню позову можуть бути порушені інтереси інших сторін, подача приватної скарги чи протест на них призупиняє виконання ухвали. Першочергово прийняті міри забезпечення позову зберігають свою дію до тих пір, поки вище стоячий суд не залишить без змін нову ухвалу. Подача скарги або винесення протесту на всі інші ухвали на всі інші ухвали по питанням забезпечення позову не призупиняють виконання ухвали. Якщо ухвала про забезпечення позову було винесено без повідомлення особи, яка подала скаргу, строк для подачі скарги обчислюється з дня відомого дня, коли йому стало відомо ця ухвала. Закон допускає можливість оскарження всіх ухвал по питанням забезпечення позову не випадково, тут суттєво порушуються матеріальні інтереси сторін, кожна з сторін може понести збитки із-за несвоєчасних чи неправомірних дій суду. Забезпечення захисту інтересів позивача, цивільне процесуальне законодавство одночасно надає відповідачу право на відшкодування збитків, спричинених йому забезпеченням позову. З цією ціллю суд чи суддя, допускає надання забезпеченню можливих для відповідача збитків. Відповідач після вступу у законну силу рішення, яким в позові відмовлено, вправі вимагати від позивача відшкодування збитків, спричинених йому мірами по забезпеченню позову, допущені по проханню позову.

Отже, порядок здійснення судових процедур при вирішенні господарських спорів регламентується особливістю процедур процесу доказування, строковості вирішення та подання, стадій судочинства, основних аспектів порушення провадження, винесення рішення, порядку набрання чинності. Таким чином, система господарських правовідносин дає змогу правомірному та детальному вирішенні спорів суб'єктів господарської діяльності.

РОЗДІЛ ІІІ. ПРОБЛЕМИ ВРЕГУЛЮВАННЯ ТА ВИРІШЕННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ СПОРІВ У СУДОВОМУ ПРОЦЕСІ ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

Господарський процесуальний кодекс зберігає сукупність норм, що регулюють господарський процес, а саме передбачає собою досудове врегулювання господарських спорів; підвідомчість та підсудність спорів господарським судам; учасники судового процесу; докази; судові витрати; процесальні строки; подання позову; порушення провадження по справі та підготовка матеріалів для розгляду в першій нстанції; забезпечення позову; вирішення господарських спорів в першій інстанції; перегляд судових рішень в касаційному порядку; перегляд судових рішень Вищого господарського суду України Верховним Судом України; перегляд рішень, ухвал, постанов господарського суду за поновленими обставинами; виконання рішень, ухвал, постанов; провадження у справах за участю іноземних підприємств, організацій.

Аналізуючи проблеми правового регулювання вирішення господарських спорів в Україні, слід відмітити, що на сучасному етапі розвитку ринкових відносин діяльність органів державної виконавчої влади, органів місцевого саморядування та й самих суб’єктів господарювання не завжди належним чином сприяє становленню цих відносин, що призводить до порушення прав та охоронюваних законом інтресів суб’єктів господарювання [43].

Зрозуміло, що прийняті закони ніколи не бувають цілковито узгоджені з практикою їх застосування. Саме практика коригує правові відносини та об’єктивно спонукає вносити зміни і доповнення до чинного законодавства. Як свідчить практика, положення чинного законодавства не завжди сприяють відновленню у громадян порушених прав та охоронюваних інтересів.

Так, ст. 5 нині діючого Господарського кодексу України, визначає, що спори, які виникають з договору перевезення та договору про надання послуг зв’язку, можуть бути передані на вирішення Господарського суду лише за умов додержання встановленого порядку їх досудового врегулювання. Цілком обгрунтованою є вимога щодо договору, заснованого на державному замовленні. У цьому пріоритетному випадку захищаються державні інтереси, і деталізація можливого вирішення спору в досудовому порядку очевидна. Але яку особливість законодавці знайшли в договірних відносинах про надання послуг з перевезення чи надання послуг зв’язку, крім втрати оперативності вирішення спору Господарським судом [43].

Вбачається також певна невиваженість при внесенні змін до ГПК України.

Раніше правова норма передбачала, що у разі визнання боржником претензії і неперахування ним коштів заявник через 20 днів з дня отримання претензії боржником міг звернутися з платіжною вимогою до банку боржника про безспірне списання боргу. Такий порядок був доцільним, оскільки на поточному рахунку могли знаходитись грошові кошти і це давало можливість задовольнити вимоги кредитора. Цей порядок лише у виняткових випадках спонукав кредиторів звертатися до Господарського суду про зміну способу задоволення вимог, передбачену ГПК, що в подальшому покладалося на державну виконавчу службу [47].

На перший погляд, у цьому є логіка: виконавча служба покликана діяти згідно із Законом України “Про виконавче провадження”. Проте, якщо звернутися до аналізу практики, то він засвідчить, що державні виконавці, враховуючи їхні обмежені штати, перевантаженість, відсутність транспортних засобів, нерідко порушують строки виконавчого провадження, необгрунтовано ухвалюють постанови про неможливість виконання рішень, щов подальшому стає цілком достатньою підставою для судового оскарження. Все це спостерігалося ще до внесення змін до ГПК. Можна лише уявити, якою може бути якість виконавчого провадження, коли на виконавців додатково лягла велика кількість визнаних претензій. Та, крім цього, треба мати на увазі, що тепер усі рішення Господарського суду також виконуються державними виконавцями [42].

Слід звернути увагу й на статтю 59 ГПК України. Арбітражний процесуальний кодекс безальтернативно вимагав від відповідача не пізніше ніж через три дні після отримання ухвали господарського суду про порушення провадженні по справі надати відзив на позовну заяву. Ст. 59 ГПК визначає, що відповідач має право після одержання ухвали надіслати відзив. Отже, по-перше, за змістом правової норми відповідач може надати відзив, а може і не надати. По-друге, ГПК не встановлює строку надання відзиву, оскільки це випливає з альтернативного права; отже, відповідача може погоджуватись чи не погоджуватись з позовними вимогами іншими законним засобами. Однак, річ у тому, що консерватизм суддів у застосуванні правових норм дається взнаки і вони постійно ухвалою вимагають від відповідачів надсилати відзив на позовну заяву, посилаючись формально на обов’язковість виконання вимог суду з можливим подальшим застосуванням санкцій. Вищому господарському суду України слід звернути увагу на таку практику й надати відповідні роз’яснення.

Потребує певного доопрацювання ч. 2 ст. 74 ГПК, де йдеться про порядок ведення засідання. У правовій нормі підкреслено, що суддя оголошує склад суду та роз’яснює учасникам судового процесу їхні права та обов’язки. Але ж при цьому, якщо йти за змістом статті, порушуються вимоги інших правових норм ГПК. Адже цілком логічно, що спочатку суддя (колегія суддів) має впевнитися, чи є учасники процесу, чи мають вони стосунок до конкретної справи, чи наділені вони повноваженнями представників сторін або інших учасників судового процесу, і лише після такої процедури оголосити склад суду та роз’яснити учасникам процесу їхні права та обов’язки [35].

Незрозумілим є визначення, передбачене ГПК, як одна з підстав залишення позову без розгляду, якщо громадянин відмовився від позову, який було подано в його інтересах прокурором.

За змістом статті невідомо, у якому статусі виступає громадянин як учасник судового процесу при вирішенні господарського спору.

У розумінні статті 1 ГПК право на звернення до суду має лише фізична особа, яка набула статусу суб’єкта підприємницької діяльності без створення юридичної особи. Якщо ж це громадянин як фізична особа, то за положеннями, передбаченими ГКП, вона позбавлена права на звернення з позовом до господарського суду і може звертатись лише до місцевого суду загальної юрисдикції. Можливо, мова йде про громадянина як кредитора у справах про банкрутство: тоді це має бути конкретизовано у правовій нормі.

Цілу низку питань викликає внесена до ГПК стаття 81-1. У частині першій правової норми записано, що у судовому засіданні, а також при огляді та дослідженні письмових або речових доказів у місці їх знаходження складається протокол. Тобто правова норма мала б визначати вимоги до змісту будь-яких видів протоколів як процесуальних документів. І разом з тим за подальшими текстом визначені лише вимоги до змісту протоколу судового засідання.

Водночас зазначена стаття ГПК надає Господарському суду право на здійснення аудіо-чи відеозапису судового засідання. Сам факт такого дозволу є позитивним моментом судочинства на сучасному етапі розвитку технологій, але правова норма констатує таке право, не пердбачивши процесуального порядку застосування технічних засобів, але за певних умов може спровокувати зазначених засобів (посилання на відеозапис, монтаж і т.п.). Щоб не допустити подібного, необхідно ці вимоги виписати на зразок тих, що закладені у Кримінальному процесуальному кодексі України і апробовані багаторічною практикою досудового слідства та судового розгляду кримінальних справ [43].

Чинним процесуальним кодексом передбачено укладання мирової угоди сторін. Саме судова практика підтвердила необхідність застосування при вирішенні господарських спорів мирової угоди, оскільки АПК не передбачав цього, хоча фактично під різними назвами господарські суди не застососували таку форму вирішення спорів. І знову ж таки законодавець не подає вимог щодо змісту мирової угоди, а це на практиці призводить до невизначеності: сторони укладають мирову угоду, як кому заманеться, а суд звертає увагу тільки на те, чи не обмежені права сторін судового процесу.

За результатами розгляду справи важливого значення набуває прийняте судом рішення про вирішення господарського спору по суті. При цьому ст. 82 ГПК наголошує, що у разі розгляду справи трьома суддями, суддя не згодний з рішенням, зобов’язаний викласти у письмовій формі свою окрему думку, яка згодом приєднується до справи [49].

Як свідчить судова практика, ця вимога була внесена до АПК ще 13.05.97 і за аналогічним змістом перенесена до ГПК. Однак ні у 1997, ні у 2001 році не внесені уточнення, які б узгоджувалися із ст. 22 ГПК про право сторін на ознайомлення з матеріалами справи. Але за відсутністю посилань у правовій нормі необхідно розуміти, що окрема думка не оголошується з прийняттям рішення по суті спору, а це обмежує права сторін.

Потребує також уточнень ст. 85 ГПК щодо оголошення рішення набрання ним законної сили.

Відповідно до оголошеної правової норми рішення Господарського суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку: в одному випадку – з дня його прийняття, тобто після оголошення судом рішення у повному обсязі після закінчення розгляду; в іншому, якщо за згодою сторін оголошені тільки вступна та резолютивна частини рішення, - з дня його підписання; іншими словами з дня підписання повного тексту рішення.

Якщо взяти до уваги, що судді надається ще п’ять днів на підготовку судового рішення після дня вирішення спору, то постає питання: як визначити день його підписання (сторона, яка може бути незгодна з рішенням і хоче звернутись зі скаргою до Апеляційного суду, повинна чекати, телефонувати, приїжджати та брати копію рішення під розписку). Не всі сторони перебувають за місцезнаходженням Господарського суду; вони мають повертатися за юридичною адресою, готувати апеляційну скаргу, обгрунтовуючи її додатковими доказами, що також потребує часу, після чого знову їхати до місцевого Господарського суду зі скаргою, аби він переслав матеріали. На все це потрібен додатковий час, якого може не вистачити для вчасного заернення до Апеляційного суду [35].

Є особливе питання, яке потребує уточнення та приведення його у відповідність з цілою низкою правових норм ГКП. Йдеться про види підсудності справ господарським судам залежно від наведених у кодексі підстав. Якщо виходити з положень статей 15 та 16 ГКП, ними передбачені територіальна та виключна підсудності. Однак зазначений перелік не узгоджується з іншими правовими нормами кодексу, які передбачають не тільки таке поняття, як предмет спору, а й такий вид підсудності, як предметна підсудність.Звернімося хоча б до статей 26, 27, 80, 104, 111-7, 111-10, у яких визначено предметну підсудність. Сам факт наявності таких неодноразових законодавчих визначень спонукає до внесення до інституту підсудності також предметної підсудності.

Слід звернути особливу увагу на передбачений ст. 111-17 ГПК порядок перегляду постанов Вищого господарського суду України Верховним Судом України у касаційному порядку, який визначає, що перегляд має місце при згоді хоча б одного судді на засіданні колегії у складі трьох суддів Верховного Суду України. Це не що інше, як пряме порушення конституційного права суб’єктів господарських правовідносин на судовий захист. Чому, власне, вирішення питання, порушити чи не порушити розгляд скарги (подання), має залежати не від закону, а від згоди чиновника, хай навіть найвищого рангу, тоді як ст. 8 Конституції України – це найвища судова інстанція, рішення якої є остаточним і оскарженню не підлягає. То ж як у державі в цьому випадку мають бути захищені порушені права та охоронювані законом інтереси, якщо законодавчо закріплена чиновницька воля [29].

Викладене торкається лише невеликої частки тих положень Господарського процесуального кодексу України, які можуть і повинні стати предметом широкого обговорення з метою подальшого вдосконалення його норм.

У процесі діяльності господарюючих суб’єктів між ними, між ними і державою в особі відповідних органів виникають, функціонують та припиняються численні відносини. Ринковий механізм, як і будь-яке інше складне явище, не може розвиватися без зіткнень, конфліктів, що призводять до суперечностей між суб’єктами господарської діяльності.

Такі суперечності між підприємствами, організаціями, державами та іншими установами називаються господарськими спорами. Чинне законодавство дозволяє господарюючим суб’єктам, щоб вони в досудовому порядку вжили заходів щодо врегулювання господарських спорів з іншою стороною.

Відповідно до загальної теорії права досудовий або претензійний порядок врегулювання спорів – це сукупність заходів, які підлягають здійсненню стороною, права якої порушено, для безпосереднього вирішення спору , що виник, зі стороною, яка є порушником майнових прав чи інтересів[3].

Деякі автори вважають, що досудове врегулювання господарських спорів - це сукупність заходів, здійснених підприємствами та організаціями, права яких порушені, для безпосереднього вирішення спорів, що виникли, з підприємствами та організаціями, які порушили майнові права та інтереси, до звернення з позовом до господарського суду[4].

Вирішення спору в досудовому порядку, іншими словами, це вирішення спору за допомогою інституту претензії.

Претензія – це письмовий документ, що надсилається особою, яка вважає, що її права та законні інтереси порушені, до порушника з вимогою відновити ці права та інтереси буз втручання юрисдикційних органів.[3].

Метою досудового врегулювання господарських спорів є усунення або запобігання негативного впливу на господарську діяльність з боку контрагентів. Добровільне задоволення претензійних вимог забезпечує найбільш швидке відновлення порушених прав кредитора. В цьому полягає позитивний аспект досудового порядку врегулювання спорів. Такий порядок є позитивним і для добросовісного боржника, оскільки позбавляє його додаткових витрат на судові видатки.

Досудовий порядок господарських спорів регулюється Господарським кодексом України, Господарським-процесуальним кодексом України, Цивільним кодексом України та іншими нормативно правовими актами.

Але, порядок досудового врегулювання спорів не поширюється на спори: про визнання договорів недійсними; спори про визнання недійсними актів державних та інших органів, підприємств і організацій, які не відповідають законодавству і порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств і організацій; спори про стягнення заборгованості за опротестованими векселями; спори про стягнення штрафів Національним банком України з банків та інших фінансово-кредитних установ; спори про звернення стягнення на заставлене майно[3].

Досудове врегулювання господарських спорів, як стверджують науковці, має свої переваги та недоліки

Недоліки [47]:

- відсутність можливості отримання акта преюдиційного характеру: ухвали чи рішення суду, в яких безпосередньо встановлюються факти, що мали місце при виникненні певних правовідносин, наприклад, договірних, і, відповідно, дається юридична оцінка вчиненим діям (резолютивна частина рішення);

- немає жодної гарантії на позитивне вирішення конфлікту (за статистикою всього лише 5% спорів вирішуються в досудовому порядку);

- ймовірно, що винна сторона не відповість у встановлений законом термін на претензію або просто проігнорує її. Це дасть їй можливість затягнути вирішення спору й виграти мінімум 2-3 місяці до звернення до суду;

- претензійний порядок дасть винній стороні можливість спотворювати обставини справи, перекручувати факти на свою користь, давати неповний перелік документів, приховувати обставини справ й ухилятися від відповідальності;

- визнання або навіть часткове визнання претензії ще не свідчить, що вимоги будуть виконані.

Переваги:

- за умови досудового врегулювання спору немає потреби сплачувати державне мито, витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, у разі необхідності і витрати на проведення експертизи. До того ж за результатами розгляду справи в суді можлива сплата первинної суми, наприклад, штрафу, що визначався договором або рішенням контролюючого органу;

- судовий розгляд у першій інстанції може зайняти 2-3 місяці й більше, крім того, не виключено, що боржник-відповідач буде оскаржувати рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, а ця процедура може зайняти ще кілька місяців. Та й отримання рішення суду, яке набрало законної сили - ще не вирішення проблеми, оскільки його ще треба виконати, а цим займаються відділи державної виконавчої служби. Тому від подання позовної заяви до суду до фактичного виконання отриманого рішення можуть минути роки.

- сторони вільні в обранні зручного часу та місця для обговорення та знаходження консенсусу. Більше того, все може бути вирішено за допомогою телефонного зв’язку, інтернету, факсу тощо.

Отже, в контексті господарського судочинства досудове врегулювання спору має як переваги, так і недоліки. Тому, досудове врегулювання господарських спорів доцільно застосовувати лише тоді, коли суб’єкт господарювання впевнений в добросовісності свого контрагента.

Крім того, на сьогодні перед господарськими судами при вирішенні корпоративних спорів постають численні правові проблеми, пов’язані з нечіткістю або і відсутністю правового регулювання правовідносин у цій сфері.

Після скасування державної монополії на засоби виробництва набули поширення підприємства, засновані на власності фізичних та/або юридичних осіб. Внаслідок цього почали виникати нові, невідомі радянській правовій науці, відносини, зокрема, відносини, пов’язані із заснуванням підприємств недержавних форм власності та з реалізацією управлінських і майнових прав засновників, учасників, акціонерів цих підприємств. Такі відносини, запозичивши іноземну термінологію, ми почали називати корпоративними (від терміна «корпорація», під яким розуміються недержавні компанії (підприємства)).

Природно, між учасниками корпоративних відносин (як і будь-яких інших суспільних відносин) виникають суперечки, для вирішення яких сторони звертаються до суду. До 2007 р. ці спори, залежно від складу сторін (фізичні чи юридичні особи), розглядались загальними судами (якщо хоча б одним учасником спору є фізична особа) та господарськими судами (якщо всі учасники спору є юридичними особами). Це породжувало не лише різну практику застосування законодавства при вирішенні таких спорів, але і спричиняло конкуренцію судових рішень, коли, наприклад, щодо одних і тих само рішень загальних зборів господарського товариства загальними та господарськими судами виносились протилежні рішення.

З метою усунення таких явищ було прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів» від 15 грудня 2006 р. (набув чинності 23 березня 2007 р.), яким було внесено зміни до ст. 12 ГПК України. Відповідно до цих змін усі спори, що виникають з корпоративних відносин, підвідомчі господарським судам. Але, як свідчить судова практика вирішення корпоративних спорів, на сьогодні перед господарськими судами при вирішенні корпоративних спорів постають численні правові проблеми, пов’язані з нечіткістю або і відсутністю правового регулювання правовідносин у цій сфері.

Непорозуміння починаються вже у визначенні корпоративних відносин і корпоративних спорів. І якщо до внесення вказаних змін до ст. 12 ГПК України ця проблема мала здебільшого теоретичний характер, то тепер вона перетворилась на практичну: адже саме від розуміння сутності корпоративних відносин та їх меж залежить визначення підвідомчості спорів.

Як зазначається у ст. 167 ГК України, під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав. Як свідчить практика, з корпоративними правами мають зв’язок різні правовідносини. Часом договірні відносини також справляють вплив на реалізацію корпоративних прав. Наприклад, відносини з обліку прав власності на іменні цінні папери. До господарських судів звертаються акціонери з позовами щодо визнання недійсними записів у реєстрі власників іменних цінних паперів, про визнання права власності на акції та зобов’язання реєстратора зареєструвати особу в системі реєстру власників іменних цінних паперів та іншими вимогами. Суддя, який вирішує питання про прийняття такої справи до розгляду, повинен визначитись, чи належить такий спір до корпоративних, оскільки від цього залежить підвідомчість та підсудність даного спору.

Ще одним прикладом є договори, пов’язані з обігом акцій. Позаяк акції посвідчують корпоративні права, виникає питання щодо можливості віднесення спорів, що виникають з таких договорів, до корпоративних. Нетривіальною є також проблема розмежування корпоративних та трудових спорів у спорах про визнання недійсними рішень загальних зборів товариства про прийняття (звільнення) голови правління, членів наглядової ради інших органів товариств. Ця проблема ускладнюється ще й тим, що почасти вимоги про визнання недійсними рішень загальних зборів про призначення (звільнення) керівників об’єднуються з вимогами про визнання недійсними наказів про прийняття на роботу (звільнення з роботи) та про поновлення на посаді. Особливо у тих випадках, коли такі справи у першій інстанції розглядались загальними судами.

У судів також склалась неоднакова практика щодо розгляду спорів про стягнення із учасників фондового ринку штрафів, накладених уповноваженими особами Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

Проблема визначення належності спорів до корпоративних та їх підвідомчості є найгострішою, але вона не єдина. Досі суди припускаються помилок у спорах про визнання недійсними рішень загальних зборів господарських товариств. Причиною цього є відсутність у законодавстві чітко прописаних підстав визнання недійсними рішень загальних зборів. Неоднаковою є практика визнання недійсними рішень загальних зборів у випадках, коли порушення їх скликання мали наслідком неявку акціонера на збори. Доцільно було б у законодавстві передбачити, які саме порушення порядку скликання і проведення загальних зборів можуть бути підставою для визнання у судовому порядку їх рішень недійсними.

Невідповідність окремих норм ЦК України, ГК України та ЗУ «Про господарські товариства» спричиняють неоднакове застосування господарськими судами законодавства при вирішенні корпоративних спорів. Це стосується питань виключної компетенції загальних зборів, питань, рішення з яких приймаються кваліфікаційною більшістю голосів та інші.

Мають місце і окремі проблеми процесуального характеру. Так, згідно з ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів» від 15 грудня 2006 р. господарським судам стали підвідомчі справи за участю фізичних осіб, які не є суб’єктами підприємницької діяльності. Але до ст. 21 ГПК України, що дає визначення сторін господарського судового процесу, відповідні зміни внесені не були.

Потребують вирішення також проблеми, пов’язані із застосуванням господарськими судами ухвал про забезпечення позовів, а саме: відповідності заходів забезпечення позовів позовним вимогам, недопущення втручання судів у виробничо-господарську діяльність господарських товариств, винесення ухвал, які порушують права та законні інтереси осіб, котрі не є учасниками спорів.

Отже, слід зауважити, що чимало проблем судової практики у спорах зумовлені недоліками законодавства, яке регулює дані відносини. Суспільні відносини на сьогодні вже вимагають перегляду нормативно-правової бази їх регулювання. Безумовно, нині назріла проблема у прийнятті певних законів, більш деталізованого регулювання потребують і власне відносини в господарських товариствах. Адже недосконалість законодавства породжує і недосконалу судову практику. Тому забезпечення захисту прав та вирішення пов’язаних із ними проблем має стати спільним завданням органів законодавчої виконавчої та судової влади.

ВИСНОВКИ

Отже, практичне застосування виконаного дослідження полягає у розширенні методологічної бази господарсько-правових галузевих досліджень, зокрема, у застосуванні міждисциплінарних підходів до пізнання сутності господарсько-правових явищ. Одержані результати можуть бути використані: в подальших теоретичних дослідженнях при визначенні основних напрямів подальшого розвитку теорії господарського права в цілому та формуванні його загальної частини (зокрема, дослідження та моделювання юридичних засобів, спрямованих на забезпечення суспільного господарського порядку); у доопрацюванні та удосконаленні чинного господарського та цивільного законодавства як в частині загальних положень про угоди/правочини, договори та договірні зобов`язання, так і в частині правового регулювання окремих видів господарських договорів; у практиці правозастосування з метою подолання існуючих проблем та методичних рекомендацій.

Загалом, питання вирішення проблем врегулювання та вирішення господарських спорів стосується не лише законодавчо-судової гілки владних відносин, а й в певній мірі власне відносин суб'єктів господарювання, їх суспільно-менталітетного розуміння стосунків між собою. Адже в першу чергу спір між суб'єктами господарювання в наш час виникає саме через фінансово-матеріальні непорозуміння, ініціаторами яких є вони самі. Саме тому, господарський процес на рівні законодавчої та судової влади покликаний на врегулювання спірних відносин.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України.– К.: Право, 1996. – 128 с.

2. Господарський кодекс України від 16.01.2003 р.// Голос України. - 14 березня 2003 р.

3. Господарський процесуальний кодекс України. – К., 2002.

4. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. // Голос України. - 12, 13 березня 2003 р.

Закони, положення, конвенції

5. Закон України Про авторські права і суміжні права від 23.12.1993 р. № 3792 – XII // “ЛІГА – ЗАКОН”.

6. Закон України Про виконавче провадження від 21.04.1999 р. № 606 – ІV // “ЛІГА – ЗАКОН”.

7. Закон України Про господарський суд від 04.06.1991 р. № 1142 – XII // “ЛІГА – ЗАКОН”.

8. Закон України Про державну виконавчу службу від 24.03.1998 р. № 202/98 – ВР // “ЛІГА – ЗАКОН”.

9. Закон України Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні від 16.11.1992 р. № 2782 – XII // “ЛІГА – ЗАКОН”.

10. Закон України Про ліцензування певних видів господарської діяльності від 13.09.2000 р. № 01 – 8/493 // “ЛІГА – ЗАКОН”.

11. Закон України Про обєднання громадян від 16.06.1992 р. № 2460 – XII // “ЛІГА – ЗАКОН”.

12. Закон України Про охорону навколишнього середовища від 25.06.1991 р. № 1264 – XII // “ЛІГА – ЗАКОН”.

13. Закон України Про підприємства в Україні від 27.03.1991 р. зі змінами і доповн. // “ЛІГА – ЗАКОН”.

14. Закон України Про режим іноземного інвестування від 19.03.1996 р. № 93/96 – ВР // “ЛІГА – ЗАКОН”.

15.Закон України Про свободу совісті та релігійні організації від 23.04.1991 р. № 987 – XII // “ЛІГА – ЗАКОН”.

16. Закон України Про селянське (фермерське) господарство від 20.12.1991 р. № 2009 – XII // “ЛІГА – ЗАКОН”.Закон України Про судоустрій від 07.02.2002 р. № 3018 – ІІІ // www.rada.kiev.ua

17. Декрет Кабінету Міністрів України Про державне мито від 12 січня 1993 р. зі змінами та доповненнями // “ЛІГА – ЗАКОН”.

18. Рекомендації про порядок ведення претензійної та позовної роботи на підприємстві, в установі, організації, Затверджені наказом Міністерства юстиції України N 2 від 15.01.96 р. // “ЛІГА – ЗАКОН”.

19. Роз’яснення Президії вищого арбітражного суду України від 01.04.1994 р. “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з відшкодуванням шкоди” // Збірник роз’яснень Вищого арбітражного суду України. – К., 1998.

20. Роз’яснення Верховного Суду України № 02 –5 /611 від 23.08.94 р. “Про застосування заходів запобіжного позову” // “ЛІГА – ЗАКОН”.Роз’яснення Вищого арбітражного суду України № 02-5/422 від 10.12.96 р. “Про судове рішення зі змінами і доповненнями” // www.rada.kiev.ua

22. Роз’яснення Вищого господарського суду України № 02 – 5/62 від 08.02.1996 р. “Про деякі питання підвідомчості та підсудності справ арбітражним судам” // “ЛІГА – ЗАКОН”.

23. Роз’яснення Вищого господарського суду України № 02 – 5/109 від 29.02.1996 р. «Про деякі питання, що виконуються при застосуванні запобіжних заходів» // «ЛІГА – ЗАКОН».

24. Роз’яснення Вищого апеляційного суду України № 02 – 5/612 від 23.08.1994 р. “Про деякі питання практики застосування ст. 80 та 81 АПК України” // “ЛІГА – ЗАКОН”.

25. Постанова Пленуму Верховного суду України № 11 від 29.12.76 р. “Про судове рішення ”зі змінами і доп. // www.rada.kiev.ua

26. Рішення Конституційного суду України у справі за конституційним поданням Вищого арбітражного суду України і Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень ст. 2 Арбітражно-процесуального кодексу України від 08.04.1999 // ОВУ. – 1999. - № 15. – С. 614.

27. Витяг з Постанови Верховного суду України 24.12.2002 “Перегляд рішення за нововиявленими обставинами здійснюється тим судом першої інстанції, який прийняв це судове рішення, незалежно від того, що воно було предметом перегляду в апеляційному та касаційному порядку // “Бухгалтерія”. – 2003. - № 26 (545). – С. 28.

28. Інформаційний лист Вищого арбітражного суду України від 10.05.2000 р. Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства // www.rada.kiev.ua

Інша література:

29. Абрамов Н.А. Хозяйственно-процессуальное право Украины: Учебное пособие. – Х., 2002. – 255 с.

30. Васильев С.А. Хозяйственное судопроизводство Украины: Учебное пособие. – Х., 2002. – 367 с.

31. Вирішення господарських спорів. Застосування норм матеріального права в роз’ясненнях і листах Вищого господарського суду України. Укл. В.Е. Беляневич. / За заг. Ред. Д.М. Притики – К.: Юстініан, 2002. – 640 с.

32. Гражданское право. Учебник. Часть I. Издание третье, переработанное и дополненное. / Под ред. АП. Сергеева, Ю.К. Толстого.—М.: ПРОСПЕКТ, 1998. — 632 с.

33. Добровольский А.А. Исковая форма защиты права / Изд-во ЛГУ, 1965, - С. 10

34. Кораблева М.С. Защита гражданских прав: новые аспекты // Актуальные вопросы гражданского права / Под ред. М.И. Брагинского; Исследовательский центр частного права. Российская школа частного права. – М.: Издательство «Статут», 1998. - 464 с.

35. Кройтор В.А. Защита прав и интересов в суде. – Х.: “Еспада”, 2000. – 526 с.

36. Кузнецова Н.В. Гражданское право (Общая часть): Учебное пособие в схемах. 76 с.? М.: ИМПЭ им. А.С. Грибоедова, 2001. ?

37. Предпринимательское право Украины. Учебник / Под ред. к.ю.н. Р.Б. Шышки - Харьков, 2001. - 759 с.

38. Притика Д.М., Титов М.І., Щербина В.С. та ін. Арбітражний процес: Навч. посібник. – ч.1 і 2.- Харків, 1999. – 395 с.

39. Притика Д. Арбітражний процес: Навч. посібник. – Х., 2001. – 426 с.

40. Притика Д.М. Арбітражний процес: Законодавство та практика застосування. – Х., 1999. – 541 с.

41. Саніахметова Н.О. Підприємницьке право: Навч. Посібник. – К.: АСК., 2001. - 838 с.

42. Хозяйственное право. Учебник / Под ред. д-ра юрид. наук В.К. Мамутова - Донецк, 2003. - С. –217 –244.

43. Бринцев О. Господарська сутність правового спору. Кваліфікуюча ознака чи данина минулому? // Господарське право. – 2001. – 3. – С. 16-18.

44. Бояринцева М.А. Проблеми теорії та практики вжиття запобіжних заходів //Вісник господарського судочинства. – 2003. – 4. – С. 209-213.

45. Грек Б. Застосування у господарському процесі запобіжних заходів // Юридичний журнал. – 2003. – 9. – С. 122-125.

46. Новицкий В. Проблемы применения встречного иска в хозяйственном процессе // Господарський процес. – 2003. – 10. – С. 44-47.

47. Осадчій І. Забезпечення позову в господарському процесі: потреба вдосконалення // Юридичний журнал. – 2003. – 12. – С. 120-123.

48. Степанова Т. Проблеми подання позовних заяв та участі прокурорів у господарському судочинстві // Господарський процес. – 2003. – 12. – С. 12-15.

49. Шеремет О. Господарське законодавство: формування та зарубіжний досвід // Господарське право. – 2003. - № 4. – С. 41-46.

ДОДАТКИ

Додаток А

До Господарського суду ____________

(найменування суду)

Кредитор: _________________________

Код ЄДРПОУ_____________________

Поштова адреса: ___________________

_________ рахунок N ___ в _________

Боржник: __________________________

Код ЄДРПОУ: ___________________

Поштова адреса: ___________________

_________ рахунок N ___ в _________

ЗАЯВА

про порушення справи про банкрутство

Рішенням Господарського суду _____________________(найменування суду) від "___" ______________ 20__ р. у справі за позовом (вказати позивача)до (вказати відповідача)про (вказати предмет позову)на користь нашого підприємства з Боржника має бути стягнуто _______ грн.

Для виконання зазначеного рішення "___" ____________ 20__ року було видано наказ господарського суду. Наказ було пред'явлено до виконання у встановленому відповідним чинним законодавством України порядку. Так, (виклад обставин, які підтверджують неплатоспроможність боржника, з зазначенням суми боргових вимог кредитора, а також строку їх виконання, розміру неустойки (штрафів, пені), реквізитів розрахункового документа про списання коштів з банківського або кореспондентського рахунку боржника та дату його прийняття банківською установою боржника до виконання; надати докази того, що сума підтверджених вимог перевищує суму в триста мінімальних розмірів заробітної плати; надати докази обґрунтованості вимог кредитора).

На підставі вищенаведеного, керуючись, ст. 6, 7, 11 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", ст. ст. 2, 41, 12 Господарського процесуального кодексу України,

ПРОШУ:

Порушити провадження у справі про банкрутство ______________.

Додатки:

1. Додати рішення суду, господарського суду, які розглядали вимоги кредитора до боржника; копію неоплаченого розрахункового документа, за яким відповідно до законодавства здійснюється списання коштів з рахунків боржника, з підтвердженням банківською установою боржника про прийняття цього документа до виконання із зазначенням дати прийняття, виконавчі документи (виконавчий лист, виконавчий напис нотаріуса тощо) чи інші документи, які підтверджують визнання боржником вимог кредиторів.

2. Документ, що підтверджує сплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

3. Документ, що підтверджує відправлення Боржникові заяви та доданих до неї документів.

4. Документ, що підтверджує сплату державного мита.

"___" __________ 2009р. _________ (підпис керівника)

Додаток Б

До ______________ міськрайонного суду

_________________області

Климова Анатолія Миколайовича,

який проживає за адресою:

вул. Шевченка, буд. 273, кв. 145,

м. ___________ _____________ обл.,

поштовий індекс _____

Заява

про визнання позову

У проводженні ______________ міськрайонного суду ______________ області знаходиться справа №2-132/05 за позовом Федоренко Анни Андріївни до мене про стягнення боргу в сумі 1500 гр.

Користуючись своїм правом, передбаченим ч. 1 ст. 174 Цивільного процесуального кодексу України, я повністю визнаю заявлені нею вимоги і не заперечую проти ухвалення судом рішення про задоволення її позову.

„____”___________200__р. _____________Климов А.М.

Додаток В

До_______________________районного

(міського)суду ___________________

_________________________________

(п.і.б. позивача та відповідача)

Заява

про затвердження мирової угоди

Ми, _____ (п.і.б. сторін) сторони за позовом ___ (найменування справи) уклали мирову угоду, згідно з умовами якої позивач _____ (п.і.б. позивача та обов'язки, які він бере на себе з метою мирного вирішення спору).

Відповідач ____ (п.і.б. відповідача та його обов'язки).

Просимо затвердити мирову угоду, а провадження у справі припинити.

Наслідки припинення провадження у справі в зв'язку з укладенням мирової угоди, передбачені ст. 206 Цивільного процесуального кодексу України, нам роз'яснені і зрозумілі.

Дата Підписи сторін

Додаток Д

До ________ районного суду м.___________

адреса:_______________________

Позивач: Особа_1, проживаю за адресою:__________________, тел.:_________________

Відповідач: Особа_2, проживає за адресою:________________, тел.:______________

ЗАЯВА

про визнання мирової угоди

Ми, Особа_1 та Особа_2, сторони по цивільній справі за позовом Особи_1 до Особи_2 про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, уклали мирову угоду, відповідно до умов якої і з метою мирного врегулювання спору:

- позивач приймає на себе наступні зобов'язання - (вказати ці зобов'язання);

- відповідач приймає на себе наступні зобов'язання - (вказати ці зобов'язання).

Просимо суд визнати мирову угоду, а провадження по справі закрити.

Наслідки визнання мирової угоди, передбачені ст. 175 ЦПК України, нам роз'яснені і зрозумілі.

Підписи сторін:

______________________ /Особа_1

______________________ /Особа_2/

Дата