Навигация
Інститут співучасті у вчиненні злочину у кримінальному праві України, Франції та англо-американському праві
61580
знаков
0
таблиц
0
изображений
Реферат
З предмету: Кримінальне право України
На тему: «Інститут співучасті у вчиненні злочину у кримінальному праві України, Франції та англо-американському праві»
Київ 2010 р.
План
Вступ.
1. Поняття та загальна характеристика інституту співучасті у вчиненні злочину у кримінальному праві України, Франції та англо-американському праві.
2. Форми співучасті у кримінальному праві України, Франції та англо-американському праві.
3. Види співучасників у кримінальному праві цих держав.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
Як відомо, злочини вчиняються не лише поодинці. Досить часто в одному злочині беруть участь дві або більше особи, які діють узгоджено і спрямовують свої дії на досягнення єдиного результату. У таких ситуаціях виникає питання про співучасть у злочині. Норми КК, що регулюють поняття співучасті, форми співучасті, відповідальність співучасників, утворюють самостійний інститут кримінального права. Співучасть має важливе значення в кримінальному праві, оскільки забезпечення захисту інтересів громадян і держави в процесі здійснення правосуддя неможливе без точної, відповідної до вимог закону кваліфікації скоєних злочинів. Тому є необхідність правильно кваліфікувати злочини, що скоєні кількома особами, які зустрічаються досить часто. Злочини скоєні в співучасті складають значну частину посягань на власність, зґвалтувань, деяких господарських та ін. злочинів. Співучасть в більшості випадків значно підвищує суспільну небезпеку злочинного посягання, тому розроблення інституту співучасті займає важливе місце в кримінальному праві, і особливо це стосується питання злочинної організації. Саме вона створює серйозну загрозу безпеці держави, часом диктує правила гри владним структурам.
Інститут співучасті вважається одним з найскладніших у кримінальному праві, оскільки злочин, вчинений спільно декількома особами, розглядається як такий, що становить підвищену суспільну небезпеку. Цей інститут походить з французького законодавства часів Буржуазної революції XVIII ст. та Кодексу Наполеона (1810 р.), який особисто брав участь у законодавчому процесі. Закон Франції у ті часи служив зразком для кримінального законодавства інших держав, що складають континентальну сім’ю (систему права). Проте у англо-американській системі права інститут розвивався на власній основі. Мета нашої роботи це з’ясувати та порівняти основні положення, специфічні особливості, спільні та відмінні риси інституту співучасті у вчиненні злочину у кримінальному праві нашої держави із аналогічними положеннями кримінального права Франції та англо-американського права.
1. Поняття та загальна характеристика інституту співучасті у вчиненні злочину у кримінальному праві України, Франції та англо-американському праві
У чинному кримінальному законі України поняття співучасті сформульовано як умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину (ст.26 КК) [1]. Співучасть у злочині є однією із форм злочинної діяльності. Її специфіка полягає у тому, що: а) участь у вчиненні злочину двох або більше осіб обумовлює його підвищену суспільну небезпеку; б) склад злочину виконується лише завдяки спільній діяльності всіх співучасників, в діяннях же окремих із них можуть бути відсутні всі ознаки злочину, вказані в статті Особливої частини КК . Законодавче визначення поняття "співучасть" включає в себе такі ознаки: 1) наявність двох чи більше суб'єктів злочину, які беруть участь у вчиненні одного й того самого умисного злочину; 2) спільність їх участі у злочині; 3) умисний характер діяльності співучасників [3]. Перші дві ознаки характеризують об'єктивну, а остання - суб'єктивну сторону співучасті. Першою ознакою, яка з об'єктивної сторона свідчить про наявність співучасті, є множинність учасників злочину. Закон говорить про "декількох суб'єктів злочину", що передбачає участь у вчиненні злочину двох чи більше суб'єктів злочину Таким чином, участь у вчиненні одного й того ж умисного злочину двох чи більше осіб, які відповідно до закону не є суб'єктами злочину (наприклад, неосудних) не утворює співучасті у злочині. Це саме стосується і випадків, коли лише один із учасників вчинення такого злочину є суб'єктом злочину, а інші - ні. Вказане положення суттєво відрізняється від положень про співучасть КК 1960 p., який визначав співучасть як "умисну спільну участь двох або більше осіб у вчиненні злочину", що давало змогу визнавати співучастю і відповідним чином оцінювати з позиції кримінального закону дії учасника груповoгo злочину (наприклад, зґвалтування, грабежу тощо) і в тому разі, коли інші учасники через неосудність або недосягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, не були притягнуті до кримінальної відповідальності [2]. Закон може передбачати різні ознаки суб'єкта злочину для різних учасників спільної злочинної діяльності. Це є характерним для складів злочинів, де виконавцем може бути лише спеціальний суб'єкт (для таких співучасників, як організатор, підбурювач, пособник, наявність ознак спеціального суб'єкта не є обов'язковою: ними можуть бути осудні особи, які досягли віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність). Бути співучасником у злочинах, відповідальність за які законом установлена з 16 років, можуть особи, які досягли 16-річного віку, а в злочинах, відповідальність за які встановлена з 14 років, - особи, які досягли 14-річного віку. Що стосується злочинів, за вчинення яких встановлена відповідальність з іншого віку (наприклад, з 18 років), то співучасниками в таких злочинах можуть бути особи, які досягли 16 років. Спільна участь у вчиненні злочину передбачає: 1) об'єднання окремих зусиль кожного співучасника у взаємообумовлену злочинну діяльність усіх співучасників; 2) те, що вчинюваний співучасниками злочин є єдиним для них усіх; 3) спрямування зусиль кожного співучасника на досягнення загального результату злочину; 4) причинний зв'язок між діянням всіх співучасників і загальним злочинним результатом. Спільна участь у вчиненні злочину може проявитися як у дії, так і в бездіяльності Головною рисою спільності дій (бездіяльності) співучасників є те, що дії (бездіяльність) кожного з них є складовою частиною загальної діяльності з вчинення злочину. Вони діють разом, роблячи кожний свій внесок у вчинення злочину. Дії (бездіяльність) кожного з учасників за конкретних обставин є необхідною умовою для вчинення злочинних дій (бездіяльності) іншим співучасником, а, зрештою, - необхідною умовою настання спільного злочинного результату. Прагнення досягти різні злочинні результати є підставою для невизнання співучастю у злочині участі двох або більше осіб у вчиненні одного посягання. З суб'єктивної сторони співучасть характеризується умисною формою вини, що передбачає: 1) наявність умислу кожного із учасників стосовно їх власних дій (бездіяльності); 2) наявність умислу стосовно діянь інших співучасників, у т.ч. виконавця чи співвиконавця; 3) єдність наміру всіх співучасників вчинити один і той самий злочин; 4) єдність злочинного інтересу для всіх співучасників, тобто спрямованість їх умислу на досягнення загального злочинного результату. У своїй сукупності зазначені ознаки утворюють спільність психічної діяльності співучасників. Особливістю інтелектуального моменту умислу співучасників є те, що ним охоплюється усвідомлення кожним з учасників не лише суспільне небезпечного характеру особисто вчинюваного діяння, а й факту вчинення всіма співучасниками одного й того самого злочину, характеру дій інших співучасників, можливості діяти спільно з ними, наявності умислу в їхніх діях, спрямованості їхніх дій на досягнення загального злочинного результату тощо, тобто усвідомлення обставин, які стосуються всіх елементів складу злочину. Таке усвідомлення має бути взаємним - кожний із співучасників повинен усвідомлювати той факт, що він вчиняє злочин спільно з іншими його учасниками. Лише факт усвідомлення цих обставин дає підстави для притягнення до кримінальної відповідальності учасника не лише за конкретне діяння, вчинене ним особисто, а й за результат діяльності всіх співучасників вчинення злочину. Тому не можуть визнаватися співучастю дії або бездіяльність, які об'єктивно сприяли вчиненню злочину і настанню злочинного результату, але не охоплювались умислом співучасників як вчинені спільно. Вольовий момент умислу передбачає бажання всіх співучасників діяти спільно для досягнення єдиного злочинного результату. Єдність наміру всіх співучасників щодо спільності їхніх дій і єдиного злочинного результату не означає обов'язкового збігу їх мотивів: злочинна діяльність кожного із співучасників може бути викликана різними спонуканнями. Закон прямо вказує на те, що співучасть можлива лише у вчиненні умисного злочину. Така вказівка виключає співучасть у вчиненні необережного злочину. Співучасть за українським правом можлива на всіх стадіях умисного злочину - готування, замаху, безпосереднього виконання об'єктивної сторони злочину (як приєднання до злочинної діяльності), а також закінченого злочину. Співучасть на стадії закінченого злочину можлива у єдиному випадку: коли пособник, відповідно до попередньої домовленості з іншими співучасниками, починає діяти після вчинення злочину. При цьому його дії спрямовуються на переховування злочинця, знарядь чи засобів злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, інше приховування злочину. Попередня домовленість про вчинення таких дій не лише є юридичною підставою для визнання зазначених дій пособництвом, а й ознакою, яка відмежовує співучасть у вигляді такого пособництва від причетності до злочину [4].
Законодавче визначення співучасті у Франції відсутнє. У Кримінальному кодексі Франції 1992 року називаються лише види співучасників [6]. Власне співучастю (complicite) за французьким правом прийнято вважати лише співучасть у вузькому змісті слова, тобто таку діяльність інших осіб, що провокує або полегшує здійснення злочину виконавцем, але сама по собі ніяких елементів злочинного діяння не містить. Саме в цих межах співучасть ставиться до Загальної частини. Правда, у деяких випадках в Особливій частині передбачається відповідальність за деякі дії співучасників у самостійному виді, що переслідує спеціальні цілі і є, скоріше, виключенням, ніж правилом [7]. Так, у КК встановлена відповідальність за невдале підбурювання до здійснення політичних злочинів; за організаторську діяльність і пособництво при незаконному обороті наркотиків і т.п. Нерідко французький законодавець, незважаючи на принцип особистої відповідальності, відповідальності кожного за свої дії й ті загальні норми про відповідальність, які сформульовані класичним карним правом, конструює норми про колективну відповідальність. Така підвищена увага, яку французький законодавець приділяє навіть самим зародковим формам злочинної організації, свідчить про те, що він має намір карати за будь-яку злочинну змову кожного його учасника як виконавця (співвиконавця) злочину особливого роду - змови, збіговиська й т.п. - і схильний ігнорувати те, у якій якості (виконавця або пособника) повинен був виступити реально той або інший учасник змови. Однак будь-яка співучасть припускає наявність злочинної змови між декількома особами й розподіл між ними ролей [8].
У теорії співучасть, як вказувалося, розуміється винятково у вузькому змісті цього слова. На відміну від виконавця й співвиконавця, які особисто здійснюють матеріальні дії, що утворять злочинне діяння, співучасник - це той, хто прямо в матеріальному здійсненні злочину не бере участь, але хто опосередковано й акцессорно приєднується до нього, провокуючи або полегшуючи його здійснення (Г.Стефані, Ж.Левассер). Та обставина, що французький законодавець у ст. 121-6 КК дорівняв по всіх юридичних наслідках співучасть до виконавства, то це засновано на концепції «запозичення діяння». Відповідно до цієї концепції, співучасник, добровільно приєднуючись до злочину, своїми діями цілком запозичить злочинний характер діяння, зробленого виконавцем (або співвиконавцем), і, отже, несе за нього повну міру відповідальності поряд з виконавцем. Звичайно, таке запозичення може мати місце лише за умови, що співучасник знав про намір виконавця й розумів, що своїми діями приєднується до здійснення цього наміру (психологічна ознака злочинного діяння). відповідності з акцессорним розумінням природи співучасті, відповідальність співучасника за французьким карним правом обумовлена двома обставинами: а) реальним здійсненням виконавцем закінченого злочину або ж карного замаху на нього; б) вчинення виконавцем злочину або проступку (не порушення!) [7]. У численних рішеннях Касаційного Суду Франції постійно підкреслюється, що «основний факт» (тобто виконання основного діяння) є одним з необхідних елементів співучасті (рішення Палати з кримінальних справ Касаційного Суду Франції від 2.07.1958 р. і ін.). Це положення досить послідовно проводиться й на практиці. Відомі рішення Касаційного Суду, за якими співучасники не каралися, якщо дії виконавця або виявлялися за законом некараними. На базі «послідовного застосування» акцессорності сьогодні у Франції досить широко здійснюється об'єктивне приписування співучасникам дій виконавця. Саме по собі розуміється, що співучасник зобов'язаний відповідати й за ексцес виконавця. Практика французьких судів демонструє це положення з достатньою очевидністю. Так, по багатьом справам про розкрадання вона ставила за провину співучасникам такі кваліфікуючі обставини, як групове здійснення, нічний час, застосування інструментів злому, хоча співучасники про це не мали ні найменшого подання (рішення Палати по кримінальних справах від 23.10.1946 р. і від 26.01.1954р.) [8].
Тільки в одному випадку доля співучасника не позв'язується з долею виконавця: якщо мають місце особливі обставини, що характеризують особистість виконавця. Наприклад, якщо виконавець є рецидивістом і до нього застосовують міри, передбачені законом для рецидивістів, то співучасник, якщо він сам не рецидивіст, таким мірам не піддається. До співучасника не застосовуються й міри, що виключають або пом'якшують відповідальність, які можуть бути застосовані до виконавця при наявності в нього тих або інших особистих ознак (неосудність, неповноліття) або за певного його поводження (дійове каяття). Звичайно, можливості об'єктивного зобов'язання при ексцесі виконавця не є безмежними. Французькі юристи розрізняють три можливі ситуації: 1) здійснення виконавцем абсолютно іншого діяння, ніж те, що спочатку планувалося і передбачалося співучасниками; 2) ускладнення діяння по ходу його виконання такими обставинами, які спочатку не передбачалися й не можуть бути відомі співучасникові й 3) невизначений намір співучасника, що приєднується до будь-якого діяння виконавця. Судова практика стоїть на тій позиції, що тільки перша ситуація виключає відповідальність співучасника; в інші ж випадках він повністю розділяє відповідальність за всі ті діяння, які зробив виконавець, навіть якщо вони ставляться співучасникові об'єктивно. Ексцес виконавця в межах здійснення первісного злочинного задуму спричиняє безумовну відповідальність співучасника за цей ексцес. От як вирішується це питання Касаційним Судом Франції: «Співучасник повинен передбачати всі кваліфікуючі обставини, якими може бути обтяжений задуманий злочин, всі обставини, які можуть його супроводжувати» (рішення Палати по кримінальних справах від 31.12.1947 р.). Це правило поширюється й на співучасть із невизначеним наміром. Як в Англії й у США, по французькому карному праву співучасть можлива й у ненавмисних злочинах. Осуд за таку співучасть зустрічаються в практиці, як слідує з літературних джерел, досить часто. Водій, що наїхав на пішохода і заподіяв йому смерть, засуджується за необережне вбивство, а особа, що сиділа поруч із водієм і підбурював його до швидкої їзди, що з'явилася причиною події, засуджується як співучасник необережного вбивства. Касаційний Суд Франції з рішення в рішення повторює наступну формулу: «положення (про співучасть - авт.) ст. ст. 59 і 60 КК (мається на увазі КК 1810 р.) носять загальний характер і застосовуються до всіх злочинів, у тому числі неумисних (рішення Палати з кримінальних справ від 14.12.1934 р.) [7].
Що стується англо-американського права, то тут також можлива співучасть не лише в умисних, а й у необережних злочинах. Інститут співучасті - один із самих давніх інститутів англійського загального права. Спочатку вчення про співучасть розроблялося в Англії стосовно лише до фелоній. До інших видів злочинів норми про співучасть не застосовувалися. З ростом в англо-американскому праві питомої ваги статутних норм, положення загального права були змінені. Як уже вказувалося, після скасування в 1967 році розподілу злочинів на фелонії й місдімінори, всі злочини в англійському карному праві діляться на 2 групи: 1) зрада й 2) інші злочини. При цьому поняття співучасті як і раніше не застосовується до зради (оскільки всі причетні до неї особи караються як головні виконавці), однак інститут співучасті в такий спосіб був розповсюджений на колишні місдімінори, що потрапили в категорію «інших» злочинів. В англійському загальному праві протягом довгого часу була прийнята наступна класифікація співучасників: 1) виконавці й 2) пособники. Виконавці, у свою чергу, підрозділялися на 2 види: а) виконавці першого ступеня (особи, які самі вчинили злочин) і б) виконавці другого ступеня (особи, що сприяли злочинному діянню в момент його здійснення). Пособники залежно від часу здійснення ними відповідних дій, підрозділяються на 2 види: а) пособників до факту здійснення злочину й б) пособників після факту здійснення злочину. Таким чином, в англійському загальному праві інститутом співучасті охоплювалися як самі виконавці, так і всі інші учасники злочинного діяння. У сучасний період чотирьохчленна класифікація скасована. Учасники всіх злочинів є виконавцями. Однак при призначенні покарання судді враховують «внесок» кожного зі злочинців, у зв'язку із чим проблема співучасті як і раніше актуальна. У кримінально-правовій доктрині під співучастю розуміються дії двох або більше осіб по реалізації злочинного задуму. Поняття «співучасника» використовується як і раніше в юридичній літературі, але деякі автори відносять до нього будь-яких учасників злочину, а інші тільки додаткових (пособників і підбурювачів) [7]. Із суб'єктивної сторони для навмисних злочинів співучасть припускає єдність наміру учасників злочину одночасного здійснення злочинної дії. Разом з тим, відповідальність додаткових учасників може наступати й за ті наслідки дій виконавця, які виходять за межі первісного наміру за умови, що в принципі такі наслідки були передбачуваними (напр., вбивство, що наступило в результаті наміру побити кого-небудь). Із цього погляду, об'єктивне зобов'язання «ексцесу виконавця» в англійському праві вважається звичайним. Лише в тому випадку, коли виконавець вчиняє злочин, що ні в якій мірі не могло входити в первісний задум інших учасників, останні не підлягають кримінальній відповідальності [10].
За англійським правом співучасть можлива й у необережному злочині. Важливо, щоб дії, що призвели до необережного заподіяння злочинного результату, охоплювалися первісним задумом учасників, і, отже, результати цих дій могли б бути приписані їм у провину. Прямий намір не є необхідною формою зв'язку між співучасниками - досить «можливого передбачення» іншими учасниками здійснення виконавцем саме такого роду дії й не обов'язкова пряма установка на його виконання. «Єдиний намір» не завжди містить у собі протиправний елемент. Намір може бути правомірним, а вчинення в результаті його реалізації необережного (або ж з боку виконавця навмисного) злочину спричинить кримінальну відповідальність всіх співучасників. Цікавою є щодо цього справа Салмона. Англійський суд визнав винними в необережному вбивстві, вчиненому в співучасті, групу осіб, що займалися стрільбою у ціль та з необережності заподіяли смерть хлопчикові, що проходив неподалік від місця стрільбища. Той, що застрелив хлопчика був визнаний виконавцем 1 ступеня, інші - виконавцями 2 ступені (розподіл на виконавців 1 і 2 ступені тоді існувало). Отже, у регулюванні співучасті англійське право виходить з акцесорної теорії, тобто визнає, що діяльність співучасника визначається злочинними діями виконавця [7].
Похожие работы
... Крім цієї громадської організації також існує Федерація професійних бухгалтерів і аудиторів України. Рис. 1.1. Система незалежного фінансового контролю (аудіту) в Україні Розділ 2. Правові засади здійснення аудиторської діяльності 2.1. Мета і функціональні завдання аудиту Згідно із Законом України "Про аудиторську діяльність" ст. З, поняття "аудиторська діяльність" містить в собі ...
... 1. Криминология. Учебник. Под ред. В.Г.Лихолоба и В.П.Филонова. – Киев, 1997. 2. А.Ф.Зелинский. Криминология: Курс лекций. – Харьков, 1996. 3. Г.И.Шнайдер. Криминология. – М., 1994. Питання 1. Кримінологічна характеристика злочинності неповнолітніх Серед осіб, що вчинили злочини, неповнолітні становлять близько 13%. Щорічний приріст дитячої злочинності майже вдвічі перевищує приріст ...
... і Римської конвенції 1988 року. За останні 10 років принцип протиправності тероризму був розвинутий та конкретизований у ряді документів ООН, наприклад, в Декларації про заходи із ліквідації міжнародного тероризму, прийнятій на 49-й сесії Генасамблеї в 1994 році. Надзвичайно важливими, особливо на тлі чеченських подій були положення декларації про те, що “злочинні акти, спрямовані чи розраховані ...
... незалежно від посад ,-рівними перед судом і перед законом. Конституція, очевидно, повинна була мати тимчасовий характер, адже вона створювалася на перехідний період – період становлення української державності.Незважаючи на це, вона мала демократичний характер, була доброю правовою основою держави, основою для всього ііншого законодавства України, створення демократичної державності, законності, ...
0 комментариев