Міжнародний тероризм

Зміст

 

Вступ

Розділ І. Міжнародний тероризм: методичні підходи до вивчення

1.1 Визначення міжнародного тероризму

1.2 Історичний огляд світового тероризму

1.3 Ісламський фундаменталізм як ідеологічне підґрунтя міжнародного тероризму

1.4 Боротьба с тероризмом

Розділ ІІ. Соціологічний аналіз тероризму

2.1 Тероризм як фактор сучасного громадянського життя

2.2 Соціальні причини й витоки міжнародного тероризму

2.3 Аналіз проблеми терористичної діяльності в Україні

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

 

Вступ

Проблема боротьби з тероризмом на сьогоднішній день є однією з найактуальніших. Підтвердженням цьому є те, що питання боротьби з тероризмом було винесено на порядок денний саміту ООН, який відбувся 14-17 вересня 2005 р. [4]. Підставою для такого рішення були трагічні події, що сталися 11 вересня 2001 р. в США, у жовтні 2002 р. Москві на мюзиклі “Норд-Ост”, у березні 2004 р. в Іспанії, у вересні 2004 р. у Беслані, в липні 2005 р. в лондонському метро і постійні теракти в Ізраїлі.

Сучасний тероризм характеризується різко підвищеною технічною оснащеністю, високим рівнем організації, наявністю значних фінансових коштів. Його головна відмінна риса - це розмивання меж між міжнародним і внутрішнім тероризмом. Розширюються зв’язки терористичних організацій з представниками наркобізнесу і незаконної торгівлі зброєю. Помітна динаміка зростання терористичних груп у сучасному світі.

Необхідність підвищення ефективності заходів боротьби з тероризмом робить актуальною тему дипломної роботи, оскільки вона присвячена проблемам дослідження поняття і сутності, видів і форм, причин і джерел тероризму та заходів щодо його запобігання. Усе вищевикладене пояснює актуальність і значущість вибраної теми дослідження.

Цій проблематиці присвячені роботи аналітиків Світового банку і відомих учених, таких як С. Хантінгтон, С. Хоффман. Серед російських учених над проблемами дослідження тероризму в умовах глобалізації працювали М. Делягін, В. Кутирьов, Г. Мірськой, І. Міхеєв, В. Хорос та ін., серед українських учених - В. Антипенко, В. Крутов, В. Ліпкан, С. Телешун та ін.

Об’єктом даного дослідження є сучасні соціально-політичні явища.

Предметом - міжнародна терористична діяльність.

Мета роботи - з’ясувати причини тероризму, проаналізувати теоретичні напрацювання щодо визначення тероризму, класифікація його видів та методів запобігання тероризму.

Для реалізації даної мети необхідно вирішення наступних задач:

1.  прослідкувати історію виникнення тероризму;

2.  розглянути основні підходи до класифікації тероризму

3.  дослідити причини терористичної діяльності;

4.  розглянути основні напрямки протистояння тероризму;

5.  проаналізувати стан проблеми тероризму в Україні.

Робота складається з двох розділів.

Перший розділ - загально-теоретичний, в ньому розглядається визначення міжнародного тероризму, його ідеологічне підґрунтя, а також основні способи боротьби з ним.

Другий розділ присвячений соціологічному аналізу терористичної діяльності, її витокам, та соціальним наслідкам, робиться спроба проаналізувати проблему тероризму в Україні.

Та списку використаної літератури, в обсязі 52 джерела.

Розділ І. Міжнародний тероризм: методичні підходи до вивчення

 

1.1 Визначення міжнародного тероризму

Усі дослідники, що займаються даною проблемою, одностайні стосовно важливості визначення категорії “тероризм”. Існує величезна кількість цих визначень.

Слово тероризм похідне від латинського “terror”, що в перекладі означає “страх”, “жах” [6, 24]. Отже, тероризм можна трактувати як політику і практику досягнення політичної мети з допомогою терору. Розроблені десятки класифікацій тероризму. Розрізняють терор “зверху" і “знизу”, політичний, революційний, лівий, правий, сепаратистський, комплексний, кримінальний, патологічний і т. ін. [50,48].

На Міжамериканській конференції з прав людини (1970 р.), присвяченій проблемам тероризму і захисту від нього населення, було названо три форми тероризму: соціальний, політичний, ідеологічний [35].

До “найпоширеніших видів" тероризму російські дослідники відносять: політичний, інформаційний, економічний, соціальний (побутовий), суїцидний, технологічний, кримінальний і антидержавний тероризм.

Зарубіжні дослідники виділяють такі види тероризму: психічний і злочинний (Дж. Белл); революційний, субреволюційний і репресивний (П. Уїлкинсон, Р. Шульц); ядерний, економічний, технологічний, екологічний та ін.

На думку І. Мехеєва, тероризм можна класифікувати на такі самостійні види:

-  за територіальною ознакою: міжнародний; внутрідержавний;

-  залежно від злочинної мотивації: політичний; релігійний; націоналістичний; економічний;

-  за формою прояву: використання з терористичною метою вибухових пристроїв; захоплення повітряного судна та інше злочинне втручання в діяльність цивільної авіації; захоплення морського судна та інше злочинне втручання в діяльність міжнародного судноплавства; захоплення заручників; інші форми тероризму [35].

Відомий український політолог С. Телешун розрізняє три основних види терору, в основу класифікації яких покладено громадянство терористів і потерпілих від них, а також місце здійснення теракту:

-  внутрішній - відповідні дії громадян однієї держави проти співвітчизників на власній території;

-  транснаціональний - відповідні дії громадян однієї держави проти співвітчизників на території інших держав;

-  міжнародний - відповідні дії груп громадян, однорідних або змішаних за національним складом, проти будь-яких осіб на території третіх країн [44,c.163].

Можна також назвати інші форми тероризму: “хімічний”, “біологічний", “психологічний”.

Останнім часом занепокоєння правоохоронних органів і вчених, що досліджують проблеми тероризму, викликає така нова форма тероризму, як високотехнологічний тероризм, складовими якого є кібертероризм (електронний, комп’ютерний) і космічний тероризм [5,36].

Під кібертероризмом розуміють навмисну мотивовану атаку на інформацію, що обробляється комп’ютером, комп’ютерну систему або мережу, яка пов’язана з небезпекою для життя і здоров’я людей або настанням інших тяжких наслідків, якщо такі дії вчинені з метою порушення громадської безпеки, залякування населення, провокування військового конфлікту.

Сучасний рівень науково-технічного прогресу дає підстави виокремити такі форми прояву космічного тероризму:

-  знищення космічних об’єктів, елементів наземних комплексів управління та інших

-  структур космічних агентств;

-  залякування окремих великих організацій, регіонів, країн вибором місць падіння

-  захоплених космічних апаратів;

-  залякування діями з космосу щодо морських, наземних і повітряних об’єктів.

З урахуванням переліченого вище, на нашу думку, під тероризмом слід розуміти злочинне діяння, що полягає в застосуванні протиправних дій або в загрозі їх застосування відносно окремих осіб, групи осіб, матеріальних або нематеріальних об’єктів, що супроводжується залякуванням населення і навмисним створенням обстановки страху, пригніченості, напруженості з метою ухвалення рішень, вигідних для терористів, що характеризуються підвищеною суспільною небезпекою і публічним характером здійснення. При цьому мета терористів може бути різною: релігійною, політичною, економічною і т. ін.

Під сутністю тероризму фахівці мають на увазі сукупність оригінальних ознак, характерних рис і відмітних особливостей, властивих тероризму як соціально-політичній і правовій категорії і які становлять його внутрішній зміст. Дослідники виділяють такі ознаки тероризму як злочинного діяння.

1. Тероризм є однією з форм організованого насильства.

2. При тероризмі здійснюється примус більш широкої соціальної групи, ніж безпосередні жертви насильства.

3. Формування цілей здебільшого не пов’язане з конкретними проявами насильства, тобто між жертвою та метою, на яку спрямовують свої дії терористи, немає прямого зв’язку.

4. Тактична мета тероризму полягає в тому, щоб привернути увагу до проблеми, стратегічна - досягти певних соціальних змін (свобода, незалежність, звільнення з виправно-трудових установ певного контингенту осіб, революція тощо).

5. Акти тероризму самі по собі становлять традиційні форми загальнокримінальних злодіянь.

6. Тероризм паралізує протидію з боку громадськості.

7. Знаряддям впливу тероризму є психологічний шок, який супроводжується усвідомленням того, що будь-хто може стати жертвою незалежно від того, до якої верстви суспільства він належить.

8. Будь-які правила чи закони не визнаються - жертвами терористичних актів можуть бути як дорослі чоловіки, так і жінки та діти.

9. Розрахунок робиться на ефект раптовості, неочікуваності та несподіваності.

10. Публічність виступає як основна ознака тероризму.

11. Демонстративність актів тероризму - бажання справити враження на широкий загал.

12. Тероризм припускає “політичне вимагання”, тому він не пов’язаний із стихійними повстаннями та виступами населення.

13. Тероризм вимагає негайного задоволення висунутих вимог, інакше він вдається до реалізації погроз та ескалації насильства.

14. Може бути використаний організаціями будь-якого забарвлення.

15. Практично завжди бере на себе відповідальність за вчинені акти насильства, оскільки вони є засобом досягнення мети, а не самоціллю.

16. Являє собою антитезу політичного вбивства. Йому притаманна індиферентність щодо жертв, на противагу від селективності при політичному вбивстві.

17. Розрив між безпосередньою жертвою насильства та групою, яка становить об’єкт впливу, мету насильства [31, с.67].

У Законі України “Про боротьбу з тероризмом” від 20 березня 2003 р. № 638-IV тероризм трактується як суспільно небезпечна діяльність, яка полягає в свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення і органів влади або здійснення інших посягань на життя або здоров’я ні в чому не винних людей або загрози здійснення злочинних дій з метою досягнення злочинної мети [8]. Згідно із цим законом міжнародний тероризм визначений як здійснювані у світовому або регіональному масштабі терористичними організаціями, угрупованнями, у тому числі при підтримці державних органів окремих держав, з метою досягнення певної мети суспільно небезпечні насильницькі дії, пов’язані з викраденням, захопленням, вбивством ні в чому не винних людей або загрозою їх життю і здоров’ю, руйнуванням або загрозою руйнування важливих народногосподарських об’єктів, систем життєзабезпечення, комунікацій, застосуванням або загрозою застосування ядерної, хімічної, біологічної та іншої зброї масового ураження.

Зазначимо, що терміни “міжнародний тероризм” і “глобальний тероризм” використовуються як рівнозначні. Це пов’язано з тим, що і глобалізація, і міжнародний тероризм стали можливі завдяки розвитку сучасних засобів комунікації, тобто міжнародний тероризм є негативним ефектом глобалізації, і тому цілком правомірне використання цих двох термінів як рівнозначних.

На думку аналітиків Світового банку, інтернаціоналізація тероризму є прикладом того, як міжнародні проблеми йдуть попереду міжнародної політики [13, 72]. Тероризм, на їхню думку, використовував глобалізацію, щоб створити в антитерористичних заходах дві лазівки. По-перше, шляхом розповсюдження своїх організацій через кордони країн терористи зробили національні контртерористичні заходи менш ефективними. По-друге, тероризм зміг знайти притулок у “неспроможних" державах, тобто на територіях, не контрольованих жодним визнаним урядом, кількість яких в останні десятиріччя різко збільшилася. Загроза військових дій проти таких країн малоефективна: фактично держава там вже знищена.

Для перемоги над міжнародним тероризмом будуть потрібні ті самі заходи, що і в боротьбі з тероризмом усередині окремих країн, але і вони не досягнуть результатів, якщо проводитимуться не на глобальному, а на національному рівні. До 11 вересня 2001 р. тільки чотири держави ратифікували конвенцію ООН про боротьбу з тероризмом. Щоб відновити уряди в “неспроможних" державах і врятувати інші держави від таких ситуацій, знадобляться конструктивні заходи. Економічний спад, на думку аналітиків Світового банку, - основна ознака неспроможності держави, що наближається, і, відповідно, економічний прогрес допомагає укріпити державу.

Оскільки неспроможні держави можуть бути безпечним укриттям для терористів, економічний розвиток має бути ключовим елементом довгострокової стратегії боротьби з міжнародним тероризмом. Проте, на думку аналітиків Світового банку, не існує очевидного зв’язку між бідністю і тероризмом [13,76].

Виявлення причин тероризму є однією з основних проблем при розробці і вдосконаленні правових заходів боротьби з тероризмом. У цей час російські дослідники називають такі причини тероризму:

1) помітне зниження життєвого рівня населення в поєднанні з безпрецедентно збільшеною соціальною диференціацією, які викликають до життя такі соціально-психологічні чинники, як злість, заздрість, ненависть, ностальгія по минулому і т. ін.;

2) економічна й енергетична криза, зростання цін, інфляція;

3) кризовий стан ряду соціальних і професійних груп, особливо військових, що мають досвід війни, і осіб, що мають досвід роботи з вибуховими пристроями і вибуховими речовинами;

4) зростання безробіття, яке зумовлює проблеми міграції, бродяжництва, психологічної і професійної деградації і дезорієнтації особи в умовах ринкової економіки і т. ін.;

5) широке розповсюдження серед населення зброї, військової підготовки і специфічних військових умонастроїв, пов’язане як з участю значної частини військових у реальних бойових діях (афганська і чеченська війни), так і з вимушеним перепрофілюванням багатьох працівників спецслужб, що нерідко опиняються в кримінальних структурах, доступність зброї і велика кількість військових, що шукає собі застосування;

6) підрив або скидання свого уряду (наприклад діяльність західнонімецької “Фракції червоної армії" (РАФ) та італійських “Червоних бригад”);

7) національне самовизначення (наприклад діяльність Вірменської секретної армії за звільнення Вірменії (АСАЛА);

8) поширення засобами масової інформації ідей і поглядів, що ведуть до зростання насильства, нерівності і нетерпимості, навіювання населенню міфів про всесильність і вседозволеність терористів та ін.

Серед політичних причин називаються:

1) репресії з боку правлячої еліти щодо опозиційних політичних партій;

2) нав’язування правлячою елітою нетрадиційних для даного суспільства соціально-політичних нововведень;

3) загострення внутрішньополітичних конфліктів усередині самої держави;

4) зіткнення політичних інтересів двох держав в якому-небудь регіоні;

5) помилки в національній політиці, що допускаються урядом;

6) цілеспрямоване розпалювання національної ворожнечі окремими людьми, групами, партіями (наприклад рух вахабітів);

7) агресія відносно іншої держави і її окупація, що здебільшого спричиняє озброєний опір мирного населення (партизан), яке використовує терористичні методи (вибухи важливих об’єктів, підпали і т. ін.);

8) заохочення тероризму на рівні державної політики, як це роблять окремі країни;

9) незадоволеність діяльністю уряду іноземних держав, у зв’язку з чим скоюються терористичні акти проти його представників і установ [35].

Російський учений М. Делягін вважає, що фундаментальною причиною терактів сьогодні стала стратегія розвитку самих США. Мотивує він це тим, що США будують своє благополуччя на послідовній і ефективній дестабілізації решти світу [17, с.352].

На думку С. Хоффмана, міжнародний тероризм виявився можливим завдяки широкому набору засобів комунікації. Базою для ісламського тероризму, наприклад, слугує не тільки рух на підтримку палестинської боротьби і проти силової американської присутності. Його підживлює також опір “несправедливій економічній глобалізації” і західній культурі, в якій вбачається загроза для місцевих релігій і культур [6, 46].

Після 11 вересня 2001 р. для багатьох розкрилися недоліки існуючих політичних і правових механізмів, що використовуються в боротьбі з міжнародним тероризмом. Це відсутність належної координації в роботі силових відомств усередині держав і на міжнародному рівні, неоднозначне ставлення різних суспільно-політичних сил у різних країнах до питання про походження сучасного тероризму і методи боротьби з ним.

Важливим аспектом досліджень сучасного міжнародного тероризму є необхідність врахування безлічі чинників політичного, економічного і соціального порядку, що впливають на його розвиток і розповсюдження. У цьому плані вивчення тероризму безпосередньо пов’язано з дослідженнями глобалізації.

В. Антипенко, досліджуючи причини і джерела тероризму, розглядає їх крізь призму наукових поглядів теоретика війни К. Клаузевіца і оцінює сучасний тероризм як світову загрозу, а його невпинна ескалація дає підстави стверджувати про доленосність цілей, заради яких ця терористична боротьба точиться. Розвиваючи свою думку, В. Антипенко аналізує статтю А. Арсеєнка “Глобалізація чи поляризація: що чекає світ”, в якій констатується загострення соціальних проблем і одна із головних причин цього - це те, що за останні 15 років дохід на душу населення знизився більш ніж у 100 країнах і що “сьогодні навіть західні дослідники змушені визнати, що глобалізація веде до “суспільства 20: 80”, яке характеризується вилученням 80% населення світу із соціального життя. Це стало “пасткою для ліберальної демократії”, оскільки в ХХІ ст. боротьба за перерозподіл ресурсів може вилитися у “війну всіх проти всіх” [3, с.276].

За даними Держдепартаменту США, у 2004 р. у світі відбувся 651 акт міжнародного тероризму (з них в Іраку - 201), в яких постраждали “понад 9000” осіб, у тому числі 1907 загинули. До переліку найбільших терактів у докладі включені захоплення заручників у російському Беслані 1-3 вересня 2004 р. (більше як 330 загиблих), вибух на мадридському вокзалі Аточа (загинула 191 особа) 11 березня і вибух філіппінського парома Superferry-14 27 лютого (130 загиблих). Згідно з методикою підрахунку, що застосовується в Держдепартаменті, обліку підлягають теракти, в результаті яких загинули або були поранені люди або був завданий збиток власності на суму понад 10 000 дол. При цьому актами міжнародного тероризму вважаються теракти, жертвами або учасниками яких стали громадяни більш ніж однієї країни. Наприклад, як заявив директор Національного антитерористичного центру США Джон Бреннан, “напад на школу в Беслані розглядається як міжнародний тероризм, оскільки один з тих, хто вчинив напад, був узбек, а інший - казах. Якби не це, теракт у Беслані не був би включений у статистику”. Основною загрозою для США, на думку Держдепартаменту, в 2004 р. Залишалася терористична мережа “Аль-Каїда” [19].

Світовій спільноті в боротьбі з тероризмом, на думку А. Кулікова, потрібно вживати таких заходів. По-перше, необхідна організація на міжнародному рівні скоординованої роботи щодо визначення загального поняття “тероризм" і комплексу причин, що його породжують. Існуюча сьогодні конструкція правового визначення тероризму досить громіздка, складна і утруднює кваліфікацію кримінально-правових діянь, що мають схожі кваліфікаційні ознаки, проте тероризмом не є. По-друге, потрібна подальша розробка на міжнародно-правовому рівні базових принципів боротьби з тероризмом. По-третє, необхідна розробка модельного міжнародного закону про боротьбу з тероризмом. По-четверте, ефективність боротьби з міжнародним тероризмом немислима без створення міжнародної системи моніторингу тероризму на основі обов’язкової передачі відповідної інформації від національних урядів, регіональних і міжнародних організацій, що беруть участь у різних формах боротьби з тероризмом, її накопичення і аналізу в спеціально створеному інформаційному банку. По-п’яте, при організації масштабної боротьби з тероризмом і транснаціональною злочинністю, як показує практика Афганістану, необхідна розробка міжнародно-правових основ проведення міжнародних антитерористичних операцій із закріпленням обов’язковості санкції Ради Безпеки ООН на здійснення і контроль за їх проведенням. По-шосте, слід також вжити заходів щодо найшвидшої ратифікації членами міжнародного співтовариства конвенцій по боротьбі з тероризмом і подальшого внесення ними потрібних змін у національні законодавства. Необхідне скликання спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН по боротьбі з тероризмом і ухвалення нею відповідних рішень [27].

Ефективна боротьба з тероризмом, злочинністю на державному, міждержавному рівнях можлива тільки в тому випадку, якщо до неї приєднається громадянське суспіль

 

1.2 Історичний огляд світового тероризму

Перший в історії випадок свідомого та систематичного використання терористичної практики можна розглядати як зафіксований на Близькому Сході у І ст. н. е., коли групи сікаріїв фізично знищували представників єврейської знаті, які співробітничали з римською адміністрацією. У середньовіччя з¢явилася секта мусульман-ісмаїлітів під проводом Хасана-ібн-аль-Сабаха, який перетворив тероризм на головний засіб боротьби із політичною опозицією.

Розвиток тероризму - це наслідок активного розшарування населення, його ідеологічного розмежування, оформлення політичних рухів, об¢єднань партій, які сповідували різні політичні погляди та вели боротьбу за владу.

Вже в кінці ХІХ ст. здавалося, що ніхто не застрахований від терористичного нападу. В 1894 році італійський анархіст вбив французького президента Саді Карно. В 1897 р. анархісти смертельно поранили імператрицю Єлизавету Австрійську та вбили іспанського прем¢єр-міністра Антоніо Кановаса. В 1900 р. жертвою терориста став король Італії Умберто І. А в 1901 р. був вбитий президент США Уільям Маккінлі.

В Росії в 1902-1907 рр. есерівськими та іншими терористами було здійснено близько 5.5 тис. терористичних актів (вбивства міністрів, депутатів Державної думи, жандармів, працівників поліції та прокуратури).

Тероризм став головною проблемою політиків. Коли в 1900 р. зустрічалися керівники найбільш індустріально розвинених держав, то більшість з них ставили першим на порядку денному питання про тероризм. На цьому ж наполягав президент Клінтон під час зустрічі великої сімки, після того як в червні 1996 р. стався напад на американську військову базу в Дахрані, в Саудівській Аравії.

Якщо згадати це все, то сучасний підйом тероризму видається не таким вже й загрозливим, хоча кількість жертв зростає: за даними Держдепартаменту США в 1994 р. їх було 165, а в 1995 - 314. [4]. Але ці цифри майже ні про що не свідчать, так як не враховують специфіки зареєстрованих випадків, а також випадків, що залишилися без уваги.

В ХХ ст. мотиви, стратегія та зброя терористів стали дещо іншими. Міжнародний тероризм був складовою політики супердержав та їх сателітів, інструментом ідеологічної експансії, ї, зрештою, дестабілізатором системи міжнародної безпеки. При цьому країни-конкуренти завжди виховувалися у дусі розподілу сили на “справедливу” та “несправедливу”, що у свою чергу обумовлювало “подвійний стандарт” у політичній, юридичній та оперативній оцінці актів міжнародного тероризму.

Терористичні організації в цей період часто виконували замовлення державних спецслужб. За даними часопису “U. S. News and World Report”, які були оприлюднені у листопаді 1977 року, за період з 1961 по 1976 роки ЦРУ США було причетне до майже 900 великих таємних операцій проти окремих “небажаних” для США іноземних державних, громадських діячів та урядів.

Активна інтернаціоналізація тероризму розпочалася у 60-70-ті роки нашого століття. Їй сприяли:

-   По-перше, процеси інтернаціоналізації капіталу, структурна перебудова економічних систем, країн що розвиваються, зміна їх місця в системі капіталістичного господарювання як наслідок процесу деколонізації, що і призвело до вивільнення нагромадженого потенціалу соціальної енергії у країнах світової периферії з подальшим утворенням національно-визвольних рухів, у тому числі терористичного спрямування.

-   По-друге, глобалізація політичної та економічної діяльності транснаціональних компаній (ТНК), що в окремих випадках сприяла організації терористичних груп, які, окрім іншого, спеціалізувалися на обслуговуванні інтересів монополій (наприклад, протягом 70-80-тих років в Анголі рух УНІТА здійснював таємні торговельні операції з алмазами за дорученням південноафриканської ТНК “De Bierce”).

-   По-третє, нерівномірність розвитку держав світу, яка обумовлювала поділ країн на “сильних” та “слабких”, а з цим - зростання ролі націоналізму та релігійного фундаменталізму у міжнародному житті.

-   По-четверте, криза ідеї суспільства ”масового споживання”, наслідки якої сприяли формуванню у країнах Західної Європи у 70-ті роки “покоління розгніваних”, представники якого були головною рушійною силою терористичних угрупувань у Західній Європі.

Філософських корінь сучасного тероризму іде до організації "Народна воля", що в 1879 році розгорнула антиурядову кампанію, що завершилася зрештою вбивством Олександра II. Члени цієї організації бачили в царі представника автократичного суспільного лада, що, на їхню думку, повинно було знищити. На зміну народовольцям прийшли інші терористи, такі, як соціалісти-революціонери (есери), яким удалося підірвати престиж царського уряду й підготувати ґрунт для революції. Їхній успіх показав більшовицькому керівництву, наскільки корисні й важливі методи тероризму для дестабілізації й в остаточному підсумку для скинення влади. Коли в 1945 році, після розгрому Німеччини, Радянський Союз знайшов статус міжнародної держави, саме ці незгладимі спогади стали одним з таємних мотивів радянської зовнішньої політики. В 40-е й 50-е роки минулого сторіччя саме в Радянському Союзі й у країнах - його сателітах проходили підготовку повстанці й терористи, що прибули з Італії, Греції, французького Індокитаю й португальської Африки; саме в СРСР їх навчали методам здійснення терористичних актів.

Переконливим прикладом того, як діяла радянська терористична мережа, може служити Італія. Італійські вбивці-марксисти стали проходити навчання в Чехословаччині і Югославії, державах - сателітах Радянського Союзу, відразу ж після другої світової війни. До кінця 40-х років терористична група "Воланте Роса" здійснювала вбивства й напади на урядові об'єкти в Італії, ховаючись у Чехословаччині щораз, коли почувала небезпека арешту. Ще однією підривною організацією була комуністична воєнізована група Пьетро Секкії, що в 1948 році, будучи вже досить сильною і професійної, зуміла затвердити свою владу в деяких районах Північної Італії й навіть захопила контроль над національною телефонною мережею. Коли в 1953 році група Секкії розпалася, сам Секкія й багато хто його прихильники бігли в Прагу. Наприкінці 60-х років радянська військова розвідка (ГРУ) організувала курси підготовки іноземних терористів у Чехословаччині; випускниками цих курсів були багато хто з первісних керівників італійських Червоних бригад. Засновником Червоних бригад був якийсь Карло Курчо, що теж неодноразово їздив у Прагу, де радився з ветеранами групи Секкії. Аналогічним образом італійський видавець-терорист Джанджакомо Фельтринеллі, що теж закінчив курси ГРУ, у період з 1969 по 1971 рік двадцять два рази їздив у Чехословаччину й зрештою перебіг туди за допомогою чехословацьких органів безпеки. Пізніше розвідка Болгарії надала Червоним бригадам додаткову допомогу в плані інструктажу й фінансів, а терористи із Сардинії й Сицилії, а також італійські неонацистські організації, такі як "Ордине Неро", стали одержувати допомогу у вигляді інструктажу, грошей і зброї від лівійського диктатора Муаммара Каддафі.

До початку 60-х років у Москві були створені центри вербування терористів як марксистської, так і немарксистської орієнтації. Іноземних студентів різних вузів відбирали для навчання в спеціальних таборах, що розміщалися в Одесі, Баку, Сімферополі й Ташкенті. Там їх учили вести пропаганду, робити бомби, робити терористичні акти й убивства. Випускників таких "курсів" часто посилали на Кубу, у Болгарію й Північну Корею. Найбільш відомий серед них архітерорист Рамірес Санчес на прізвисько Карлос Шакал. Карлоса завербували агенти КДБ на його батьківщині Венесуелі. В 60-е роки він навчався спочатку на Кубі, а потім в Університеті імені Патріса Лумумби в Москві, після чого почав свою горезвісну кар'єру терориста. Він брав участь у захопленні міністрів країн ОПЕК у Відні в 1975 році й у кровопролитному нападі на поїзд у Франції в 1982 році. Після того як стало неможливим проводити подібні терористичні операції, Карлос став непотрібним і вкрився в Сирії. Звідти в 1994 році його вислали в Судан, а із Судану у Францію.

Однак центральним елементом радянської зовнішньої політики тероризм став лише в 60-ті роки, коли холодна війна зайшла в глухий кут. Досягнута наддержавами ядерна рівновага привела кремлівську еліту до відмови від ідеї відкритої конфронтації із Заходом. "Фронтова зона" холодної війни перемістилася в країни третього миру. Саме там через підставні особи міжнародних терористів велася боротьба Радянського Союзу із Заходом.

До такого, ретельно прихованого різновиду тероризму, опосередковано підтримуваного Радянським Союзом, охоче підключилися відомі своєю лютою антипатією до Заходу радикальні арабські режими на чолі із Сирією, Лівією й Іраком. Більшість цих держав бути створено в середині XX століття; вони кипіли з люті, вважаючи, що принижений арабський світ сторіччями піддавався гніту Заходу. Маючи ще менше можливості, ніж Радянський Союз, вступити в безпосередню боротьбу із Заходом, арабські режими розгорнули таємну терористичну кампанію проти об'єктів у США й Західній Європі. Терор був основним знаряддям близькосхідної політики протягом тисячі років, з тих самих пор, як в XI столітті з'явилася шиїтская секта асасинів (спочатку йменувалися гашишинами, тому що при нападі на своїх правителів, турецьких сельджуків, члени секти одурманювали себе гашишем). Але тільки з появою незалежних арабських держав терор як випробована зброя ліквідації супротивників трансформувався в знаряддя зовнішньої політики й, ставши нарівні з нафтою головною статтею близькосхідного експорту, поширився майже на всі райони світу.

Терор, що заохочується державою, був постійним фактором в арабській війні проти Ізраїлю. Єврейські поселення в підмандатній Палестині починаючи з 20-х років минулого сторіччя піддавалися терористичним нападам. Після того як в 1948 році Ізраїль одержав незалежність, Єгипет і Сирія продовжували заохочувати вилазки "федаев" - бойовиків через границю на ізраїльську територію. В 1964 і 1965 роках Єгипет і Сирія створили групи, "Звільнення Палестини", за зразком Фронту національного звільнення, якому двома роками раніше в результаті восьмирічної боротьби вдалося змусити французів піти з Алжиру. Офіційно метою обох організацій було "звільнення Палестини", що на практиці означало звільнення її як від ізраїльтян, так і від иорданцев. Єгипетську групу, що йменувалася Організація звільнення Палестини (ООП), очолював Ахмед Шукейрі. Більше небезпечної була організація ФАТХ. Спонсором її була Сирія, а очолював ФАТХ Ясір Арафат. ДО 1967 року вона організувала ряд вторгнень через границю на територію Ізраїлю для нападу головним чином на цивільні об'єкти. У тому ж році, після розгрому арабських армій у ході Шестиденної війни, Арафат змістив Шукейри й одноосібно очолив об'єднану структуру ООП.

Дуже швидко Арафат зрозумів, що підтримки країн арабського світу недостатньо для ведення послідовної терористичної кампанії проти Ізраїлю. Тому Арафат став кріпити зв'язку ООП з радянським блоком у розрахунку, що це допоможе вести терористичну війну проти Ізраїлю. Одним з перших керівників радянського блоку, з яким він зустрівся, був Фидель Кастро, що починаючи з 1965 року неодноразово приймав його в Гавані. Пізніше Радянський Союз навчив тисячі оперативних агентів ООП, надаючи їм особливий дипломатичний статус і право вільного пересування по території країн, що входили в Східний блок.

До початку 70-х років Арафат створив напівнезалежну державу в Південному Лівані (ліванський уряд у чинність своєї слабості не поширювало свою владу на південь країни, і там-те Арафата й створив міні-державу, що підтримувало тісний зв'язок з Радянським Союзом і його сателітами). Саме цій майже незалежній базі ООП призначено було стати рушійною силою хвилі міжнародного терору, що обрушилася на демократичні держави Заходу в наступні два десятиліття.

Як було відзначено вище, Радянський Союз підтримував терористів-повстанців із часу другої світової війни, але старанно уникав брати на себе пряму відповідальність за організацію терористичних кампаній проти країн НАТО. Однак інші держави в деяких випадках погоджувалися взяти на себе провину в обмін на радянську підтримку в інших сферах; так, наприклад, Лівія й Північна Корея прикривали Радянський Союз, надаючи притулок викрадачам літаків, що давало Радянському Союзу можливість зтверджувати, начебто він проти такого виду терору. Однак Арафат пропонував те, що не погоджувалася запропонувати жодна інша країна: одержуючи щедру підтримку Східного блоку, він створив у Лівані навчальний центр і плацдарм для діяльності міжнародних терористів усюди у світі. Радянський Союз міг попросту заперечувати, що він обізнаний про те, що відбувається в Лівані, а різні відгалуження ООП охоче прийняли б участь у повсюдному розгортанні терору проти країн Заходу.

Згодом створена ООП нова "площадка жахів" забезпечила оперативну базу й безпечний притулок практично всім самим злісним терористичним угрупованням. ІРА, німецьке угруповання Баадер-Майнхоф, угруповання Червоної армії й численні дрібні організації неонацистського напряму, італійські Червоні бригади, Японська Червона армія, французька "Аксьон Директ", сандиністы й десяток інших латиноамериканських угруповань, Турецька армія звільнення, вірменська організація АСАЛА, курдська ПКК і іранська "Революційна гвардія" - всі вони приїжджали в Ліван, проходили навчання в таборах ООП, одержували там озброєння, а звідти їх відправляли в пункти, де вони повинні були робити свої терористичні акти. В 1972 році на конференції терористів, організованої в Бадаві (Ліван) Жоржем Хабашем, главою Народного фронту звільнення Палестини (НФОП) - угруповання, що входила в ООП, - союз їх був оформлений офіційно. По закінченні наради в Бадаві, Хабаш урочисто проголосив: "Створена органічний зв'язок між палестинцями й революціонерами всього світу, що забезпечить палестинцям підтримку світового революційного руху" Характер цієї "органічного зв'язку" виявився, коли угруповання "Чорний вересень" (одне з угруповань ООП, на чолі якої стояв Абу Іяд з очолюваного Арафатом ФАТХ) за завданням Червоних бригад здійснили ряд вибухів бомб у Трієсті; коли збройні члени Японської Червоної армії перетворили в криваве місиво прочан в ізраїльському аеропорті Бен-Гурион; коли були затримані італійські терористи з контрабандою керованих ракет, радянського виробництва, призначені для Народного фронту звільнення Палестини; коли німецькі терористи разом з палестинськими бійцями взяли участь у викраденні літаків в Энтеббе, а Фронт звільнення Палестини (ФОП) разом з неонацистами з угруповання Одфріда Хеппа зробив напад на ізраїльські і єврейські об'єкти в Європі.

Аналогічні дії вживали Лівія, Сирія, Ірак і Південний Ємен. Вони уклали угоду з десятками терористичних угруповань, дозволяючи їм створювати штаби в столицях своїх держав, забезпечуючи їм інструктаж, дипломатичне прикриття, фінансування й притулок в обмін на їхні послуги у вигляді терористичних актів, жертвами яких ставали супротивники вибраного ними курсу. Ці держави незабаром стали самостійним джерелом міжнародного тероризму. По суті ідеологія радикальних пан’арабістів являла собою оригінальну суміш пан’арабского фашизму й войовничого ісламу. Головним ворогом їм представлявся Захід, що, у їхньому розумінні, розчленував арабський мир, після чого його "колонізували" прозахідні "поплічники", такі, як королівські родини в Саудівській Аравії й у Кувейті. Кожний із цих режимів укладав самостійні домовленості з терористами і в обмін на свою стійку антизахідну позицію користувався військовою допомогою й дипломатичною підтримкою останніх.

В цей час у всіх західних країнах, у тому числі й США, переважало думку, що хвиля тероризму, що захлиснула країни Заходу, була справою рук окремих незадоволених людей, що звихнулися, або ж груп, які в такий спосіб реагували на несправедливість або гноблення. І лише в 1982 році, коли Ізраїль захопив розгалужену мережу навчальних баз ООП на півдні Лівану, у його руки потрапила секретна документація, що дозволила одержати інформацію про фактичні масштаби зв'язку між терористичними угрупованнями й підтримкою, одержуваної ними від своїх спонсорів.

У результаті вторгнення Ізраїлю на ці бази, керівництво ООП було вислано в Туніс, після чого воно значною мірою втратилося здатності творити зло. До того ж у середині 80-х років Захід розгорнув безпрецедентно широкий наступ на міжнародний тероризм. Цей наступ мав головним чином політичну форму: він ставив своєю метою викрити країни, що роблять підтримку терору, і беззастережно затаврувати аморальність тероризму незалежно від особистості самих терористів і їх мотивів.

Політичному наступу передували багаторічні інтелектуальні зусилля переконати Захід змінити свою позицію відносно тероризму. Саме в контексті таких зусиль був заснований Інститут ім. Йонафана. Цей інститут ставив своєю метою розкрити очі вільним суспільствам на справжню природу тероризму й указати на методи боротьби з ним. На першій міжнародній конференції із проблем боротьби з тероризмом, проведеною Інститутом ім. Йонафана, говорилося про те, що терор став однієї з форм політичної війни диктаторських режимів проти західних демократій.

Наприкінці 70-х і початку 80-х років у США переважало думку, що тероризм породжений політичним гнітом і соціальною несправедливістю, із чого випливало, що доти, поки такому положенню речей не буде покладений кінець, викорінити терор не представляється можливим. Але висвітлення фактів, що стосуються міжнародного тероризму, привело до зміни відносини до нього з боку багатьох мислячих політиків. І на другій конференції Інституту ім. Йонафана у Вашингтоні в 1984 році учасники її, серед яких були люди, що грали провідну роль у політичному житті США, призивали застосувати до держав, спонсуючим тероризм, політичні, економічні й військові санкції. Ця позиція з'явилася результатом переосмислення сутності міжнародного тероризму, що є результат змови між диктаторськими державами й міжнародною терористичною мережею.

Пред'явлені факти змінили також позицію Радянського Союзу: та обставини, що його співучасть у тероризмі придбало розголос, не тільки змусило радянське керівництво втримуватися від підтримки терористичних угруповань, але й спонукало виступити з осудом тероризму. (До середини 80-х років Радянський Союз майже повністю відмовився від підтримки міжнародного тероризму.)

Заклики, що пролунали на конференції у Вашингтоні, мали практичні наслідки. Сполучені Штати застосували дипломатичні й економічні санкції до таких терористичних держав, як Лівія, Сирія й Іран. Були вжиті рішучі заходи для затримки збройних членів ООП, що по-звірячому вбили в 1985 році прикутого до інвалідної коляски американця Леона Клінгхоффера на борту яхті, що робила морський круїз. Разом з Великобританією, де прем'єр-міністром у той час була Маргарет Тэтчер, був нанесений бомбовий удар по Лівії, під час якого ледве не загинув сам Каддафі. Терористам недвозначно дали зрозуміти, що їхньої дії стали нетерпимими, і Захід не стане їм потурати.

В 1986 році США скликали конференцію лідерів країн Заходу в Токіо, на якій були прийняті радикальні резолюції про прийняття країнами Заходу рішучих заходів для захисту від міжнародного тероризму. Однієї з таких мір з'явився прийнятий в 1987 році конгресом США небувало твердий закон про боротьбу з тероризмом. У тексті цього закону ООП була названа "терористичною організацією, що представляє погрозу інтересам Сполучених Штатів і їхніх союзників" і всі представництва ООП у США підлягали закриттю.

Незважаючи на окремі невдачі, антитерористична політика в 80-е роки в остаточному підсумку була досить успішною. Після майже двадцяти років безперервних звірств вся структура міжнародного тероризму, здавалося, звалилася.

Але світовий тероризм вижив. Однією з причин цього було те, що аналітики недооцінили ті процеси, що відбувалися в підгрунті самої структури тероризму, а також його ідеологічну основу, що виявилася досить живучою.

 

1.3 Ісламський фундаменталізм як ідеологічне підґрунтя міжнародного тероризму

Характеризуючи міжнародний тероризм, головним джерелом поширення якого є ісламські суспільно-релігійні організації Саудівської Аравії, Судану, Ірану, Пакистану й Афганістану, доречно використовувати визначення "самий" і "більше за всіх". Дійсно, в останні 25 років ці терористи є самими фанатичними й самими активними. Вони більше всіх захопили заручників, більше всіх убили людей, більше всіх підірвали бомб. І ще їм, більше, ніж яким-небудь іншим терористам, вдається впливати на міжнародну політику. [22, 54]

Ісламські терористичні угруповання дуже широко контактують між собою. Це зумовлено тим, що в них є два загальних вороги: західний спосіб життя й Ізраїль як держава невірних, що окупувала священні землі ісламу. Ще в них загальна ідеологія ісламського фундаменталізму. Вони володіють також досить потужною фінансовою базою за рахунок коштів радикальних ісламських організацій у багатьох мусульманських країнах.

Для того щоб зрозуміти сутність міжнародного тероризму, треба усвідомити, що таке ісламський фундаменталізм.

Саме слово "фундаменталізм" спочатку застосовувалося в США для характеристики ряду християнських груп, утворених ортодоксальними представниками євангелічної церкви (переважно кальвіністами, пресвітеріанами й баптистами). Лише пізніше зазначений термін став уживатися західними дослідниками при вивченні ісламу, іудаїзму й інших релігій. Причому найчастіше він тлумачилося дуже широко - як повернення до початків релігійно-цивілізаційної єдності, виведення релігійно - політичних принципів з вічно священного тексту. У наші дні дане поняття використовують при описі теоретичної й практичної активності безлічі політико-релігійних рухів і організацій - ісламських, иудаїстських, протестантських, католицьких, православних, індуїстських, буддистських, які діють у Південно-Східній і Центральній Азії, у Північній Африці й на Близькому Сході, у Європі й США - практично повсюдно. Розмах процесу, вовлечіння у нього держав і народів роблять фундаменталізм не тільки впливовим фактором, але й суб'єктом політики.

Це форма радикального ісламу, пов'язана з вірою в те, що для повернення ісламським країнам їх "колишньої величі" правовірні мусульмани повинні відмовитися від усього того, що пов'язане з "західними духовними цінностями й західним способом життя". Треба повернутися до джерел, до "фундаменту" ісламу, точно в такому виді, яким його проповідував пророк Мухамед.

Перший розкол в ісламі відбувся після трагічної загибелі в результаті теракту, здійсненого сектантом у відношенні четвертого й останнього праведного халіфа, двоюрідного брата й зятя пророка Алі бен Абу Талиба Абу-Л-Хасану ал-муртада. Дана подія поклала початок серйозному політичному й ідеологічному розмежуванню в мусульманській уммі. Це розмежування привело до утворення двох щодо самостійних громад: шиїтів (від арабського слова "шиа" - партія) і суннітів ("сунна" - приклад, переказ), які, однак, залишалися в межах халіфату й корилися одному правителеві - халіфові.

Подальший дезінтеграційний процес у цих громадах виразився у відбруньковуванні різних груп, що виділилися в окремі секти. Їх у цей час налічується кілька десятків, і тенденція формування різного роду угруповань під ісламськими гаслами зберігається.

Антиколоніальна боротьба в мусульманських країнах прискорила процес утворення "ісламських" партій і рухів, інших національних і інших суспільних об'єднань, які спочатку виступали за звільнення своїх країн від колоніальної залежності, за право народів на вільне волевиявлення й створення суверенних державних утворень, за рівноправність і справедливість у міжнародних і міжнаціональних відносинах.

В останні десятиліття заговорили про "політичний іслам", "ісламський радикалізмі", "ісламський фундаменталізм", "Islamic Resurgence", "Islamic Revival", ставлячи між цими поняттями чи ледве не знак рівності. Фундаменталізм може бути оборонним (покликаним зберегти й уберегти, очистити віру), але може бути й наступальним, агресивним. Саме останній різновид ісламського фундаменталізму, що ставить у главу кута принцип "джихада" (буквально - зусилля, які мусульмани повинні додавати як для захисту своєї віри, так і для самовдосконалення, невідступного проходження завітам Пророка), відома під ім'ям ісламського радикалізму (скорочено - ісламізму). Послідовники радикалізму розуміють джихад як необхідність боротьби - аж до збройної - із християнським, у їхніх очах безбожним і матеріалістичним, західним миром. У різних російськомовних джерелах цьому поняттю залежно від часу й мети видання дається різне тлумачення, причому основна увага приділяється його "військової" складової, називаної "джихадом меча".

От що говориться в Корані про це: "И боріться на шляху Аллаха з тими, хто бореться з вами, але не переступайте, - воістину Аллах не любить переступаючих" (сура 2, аят 186), "И не боріться з ними, поки вони не стануть боротися з вами" (сура 2, аят 187), "А якщо вони відійдуть від вас і запропонують вам мир, то Аллах не дає вам ніякого шляху проти них" (сура 4, аят 92).

У початковий період поширення ісламу під джихадом, насамперед, розумілася боротьба в захист нечисленної й слабкої мусульманської громади. У Корані відносно цієї боротьби є й такі вказівки, які пов'язані з конкретними подіями, що мали місце в певний час у певному місці. Ці вказівки жадають від увірувавших:

По-перше, не вступати в конфлікт з мушрікинами (багатобожниками) і прагнути схиляти їх до щирої віри "мудрістю й гарним умовлянням".

По-друге, із супротивниками релігії вести оборонну війну з метою захисту досягнутого "гарним умовлянням".

По-третє, уникнути воєнних дій у священні місяці (мухаррам, раджаб, шаабан, рамазан).

По-четверте, вести воєнні дії так, щоб, "борючись на шляху Аллаха, захищати слабких із чоловіків, а також жінок і дітей" (сура 4, аят 77), не винищувати худоби, не отруювати води, поля, не губити сади, не руйнувати будівлі.

Треба підкреслити, що мусульмани ніколи не проголошували війну християнству - адже це одна із трьох авраамістических религий (поряд з ісламом і іудаїзмом), і прихильники ісламу почитають як пророків Авраама й Ісуса. Джихад для войовничого ісламізму - це боротьба із Заходом як ворогом ісламу. При цьому фундаменталізм (салафійя) виступає для них ідейною підставою, але це не є головним.

Радикальні ісламісти переконані, що сам іслам як релігія постав перед смертельною небезпекою. Держава ефективно вбиває щирий іслам через світське законодавство, парламентаризм, науково-матеріалістичне уявлення, репресивний апарат, засоби масової інформації. При цьому ісламісти прибігають до екстремізму, сполученому з різними формами терору й насильства, порушуючи головні принципи, закладені в основу мусульманського віровчення, серед яких присутні наступні коранічні установки: "Немає примусу в релігії" (сура 2, аят 257); "Істина - від вашого добродії: Хто хоче, нехай вірує, а хто хоче, нехай не вірує" (сура 18, аят 28).

Щоб урятувати іслам і свої душі, правовірні мусульмани повинні об'єднається, і захопити владу. Кінцевою метою ісламських фундаменталістів у будь-якій країні є державотворення, кероване духівництвом і засноване на законах шаріату. На сьогоднішній день подібного результату фундаменталісти домоглися у двох країнах: Ірані й Судані. У всіх інших мусульманських країнах вони перебувають в опозиції, причому досить часто їх заганяють у підпілля (наприклад, у Тунісі, Сирії, Іраку, Алжирі), але навіть у цьому випадку радикальні ісламісти здатні істотно впливати на суспільно-політичну ситуацію.

Насправді "фундаменталізм" зовсім не обов'язково рівнозначний політичному радикалізму, екстремізму й безпосередньо не виступає причиною тероризму. [34]

Фанатики-терористи найменше думають про "очищення" ісламу; корінь їхньої ненависті до Заходу, у першу чергу, до Америки, носять не релігійний, а культурно-цивілізаційний, психологічний і геополітичний характер. [34]

Більшість екстремістських груп, що виступають під прапором ісламу, ведуть своє походження від "Суспільства братів-мусульман", що заснував наприкінці 20-х років у Єгипті шкільний учитель Хасан аль-Банна. Виникши як релігійна організація по "виправленню долі" мусульман, "Братерство" швидко перетворилося в подобу політичної партії із чіткою ідеологією. Сам Хасан аль-банна вважав, що торжество ісламу в рамках "однієї, окремо взятої країни" (конкретно - у Єгипті) може наступити мирним шляхом: через пропаганду ісламських цінностей, ісламське виховання підростаючого покоління, особистий приклад морально бездоганних народних ватажків. "В ісламі релігія невіддільна від держави, від політики. Щирий мусульманин не той, хто тільки молиться Аллахові. Він повинен жити проблемами всього мусульманства й боротися за те, щоб навколишнє суспільство жило по шаріату, а єдиною конституцією був Коран", - учив Хасан аль-Банна. [25]

Боротися передбачалося при необхідності зі зброєю в руках. "Джихад - наш шлях, смерть заради Аллаха - наше вище прагнення", говорив девіз "Братерства". В 1948 році загони "Братів-Мусульман" взяли участь у Палестинській війні, а коли Єгипет поряд з іншими арабськими країнами потерпів у ній поразка, розгорнув терор проти його "винуватців". Після вбивства прем'єр-міністра Єгипту Махмуда Ну-Краши уряд спохватився: активісти "Братерства" потрапили у в'язниці, а його лідер Хасан аль-банна був застрелений агентами таємної поліції. [5,78]

Чергова зміна кабінету в Єгипті дозволила "братам" знову легалізуватися. Вони вступили в контакт із революційною організацією "Вільні офіцери", в 1952 році скинувшій короля Фарука. Однак незабаром новий режим обрушив на них ще більш жорстокі репресії. Приводом до них послужив замах одного зі членів "Братерства" на життя президента Гамаля Абдель Насера.

В 1964 році частина "братів" вийшла на волю по амністії, але незабаром влада розкрила чергову змову проти Насера. Головним обвинувачуваним на процесі став відомий теоретик "Братерства" Сайид Кутб, інтелектуал, що вчився в США й у молодості захоплювався соціалістичними ідеями. Погляди Кутба на "виклики сучасності" відрізнялися крайнім радикалізмом.

На відміну від аль-банны, аль-кутб уже не сподівався на мирне торжество ісламських ідей у сучасному арабському суспільстві. Він говорив, що воно перебуває в стані "джахілійя" (доісламского варварства), тому є слабким у моральному відношенні, уразливим для будь-яких далеких явищ. Завдання істинно віруючих - внутрішньо відділиться від такого суспільства, замкнуть у колі однодумців. Завдяки відділенню, їхня віра зміцниться, вони забезпечать свою безпеку, створять істинно ісламське суспільство в мініатюрі.

"Брати" повинні вести джихад - священну війну - проти варварського суспільства, з метою завоювання влади й перетворення його в "істинно ісламське". Джихад - це громадянська війна істинно віруючих проти "невірного" суспільства. Звідси знамените гасло аль-кутба: "Аллах - ідеал, Пророк Мухаммед - вождь, джихад - засіб досягнення мети, смерть в ім'я Аллаха - заповітна мрія". [25]

Під впливом ідей аль-кутба і його прихильників угруповання "Братів мусульман" стало екстремістським, широко використовуючим терористичні методи. Не випадково на її емблемі зображені дві схрещені шаблі й Коран.

Сайд Кутб скінчив життя на шибениці, але його ідеї надихнули багатьох представників молодого покоління "братів", що сиділи тоді в тюремних камерах. З початку 70-х років уже при президенті Анваре Садате в Єгипті стали з'являтися екстремістські групи послідовників Кутба, що обрали терор головним методом боротьби.

В 1974 році члени "Партії ісламського звільнення" влаштували спробу захоплення Військово-технічної академії в Каїрі. В 1977році "Суспільство мусульман" викрадає, а потім вбиває мусульманського богослова шейха Мухаммеда аз-захаби. Екстремістські групи нападають на поліцейські ділянки, влаштовують вибухи в нічних клубах, нападають на християн-коптів. В університетських городках з'являються "ісламські групи", які тероризують лівих і нерелігійно настроєних студентів, борються за устрій у кампусах молельних приміщень і беруть участь в антиурядових демонстраціях.

З кінця 70-х років "Брати-Мусульмани" взяли активну участь в афганській війні, потім налагодили тісне співробітництво з мусульманським населенням Югославії й Албанії, сталі надавати допомогу пакистанським екстремістським організаціям, що воювали в Кашмірі. У підсумку до кінця 80-х років "Брати-Мусульмани" перетворилися у всемусульманську асоціацію ісламських організацій, ставши фактично міжнародною організацією. [25]

До цього часу майже всі рухи, що входили в неї, і групи прийняли як єдину ідеологію ваххабізму, що вони, однак, трансформували з офіційного напрямку ісламу в якийсь соціально-політичний рух, що, поряд із прихильністю "чистому" ісламу, характеризується крайньою нетерпимістю до інакомислення, відмовою людини від власної волі, фанатизмом. Примикали до "братів" організації й групи в Південній Азії (Пакистан, Бангладеш), що оголосили себе прихильниками деобандійскої школи богослов'я, по всіх основних питаннях теорії й практики боротьби за проголошені ідеали ісламу були близькі до ваххабізму.

У період бойових дій радянських військ в Афганістані (1979-1989 р. р.)"Брати-Мусульмани" розгорнули активну діяльність у цій країні, допомагаючи спецслужбам Пакистану, Саудівської Аравії, а також і ЦРУ США розгортати "священну війну" проти Радянської Армії. На Близькому Сході при їхній участі була створена система таборів і навчальних центів для підготовки й посилки в Афганістан "борців за іслам" з арабських країн (загальна чисельність "арабських афганців" за різними оцінками досягла від 8 до 15 тисяч). В Афганістані також воювали бойовики із країн Південно-Східної Азії, спрямовані туди по каналах "Братів-Мусульман". Всі вони після закінчення війни й повернення у свої країни зберегли зв'язок з афганськими, пакистанськими й арабськими ісламськими центрами й фондами, через які стали одержувати зброю й фінансові кошти для формування бойових груп на місцях. [25]

Багато дрібних радикальних груп, що виникли на початку 80-х років, швидко дискредитували себе у своїх країнах терором проти державних чиновників і зв'язками з іноземними спецслужбами. Однак з початку 90-х років на сцену виходить нове, ще більш агресивний рух, натхненний ідеями того ж Кутба. Його ядром стають "арабські афганці" - добровольці, що воювали проти радянських військ в Афганістані.

У жовтні 1981 року сам президент Садат падає під кулями бойовиків із групи "Джихад". Терористи виконують указ свого духовного лідера-сліпого шейха Омара Абдель Рахмана, що виніс смертний вирок Садату за підписання миру з Ізраїлем.

Схожий процес відбувається й в інших куточках мусульманського світу. В арабських країнах більшість екстремістських груп виникає на ґрунті невдоволення радикалів "зайвою помірністю" керівництва місцевих "Братів мусульман". Так з'явилися, наприклад, "Палестинський ісламський джихад", створений в 1979-1980 роках палестинськими студентами в Єгипті, і "Армія Мухаммада", створена в 1990 році в Йорданії.

В 90-ті роки як би "візитною карткою" терористів "Братів-Мусульман" стали нападу в Єгипті на іноземних туристів. Наприклад, такі напади були зроблено 4 лютого 1993 року (на автобус із туристами з Південної Кореї) і 26 лютого (3 іноземця убито й 18 поранені в каїрському кафе); 8 червня 1993 року (загинули 6 англійців і 2 єгиптянина, 15 чоловік було поранені); 27 грудня 1993 року (одержали поранення 7 австрійців і 8 єгиптян). Аналогічні напади на туристичні автобуси, поїзди, круїзні судна на Нилі, кафе, відвідувані іноземцями, тривали й в 1994 - 99 роках.

Нова сторінка історії "ісламського" тероризму відкривається зі створенням у пакистанському Пешаварі в розпал війни в Афганістані "Бюро послуг" - організації, що зайнялася переправленням в Афганістан з арабських країн добровольців "священної війни". Творцями "Бюро" були два чоловіки - представник палестинських "Братів-Мусульман" у Пешаваре Абдалла Аззам і всесвітньо відомий нині саудівський мільйонер Усама бен Ладан.

Відділення "Бюро" створені в багатьох країнах світу, включаючи Західну Європу й США. Вважається, що в Афганістані пройшли навчання близько 10 тисяч моджахедів, більшість із яких були не афганцями, а вихідцями із Саудівської Аравії, Алжиру, Єгипту, Ємену, Пакистану, Судану й інших мусульманських країн. У ті роки, як відомо, моджахеди користувалися активною підтримкою США. На їхнє утримування й оснащення сучасною зброєю, включаючи "Стінгеры", ЦРУ витрачало 500 млн. доларів у рік.

В 1988 році бен Ладан створив в Афганістані нову організацію за назвою "Аль-Каіда" (База), метою якої було поширення "джихада" на інші країни світу. Після догляду з Афганістану радянських військ бен Ладний повернувся в Саудівську Аравію, де незабаром виступив з різким осудом присутності на "священній землі ісламу" американських військ у період війни в Затоці. За заклик населення до повстання проти "лицемірного" королівського режиму він був в 1994 році позбавлений саудівського підданства й висланий із країни. Саудівська Аравія стає центром ваххабітів. Це екстремістська течія в ісламі, що вважається попередницею ісламізму. [52, 34]

Після короткого перебування в Судані бен Ладний в 1996 році повернувся в Афганістан, де тоді у влади знаходився рух "Талібан". До цього часу у Вашингтона нагромадилися серйозні претензії до колишнього протеже, що оголосив Америку головним ворогом мусульманського світу. США обвинуватили Усаму бен Ладена в організації диверсій проти американських військових баз на території Саудівської Аравії - в Ер-Ріяді (листопад 1995 року) і Дахране (червень 1996 року). У лютому 1998 року бен Ладан оголосив про створення "Всесвітнього ісламського фронту боротьби проти іудеїв і хрестоносців", у який увійшли деякі арабські і пакистанські терористичних організацій. А в серпні того ж року відбулися вибухи американських посольств у Кенії й Танзанії, у яких США обвинуватили бен Ладена.

Характерна деталь "почерку" прихильників бен Ладена й ряду інших екстремістських організацій, що виступають під прапорами ісламу, - використання для проведення терактів бойовиків-камікадзе. Фанатики впевнені, що, гинучи в "джихаді" разом зі своїми жертвами, вони прямим шляхом попадають у рай. Використання "смертників" надає боротьбі з "ісламським" тероризмом особливу складність, про що свідчить і досвід Ізраїлю, і Росії в Чечні.

Дослідники згадують, що успіху ісламістів сприяло ту обставину, що в період холодної війни уряду таких країн, як Алжир, Туреччина, Йорданія, Єгипет, Ізраїль і ін., привітали діяльність ісламських груп, бачачи в них противагу поширенню лівих і прорадянських ідей. Тепер деякі з них пожинають плоди власної недалекоглядності. Адже ізраїльські політики спочатку підтримували “Хамас”, щоб послабити вплив Арафата, а американці допомагали афганським моджахедам, у т. ч. зброєю, у їхній боротьбі проти радянських військ, чим скористався, зокрема, Бен Ладан зі своїм угрупованням. Надане США зброя була розвернута проти Заходу.

На підставі того, що нам відомо про світоглядну базу й діяльність ісламського радикалізму, можна зробити наступні висновки.

1.  Ісламізм не можна розглядати як боротьбу бідних і багатих. Проблематика вбогості й матеріальної відсталості не займає в ідеології екстремістів центрального місця, та й самі вони не ставляться до вихідців з найбідніших верств населення.

2.  Ісламізм не є й чисто релігійним феноменом, боротьбою ісламу проти християнства. Адже в жодній із сунн Корана, якщо не виривати з контексту окремі цитати (чим часом займаються екстремісти), не має й не може - із причин чисто теологічної властивості - бути закликів до нещадної, тим більше збройній боротьбі проти християн як іновірців.

3.  Фундаменталізм (салафійя), дійсно, виступає основою ісламізму, але лише частково. Гасло “ аль-іслам хуа аль-халь” (“Іслам - от вирішення”) означає, що для “наведення порядку" у мусульманському світі, для викорінювання соціальної несправедливості, аморальності й корупції, для усунення “несправедливих правителів”, так само як і для захисту від пагубного впливу далеких культурних і поведінкових моделей Заходу, необхідно, насамперед, очищення самого ісламу від шкідливих нашарувань, повернення до незамутнених джерел цієї релігії. Повернутися до “чистого, справжнього й правильного ісламу”, відновити мусульманську духовність і затвердити примат ісламу (при неодмінній умові адаптації до сучасності, засвоєння матеріальних, економічних, технологічних досягнень західної цивілізації) - так можна сформулювати завдання, що ставлять перед собою ісламісти.

4.  Найважливішим імпульсом для активізації руху ісламістів, причиною того, що називають “новим ісламським спалахом” (або навіть “вибухом ісламізму”), треба вважати розвиток процесу глобалізації, що для багатьох мусульман дорівнює американізації. Ісламські ідеологи колись проводили грань між модернізацією (необхідність якої більшість із них не заперечує, хоча трактується це поняття неоднаково) і вестернізацією, у якій вони завжди бачили найбільшу погрозу для “мусульманської душі”. Слідством гегемонії Сполучених Штатів у західному світі й перетворення цієї держави після краху системи соціалізму в єдину наддержаву стало те, що саме на США сконцентрувалася вся ненависть войовничих мусульман до далекої “західної моделі”. Могутня, поблажливо або зарозуміло стосовна до країн третього світу наддержава перетворилася для них у втілення світового зла й погрози ісламському способу життя. Тому ціль ісламістів - підірвати міць і вплив Америки, показати усьому мусульманському світу її нездатність протистояти енергії й волі борців за справу ісламу, дискредитувати її в очах мусульманської молоді. Для досягнення цієї мети необхідно було так потрясти американське суспільство, щоб Вашингтон у відповідь обрушив свій військовий кулак на мусульманські країни (для початку на Афганістан як гніздо тероризму), що, у свою чергу, неминуче викликало б наймогутніший вибух антиамериканізму по усьому ісламському світу.

 

1.4 Боротьба с тероризмом

Перші спроби формування міжнародно-правової основи антитерористичної взаємодії були ще до ІІ світової війни. В 1937 році під егідою Ліги націй було розроблено Конвенцію щодо попередження тероризму та покарання за нього, і Конвенцію про створення міжнародного кримінального суду. Щоправда обидва ці документи в дію так і не вступили.

Сучасна система багатостороннього співробітництва в боротьбі з тероризмом сформувалася за останні 30 років. На глобальному рівні вона функціонує під егідою ООН та її спецпідрозділів, перш за все МАГАТЕ, на основі 11 універсальних конвенцій і протоколів про боротьбу із різними проявами тероризму на суші, на морі та в повітрі.

Ці угоди закріплюють реальні механізми, що орієнтовані на ефективну практичну взаємодію. Це зобов’язання припиняти теракти, включаючи знешкодження та затримання осіб, винних або підозрюваних у їх скоєнні, обмін відповідною інформацією, надання максимальної правової підтримки один одному. Беззаперечно, найбільше значення мають конвенційні положення, що забезпечують неухильне покарання злочинців на основі принципу "aut dedere aut judicare". Згідно з ним, держава, на території якої перебуває злочинець, має або застосувати до нього покарання, або видати особу для цієї мети іншій державі.

Антитерористичні конвенції містять положення, що визначають загальні правові рамки, необхідні для організації активного опору. Наприклад, Міжнародна конвенція про боротьбу із захопленням заручників 1979 року, зобов’язує держав-учасниць:

а) вжити всіх заходів для звільнення заручників, якщо вони знаходяться на території даної держави;

б) вжити всіх заходів щодо попередження підготовки до здійснення таких злочинів, включно із забороною незаконної діяльності осіб, що заохочують, підбурюють, організовують чи беруть участь у захопленні заручників;

в) встановити свою кримінальну юрисдикцію щодо таких злочинів, якщо вони були скоєні

на території держави-учасниці або морського судна, зареєстрованого в цій державі;

-  будь-яким з громадян держави або, якщо держава вважає таке рішення доцільним, то і апатридами, що постійно проживають на її території;

-  для того, щоб змусити державу прийняти певний акт або утриматися від його прийняття;

-  щодо заручника, який є громадянином даної держави, якщо держава вважає таке рішення доцільним.

Щодо тактики в конкретних ситуаціях, то міжнародним правом вона не регламентується, оскільки це могло б виявитися контрпродуктивним. Як показує досвід багатьох країн, переговори щодо врегулювання ситуації ведуться на різних рівнях. Бажано було б, якби в них брали участь спеціально підготовлені до цього люди. Зрозуміло, що предметом переговорів не можуть бути імперативні вимоги, встановлені міжнародним правом - безкарність терористів, загроза життю людей тощо. [2]

Заборона актів терористичного характеру під час збройних конфліктів передбачається нормами міжнародного гуманітарного права, зокрема положеннями Додаткових протоколів 1977 року до Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 року.

На жаль, міжнародне право не завжди встигає за новими викликами, які кидає тероризм людству. Поза сферою універсального договірного регулювання залишаються питання щодо навмисного застосування зброї проти мирного населення. Інший невирішений аспект пов’язаний з відсутністю міжнародно-правових норм, спрямованих на протидію тероризму із застосуванням засобі масового знищення. Дуже послаблює ефективність глобальної системи антитерористичної взаємодії і той момент, що конвенції підписали далеко не всі держави. Нарешті, механізми контролю за їх виконанням дуже неефективні.

Безперечна заслуга світового співтовариства - в утвердженні основного принципу: загального осуду тероризму. Перший крок у становленні цього принципу було зроблено 9 грудня 1985 року, коли Генеральна Асамблея ООН прийняла без голосування резолюцію 40/61, в якій вона “визнає злочинними всі акти, методи та практику тероризму, де б і ким би вони не були скоєні”. [2] Це положення пізніше було закріплено у преамбулі Римської конвенції 1988 року.

За останні 10 років принцип протиправності тероризму був розвинутий та конкретизований у ряді документів ООН, наприклад, в Декларації про заходи із ліквідації міжнародного тероризму, прийнятій на 49-й сесії Генасамблеї в 1994 році. Надзвичайно важливими, особливо на тлі чеченських подій були положення декларації про те, що “злочинні акти, спрямовані чи розраховані на створення обстановки терору серед широкого загалу не можуть бути виправдані, якими б не були мотиви (політичного, расового, ідеологічного, етнічного, релігійного характеру) ”[2].

Декларація зобов’язує держави утриматися від організації терористичної діяльності, а також підбурювання та сприяння їй; забезпечує затримання, судове переслідування та видачу осіб, що вчинили терористичні акти. Державам пропонується також стати учасниками всіх універсальних міжнародних антитерористичних договорів. Хоча не всі із вказаних положень стали загальновизнаними нормами міжнародного права, їх морально-політичні зобов’язання для держав членів ООН очевидне.

На жаль, серйозний негативний вплив на ефективність взаємодії держав і, насамперед, під егідою ООН має нашарування тривалої політики протистояння. В свій час це проявилося в роботі Спеціального комітету Генасамблеї по міжнародному тероризму заснований у 1973 році, даний орган встиг провести лише три сесії, остання з яких мала місце у 1979 р. Причина - в тому, що Спецкомітет став заручником політики. Для одних його членів виявилися неприйнятними теорії, що прирівнювали діяльність національно-визвольних груп до тероризму, а для інших - концепція державного тероризму, тобто дій на державному рівні з метою підриву суверенітету та незалежності інших держав.

Що ж до визнання держав спонсорів тероризму, то необхідно пам’ятати, що для цього немає відповідних міжнародно-правових критеріїв. В нашому світі, заповненому політичними, ідеологічними, релігійними упередженням, бажано було б забезпечити об¢єктивний міжнародний, в ідеалі, судовий розгляд таких справ. Найбільш адекватно цю функцію міг би виконувати Міжнародний кримінальний суд, що створюється зараз в рамках ООН.

В сфері, пов’язаній із зміцненням юридичних основ антитерористичної взаємодії держав, доцільно особливо відзначити ідею створення міжнародно-правових інструментів, спрямованих на попередження і ліквідацію наслідків терактів з використанням ядерної зброї або ядерного матеріалу, а також міжнародного документу, який би врегулював заходи з фізичного захисту хімічного та біологічного матеріалу. З цією метою в рамках Четвертого Комітету ГА ООН можна створити відповідну робочу групу.

Останнім часом боротьба ведеться в основному на регіональному рівні. Як і слід було чекати, найбільший політико-правовий потенціал накопичений на Європейському континенті. Під егідою Ради Європи діє Європейська конвенція із попередження терактів. З 1977 р. функціонує механізм спільних дій в сфері антитероризму країн Євросоюзу (зокрема в рамках так званої “Групи Треві”). Обговорюється питання про переведення питання боротьби з тероризмом в компетенцію європейського поліційного агентства “Європол”, що зараз створюється. Проблеми, які були описані вище, регламентуються відповідними положеннями підсумкових документів зустрічей ОБСЄ в Хельсинки, Мадриді, Відні.

Щодо інших регіонів, то конвенційне закріплення співробітництва мало місце в рамках Південноазіатської асоціації регіонального співробітництва (СААРК) та Організації американських держав (ОАД).

Співробітництво розвивається і на двосторонньому рівні. Росія має міжурядовий Меморандум про взаємопорозуміння з США щодо співробітництва в галузі цивільної авіації. двосторонні угоди укладені між Італією та Туреччиною, Францією та Іспанією, Францією та Венесуелою, США та Італією. [2]

Україна також не відстає від співдружності країн в боротьбі з тероризмом. Головним принципом попередження та боротьби має стати постійне удосконалення відповідної вітчизняної законодавчої бази першим кроком стало прийняття Верховною Радою проекту закону “Про боротьбу з тероризмом”. У статті 1 цього закону тероризм визначено як “погрозу застосування насильства, а також його застосування, які породжують почуття страху як у окремих громадян, так і у багатьох людей, і розраховані на їх залякування та породження недовіри до органів державної влади у спроможності протидіяти цим злочинним проявам”.

У проекті добре було б врахувати позитивний досвід Італії у боротьбі з цим явищем, а саме: визнати тероризм державним злочином, встановити за нього максимальний строк покарання, передбачити можливість використання положень цього закону разом з нормами Кримінального кодексу України з автоматичним збільшенням міри покарання у разі доведення терористичного характеру акту порівняно з загальнокримінальним злочином; запровадити обов’язкову кримінальну відповідальність за дії, пов’язані з пропагандою тероризму; дозволити правоохоронним органам та спецслужбам отримувати у випадках, пов’язаних із діяльністю терористичних організацій, відповідні санкції прокурора по телефону.

Непоганим було б впровадження державних програм винагород за надання цінної розвідувальної або попереджувальної інформації щодо міжнародного тероризму. Наприклад, в США існує можливість запропонувати інформаторові винагороду до 4 мільйонів доларів. Інформанти можуть контактувати зі співробітниками програми через поліційні канали, для чого існує вільна цілодобова міжнародна лінія; зв’язок відбувається й через комп’ютерну мережу ІНТЕРНЕТ, канали ФБР та Держдепартаменту США.

На думку фахівців ІНТЕРПОЛу “отримана інформація не може бути надбанням лише однієї держави”. Іншими словами, одним з головних методів боротьби залишається співробітництво країн у цій сфері.

Не можна також забувати про інститут видачі злочинців. Відповідні міжнародно-правові угоди Україна вже уклала з державами СНД, Польщею, Угорщиною, Словаччиною та іншими членами міжнародного співтовариства. Проте є багато проблем, що ускладнюють цей процес:

а) існуючі угоди не охоплюють усіх питань антитерору;

б) вибірковість існуючих норм;

в) невідповідність норм законодавства один одному;

г) відсутність ув’язки між міжнародним регулюванням та міжнародним комплексом заходів;

д) розрізненість зусиль країн.

Насамкінець зупинимося на аналізі системи органів України, що ведуть боротьбу з тероризмом та його міжнародними формами. Законодавчим забезпеченням займаються два парламентські комітети: з питань оборони та державної безпеки та з питань боротьби з організованою злочинністю та корупцією. Спеціальний Антитерористичний центр ще й досі відсутний. Між тим формування централізованого підрозділу є конче потрібною справою. На практиці лише Управління захисту конституційного ладу (Управління “Т”) СБУ веде попереджувальну, оперативно-розшукову та слідчу роботу у справах, пов’язаних із діяльністю ю терористичних організацій. Підрозділи МВС, Державного митного комітету, прикордонні війська, МЗС України займаються цією проблематикою лише в окремих випадках. В результаті ще досі не сформовано міжвідомчий банк даних з тероризму, відсутня цілістна картина потерактах, скоєних не лише проти іноземних громадян в Україні, а й проти українських громадян та власності України за кордоном, відчувається брак наукових розробок з проблематики сучасного міжнародного тероризму. [1]

Розділ ІІ. Соціологічний аналіз тероризму 2.1 Тероризм як фактор сучасного громадянського життя

Терористичні акти приносять масові людські жертви, роблять сильний психологічний тиск на великі маси людей, тягнуть за собою руйнування матеріальних і духовних цінностей, що часом не піддаються відновленню, сіють ворожнечу між державами, провокують війни, недовіру й ненависть між соціальними й національними групами, які іноді неможливо перебороти протягом життя цілого покоління. Тероризм - це форма війни, і дотого ж дуже ефективна її форма. Далеко не кожний удар ворога можна відбити без надмірних втрат. Існують поразки, викликані грубими помилками однієї зі сторін. Але набагато частіше до поразки приводить тонка й неочевидна "гра" супротивника. Тероризм - постійний супутник людства, що відноситься до числа самих небезпечних і важкопрогнозованих явищ сучасності, що здобуває усе більше різноманітні форми й загрозливі масштаби.

В XX столітті спектр мотивів для використання методів терору істотно розширився. Якщо російські народовольці й есери розглядали терор як самопожертву на благо суспільства, то для “червоних бригад” у Італії він служив способом і коштами самоствердження. “Червоний терор" і “чорний" терор фашистського, неонацистського толку недалекі один від одного і не мають нічого загального зі справами народовольці. У сучасного тероризму одна жадана мета: захоплення влади. І ні про якому “благу суспільства" тут і говорити не доводиться.

Саме в XX столітті технологічний ривок: небачене раніше розвиток високих технологій і створення глобальних технологічних систем і мереж (залізниці, мережа авіаліній, електроенергетика, ядерні технології, комп'ютерні мережі й т.д.) зробили тероризм надзвичайно ефективною і "широко вживаною" зброєю. Західний світ зараз повністю залежить від них. Ще століття - півтора назад на Землі просто не існувало таких об'єктів, руйнування яких могло б паралізувати життя у великій країні. А сьогодні ці об'єкти є у величезній кількості.

Вибух однієї електричної підстанції може повалити в повний хаос рух на залізницях або повітряне сполучення. Хімічне отруєння повітря в метро (як показала секта "Аум Синрике", що здійснила теракт із застосуванням газів у токійському метрополітені), здатно не тільки спричинити десятки й тисячі людських жертв, але й викликати в суспільстві повну паніку. Розпилення небезпечної інфекції в один-єдиний водонакопичуватель здатний збудити епідемію не тільки в одному місті, але й у багатьох країнах світу, куди виїхали ти що заразилися. І розсилання лабораторного штаму сибірської виразки, не пристосованого для ведення бактеріологічної війни, здасться дитячою грою в порівнянні з бойовими зразками бактеріологічної зброї або комп'ютерних вірусів, що знищують системи автоматичного контролю на атомних електростанціях.

Але справа не тільки в масштабах сучасного терору або в його технічній глобалізації. Сьогодні теракти здобувають глобальний характер завдяки роботі засобів масової інформації й насамперед електронних. Адже кошмар нью-йоркських хмарочосів, спостерігав по телебаченню й у мережі Інтернету увесь світ, і тому увесь світ без винятку був підданий терору. Людство явно вступає у фазу нової перебудови життя, і в цій перебудові першу роль буде грати тероризм, як універсальний інструмент залякування націй і співтовариств. Винуваті в такому божевільному торжестві терору, звичайно ж, не телебачення й Інтернет. Вони просто створюють сприятливе середовище для поширення інформації про теракти. Ця тема все більше привертає увагу фахівців і органів влади.

“Адже публічний відгук є головним, а часто і єдиною метою терористів”, - зазначив у своєму виступі головний редактор популярного в Україні тижневика “Дзеркало тижня" В. Мостовий на круглому столі “ЗМІ проти тероризму”, який проходив у рамках Міжнародного форуму “Міжнародний тероризм: сучасний стан, витоки і шляхи протидії” в Києві 25-28 травня 2004 р. [8, c.6]. В. Крутов у своєму виступі на цьому круглому столі конкретизував проблему. Зокрема, він зауважив, що при плануванні і здійсненні терористичних акцій терористи, як правило, ставлять за мету прорив до широкої аудиторії. І в цій ситуації журналісти, висвітлюючи конкретні ситуації, стають не просто незалежними свідками, а - бажають вони того чи ні - активними учасниками подій. “Де та межа, перейшовши яку, репортер стає інструментом терористів? Наскільки інформація, що передається, укріплює позиції терористів; утруднює дії співробітників спецпідрозділів; створює прямо або побічно додаткові загрози життю і здоров’ю заручників? ” - піднімає питання В. Крутов. Вихід із ситуації, на його думку, вбачається в грамотній організації порядку і процесу інформування громадськості як про прояви тероризму, так і про контртерористичні операції. Але основним критерієм вибору журналіста, на думку В. Крутова, мають бути не нормативні акти, а професіоналізм і відповідальність, здатність прогнозувати наслідки своїх дій [8, c.7].

Парламентська асамблея Ради Європи (ПАСІ) 20 червня 2005 р. прийняла резолюцію з проблеми ЗМІ і тероризму, де рекомендувала журналістам розробити єдиний перелік правил щодо висвітлення терактів. У тексті резолюції Асамблея закликає журналістів не допускати сприяння меті терористів, не нагнітати паніку, яку часто створюють терористичні акти, не надавати терористам можливості спілкування з широкою аудиторією [ПАСЄ].

Сьогодні світу вже загрожують ядерним тероризмом, тероризмом із застосуванням отруйних речовин. Характер епідемії придбали викрадення людей з метою шантажу або одержання викупу. Сьогодні багато з людей випробовують на собі всі “принадності” інформаційного тероризму. На початку XXI століття говорити про історію й географію тероризму можна тільки в досить умовному змісті - тероризм уже не знає національних і природних границь. Глобалізація терору привела до того, що найчастіше в підготовці й проведенні теракту можуть брати участь відразу кілька терористичних груп з різних країн: наприклад, арабська "Аль-Кайда", баскська ЦЯ, ірландська ІРА й корсиканська "мафія". Проте, у світі існують певні центри зосередження терористичної діяльності й підготовки до неї. Звичайно такі центри перебувають у країнах або районах, де існують гострі конфлікти (Палестина, Ольстер, Країна Басків), або там, де влада взагалі не здатна здійснювати досить повний контроль над територією, і отже, можливе функціонування повноцінних тренувальних таборів терористів (Афганістан, Колумбія, Індонезія). Основних джерел фінансування світового тероризму багато. По-перше, це:

пряма злочинна діяльність самих тергруп (пограбування, викуп за заручників, фінансові афери). Елементарна кримінальна діяльність використовувалася ще російськими революціонерами на рубежі XIX-XX століть. Не хто інший, як Сталін і Камо, особисто робили зухвалі нальоти на банки й транспорти, що перевозили готівку. Цим методом не гидували й "Червоні бригади" у Європі 1970-х років. По деяких підрахунках, в 1993-1994 роках у дудаєвську Чечню "по недогляду" чиновників Центробанку Росії пішло по фальшивим авізо в цілому більше 2 мільярдів доларів. Неважко припустити, що ці гроші були використані в основному на терористичні дії.

Надходження від незаконної торгівлі наркотиками, зброєю, "живим товаром" (експорт повій, робітників-гастарбайтерів і т.п.). Наркотики й зброя є, звичайно, самим підходящим товаром для одержання багатопроцентних прибутків. Можна із упевненістю говорити про те, що світовий ринок наркотиків, що становить по оцінках експертів, не менш 200 мільярдів доларів у рік, стабільно відраховує "комісійні" на користь світового тероризму. Незаконний ринок зброї помітно менше, але теж здатний підтримувати на плаву дрібні тергрупы.

Спонсування з боку великих міжнародних корпорацій. Ці корпорації можуть бути зацікавлені або в усуненні конкурентів, або в зміні бізнес-клімату в якихось регіонах світу. Тут у справу розвитку терору вступають довгострокові інтереси. Наприклад, через прокладку трубопроводу через Північний Кавказ "пропускна здатність" російських експортерів нафти зросте на 1 мільйон барелів у день (приблизно 10 мільйонів тонн у рік). А це означає зайві 7 мільярдів доларів річного прибутку, що отримає Росія, і не отримає, наприклад, нефтовиробники Перської Затоки. Тому принципові інтереси цих нафтопромисловців будуть полягати в тому, щоб якнайглибше дестабілізувати обстановку на Північному Кавказі за допомогою терору - це самі зручні кошти. На нього не шкода витратити кілька відсотків від можливого виграшу, які-небудь "жалюгідні" сто-двісті мільйонів доларів.

Одержання непрямої допомоги від державних органів. Звичайно такі таємні операції здійснюються або за посередництвом служб безпеки, або через контрольовані державними чиновниками фірми. У цьому випадку метою використання тергруп стають уже не стільки чисто економічні, скільки глобально-політичні виграші. Як приклад можна привести фінансування Сполученими Штатами афганських моджахедів у період першої війни в Афганістані. Тоді США закрили очі на те, що в Афганістані наростає виробництво опійного маку, і зволіли годувати бойовиків, що борються з радянськими військами. Але політична фортуна мінлива, і коли радянський вплив в Афганістані остаточно зник після захоплення влади талібами, США відступилися, а в 2001-2002 році й зовсім розгромили уряд талібів, оголошених "терористами" (начебто раніше вони такими не були!).

Тероризм - злочин проти суспільної безпеки, суб'єктами якої є особистість, суспільство, держава. Тероризм виникає не на порожнім місці, існують певні причини й умови громадського життя, що сприяють цьому. Він має тенденцію до росту саме в перехідні періоди й етапи життя суспільства, коли в суспільстві об'єктивно створюються умови соціального протистояння, формується особливий стан масової свідомості, для якого характерна неадекватна оцінка реальної дійсності, широке поширення одержують настрої непевності, очікувань що не виправдалися, соціального страху, озлобленості й агресивності. У цих умовах легко сприймаються екстремістські заклики до акцій соціального протесту. Коли це ще доповнюється слабістю державної влади, її нездатністю забезпечити фізичну безпеку особистості і її майна, культ насильства починає стрімко прокладати собі дорогу, і екстремізм у цих умовах стає невід'ємною частиною менталітету суспільства. Отже, визначимо основні протиріччя й відповідні їм фактори, що впливають на характер і тенденції розвитку тероризму на сьогодні.

Насамперед, це протиріччя економічного характеру, основними з яких у цей час є: гостра невідповідність результатів економічної реформи очікуванням суспільства; нерозмірна висока ціна реформи (падіння вдвічі виробництва, зубожіння більшості населення).

Все це викликає дію таких довгострокових факторів, як некомпенсоване зростання цін, безробіття, звуження внутрішнього ринку й витиснення з його вітчизняного виробника, труднощі становлення підприємництва, криміналізація економіки й т.д. В умовах обмежених фінансових, матеріально-технічних, ресурсних і інших можливостей вони ведуть до важких соціальних наслідків, створюючи основу напруженості в суспільстві, і тим самим формують соціальну базу політичного екстремізму.

Особливе значення придбали в сучасній соціальній дійсності соціальні протиріччя.

По-перше, це протиріччя, обумовлені розколом суспільства на групи з різним економічним становищем. На цій основі виникла й продовжує розвиватися поляризація в суспільстві. Розрив у рівні доходів між самими багатими й самими бідними країнами перевищує норму, і, звичайно, це не додає соціальній стабільності.

По-друге, це протиріччя, обумовлені поглибленням національних, релігійних, регіональних і інших конфліктів, що спричинило дію таких факторів, як:

формування довгострокових вогнищ соціальної напруженості й протиборства, здатних легко перейти в стадію відкритого конфлікту з активним застосуванням форм насильства, у тому числі й тероризму (особливо - осетино-інгушський конфлікт, Чечня, конфлікти на Близькому Сході, Африка);

широкомасштабне поширення криміногенних процесів;

зниження ефективності діяльності правоохоронних органів і зростання погрози безпеки особистості й майна;

По-третє, це протиріччя, обумовлені руйнуванням у великій кількості країн сформованої ефективної системи соціальних гарантій життя населення. У рамках цих протиріч негайно позначилося й продовжує позначатися дія таких факторів, як:

ріст соціальної незадоволеності, формування у зв'язку із цим настроїв соціальної відчуженості, посилення егоїзму, апатії з боку значної частини суспільства;

поступове втягування певної частини населення в кримінальні відносини;

Економічні кризи, які більшою мірою зачіпають інтереси середніх верств населення, додатково вливаються в масове безробіття серед потенційно активних у політичних відносинах і організованих на професійній основі верств населення, які при цьому створюють своєю поведінкою політичну нестабільність у вигляді страйків, пікетів, перекриттів транспортних магістралей. Безробіття молоді, у чинність її низької кваліфікації, у комплексі з іншими факторами, поєднання її в групи, а наявність великої кількості вільного часу приводить до того, що для них участь у справах групи стають основною формою діяльності. А залежно від особистих якостей людини (відсутність працьовитості, бажання швидко розбагатіти, залучити до себе увага хоч на якийсь час, стати популярним у своєму середовищі) може спонукати людину, а також і інших членів групи до активної терористичної діяльності. Саме економічні фактори, на думку більшості вітчизняних учених, детермінують тероризм у всіх його проявах.

Корінні причини тероризму лежать в глибокій соціальній і політичній кризі, з якою зітнулася велика кількість країн світу, в ослабленні правопорядку, що й породжує нові протиріччя, для вирішення яких окремі особистості й організації всі частіше прибігають до насильства.

Таким чином світовий тероризм має досить багато різновидів, але в будь-якій формі він є самою небезпечною по своїх масштабах, непередбачуваності й наслідкам соціально-політичною проблемою XXI сторіччя. Ще не дуже давно тероризм був локальним явищем, однак за останні 10-15 років придбав глобальний характер і усе більше загрожує безпеки багатьох країн, робить сильний психологічний тиск на їхніх громадян, тягне величезні політичні, економічні, моральні втрати, несе усе більше життів ні в чому не винних людей.

Тероризм - це найгостріша проблема сучасності, що стоїть не перед однією державою, а перед всім людством, і з нею необхідно боротися якнайшвидше.

 

2.2 Соціальні причини й витоки міжнародного тероризму

Незважаючи на велике розходження конкретних історичних умов існування тих або інших держав і народів на нинішньому етапі розвитку суспільства, у світі і його регіонах діють різноманітні довгострокові соціальні процеси, які стійко детермінують широкі масштаби використання насильства, у тому числі у формі тероризму, у політичній боротьбі.

Серед різноманіття цих процесів у першу чергу повинні бути названі такі, як:

існування значного дисбалансу потреб і інтересів різних соціальних груп і держав;

поширення радикалізму й екстремізму в політичній ідеології й політичній боротьбі;

відновлення й поглиблення в практиці міжнародних відносин економічної й політичної нерівності, тенденцій диктату й колоніалізму;

становлення націоналізму й релігійного екстремізму як глобальних політичних факторів;

різка поляризація в розміщенні чинностей у світі;

хворобливий процес переходу від тоталітаризму до демократії. Сучасні умови й мети використання тероризму в політичній боротьбі на "національному" і міжнародному рівнях ведуть до істотної зміни його утримання організації й тактики. Під впливом цих умов у розвитку тероризму в останнє десятиліття XX століття сформувався ряд більш-менш виразних тенденцій, вивчення яких має важливе значення як для розуміння його ролі як глобальної погрози людству, багатьом країнам світу, так і для наукової розробки системи мір, необхідних для ефективної боротьби з ним.

Першою основною тенденцією сучасного тероризму, характерної для багатьох держав світу, є неухильний ріст його суспільної небезпеки як для міжнародних відносин, міжнародної безпеки, так і для конституційного ладу й прав громадян. За даними спецслужб, міжнародний тероризм за період 1998-1993 рр. характеризується наступними показниками (перша цифра - кількість терактів, друга - число потерпілих): Африка - 175 і 758; Азія - 410 і 1172; Євразія (мається на увазі територія колишнього СРСР) - 22 і 10; Латинська Америка - 915 і 769; Близький Схід - 513 і 783; Північна Америка - 10 і 1008; Західна Європа - 818 і 806. Число терористичних актів у світі в 2000 році збільшилося в порівнянні з 1999 роком з 392 до 423. Зросло число жертв терактів: 405 чоловік убите й 791 поранений (в 1999 році 233 і 706 чоловік відповідно).

Ситуація у світі в останні 15-20 років показує, що тероризм дійсно придбав загрозливі розміри. Змінилися стратегія й тактика терористів, методи впливу, мотиваційна система, з'явилися деякі нові види позначеного феномена. Сучасна практика свідчить, що тероризм став більше масовим, більше аморфним, що утрудняє боротьбу з ним.

Поряд з існуючим у країнах стосовних до західної, ринкової моделі суспільного устрою давно відомих соціальних, у тому числі класових, протиріч, які тривалий час є джерелом правого й лівого екстремізму, і як слідство - міжнародні тероризм, у сучасних умовах усе більше небезпечний характер здобуває деякі нові протиріччя, які також носять довгостроковий характер. Частина з них має соціально-економічну й політичну основу, значною мірою торкається багато країн, що ставляться до колишніх конфронтуючих суспільних систем, і пов'язана з потужними міграційними процесами, чреватими гострими міжнаціональними конфліктами.

Дослідники причин стрімкого поширення тероризму у світі часто задаються питанням - чому, незважаючи на активну антитерористичну діяльність, здійснювану в різних регіонах світу й державах, тероризм не тільки не сходить із політичної арени, але й перероджується в нові, більше тверді й організовані форми? Як відповідь на це питання може бути, по-перше, той факт, що людство розвивається останнім часом так стрімко, що ледве не щодня ми стаємо свідками нових глобальних відкриттів і змін. Все це приводить до того, що рік у рік збільшується число тих процесів і явищ, які ми не в змозі зрозуміти й прийняти, до яких ми не в змозі пристосуватися, які, у свою чергу, породжують нові екстремістські настрої в суспільстві і їхнє поширення

Масштабні теракти у Росії, Америці, Ізраїлеві й ряді інших країн поставили тероризм в центрі уваги суспільства. Однак цей інтерес, на жаль, поширюється в основному на зовнішню сторону справи, тобто на саму практику терору. Для більшості сучасних обивателів терористи - це люди в чорних масках з автоматами, що викрикують слова незрозумілою мовою. Подальші суспільні дискусії ведуться тільки навколо того, як нам захищатися від цих людей. У найкращому разі, обговорюється, що ними рухає.

Терор, як форма насильства, спрямований, насамперед, на досягнення конкретних цілей, на реалізацію особистих амбіцій, замішаних на корисливих інтересах. І зовсім не важливо з методологічної точки зору, у які одяги при цьому він виряджається: національні, релігійні й т.д. Попри все те його суть залишається незмінної - це збройна боротьба. Тому ми можемо з повною впевненістю стверджувати - суттю тероризму є застосування крайніх форм насильства для досягнення певних політичних цілей. Люди, що застосовують терор як форму політичного насильства, не можуть використовувати його, не опираючись на конкретну соціальну базу, тобто на конкретні соціальні групи й верстви населення.

Такою основою базою, що формує людські резерви тероризму, є соціальні відносини й соціальний стан більших груп населення: верств, класів. Характерна риса соціального стану мас - сьогодні постійний процес зубожіння, маргіналізація й люмпенізація. Цей процес характерний для абсолютної більшості країн Азії, Африки, у тому числі й для великої кількості людей в странах СНД, особливо в Північно-Кавказькому регіоні, де серед населення найвище число безробітних, повний розпад економічної інфраструктури.

Безробітні, залишившись без коштів до існування люди готові на все, щоб нагодувати свої родини, у тому числі й на будь-яку злочинну діяльність, якщо вона дає хоч якісь кошти до існування. Саме ці групи населення й становлять основну соціальну базу всіх видів злочинності, у тому числі й тероризму. Але це не головна причина тероризму. Бідним людям ніде взяти зброю, або вибухівку, аби відстоювати свої права, тобто хтось повинен витратити великі суми грошей, аби надати масам таку можливість. Звичайно, свої витрати вони не дають задарма. Використовуючи ідеологічні гасла, вони спрямовують дії терористів для досягнення власних цілей. Лідери тероризму добре усвідомлюють, що вибуховий потенціал знедолених соціальних груп необхідно направити на рішення конкретного завдання. А для цього варто знайти й указати ворога, сконцентрувавши весь народний гнів проти нього.

Цьому завданню в найбільшій мері відповідає націоналізм і релігійний екстремізм, тому що вони:

дозволяють за камуфлювати справжні цілі політичних груп або їхніх лідерів, що вирішують свої групові, кланові або особисті інтереси;

надають протесту організований політичний характер;

іменують ворога й концентрують весь потенціал протесту на боротьбу з ним.

Що й відбувається в країнах мусульманського віросповідання й зокрема республіках Північного Кавказу, насамперед у Чечні.

Ні іслам сам по собі, ні національна самосвідомість людей не спричиняють екстремізм. Вся справа у використанні їх у політичних цілях. На Кавказі такою формою камуфляжу став ваххабізм, як один із напрямків "чистого" ісламу.

Настільки ж небезпечною є й націоналістична діяльність, що нерідко ведеться під гаслами національно-визвольних рухів. Тут також як і в попередньому випадку немає внутрішніх прямих зв'язків, але є зовнішній збіг - з метою, тактику - що й дозволяє досить успішно камуфлювати політичне насильство і його крайні форми в національно-визвольну боротьбу.

Якщо оцінювати через призму цих особливостей дії терористів-виконавців, у тому числі й камікадзе, то стає очевидним, що в основі їхніх фанатичних дій лежать не терористичні цілі (терор тільки засіб), а фанатична віра в правоту своєї справи в ім'я Аллаха, в ім'я свого народу. Тероризму потрібна жертовність. Без неї він не здатний вирішити яке-небудь серйозне завдання. Одурманене релігійною й націоналістичною отрутою населення, особливо молодь, щиро вірить у власну місію, ототожнюючи своє життя й долю з ідеями, що лежать не в терорі, а в ідеології націоналізму й релігії. На жаль пропаганда, ЗМІ, так і не знайшла слів і доводу, які розкривали б цей самообман. Одними засудженнями тут погоди не зробиш. Сьогодні необхідний інший підхід у пропагандистській роботі, який би не тільки розкривав антилюдську сутність тероризму, але й показував суть справи в доступних для сприйняття рядового громадянина образах, вираженнях, доводах.

Сучасний тероризм придбав масовий характер, має організовану структуру, власну фінансову систему й штаб-квартири, що координують діяльність багатьох, на перший погляд, зовсім різних по завданнях і цілях терористичних організацій. І зовсім очевидно, що раз ми визнаємо інтернаціональний характер сучасного тероризму, ми також повинні визнати ефективність саме міжнародної координації в боротьбі з ним.

Феномен тероризму дуже часто намагаються представити як ідеологічно культурно або релігійно зумовленим. Мова йде навіть про "війну цивілізацій", деякі з яких нібито більше схильні до тероризму. Насправді ніякою особою "терористичної ідеології", не існує. Тероризм не ціль, а засіб досягнення цілей. Ці методи може використовувати хто завгодно - починаючи від приватних осіб і закінчуючи державами. Більше того, "терористичні ідеології", тобто, ідеологічні системи, що заохочують і виправдують тероризм (наприклад, так званий "ісламський фундаменталізм") - це така ж частина терористичного спорядження, як "Калашников" і пластид. Тому немає ніякого сенсу вважати лише іслам "терористичним ученням". Якщо буде потреба, агітку, що прославляє тероризм можна зробити із чого завгодно, включаючи такі мирні речі, як скажемо, екологія. Світ знайомі з ісламським тероризмом більше, ніж з іншим тільки тому, що ісламські держави з ряду причин використовують терористичні прийоми.

З іншого боку, настільки ж вірно, що тероризм - це певний спосіб мислення. Терористи, за які би ідеали вони не боролися, звичайно добре розуміють один одного, і найчастіше співробітничають.

Основною причиною існування тероризму є його ефективність. Поки кілька людей з автоматами або вибухівкою можуть нав'язати свою волю державі - бажаючі скористатися цим найдуться завжди. Також є люди добре знають як ударити болючіше.

У демократичних державах ефективними є теракти проти населення. У державах недемократичного типу жертвами терактів часто виявляються представники влади. У релігійних суспільствах терористи можуть загрожувати святиням, у світських - предметам національної гордості. Проте, у сучасному світі найпоширенішою мішенню для терактів є прості люди, звичайні обивателі. Це пояснюється трьома обставинами. По-перше, звичайна людина в будь-якій державі найменш захищена від збройного насильства - на відміну від представників влади, святинь або коштовних об'єктів власності, які, як правило, добре охороняються. По-друге, більша частина терактів відбувається саме в демократичних державах, де життя простих людей вважається найважливішою цінністю. У таких країнах суспільство звичайно впевнене, що влада, не здатна захистити громадян, не справляється зі своїми обов'язками й підлягає заміні. По-третє, демократичні режими звичайно практикують гуманні методи покарання. Навіть у випадку провалу теракту його виконавці мають шанс залишитися живі. До того ж родинам терористів, їхнім друзям, ідейним натхненникам і співчуваючим нічого не загрожує - а для фанатичного терориста це може бути куди більше значущім, чим його власне благополуччя.

Таким чином, комбінація соціального протесту, культурного конфлікту й психологічної люті збільшує число загрози у світі, уподібнює їх непередбаченим природним катаклізмам, перетворюючи тим самим і суспільство в квазіприродну спільність.

Крім того, в останні роки стали з'являтися різні організації ірраціонального напрямку, що відкрито проповідують насильство. Самі типові приклади організацій подібної користі - японська секта "Аум Сенріке", що взяла на себе відповідальність за проведення терористичного акту в токійському метро в березні 1995 р., а також бойовики з американської провінції, що підірвали у квітні 1995 р. будинок в Оклахома-Сіті й що вбили 167 ні в чому не винних людей.

По-друге, однієї із причин розширення міжнародного тероризму є важлива зміна в його природі. Тероризм розвивається й процвітає як знаряддя в рамках більше широких конфліктів. Як традиційний інструмент ідеологічної боротьби (правий/лівий тероризм) він здобуває більше "цивілізаційний характер", і в "внутріцивілізаційних конфліктах він продовжує залишатися привабливим знаряддям для будь-якої малої групи, що претендує на непропорційно великий вплив.

По-третє, причиною поширення міжнародного тероризму є зміна середовища діяльності терористів, що робить сучасне суспільство усе більше й більше уразливим. Постійно поширюється інформація про вбивства, замахи, нещасні випадки і т.п., що в певній мері знижує сприйнятливість до майже щодня повторюваних атак терористів; отже, що конкурують між собою за залучення суспільної уваги групи терористів всі частіше звертаються до усе більше драматичних і насильницьких дій, і, мабуть, у майбутньому дана тенденція підсилиться. І це тим більше імовірно, оскільки розвиток техніки й інформаційних технологій полегшує придбання терористами знань про найсучасніші озброєння, про створення в домашніх умовах вибухових пристроїв. Крім того, розвинені суспільства усе більше залежать від електронного менеджменту й передачі інформації у всіляких областях (оборона, торгівля, банки, транспорт і т.д.). Як результат, виникли так звані "соціальні острівці", тобто групи людей, що почувають себе маргіналами через неприступність для них інформації, тобто випали з інформаційної епохи.

По-четверте, тероризм усе більш ефективно комбінується з технічно добре оснащеним сектором організованої злочинності.

В-п'ятих, після "холодної війни" легітимність ряду держав у Європі, Азії й Африці все частіше підлягає сумніву як внутрішньодержавними, так і наддержавними організаціями "самовизначення", заснованими етнічними й релігійними групами й рухами. Рівень нестабільності й насильства росте через збільшення недержавних утворень, що ставлять під сумнів принцип суверенітету держави.

І, нарешті, у шостих, причиною ескалації міжнародного тероризму є недостатня ефективність міжнародно-правових коштів боротьби з тероризмом і суперечливі підходи до розвитку міжнародного права в цій сфері з боку держав як основних суб'єктів міжнародного права.

У якості другої основної тенденції тероризму необхідно виділити також придбання їм значення довгострокового фактору сучасного політичного життя, щодо стійкого явища в розвитку суспільства. Тероризм за останні кілька десятиліть перетворився не тільки в широко розповсюджений феномен соціально-політичних відносин в основних регіонах світу, але й придбав соціальну стабільність, незважаючи на активні зусилля, що вживають як у рамках окремих держав, так і на рівні світового співтовариства по його локалізації й викорінюванню.

Практика сучасного тероризму перетерпіла якісні зміни, в його значимості як засобу соціально-політичного насильства в системі міжнародних і внутрішньодержавних відносин. Якщо в попередні роки пануючою ідеєю була характеристика тероризму як тактичних коштів, то сучасні соціально-політичні реалії свідчать про принципове зростання його значимості - до стратегічного рівня.

 

2.3 Аналіз проблеми терористичної діяльності в Україні

Всі дослідження що так чи інакше вивчають проблему тероризму відмічають, що в останні роки світове співтовариство спостерігає зростання терористичних проявів, пов'язаних з великими людськими жертвами, знищенням значних матеріальних цінностей. Тероризм став загрозою не тільки для окремих людей, народів, а й для всього людства.

Протягом останніх 25 років у світі простежується тенденція до зростання кількості терористичних актів, яка, починаючи з 1995 року, збільшилась до 800-1000 на рік по всіх напрямах дій - політичному, національному, релігійному, кримінальному.

Міжнародний досвід аналізу та вивчення терористичних дій свідчить, що точкою відліку вчинених актів тероризму, як правило, є існуючі в країні чи між країнами політичні конфлікти, пов'язані з прагненням народів здобути незалежність, самовизначитися, заволодіти територіями, владою.

З цього приводу доцільно навести приклади вчинення терористичних актів у таких країнах СНД, як Таджикистан, Грузія, в середньо-азіатських регіонах, у Придністров'ї, акцентуючи особливу увагу на терористичних чеченських формуваннях на території Росії, діяльність яких пов'язана з неймовірними людськими жертвами.

Аналізуючи становище щодо терористичних дій у країнах СНД, необхідно відзначити, що на території України теж здійснюються терористичні акти. Так, згідно з даними Служби безпеки України, у 2005 році виявлено 184 прояви з ознаками терористичного характеру та 42 факти насильницьких дій щодо державних діячів України, представників органів влади, місцевого самоврядування, засобів масової інформації та лідерів зареєстрованих об'єднань громадян, внаслідок чого постраждало 18 посадових осіб (3 загинуло, 15 дістали тілесні ушкодження) [44,47].

Виходячи з аналізу наведеної статистики, реалій нинішнього внутрішнього стану, доктор юридичних наук, дослідник проблеми виявів тероризму в Україні В.О. Глушков відзначає: "Аналіз політико-правових процесів в Україні, матеріалів діяльності деяких правоохоронних органів дозволяє вивести певну парадигму - в Україні наявна така ситуація, що може за певних умов у найближчому майбутньому вибухнути проведенням ряду широкомасштабних терористичних актів, що мають як політичне, так і кримінальне забарвлення" [44, 48].

З метою узагальнення міжнародного досвіду аналізу вчинених терористичних актів та внесення відповідних пропозицій щодо протидії злочинам терористичної спрямованості науковцями Міжвідомчого науково-дослідного центру з проблем боротьби з організованою злочинністю завершено дослідження міжнародного досвіду боротьби з тероризмом. Розробляються методичні рекомендації щодо діяльності правоохоронних органів у забезпеченні відвернення актів тероризму та нейтралізації терористів.

Проаналізовано дієвість зарубіжних механізмів боротьби з тероризмом, що застосовуються у розвинутих європейських країнах, а також в Росії, Йорданії, Ізраїлі та США.

Дослідження зумовлено поширенням терористичних актів у країнах СНД (в т. ч. й певною мірою на території України), необхідністю розробки і впровадження в практику накопичених світовим співтовариством передових методів захисту громадян від терористичних актів і злочинів.

У процесі дослідження вивчалась і вивчається практика застосування міжнародного та чинного законодавства України, що регламентує питання боротьби з тероризмом і визначає відповідальність за вчинення терористичних дій. Крім того, сформульовані пропозиції та рекомендації з удосконалення засобів цієї боротьби, а також пропозиції щодо внесення відповідних змін до чинного законодавства з питань протидії цьому небезпечному злочину [44, 52].

Такий комплексний підхід зумовлений ще й тим, що за сучасних умов тероризм став особливо загрозливим через можливість використовувати досягнення технічного прогресу і наявність найнебезпечніших об'єктів посягань (ядерних, електронних, хімічних та екологічних), тим більше, що, за висновками фахівців, при наявності радіоактивної сировини необхідної чистоти і типу виготовити ядерний вибуховий пристрій зовсім нескладно. Це можуть зробити як окремі особи, так і терористичні групи [44].

Вченими доведено, що тероризм еволюціонував і набув різних форм і проявів. Поряд з політичним тероризмом з'явився релігійний (міжконфесійний), економічний, національний і т.п. Особливого розмаху набув кримінальний тероризм. Яскравим прикладом останнього є перший грузино-абхазький конфлікт 1989 року, що фактично являв собою війну злодійських кланів під виглядом міжнаціональної ворожнечі і став наслідком обговорення ще у 1982 році в Тбілісі на з'їзді "злодіїв у законі" питання про захоплення політичної влади.

Значний вплив на активізацію тероризму справляє зростання всіх форм організованої злочинності. Згідно з офіційною статистикою, на території України за 2005 рік скоєно 4624 умисних вбивства, з них: на замовлення - 28, групою осіб або організованою групою - 102, із застосуванням вогнепальної зброї - 202, із застосуванням вибухових речовин - 8, а також 96 злочинів, що кваліфікуються як бандитизм.

Аналіз злочинів терористичної спрямованості, організованої і транснаціональної злочинності дає підстави особливо наголосити на тому, що Україна має якомога скоріше включатися у міжнародний процес боротьби з цим жахливим явищем. Актуальним стає питання про розробку загальнодержавної системи протидії тероризму.

Матеріали дослідження, вивчення зарубіжного досвіду щодо боротьби з тероризмом засвідчують, що в більшості розвинутих демократичних країн створені та успішно діють спеціальні антитерористичні органи. Такі держави, як Німеччина та Ізраїль, своєчасно і максимально вживаючи профілактичних заходів, жорстко реагують на всі прояви тероризму і в більшості випадків не йдуть ні на які компроміси з терористами. Це пов'язано з турботою держави не тільки про те, щоб утримати контроль над ситуацією, що склалася, а й попередити повторення терористичних проявів на своїй території, підняти роль спецпідрозділів, що протидіють тероризму і тим самим забезпечують безпеку громадян та репутацію своєї держави в цілому.

Аналіз свідчить, що роль основних підрозділів по боротьбі з тероризмом, що протидіють йому на авіаційному, залізничному, водному транспорті, у правовій та інформаційній сферах забезпечення, структурі державних органів, що виконують антитерористичні функції, є різноманітною і в кожній державі має свої особливості.

Аналізуючи прийнятий Держдумою РФ Закон "Про боротьбу з тероризмом", необхідно відзначити, що він фактично продемонстрував лише стурбованість влади проблемою, оскільки зазначені в ньому операції проводились і раніше, регламентуючись відомчими нормативними актами. Закон не надав будь-яких додаткових прав суб'єктам, що безпосередньо здійснюють боротьбу з тероризмом, і хоч скільки-небудь суттєво не розширив існуючі до прийняття цього закону права правоохоронних органів. Практичні працівники Росії звертають увагу на те, що Закон "Про міліцію" в колі завдань не містить вказівки про боротьбу з тероризмом, а загальне завдання боротьби зі злочинністю не можна розглядати як безмежну компетенцію.

Сказане стосується і законодавства України, зокрема, чинного Закону України "Про міліцію" та поки що відсутнього Закону "Про боротьбу з тероризмом". Сьогодні виникли нагальні потреби, по-перше, в негайній розробці науковцями та практиками базового Закону "Про боротьбу з тероризмом". Нині цій роботі велику увагу приділяє заступник Голови Служби безпеки України Ю. Землянський, членом групи з розробки Закону є і автор цієї статті; по-друге, в наступному терміновому обговоренні та прийнятті Верховною Радою України Закону "Про боротьбу з тероризмом", по-третє, у визначенні компетенції органів МВС і СБУ України щодо подальшої розробки методики розслідування злочинів терористичної спрямованості і, по-четверте, у розробці методичних рекомендацій щодо запобігання актам тероризму і нейтралізації терористів.

Підбиваючи підсумки, необхідно відзначити, що наукові дослідження тероризму в Україні, занепокоєність з цього приводу практиків [44,48] та зосередження уваги засобів масової інформації, а також результати проведеного в 2000 році аналізу міжнародного досвіду антитерористичної боротьби свідчать про те, що зволікання з прийняттям кримінально-правових норм про тероризм та несвоєчасне внесення відповідних змін до чинного законодавства є підгрунтям для поширення тероризму на території України.

Висновки

Під час роботи над обраною темою і вивченням теоретичних сторін проблеми міжнародного тероризму, було отримано наступні висновки.

1. Термінологія тероризму найчастіше залежить від ряду факторів: це й хронологічні й географічні рамки, у яких відбувається дане явище. Але, у чому сходиться більшість дослідників (історики, політологи, філософи, соціологи й т.д.), тероризм - це практика залякування супротивника шляхом фізичного насильства, аж до його знищення. Треба відзначити, що це ретельно спланована дія або спроба дій, що реалізована, як правило, групою людей, за допомогою зброї, спрямована проти мирних громадян для здійснення своїх цілей (політичних, релігійних і т.д.), що знаходить відбиття, у засобах масової інформації.

2. Щодо часу виникнення міжнародного тероризму, представляється справедливою думка дослідників, що відносять виникнення цього явища до середини XX століття і пов’язують його з посиленням фундаменталістських течій в багатьох ісламських країнах. У цих рамках варто виділити лівий ідейний тероризм, релігійно-етнічний і, нарешті, міжнародний тероризм. Відмінними рисами міжнародного тероризму є формування міжнародних і регіональних керівних органів для вирішення питань планування терористичної діяльності, підготовки й проведення конкретних операцій, організації взаємодії між окремими групами й виконавцями, приваблюваними для тої або іншої акції; порушення антиурядових настроїв у суспільстві з метою успішної боротьби за вплив і владу; проникнення в суспільні й державні політичні, економічні й силові структури; створення розгалуженої мережі баз по підготовці бойовиків і забезпеченню операцій у різних регіонах миру, створення мережі підпілля, схованок і складів зброї й боєприпасів у різних країнах і регіонах; створення мережі фірм, компаній, банків, фондів, які використовуються як прикриття терористів, фінансування й всебічного забезпечення їхніх операцій; концентрація фінансових коштів у руках терористів у зв'язку зі зрощенням тероризму з наркобізнесом і торгівлею зброєю; використання права на політичний притулок, проживання, діяльність і базування, надаване рядом держав; використання конфліктних і кризових ситуацій для поширення свого впливу.

3. Серед головних причин терористичної діяльності слід віднести наступні:

–  існування значного дисбалансу потреб і інтересів різних соціальних груп і держав;

–  поширення радикалізму й екстремізму в політичній ідеології й політичній боротьбі;

–  відновлення й поглиблення в практиці міжнародних відносин економічної й політичної нерівності, тенденцій диктату й колоніалізму;

–  становлення націоналізму й релігійного екстремізму як глобальних політичних факторів;

–  різка поляризація в розміщенні чинностей у світі;

–  хворобливий процес переходу від тоталітаризму до демократії.

4. На сьогоднішній день світове співтовариства випрацювало багато методів боротьби с тероризмом (прийняття різноманітних законодавчих рішень щодо боротьби з терористами, нанесення превінтивних ударів по базам їх підготовки, введення спеціальних підрозділів по боротьбі з ними), але цього недостатньо. У зв’язку з розширенням терористичної діяльності а також винайденням нових способів знищення людей (хімічна, біологічна, радіаційна загроза), а також ускладнення різноманітних комунікацій, терористам стає легше, підтримувати атмосферу страху й залякування, а теракти приводять до все більш руйнівних наслідків. Тому на сьогодні з’являється необхідність розбудови більш адекватної системи боротьби з терором, у якій повинні приймати участи всі країни світу, не лише ті, що страждають від нападів терористів.

5. На сьогодні в Україні, як і в більшості країн пострадянського простору, складаються досить сприятливі умови для тероризму. Це й високий рівень криміналу, і велика кількість "незадоволених" станом реформування економіки, велика різниця між бідними й багатими, велика кількість соціальних конфліктів.

Досвід останніх десятиліть ХХ століття показав, що проблему тероризму неможливо вирішити чисто силовими методами. З огляду на (релігійно-ідеологічні, політичні, етнічні, економічні) особливості цього явища, людство повинне використовувати весь свій досвід, всю багатовікову мудрість у боротьбі із цією загрозою.

Список використаної літератури

1.  Александров И. Исламский фактор в подрывной стратегии. М.: Мысль, 1986.

2.  Антонов В.Ф. Революционное народничество. М., 1965

3.  Антонян Ю.М. Терроризм. Криминологическое и угловно-правовое исследование. М., 1998.

4.  Бекмурзин М.С. Некоторые вопросы борьбы с терроризмом // Закон и право. 2003. № 1.

5.  Богданов О. Високотехнологічний тероризм нової епохи // Проблеми безпеки особистості, сусп-ва, держави. - 2005. - № 4. - С.34-37.

6.  Брюс Хофман. Терроризм - Взгляд изнутри. - М., 2003.

7.  Будницкий О.В. Терроризм в российском освободительном движении: идеология, этика, психология. М., 2000.

8.  Виступи учасників круглого столу “ЗМІ проти тероризму" // Проблеми безпеки особистості, сусп-ва, держави. - 2005. - № 4. - С.6-8.

9.  Витюк В.В., Эфиров С.А. "Левый" терроризм на западе. История и современность. М.: Наука, 1987.

10. Відом. Верховної Ради України. - 2003. - № 25. - Ст.180.

11. Волк С.С. "Народная воля".1879-1882.М., 1966.

12. Вольский В.Т. Тайны политических убийств. - Ростов, 1997.

13. Глобализация, рост и бедность. Построение всеобщей мировой экономики: Пер. с англ. - М.: Весь Мир, 2004. - 216 с.

14. Городницкий Р.А. Боевая организация партии социалистов-революционеров в 1901-1911 гг. М., 1998.

15. Грачев А. Политический экстремизм. - М., 1986.

16. Гушер А.И., Проблема терроризма на рубеже третьего тысячелетия новой эры человечества // // Дипломатический вестник //, 1996, №2

17. Делягин М.Г. Мировой кризис: Общая теория глобализации: Курс лекций. - 3-е изд., перераб. и доп. - М.: ИНФРА-М, 2003. - 768 с.

18. Доклад “Глобальный терроризм в 2004 году” // http://www.crime. vl.ru

19. Жакер Р. Именем Усамы бен Ладена. - М., 2002.

20. Жаринов К.В. Терроризм и террористы. - Минск: Харвест, 1999.

21. Известия, 1997., 21 мая С.3 // Эхо планеты, 1995, №10.

22. Иорданов М. Дело № 666. Террор. - Махачкала, 2002.

23. Ирмияева Т.Ю. История мусульманского мира. - Пермь, 2000.

24. Ключников Б.Ф. Исламизм, США и Европа. Война объявлена! - М., 2003.

25. Кожушко Е.П. Современный терроризм: Анализ основных направлений. - Мн., 2000.

26. Козьмин Б.П. Из истории революционной мысли в России. М., 1961

27. Куликов А.С. Глобальный терроризм и некоторые проблемы борьбы с ним // http://www.concourt. am/ hr/ccl/vestnik/2.20-2003/Kulikov. htm

28. Кутырев В. Международный терроризм и глобальный порядок // http://www.moskvam.ru

29. Кьеза Дж. Бесконечная война. М.: Детектив-Пресс, 2003.

30. Литвинов В.Д. Латинсько-український словник. - К.: Укр. пропілеї, 1998. - С.644.

31. Ліпкан В.А. Тероризм: юридична дефініція та зміст // Тероризм і боротьба з ним. Президенту України, ВРУ, Уряду України, органам центр. і місцев. виконав. влади.; Аналіт. розробки, пропоз. наук. і практ. працівників: Міжвід. наук. зб. / За ред. А.І. Комарової, Ю.В. Землянського, В.О. Євдокимова та ін. - К.: НДІ “Проблем людини”, 2000. - Т. 19 (1). - 610 с.

32. Матвеев В.А. Это другая война. М.: Наука, 1984.

33. Миньковский Г., Ревин В. Характеристика терроризма и некоторые направления повышения эффективности борьбы с ним // Государство и право. 1997. № 8.

34. Мирский Г. Дракон встает на дыбы: О международном терроризме // Миров. экономика и междунар. отношения. - 2002. - № 3. - С.41.

35. Михеев И.Р. Терроризм: понятие, ответственность, предупреждение // http://crime. vl.ru

36. Млечин Л. Кто взорвал Америку? - М., 2002.

37. Моджорян Л.А. Терроризм: правда и вымысел. М.: Юрид. лит., 1986.

38. Непесов М.М., Сапрыков В.Н. Современный терроризм: социальные истоки, цели, проявления. М.: Наука, 1984.

39. Озеров М.В. Выстрелы из-за угла. Очерки о международном терроризме на Западе. М.: Политиздат, 1983.

40. ПАСЕ рекомендовала разработать единый свод правил освещения терактов // http://www.rian.ru

41. Раззаков Ф. Век террора: хроника покушений. М.: Эксмо, 1997.

42. Салимов К. Современные проблемы терроризма. М.: Щит-М, 1999.

43. Степанов Е.И. Современный терроризм: состояние и перспективы.М., 2000.

44. Телешун С. Сучасний тероризм: українські реалії // Політ. менеджмент. - 2005. - № 1 (10). - C.163-169.

45. Терроризм - угроза человечеству в XXI веке. - М., 2003.

46. Троицкий Н.А. "Народная воля" перед царским судом. Саратов, 1983.

47. Троицкий Н.А. Безумство храбрых (русские революционеры и карательная политика царизма 1866-1882). М., 1978.

48. Учасники саміту ООН підписали Конвенцію з боротьби з актами ядерного тероризму // Голос України. - 2005. - 16 верес. - № 174 (3674). - С.1.

49. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. - М., 2003. - С.514.

50. Хорос В. “Крона”, “корни” и “климат" терроризма // Миров. экономика и междунар. отношения. - 2002. - № 3. - С.47-49.

51. Хоффман С. Столкновение глобализаций: Как сделать мир более пригодным для жизни. Новая парадигма? // http://www.imperativ.net/imp11/hoffman.html

52. Чуфаровский Ю.В. Терроризм - глобальная проблема современности (методологический анализ) // Следователь. 1998. № 5.

53. Якубов О. По следам Бен Ладена. - М., 2001

Додатки

Додаток 1

ЗАКОН УКРАЇНИ

697 Про боротьбу з тероризмом

Цей Закон з метою захисту особи, держави і суспільства від тероризму, виявлення та усунення причин і умов, які його породжують, визначає правові та організаційні основи боротьби з цим небезпечним явищем, повноваження і обов’язки органів виконавчої влади, об’єднань громадян і організацій, посадових осіб та окремих громадян у цій сфері, порядок координації їх діяльності, гарантії правового і соціального захисту громадян у зв’язку із участю у боротьбі з тероризмом.

Положення цього Закону не можуть бути застосовані як підстава для переслідування громадян, які, діючи в межах закону, виступають на захист своїх конституційних прав і свобод.

Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Визначення основних термінів

У цьому Законі наведені нижче терміни вживаються в такому значенні:

тероризм - суспільно небезпечна діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров’я ні в чому не винних людей або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей;

терористичний акт - злочинне діяння у формі застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, відповідальність за які передбачена статтею 258 Кримінального кодексу України. У разі, коли терористична діяльність супроводжується вчиненням злочинів, передбачених статтями 112, 147, 258-260, 443, 444, а також іншими статтями Кримінального кодексу України, відповідальність за їх вчинення настає відповідно до Кримінального кодексу України;

технологічний тероризм - злочини, що вчиняються з терористичною метою із застосуванням ядерної, хімічної, бактеріологічної (біологічної) та іншої зброї масового ураження або її компонентів, інших шкідливих для здоров’я людей речовин, засобів електромагнітної дії, комп’ютерних систем та комунікаційних мереж, включаючи захоплення, виведення з ладу і руйнування потенційно небезпечних об’єктів, які прямо чи опосередковано створили або загрожують виникненням загрози надзвичайної ситуації внаслідок цих дій та становлять небезпеку для персоналу, населення та довкілля; створюють умови для аварій і катастроф техногенного характеру;

терористична діяльність - діяльність, яка охоплює:

планування, організацію, підготовку та реалізацію терористичних актів;

підбурювання до вчинення терористичних актів, насильства над фізичними особами або організаціями, знищення матеріальних об’єктів у терористичних цілях;

організацію незаконних збройних формувань, злочинних угруповань (злочинних організацій), організованих злочинних груп для вчинення терористичних актів, так само як і участь у таких актах;

вербування, озброєння, підготовку та використання терористів;

пропаганду і поширення ідеології тероризму;

фінансування завідомо терористичних груп (організацій) або інше сприяння їм;

міжнародний тероризм - здійснювані у світовому чи регіональному масштабі терористичними організаціями, угрупованнями, у тому числі за підтримки державних органів окремих держав, з метою досягнення певних цілей суспільно небезпечні насильницькі діяння, пов’язані з викраденням, захопленням, вбивством ні в чому не винних людей чи загрозою їх життю і здоров’ю, зруйнуванням чи загрозою зруйнування важливих народногосподарських об’єктів, систем життєзабезпечення, комунікацій, застосуванням чи загрозою застосування ядерної, хімічної, біологічної та іншої зброї масового ураження;

терорист - особа, яка бере участь у терористичній діяльності;

терористична група - група з двох і більше осіб, які об’єдналися з метою здійснення терористичних актів;

терористична організація - стійке об’єднання трьох і більше осіб, яке створене з метою здійснення терористичної діяльності, у межах якого здійснено розподіл функцій, встановлено певні правила поведінки, обов’язкові для цих осіб під час підготовки і вчинення терористичних актів. Організація визнається терористичною, якщо хоч один з її структурних підрозділів здійснює терористичну діяльність з відома хоча б одного з керівників (керівних органів) усієї організації;

боротьба з тероризмом - діяльність щодо запобігання, виявлення, припинення, мінімізації наслідків терористичної діяльності;

антитерористична операція - комплекс скоординованих спеціальних заходів, спрямованих на попередження, запобігання та припинення злочинних діянь, здійснюваних з терористичною метою, звільнення заручників, знешкодження терористів, мінімізацію наслідків терористичного акту чи іншого злочину, здійснюваного з терористичною метою;

район проведення антитерористичної операції - визначені керівництвом антитерористичної операції ділянки місцевості або акваторії, транспортні засоби, будівлі, споруди, приміщення та території чи акваторії, що прилягають до них і в межах яких проводиться зазначена операція;

режим у районі проведення антитерористичної операції - особливий порядок, який може вводитися в районі проведення антитерористичної операції на час її проведення і передбачати надання суб’єктам боротьби з тероризмом визначених цим Законом спеціальних повноважень, необхідних для звільнення заручників, забезпечення безпеки і здоров’я громадян, які опинилися в районі проведення антитерористичної операції, нормального функціонування органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій;

заручник - фізична особа, яка захоплена і (або) утримується з метою спонукання державного органу, підприємства, установи чи організації або окремих осіб здійснити якусь дію або утриматися від здійснення якоїсь дії як умови звільнення особи, що захоплена і (або) утримується.

Стаття 2. Правові основи боротьби з тероризмом

Правову основу боротьби з тероризмом становлять Конституція України, Кримінальний кодекс України, цей Закон, інші закони України, Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом, 1977 p., Міжнародна конвенція про боротьбу з бомбовим тероризмом, 1997 p., Міжнародна конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму, 1999 p., інші міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, укази і розпорядження Президента України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, а також інші нормативно-правові акти, що приймаються на виконання законів України.

Стаття 3. Основні принципи боротьби з тероризмом

Боротьба з тероризмом ґрунтується на принципах:

законності та неухильного додержання прав і свобод людини і громадянина;

комплексного використання з цією метою правових, політичних, соціально-економічних, інформаційно-пропагандистських та інших можливостей; пріоритетності попереджувальних заходів;

невідворотності покарання за участь у терористичній діяльності;

пріоритетності захисту життя і прав осіб, які наражаються на небезпеку внаслідок терористичної діяльності;

поєднання гласних і негласних методів боротьби з тероризмом;

нерозголошення відомостей про технічні прийоми і тактику проведення антитерористичних операцій, а також про склад їх учасників;

єдиноначальності в керівництві силами і засобами, що залучаються для проведення антитерористичних операцій;

співробітництва у сфері боротьби з тероризмом з іноземними державами, їх правоохоронними органами і спеціальними службами, а також з міжнародними організаціями, які здійснюють боротьбу з тероризмом.

Розділ ІІ. ОРГАНІЗАЦІЙНІ ОСНОВИ БОРОТЬБИ З ТЕРОРИЗМОМ

Стаття 4. Суб’єкти боротьби з тероризмом

Організація боротьби з тероризмом в Україні та забезпечення її необхідними силами, засобами і ресурсами здійснюються Кабінетом Міністрів України у межах його компетенції.

Центральні органи виконавчої влади беруть участь у боротьбі з тероризмом у межах своєї компетенції, визначеної законами та виданими на їх основі іншими нормативно-правовими актами.

Суб’єктами, які безпосередньо здійснюють боротьбу з тероризмом у межах своєї компетенції, є:

Служба безпеки України, яка є головним органом у загальнодержавній системі боротьби з терористичною діяльністю;

Міністерство внутрішніх справ України;

Міністерство оборони України;

Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи;

Державний комітет у справах охорони державного кордону України;

Державний департамент України з питань виконання покарань;

Управління державної охорони України.

До участі у здійсненні заходів, пов’язаних з попередженням, виявленням і припиненням терористичної діяльності, залучаються у разі необхідності також:

Міністерство закордонних справ України;

Міністерство охорони здоров’я України;

Міністерство палива та енергетики України;

Міністерство промислової політики України;

Міністерство транспорту України;

Міністерство фінансів України;

Міністерство екології та природних ресурсів України;

Міністерство аграрної політики України;

Державна митна служба України;

Державна податкова адміністрація України.

У разі реорганізації або перейменування центральних органів виконавчої влади, перелічених у цій статті, їхні функції у сфері боротьби з тероризмом можуть переходити до їх правонаступників, якщо це передбачено відповідним указом Президента України.

До участі в антитерористичних операціях за рішенням керівництва антитерористичної операції можуть бути залучені з дотриманням вимог цього Закону й інші центральні та місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від підпорядкованості і форми власності, їх посадові особи, а також громадяни за їх згодою.

Координацію діяльності суб’єктів, які залучаються до боротьби з тероризмом, здійснює Антитерористичний центр при Службі безпеки України.

Стаття 5. Повноваження суб’єктів, які безпосередньо здійснюють боротьбу з тероризмом

Служба безпеки України здійснює боротьбу з тероризмом шляхом проведення оперативно-розшукових заходів, спрямованих на запобігання, виявлення та припинення терористичної діяльності, у тому числі міжнародної; збирає інформацію про діяльність іноземних та міжнародних терористичних організацій; провадить у межах визначених чинним законодавством повноважень виключно з метою отримання упереджувальної інформації у разі загрози вчинення терористичного акту або при проведенні антитерористичної операції оперативно-технічні пошукові заходи у системах і каналах телекомунікацій, які можуть використовуватися терористами; забезпечує через Антитерористичний центр при Службі безпеки України організацію і проведення антитерористичних заходів, координацію діяльності суб’єктів боротьби з тероризмом відповідно до визначеної законодавством України компетенції; здійснює досудове слідство у справах про злочини, пов’язані з терористичною діяльністю; забезпечує безпеку від терористичних посягань установ України за межами її території, їх співробітників та членів їхніх сімей.

Міністерство внутрішніх справ України здійснює боротьбу з тероризмом шляхом запобігання, виявлення та припинення злочинів, вчинених з терористичною метою, розслідування яких віднесене законодавством України до компетенції органів внутрішніх справ; надає Антитерористичному центру при Службі безпеки України необхідні сили і засоби; забезпечує їх ефективне використання під час проведення антитерористичних операцій.

Міністерство оборони України, органи військового управління, об’єднання, з’єднання, військові частини Збройних Сил України забезпечують захист від терористичних посягань об’єктів Збройних Сил України, зброї масового ураження, ракетної і стрілецької зброї, боєприпасів, вибухових та отруйних речовин, що знаходяться у військових частинах або зберігаються у визначених місцях; організовують підготовку та застосування сил і засобів Сухопутних військ, Військово-Повітряних Сил та Військ Протиповітряної оборони, Військово-Морських Сил Збройних Сил України в разі вчинення терористичного акту в повітряному просторі, у територіальних водах України; беруть участь у проведенні антитерористичних операцій на військових об’єктах та в разі виникнення терористичних загроз безпеці держави із-за меж України.

Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, підпорядковані йому органи управління у справах цивільної оборони та спеціалізовані формування, війська цивільної оборони здійснюють заходи щодо захисту населення і територій у разі загрози та виникнення надзвичайних ситуацій, пов’язаних з технологічними терористичними проявами та іншими видами терористичної діяльності; беруть участь у заходах з мінімізації та ліквідації наслідків таких ситуацій під час проведення антитерористичних операцій, а також здійснюють просвітницькі та практично-навчальні заходи з метою підготовки населення до дій в умовах терористичного акту.

Державний комітет у справах охорони державного кордону України, регіональні органи управління та органи охорони державного кордону Прикордонних військ України здійснюють боротьбу з тероризмом шляхом запобігання, виявлення та припинення спроб перетинання терористами державного кордону України, незаконного переміщення через державний кордон України зброї, вибухових, отруйних, радіоактивних речовин та інших предметів, що можуть бути використані як засоби вчинення терористичних актів; забезпечують безпеку морського судноплавства в межах територіальних вод та виключної (морської) економічної зони України під час проведення антитерористичних операцій; надають Антитерористичному центру при Службі безпеки України необхідні сили і засоби під час проведення антитерористичних операцій на території пунктів пропуску через державний кордон України, інших об’єктів, розташованих на державному кордоні або у прикордонній смузі.

Державний департамент України з питань виконання покарань здійснює заходи щодо запобігання та припинення злочинів терористичної спрямованості на об’єктах кримінально-виконавчої системи.

Управління державної охорони України бере участь в операціях з припинення терористичних актів, спрямованих проти посадових осіб та об’єктів, охорону яких доручено підпорядкованим цьому Управлінню підрозділам.

Стаття 6. Повноваження інших суб’єктів, які залучаються до боротьби з тероризмом

Суб’єкти, які залучаються до боротьби з тероризмом, у межах своєї компетенції здійснюють заходи щодо запобігання, виявлення і припинення терористичних актів та злочинів терористичної спрямованості; розробляють і реалізують попереджувальні, режимні, організаційні, виховні та інші заходи; забезпечують умови проведення антитерористичних операцій на об’єктах, що належать до сфери їх управління; надають відповідним підрозділам під час проведення таких операцій матеріально-технічні та фінансові засоби, засоби транспорту і зв’язку, медичне обладнання і медикаменти, інші засоби, а також інформацію, необхідну для виконання завдань щодо боротьби з тероризмом.

Стаття 7. Антитерористичний центр при Службі безпеки України

На Антитерористичний центр при Службі безпеки України покладається:

розроблення концептуальних засад та програм боротьби з тероризмом, рекомендацій, спрямованих на підвищення ефективності заходів щодо виявлення та усунення причин та умов, які сприяють вчиненню терористичних актів та інших злочинів, здійснюваних з терористичною метою;

збирання в установленому порядку, узагальнення, аналіз та оцінка інформації про стан і тенденції поширення тероризму в Україні та за її межами;

організація і проведення антитерористичних операцій та координація діяльності суб’єктів, які ведуть боротьбу з тероризмом чи залучаються до конкретних антитерористичних операцій;

організація і проведення командно-штабних і тактико-спеціальних навчань та тренувань;

участь у підготовці проектів міжнародних договорів України, підготовка і подання в установленому порядку пропозицій щодо вдосконалення законодавства України у сфері боротьби з тероризмом, фінансування проведення суб’єктами, які ведуть боротьбу з тероризмом, антитерористичних операцій, здійснення заходів щодо запобігання, виявлення та припинення терористичної діяльності;

взаємодія із спеціальними службами, правоохоронними органами іноземних держав та міжнародними організаціями з питань боротьби з тероризмом.

Антитерористичний центр при Службі безпеки України складається з Міжвідомчої координаційної комісії та штабу, а також координаційних груп та їх штабів, які створюються при регіональних органах Служби безпеки України.

Міжвідомча координаційна комісія Антитерористичного центру при Службі безпеки України формується з керівника Антитерористичного центру та його заступників; заступників державних секретарів Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи; заступника начальника Генерального штабу Збройних Сил України; заступників керівників Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Управління державної охорони України, Державного департаменту України з питань виконання покарань; заступника Державного секретаря Міністерства внутрішніх справ України - начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві; командувача Внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України; начальника Управління Служби безпеки України в місті Києві, заступника голови Київської міської державної адміністрації; заступників керівників інших центральних органів виконавчої влади.

Положення про Антитерористичний центр при Службі безпеки України, персональний склад Міжвідомчої координаційної комісії затверджуються Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Керівник Антитерористичного центру при Службі безпеки України призначається Президентом України.

Поточну роботу з виконання завдань, покладених на Антитерористичний центр при Службі безпеки України, організовує його штаб.

До складу координаційних груп при регіональних органах Служби безпеки України входять керівники регіональних органів Служби безпеки України, Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь (управлінь) Міністерства внутрішніх справ України в областях, містах Києві та Севастополі, відповідних органів з питань надзвичайних ситуацій та цивільного захисту населення Автономної Республіки Крим, обласних, Київської, Севастопольської міських державних адміністрацій, у регіонах, де дислоковано підрозділи Прикордонних військ України, Управління державної охорони - їх командири, керівники, а також представники інших місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій.

Координаційні групи при регіональних органах Служби безпеки України очолюють відповідно начальник Головного управління Служби безпеки України в Автономній Республіці Крим, начальник управління Служби безпеки України в області, містах Києві та Севастополі.

Склад координаційних груп при регіональних органах Служби безпеки України затверджується відповідно Радою міністрів Автономної Республіки Крим, головою обласної державної адміністрації, головою виконавчого органу Київської чи Севастопольської міської ради.

Організаційне забезпечення роботи координаційних груп здійснюється регіональними органами Служби безпеки України.

Антитерористичний центр при Службі безпеки України утримується за рахунок коштів, передбачуваних окремим рядком у Державному бюджеті України.

Стаття 8. Взаємодія суб’єктів, які безпосередньо здійснюють боротьбу з тероризмом

Суб’єкти, які згідно з цим Законом безпосередньо здійснюють боротьбу з тероризмом, зобов’язані:

1) взаємодіяти з метою припинення злочинної діяльності осіб, причетних до тероризму, в тому числі міжнародного, фінансування, підтримки чи вчинення терористичних актів та злочинів, які скоєні з терористичною метою;

2) здійснювати обмін інформацією щодо:

заволодіння чи виникнення загрози заволодіння терористичними групами (терористичними організаціями) зброєю, вибуховими речовинами, іншими засобами масового ураження;

перетинання державного кордону України її громадянами, іноземцями та особами без громадянства з метою вчинення терористичних актів;

виявлених у пасажирів проїзних документів, що дають право на проїзд у транспортних засобах міжміського та міжнародного сполучення, з ознаками підроблення;

використання чи загрози використання терористами, терористичними групами чи терористичними організаціями засобів зв’язку та комунікаційних технологій;

3) сприяти забезпеченню ефективного прикордонного контролю, контролю за видачею документів, що посвідчують особу, та проїзних документів з метою запобігання їх фальсифікації, підробленню або незаконному використанню;

4) запобігати діям або пересуванню терористів, терористичних груп чи терористичних організацій, а також осіб, які підозрюються у вчиненні терористичних актів або причетності до міжнародних терористичних груп чи організацій;

5) припиняти спроби іноземців, щодо яких є дані про їх причетність до міжнародних терористичних груп чи організацій, здійснювати транзитний проїзд через територію України.

Стаття 9. Сприяння органам, які здійснюють боротьбу з тероризмом

Органи державної влади України, органи місцевого самоврядування, об’єднання громадян, організації, їх посадові особи зобов’язані сприяти органам, які здійснюють боротьбу з тероризмом, повідомляти дані, що стали їм відомі, щодо терористичної діяльності або будь-яких інших обставин, інформація про які може сприяти запобіганню, виявленню і припиненню терористичної діяльності, а також мінімізації її наслідків.

Розділ ІІІ. ПРОВЕДЕННЯ АНТИТЕРОРИСТИЧНОЇ ОПЕРАЦІЇ

Стаття 10. Умови проведення антитерористичної операції

Антитерористична операція проводиться лише за наявності реальної загрози життю і безпеці громадян, інтересам суспільства або держави у разі, якщо усунення цієї загрози іншими способами є неможливим.

Стаття 11. Рішення щодо проведення антитерористичної операції

Рішення щодо проведення антитерористичної операції приймається залежно від ступеня суспільної небезпеки терористичного акту керівником Антитерористичного центру при Службі безпеки України за письмовим дозволом Голови Служби безпеки України або керівником координаційної групи відповідного регіонального органу Служби безпеки України за письмовим дозволом керівника Антитерористичного центру при Службі безпеки України, погодженим з Головою Служби безпеки України. Про рішення щодо проведення антитерористичної операції негайно інформується Президент України.

Антитерористичним центром при Службі безпеки України антитерористична операція проводиться в разі, коли:

терористичний акт загрожує загибеллю багатьох людей чи іншими серйозними наслідками або якщо його вчинено одночасно на території кількох областей, районів чи міст;

ситуація, пов’язана із вчиненням або загрозою вчинення терористичного акту, є невизначеною щодо причин та обставин її виникнення і подальшого розвитку;

вчинення терористичного акту зачіпає міжнародні інтереси України та її відносини з іноземними державами;

реагування на вчинення дій з ознаками терористичного акту належить до компетенції різних правоохоронних та інших органів виконавчої влади;

очевидною є неможливість відвернення або припинення терористичного акту силами правоохоронних та місцевих органів виконавчої влади окремого регіону.

В інших випадках антитерористична операція проводиться за погодженням з керівником Антитерористичного центру при Службі безпеки України самостійно координаційною групою відповідного регіонального органу Служби безпеки України або органом виконавчої влади відповідно до їх компетенції.

Стаття 12. Управління антитерористичною операцією

Для безпосереднього управління конкретною антитерористичною операцією та керівництва силами і засобами, які залучаються до здійснення антитерористичних заходів, утворюється оперативний штаб, очолюваний керівником Антитерористичного центру при Службі безпеки України (координаційної групи відповідного регіонального органу Служби безпеки України) або особою, яка його заміщує.

Порядок діяльності оперативного штабу з управління антитерористичною операцією визначається на основі Положення про нього, яке затверджується Кабінетом Міністрів України.

Керівник оперативного штабу визначає межі району проведення антитерористичної операції, приймає рішення про використання сил і засобів, що залучаються до її проведення, а в разі потреби за наявності передбачених законом підстав вносить на розгляд Ради національної безпеки і оборони України пропозиції щодо введення надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях.

Втручання в оперативне управління антитерористичною операцією будь-яких осіб незалежно від посади не допускається.

Законні вимоги учасників антитерористичної операції є обов’язковими для громадян і посадових осіб.

Стаття 13. Сили і засоби, що залучаються до проведення антитерористичної операції

При проведенні антитерористичної операції використовуються сили і засоби (особовий склад, спеціалісти, зброя, спеціальні і транспортні засоби, засоби зв’язку, інші матеріально-технічні засоби) суб’єктів боротьби з тероризмом, а також підприємств, установ, організацій, які залучаються до участі в антитерористичній операції, в порядку, визначеному згідно з Положенням, зазначеним у частині другій статті 12 цього Закону. Покриття витрат та відшкодування збитків, що виникли у зв’язку із проведенням антитерористичної операції, здійснюються згідно з законодавством.

Працівники правоохоронних органів, військовослужбовці та інші особи, які залучаються до антитерористичної операції, на час її проведення підпорядковуються керівнику оперативного штабу.

Стаття 14. Режим у районі проведення антитерористичної операції

У районі проведення антитерористичної операції на час її проведення може бути встановлено спеціальний порядок, зокрема організовано патрульну охоронну службу та виставлено оточення.

Перебування в районі проведення антитерористичної операції осіб, які не залучені до її проведення, допускається з дозволу керівника оперативного штабу.

За погодженням з керівництвом підприємств, установ та організацій, що знаходяться в районі проведення антитерористичної операції, їх роботу під час її проведення може бути припинено частково або повністю. Відповідні фахівці цих підприємств, установ та організацій при проведенні антитерористичної операції можуть у встановленому порядку, за їх згодою, залучатися до виконання окремих доручень.

Стаття 15. Права осіб у районі проведення антитерористичної операції

У районі проведення антитерористичної операції посадові особи, залучені до операції, мають право:

1) застосовувати відповідно до законодавства України зброю і спеціальні засоби;

2) затримувати і доставляти в органи внутрішніх справ осіб, які вчинили або вчиняють правопорушення чи інші дії, що перешкоджають виконанню законних вимог осіб, залучених до антитерористичної операції, або дії, пов’язані з несанкціонованою спробою проникнення в район проведення антитерористичної операції і перешкоджання її проведенню;

3) перевіряти у громадян і посадових осіб документи, що посвідчують особу, а в разі відсутності документів - затримувати їх для встановлення особи;

4) здійснювати в районі проведення антитерористичної операції особистий догляд громадян, огляд речей, що при них знаходяться, транспортних засобів та речей, які ними перевозяться;

5) тимчасово обмежувати або забороняти рух транспортних засобів і пішоходів на вулицях та дорогах, не допускати транспортні засоби, у тому числі транспортні засоби дипломатичних представництв і консульських установ, та громадян на окремі ділянки місцевості та об’єкти, виводити громадян з окремих ділянок місцевості та об’єктів, відбуксировувати транспортні засоби;

6) входити (проникати) в жилі та інші приміщення, на земельні ділянки, що належать громадянам, під час припинення терористичного акту та при переслідуванні осіб, які підозрюються у вчиненні такого акту, на територію та в приміщення підприємств, установ і організацій, перевіряти транспортні засоби, якщо зволікання може створити реальну загрозу життю чи здоров’ю людей;

7) використовувати із службовою метою засоби зв’язку і транспортні засоби, у тому числі спеціальні, що належать громадянам (за їх згодою), підприємствам, установам та організаціям, за винятком транспортних засобів дипломатичних, консульських та інших представництв іноземних держав та міжнародних організацій, для запобігання терористичному акту, переслідування та затримання осіб, що підозрюються у вчиненні терористичного акту, або для доставки осіб, які потребують термінової медичної допомоги, до лікувальних закладів, а також для проїзду до місця злочину.

У районі проведення антитерористичної операції контакти з представниками засобів масової інформації здійснюють керівник оперативного штабу або визначені ним особи. Передбачені цією статтею заходи здійснюються з дотриманням чинного законодавства і припиняються негайно після завершення антитерористичної операції.

Стаття 16. Умови ведення переговорів з терористами

У ході проведення антитерористичної операції з метою збереження життя та здоров’я людей, матеріальних цінностей, схилення терористів до відмови від протиправних дій, справляння на них стримувального впливу, з’ясування можливості припинення терористичного акту допускається ведення переговорів з терористами.

Ведення переговорів доручається особам, спеціально уповноваженим на те керівником оперативного штабу.

У разі, коли мета переговорів з терористами не може бути досягнута через їх незгоду припинити терористичний акт і реальна загроза життю та здоров’ю людей зберігається, керівник антитерористичної операції має право прийняти рішення про знешкодження терориста (терористів).

У разі очевидної загрози вчинення щодо об’єкта або особи терористичного акту і неможливості усунення цієї загрози іншими законними способами терорист (терористи) може (можуть) бути за вказівкою керівника оперативного штабу знешкоджений (знешкоджені) без попередження.

Під час ведення переговорів не можуть розглядатися як умова припинення терористичного акту питання щодо видачі терористам будь-яких осіб, предметів та речовин, які безпосередньо можуть бути використані для вчинення актів технологічного тероризму.

Стаття 17. Інформування громадськості про терористичний акт

Інформування громадськості про вчинення терористичного акту здійснюють керівник оперативного штабу або особи, уповноважені ним на підтримання зв’язків з громадськістю.

Забороняється поширення через засоби масової інформації або в інший спосіб інформації, яка:

розкриває спеціальні технічні прийоми і тактику проведення антитерористичної операції;

може утруднити проведення антитерористичної операції і (або) створити загрозу життю та здоров’ю заручників та інших людей, які знаходяться в районі проведення зазначеної операції або за його межами;

має на меті пропаганду або виправдання тероризму, містить висловлювання осіб, які чинять опір чи закликають до опору проведенню антитерористичної операції;

містить дані про предмети та речовини, які безпосередньо можуть бути використані для вчинення актів технологічного тероризму;

розкриває дані про персональний склад співробітників спеціальних підрозділів та членів оперативного штабу, які беруть участь у проведенні антитерористичної операції, а також про осіб, які сприяють проведенню зазначеної операції (без їх згоди).

Стаття 18. Завершення антитерористичної операції

Антитерористична операція вважається завершеною, якщо терористичний акт припинено та ліквідовано загрозу життю і здоров’ю заручників та інших людей, які знаходилися в районі її проведення.

Рішення про припинення антитерористичної операції приймається керівником оперативного штабу з управління цією операцією.

При проведенні антитерористичної операції керівник оперативного штабу спільно з відповідними органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування організовує надання допомоги потерпілим, визначає заходи щодо усунення та мінімізації наслідків терористичного акту, організовує їх здійснення.

Розділ ІV. ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАПОДІЯНОЇ ТЕРОРИСТИЧНИМ АКТОМ. СОЦІАЛЬНА РЕАБІЛІТАЦІЯ ОСІБ, ЯКІ ПОСТРАЖДАЛИ ВІД ТЕРОРИСТИЧНОГО АКТУ

Стаття 19. Відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом

Відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом.

Відшкодування шкоди, заподіяної організації, підприємству або установі терористичним актом, провадиться в порядку, визначеному законом.

Стаття 20. Соціальна реабілітація осіб, які постраждали від терористичного акту

Соціальна реабілітація осіб, які постраждали від терористичного акту, провадиться з метою повернення їх до нормального життя. Зазначеним особам надається у разі необхідності психологічна, медична, професійна реабілітація, правова допомога і житло та здійснюється їх працевлаштування.

Соціальна реабілітація осіб, які постраждали від терористичного акту, а також осіб, зазначених у статті 21 цього Закону, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України.

Порядок проведення соціальної реабілітації осіб, які постраждали від терористичного акту, визначається Кабінетом Міністрів України.

Розділ V. ПРАВОВИЙ І СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ ОСІБ, ЯКІ БЕРУТЬ УЧАСТЬ У БОРОТЬБІ З ТЕРОРИЗМОМ

Стаття 21. Особи, які підлягають правовому і соціальному захисту

Особи, які беруть участь у боротьбі з тероризмом, перебувають під захистом держави. Правовому і соціальному захисту підлягають:

1) військовослужбовці, працівники і службовці центральних та місцевих органів виконавчої влади, які беруть (брали) безпосередню участь в антитерористичних операціях;

2) особи, які на постійній чи тимчасовій основі сприяють органам, що здійснюють боротьбу з тероризмом, у запобіганні, виявленні, припиненні терористичної діяльності та мінімізації її наслідків;

3) члени сімей осіб, зазначених у пунктах 1 і 2 цієї частини, якщо потреба в забезпеченні їх захисту викликана участю зазначених осіб у боротьбі з тероризмом.

Соціальний захист осіб, які залучаються до боротьби з тероризмом, здійснюється у порядку, який визначається законом.

Якщо особа, яка брала участь у боротьбі з тероризмом, загинула під час проведення антитерористичної операції, членам її сім’ї та особам, що перебували на її утриманні, виплачується за рахунок коштів Державного бюджету України одноразова допомога в розмірі двадцяти прожиткових мінімумів, відшкодовуються витрати на поховання загиблого, призначається пенсія у зв’язку з втратою годувальника, а також зберігаються пільги, які мав загиблий, на отримання житла, оплату житлово-комунальних послуг тощо.

У разі, коли особа, яка брала участь у боротьбі з тероризмом, стала інвалідом внаслідок каліцтва, одержаного під час проведення антитерористичної операції, цій особі за рахунок коштів Державного бюджету України виплачується одноразова допомога в розмірі десяти прожиткових мінімумів і призначається пенсія відповідно до законодавства України.

У разі, коли особа, яка брала участь у боротьбі з тероризмом, під час проведення антитерористичної операції зазнала поранення, яке не потягло за собою настання інвалідності, цій особі виплачується одноразова допомога в розмірі п’яти прожиткових мінімумів.

Стаття 22. Звільнення від відповідальності за заподіяну шкоду

Якщо під час проведення антитерористичної операції вимушено заподіяна шкода життю, здоров’ю і майну терористів, військовослужбовці та інші особи, які брали участь в антитерористичній операції, звільняються від відповідальності за цю шкоду відповідно до законів України.

Розділ VІ. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА УЧАСТЬ У ТЕРОРИСТИЧНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

Стаття 23. Відповідальність осіб, винних у терористичній діяльності

Особи, винні в терористичній діяльності, притягаються до кримінальної відповідальності в порядку, передбаченому законом.

Непокора або опір законним вимогам військовослужбовців, посадових осіб, які беруть участь у проведенні антитерористичної операції, неправомірне втручання в їх законну діяльність тягнуть за собою відповідальність, передбачену законом.

Стаття 24. Відповідальність організації за терористичну діяльність

Організація, відповідальна за вчинення терористичного акту і визнана за рішенням суду терористичною, підлягає ліквідації, а належне їй майно конфіскується.

У разі визнання судом України, в тому числі відповідно до її міжнародно-правових зобов’язань, діяльності організації (її відділення, філії, представництва), зареєстрованої за межами України, терористичною, діяльність цієї організації на території України забороняється, її українське відділення (філія, представництво) на підставі рішення суду ліквідується, а належні йому майно і майно зазначеної організації, яке знаходиться на території України, конфіскуються.

Заява про притягнення організації до відповідальності за терористичну діяльність подається до суду відповідно Генеральним прокурором України, прокурорами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя у встановленому законом порядку.

Стаття 25. Відповідальність за сприяння терористичній діяльності

Керівники та посадові особи підприємств, установ і організацій, а також громадяни, які сприяли терористичній діяльності, зокрема:

1) фінансували терористів, терористичні групи (терористичні організації);

2) надавали або збирали кошти безпосередньо чи опосередковано з наміром використання їх для вчинення терористичних актів чи злочинів терористичної спрямованості;

3) проводили операції з коштами та іншими фінансовими активами:

фізичних осіб, які вчиняли чи намагалися вчинити терористичні акти чи злочини терористичної спрямованості або брали участь у їх вчиненні чи сприяли вчиненню;

юридичних осіб, майно яких безпосередньо чи опосередковано перебуває у власності чи під контролем терористів або осіб, які сприяють тероризму;

юридичних і фізичних осіб, які діють від імені чи за вказівкою терористів або осіб, що сприяють тероризму, включаючи кошти, одержані або придбані з використанням об’єктів власності, що безпосередньо чи опосередковано перебувають у власності чи під контролем осіб, які сприяють тероризму, або пов’язаних з ними юридичних і фізичних осіб;

4) надавали кошти, інші фінансові активи чи економічні ресурси, відповідні послуги безпосередньо чи опосередковано для використання в інтересах фізичних осіб, які вчиняють терористичні акти або сприяють чи беруть участь у їх вчиненні, чи в інтересах юридичних осіб, майно яких безпосередньо чи опосередковано перебуває у власності чи під контролем терористів або осіб, які сприяють тероризму, а також юридичних і фізичних осіб, які діють від імені чи за вказівкою зазначених осіб;

5) надавали допомогу особам, які брали участь у вчиненні терористичних актів;

6) вербували фізичних осіб для заняття терористичною діяльністю, сприяли встановленню каналів постачання зброї терористам та переміщенню терористів через державний кордон України;

7) переховували осіб, які фінансували, планували, підтримували чи вчиняли терористичні акти або злочини терористичної спрямованості;

8) використовували територію України з метою підготовки чи вчинення терористичних актів або злочинів терористичної спрямованості проти інших держав або іноземців,-

несуть відповідальність згідно з законом.

Розділ VІІ. МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО УКРАЇНИ У СФЕРІ БОРОТЬБИ З ТЕРОРИЗМОМ

Стаття 26. Засади міжнародного співробітництва у сфері боротьби з тероризмом

Україна відповідно до укладених нею міжнародних договорів співробітничає в галузі боротьби з тероризмом з іноземними державами, їх правоохоронними органами і спеціальними службами, а також з міжнародними організаціями, які здійснюють боротьбу з міжнародним тероризмом.

Керуючись інтересами забезпечення безпеки особи, суспільства і держави, Україна переслідує на своїй території осіб, причетних до терористичної діяльності, у тому числі у випадках, коли терористичні акти або злочини терористичної спрямованості планувалися або були вчинені поза межами України, але завдають шкоди Україні, та в інших випадках, передбачених міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Стаття 27. Надання інформації

Інформацію іноземній державі з питань, пов’язаних із боротьбою з міжнародним тероризмом, Україна надає на підставі запиту, додержуючись вимог законодавства України та її міжнародно-правових зобов’язань. Така інформація може бути надана і без попереднього запиту іноземної держави, якщо це не зашкоджує проведенню досудового слідства чи судового розгляду справи і може допомогти компетентним органам іноземної держави у припиненні терористичного акту.

Стаття 28. Участь у спільних з іноземними державами заходах щодо боротьби з тероризмом

Україна відповідно до міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, може брати участь у спільних антитерористичних заходах шляхом сприяння іноземній державі або міждержавному об’єднанню в передислокації військ (сил), спеціальних антитерористичних формувань, перевезенні зброї або шляхом надання своїх сил і засобів з дотриманням вимог законів України “Про порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав” та “Про порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України”.

Стаття 29. Видача (екстрадиція) осіб, що брали участь у терористичній діяльності

Участь іноземців або осіб без громадянства, які в Україні постійно не проживають, у терористичній діяльності може бути підставою для видачі таких осіб іншій державі для притягнення до кримінальної відповідальності.

Видача зазначених у частині першій цієї статті осіб, з метою притягнення до кримінальної відповідальності та виконання примусових актів іноземної держави, здійснюється згідно з законодавством і зобов’язаннями, узятими Україною у зв’язку із ратифікацією Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 p., Європейської конвенції про боротьбу з тероризмом, 1977 p. та інших міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також на засадах взаємності.

Розділ VІІІ. КОНТРОЛЬ І НАГЛЯД ЗА ЗАКОННІСТЮ ЗДІЙСНЕННЯ БОРОТЬБИ З ТЕРОРИЗМОМ

Стаття 30. Контроль за здійсненням боротьби з тероризмом

Контроль за дотриманням законодавства при проведенні боротьби з тероризмом здійснюється Верховною Радою України в порядку, визначеному Конституцією України.

Контроль за діяльністю суб’єктів боротьби з тероризмом здійснюється Президентом України та Кабінетом Міністрів України в порядку, визначеному Конституцією і законами України.

Стаття 31. Нагляд за законністю здійснення антитерористичних заходів

Нагляд за додержанням вимог законодавства органами, які беруть участь в антитерористичних заходах, здійснюється Генеральним прокурором України та уповноваженими ним прокурорами в порядку, визначеному законами України.

Розділ ІX. ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ