Соціально-філософський аналіз напрямків самореалізації

2. Соціально-філософський аналіз напрямків самореалізації

Соціально-філософський аналіз проблеми самореалізації особи має важливе світоглядне, методологічне і практичне значення. Поняття «самореалізація» широко уживається в багатьох областях науки і суспільного життя, але однозначного трактування цього терміну немає, використовуються близькі по сенсу поняття, пов'язані з проблемою самореалізації: самоактуалізація, самоствердження, самоорганізація, самодетермінація, всесторонній розвиток особи, самотрансцендування, життєва стратегія і ін. У «Сучасному філософському словнику» дається таке визначення: «Само... - частина ряду складних слів — самобутність, самоорганізація, самодетермінація, самостояння, - що придбали у філософії XX сторіччя помітне значення, виявили і підкреслили специфіку її розвитку. Слова цього типу фіксують сили, якості, форми, що забезпечують особливе буття об'єктів, людей, природних і соціальних систем. Таким чином, їх існування розглядається на їх власній основі, їх внутрішня зв'язність трактується «на рівних правах» з їх зовнішніми зв'язками, а у ряді випадків як форма, що активно перетворює зовнішні воздействия»1. Ми спостерігаємо складність і багатозначність трактування поняття «самореалізація», що обумовлене різноманіттям взаємозв'язків індивіда з соціальним середовищем і виявляється в прагненні активного перетворення цього середовища відповідно до своїх потреб, інтересів, можливостей[7].

Дослідження основних умов і механізмів самореалізації особи йде в рамках загальнофілософських концепцій людини, його включеності в життєдіяльність суспільства, що дозволяє зрозуміти основні шляхи розвитку особи і чинники, що впливають на нього. Вивчення проблеми самореалізації особи має давні традиції, як в художній, так і в науковій літературі. Але, в основному, розглядаються окремі сторони проблеми, підкреслюється специфіка її аналізу в різних науках і областях знань.

Самореалізація розуміється як процес якнайповнішого виявлення і здійснення особою своїх можливостей, досягнення намічених цілей у вирішенні особисто значущих проблем, що дозволяє максимально повно реалізувати свій творчий потенціал. Таким чином, поняття «Самореалізація особи» визначається як а) реалізація сутнісних сил або людської природи, би) максимальне розкриття її творчого потенціалу, в) якнайповніше використання своїх здібностей, талантів, можливостей в прагненні розкрити себе з відчуттям повноти життя. Крім того, уживається цілий ряд близьких понять, таких як «саморозвиток» (І. Кант, К.Д. Ушинський, П.Ф. Каптерев, СІ. Гессен), «сенс життя» (С.Л. Франк, В. Франкл, А.Г. Москаленко, В.Ф. Сержантів і ін.), «особовий сенс» (А.Н. Леонтьев), «життєва стратегія» (К.А. Абулханова-Славська), «самоактуализація» (Д. Роджерс, А. Маслоу), «самоствердження», «доля» (Л.Н. Коган), «самодетермінація» (Т.М. Ярошевський), «шлях до себе», які пов'язані з поняттям самореалізації особи. Не дивлячись на смислову близькість цих понять, вони не рівнозначні, тому необхідно провести їх аналіз з метою розмежування і визначення зв'язку з процесом самореалізації особи.

Розгляд суті, умов і чинників самореалізації особи з позицій різних соціогуманітарних наук, в контексті соціальної життєдіяльності і життєвого шляху, дозволяє прослідкувати вплив ціннісної системи на цей процес[8].

Самореалізація зв'язується, як правило, з проблемою формування установок і ціннісних орієнтації особи під впливом освіти як основної системоутвррюючої цінності (роботи І.В. Бестужева-Лади, Б.М. Бім-Бада, Е.В. Бондаревської, Б.С. Гершунського і др).

Один з основоположників вітчизняної філософії утворення -П.Ф. Каптерев (1849-1922) - цілком обґрунтовано розглядав саморозвиток людини початковою основою для всього педагогічного процесу. Розвиваючи услід за К.Д. Ушинським ідею національного виховання як основу гуманізації особи, він відзначав, що педагогічний процес «є всебічне удосконалення особи на грунті її органічного саморозвитку і в міру її сил, згідно соціальному ідеалу» . Основним завданням розвитку людини видатний російський педагог вважав стратегію «виховного ідеалу», що додає педагогічному процесу цілеспрямований «ідеалоподібний» характер. При цьому суть соціального ідеалу убачалася їм в єдності загальнолюдських і національних духовно-етичних цінностей. Вітчизняний мислитель і педагог пропонував будувати на основі цих цінностей систему цілеспрямованого виховання самостійної особи, оскільки був переконаний, що сама людина володіє здатністю до самовдосконалення. Важливо відзначити і те, що ідеал формованої особи, згідно П.Ф. Каптереву, повинен бути вільний від національно-конфесійної винятковості. У зв'язку з цим він висував на перший план завдання формування «міцного фундаменту широкого і світлого світогляду», а також необхідність практичного виховання з урахуванням умов російського життя.

Як видимий, звернення П.Ф. Каптерева до філософської антропології дозволило йому зрозуміти цілі освітнього процесу як культурні цінності, виступаючі підставами формування і саморозвитку особи.

Ці ідеї розвивалися в працях С.І. Гессена, В.В. Зеньковського, С.Л. Франка, а також в роботах філософськи орієнтованих сучасних теоретиків педагогічної антропології, схильних розглядати освіту як формування культури саморозвитку особи.

Педагогічний підхід акцентує складність і взаємозв'язок цілей особи і суспільства, де головним питанням ставиться духовний розвиток особи, її активності, самостійності, здібності до критичного мислення, рефлексії, поступовому з'єднанню особистого і соціального досвіду в спеціально організованому розвиваючому середовищі. Освіта стає найважливішим засобом повноцінного розвитку особи, а значить, і суспільства. Так, наприклад, Б.М. Бім-бад цілком вірно відзначає, що для розвитку суспільства і особи «...необхідні такі особливі властивості, здібності, достоїнства («досконалість») останньою, які самі по собі і випадково не формуються або формуються в недостатній для блага суспільства і самої особи ступеня. Ці «додаткові» людські властивості, достоїнства і здібності задаються не довільно...в що б те не стало повинні бути отримані на користь «відтворення» прогресу суспільства... можуть бути сформовані в кожному індивідові. Для формування необхідної і можливої «додаткової» досконалості існує їх системний набір, «програма» (стратегія і тактика, хронологічний план) і способи їх формування». Як видимий, педагогічна антропологія підкреслює необхідність цілеспрямованої дії на особу з метою розвитку соціально значущих якостей, причому наполягає на системності таких дій.

Загальним положенням сучасних педагогічних теорій стало твердження, що ефективним можна рахувати лише те навчання, яке будить в людині духовність, прагнення до самопізнання і самовизначення. Навчання, з якого виключена духовно-етична складова, яке орієнтоване лише на отримання знань і вузьких технологій, неминуче веде до збіднення і кризи особи. У зв'язку з цим метою освіти визнається максимальний розвиток здібностей особи, активне включення її в життєдіяльність суспільства і можливість подальшого саморозвитку і самовдосконалення[9].

Важливо відзначити ту обставину, що в цих роздумах виявляється тісний зв'язок філософії з педагогікою: філософія розуміється як наука про цінності, а педагогіка предстає, як відзначали П.Ф. Каптерев і С.І. Гессен, «прикладною філософією», або наукою про те, як ці цінності прищепити особі в процесі її виховання і розвитку.

Джерелом формування повноцінної особи є здібність людини до саморозвитку, а результативність залежить від активності і готовності індивіда до самовиховання, а також від правильного визначення цілей, способів, методів і засобів, вживаних в процесі виховання. У роботах по психології аналізуються внутрішні механізми дії потреби в самореалізації, що розуміється як процес реалізації власних можливостей, що забезпечує сенс і цінність існування людини і що виявляється в зв'язку ціннісних орієнтації з психічною структурою. Можна вказати на роботи К.А. Абульханової-славськой, Б.Г. Ананьева, А.Г. Асмолова, А.А. Бодальова, Н.Р. Бітянової, Л.С. Вигодського, Л.А. Коростильовой, А.Н. Леонтьева, В.Н. Мясищева, А.В. Петровського, С.Л. Рубінштейна і ін.

Особа при такому підході розглядається як єдність психічних процесів окремої людини. Увага акцентується на суб'єктивності (самозвеличанню), «саморозвитку як фундаментальній здатності людини ставати і бути справжнім суб'єктом свого власного життя;

Здатності перетворювати власну життєдіяльність на предмет практичного перетворення». Саморозвиток виступає тут як основний внутрішній механізм розвитку особи, що виявляється в системі відносин в соціумі, установках і мотивах діяльності і, відповідно до цього, «основним психологічним принципом саморозвитку служить трансформація і розвиток смислових утворень особи унаслідок динамічних відносин надситуативної активності і установки...Саме уявлення суб'єкта про способи і засоби діяльності відкривають йому власну ідентичність». При цьому наголошується, що основними характеристиками саморозвитку є ціннісні орієнтації, особові сенси, самооцінка, мотиваційно-вольові компоненти.

Саме вони визначають спрямованість і динаміку саморозвитку, зрілість і гармонійне поєднання особових компонентів, дають можливість самовдосконалення, особового зростання[10].

Завдяки діяльності і власним зусиллям людини створюється середовище, сприятливе для саморозвитку і самореалізації особи, а через розширення соціальних зв'язків, включення особи в новий вигляд діяльності створюються принципово нові внутрішні можливості для розвитку. Так Л.С. Виготський показав в своїх дослідженнях, що особа є наслідком соціального способу життя, вона не врожденна, а виникає в процесі оволодіння культурою, регуляції своєї поведінки. А.Г. Асмолов в контексті історико-еволюційного підходу в психології вважає, що «освіта виступає як механізм соціогенеза, що підтримує або елімінуючий прояви індивідуальності особи в природно-історичному процесі, а варіативність виступає як спосіб розширення можливостей особи на її життєвому шляху».

 

ВИСНОВКИ

Отже, особистість - це людський індивід в аспекті його соціальних і духовних якостей, що формуються в процесі історично конкретних видів діяльності і суспільних відносин. У особі цінується автономність, здатність індивіда бути паном самому собі, готовність до самопізнання і самореалізації. Автономність особистості, пов'язана з орієнтацією на цінність свободи (що припускає розвиток інтелекту і волі), виявляє себе і як незалежність до чого-небудь, і як ініціативність, і як відповідальність. Здатність індивіда бути паном самому собі припускає орієнтацію на причетність і виявляє себе як самодисципліна, як готовність підпорядковувати свою поведінку єдиної життєвої стратегії завдяки добровільно вибраним принципам. Готовність індивіда до самопізнання, саморозвитку і самореалізації пов'язана з його здатністю виступати не тільки як об'єкт, але і суб'єкта суспільних відносин і культури, але бути творцем по відношенню до самого собі. Ефективне вирішення проблем особового саморозвитку неможливе без і поза оволодінням філософською культурою. «Сократ - явно особа і – філософствує; а, може бути, той факт, що він філософствує, - запитує Мамардашвілі, - пов'язаний з тим, що він конституює себе як особу?»[11].

Аналізуючи проблему особового розвитку в соціально-психологічному аспекті, А. Маслоу розробив ієрархічну теорію потреб, розташувавши їх у висхідному порядку - біологічні, екзистенціальні, соціальні, престижні і духовні. Він вважає, що потреба в самореалізації – це по суті потреба стати особою, бо тільки там, де починаються вищі духовні потреби, починається особа. Ж.Ж. Руссо свого часу висунув ідею про «подвійне» народження особи. На рівні першого народження - особа кожен індивід. На цьому етапі особа, актуалізуючись в рамках структури самосвідомості, що задається суспільством, виявляє велику залежність від оцінок інших людей. Друге народження особи пов'язане з формуванням світогляду на основі самопізнання, з орієнтацією на пошук і реалізацію смысложизненных орієнтирів, з наявністю активної волі, що забезпечує індивідові готовність здійснювати вчинки.

У розвиток ідеї про подвійне народження особи С.А. Рубінштейн виділяє у людини як суб'єкта життя два основних його способу існування і два відношення до життя. Перший спосіб існування являє собою життя в умовах, що склалися, повсякденного побуту, що не виходить за межі безпосередніх життєвих зв'язків. У цих умовах соціальна регуляція у вигляді норм моральності визначає саморегуляцію поведінки індивіда. Другий спосіб існування пов'язаний з появою рефлексії, коли людина стає здатною займати позицію як би поза процесом життя, дивитися на неї як би з боку. Свідомість виступає тут як прорив, як вихід з повного поглинання безпосереднім процесом життя для вироблення відповідного відношення до неї, заняття позиції над нею, поза нею для думки про неї з метою побудови етичного людського життя на свідомій основі. З появою рефлексії починається філософське осмислення життя, бо з цієї миті виникає проблема “ближнього” і “дального”, проблема співвідношення, взаємозв'язки, безпосереднього, неусвідомленого відношення людини до життя і опосередкованого через “дальнє”, усвідомленого відношення. Філософська рефлексія припускає усвідомлене зіставлення стихійного потоку буденного життя з тим або іншим ідеалом, що приймається за дороговказну зірку, “життєвий маяк”, проходження якому і робить життя індивіда духовно осмисленим

Для розгляду умов, при яких філософія виявляється здатна виступати як інструмент самореалізації і саморозвитку рядової особи, ми спиратимемося на той аспект філософії М. Мамардашвілі, коли він розглядає саму філософію як вчення про філософію. В цьому випадку в самій філософії він виділяє рівень «реальної філософії» і рівень «філософії теорій і систем».

«Реальна філософія» припускає як би єдність, відому нерозчленовану думки і дії (вчинку). У ній можна виділити три етапи. Перший етап – це етап становлення і думки і дії, коли вони ще нероздільні і до певної міри невиразні в їх самостійності (як би безперервно переходять один в одного). Йде процес зародження самої ідеї, самого сенсу, з одного боку, а з іншою, становлення найосновнішого вчинку в низці тих, що змінюють один одного і здійснюваних ще як би на дотик окремих надходжень. Це ті моменти, коли ми намагаємося вирватися з нескінченної і одноманітної низки вчинків, що повторюються, коли ми вступаємо на шлях «усвідомлення своєї вдачі», на шлях виходу за його обмежені межі. Підсумком цих пошуків виступає другий етап, коли у нас складається цілісне і усвідомлене розуміння тієї проблемної ситуації, в якій ми опинилися, а також можливих шляхів виходу з неї. Це особливий період в наший життя, коли ми відчуваємо потребу зробити особовий вчинок Відомий монолог Гамлета «Бути або не бути!» - яскравий зразок «реальної філософії» другого її етапу. Третій етап припускає вибір певного варіанту вирішення проблеми і послідовну реалізацію його в життя, твердження себе в житті на основі виходу за межі колишнього рівня буття. Готовність до рефлексії на рівні «реальної філософії» визначається виходом індивіда на екзистенціальний рівень буття, а тим більше на рівень «роботи душі», в тих ситуаціях, коли він реалізує себе як людина, творить «живу думку». Реальна філософія виявляється в центрі нашої уваги, коли ми ставимо завдання або усвідомити «хто я», або усвідомити «де ми і куди йдемо разом зі своїми співгромадянами», або намагаємося зрозуміти, яка реальна філософія лежить в основі наших, умонастроїв, відчуття і настроїв. «Реальна філософія, - помічає М. Мамардашвілі, - завжди присутній в основі будь-яких проявів людського духу, що творить, бо певні внутрішні установки, внутрішні форми свідомості існують у всякої людини, що займається думкою, проводить думку»[12].

У сфері професійної філософської діяльності «реальна філософія», явивши собою як би базис самої філософської рефлексії, як би доповнюється філософією теорій і систем, що включає систему понять, принципів, а також певну техніку, за допомогою якої вдається говорити про людський в людині (підсилювати і підтверджувати його) і одночасно дізнаватися щось про світ, в якому ми живемо. Володіння філософськими поняттями і філософською технікою дозволяє більш поглиблено і ґрунтовно вирішувати для себе задачу затвердження достовірно людського початку в кожному з нас, бо в цьому випадку філософія виконує «людиноутворюючу функцію».

Філософія може бути співучасна індивідові в тих випадках, коли життєва необхідність звернення до проблем “реальної філософії” дає свою підтримку у конкретних мислителів, що вирішували до цього подібні проблеми “для себе”, і що зуміли поставити “гостро сформульовані питання”, що дозволяють виявляти незнання опонентів, що допомагає занурювати їх свідомість «в семантичне поле, збуджене граничними питаннями буття».

 

СПИСОК ЛітературИ

 

1.  Большаков А.В. Основи філософії знань. М., Знання 2004.

2.  Брихадараньяка упанишада. Пер., предисл. и коммент. А.Я. Сыркина. – М.: Наука, 1964. – 237 с.

3.  Бубер М. Два образа веры. М., 1995.

4.  Гримак П.П. Общение с собой: начала психологии активности. М., 1991.

5.  Енциклопедія з філософії. - М., 1994.

6.  Ильенков Э.В. Философия и культура. М., 1991.

7.  Історія світової культури. - К., 1993.

8.  Костюченко B.C. Классическая веданта и неоведантизм. М.: Мысль, 1983. – 272 с.

9.  Мамардашвили М. Как я понимаю философию. М., 1990.

10.  Надольний Я.І. Філософія. Підручник. - К., 2000.

11.  «Основы философии» В.Ф. Шаповалов, Москва «Гранд» 2000.

12.  Толстой Л.Н. Исповедь. - Собрание сочинений, т.16., М., 1964.

13.  Філософія. Під ред. Л.Г. Кононовича, Г.И. Медведєва, Ростов-на-Дону «Фенікс» 1998.

14.  «Философия» В.А. Канке, Москва «Логос» 1998.

[1] Мамардашвили М.Как я понимаю философию. М., 1990.

[2] Ильенков Э.В. Философия и культура. М., 1991.

[3] Бубер М. Два образа веры. М., 1995.

[4] Історія світової культури. - К., 1993.

[5] «Основы философии» В.Ф. Шаповалов, Москва «Гранд» 2000.

[6] Енциклопедія з філософії. - М., 1994.

[7] Надольний Я.І. Філософія. Підручник. - К., 2000.

[8] «Философия» В.А. Канке, Москва «Логос» 1998.

[9] Філософія. Під ред. Л.Г. Кононовича, Г.И. Медведєва, Ростов-на-Дону «Фенікс» 1998.

[10] Ильенков Э.В. Философия и культура. М., 1991.

[11] Мамардашвили М. Как я понимаю философию. М., 1990.

[12] Бубер М. Два образа веры. М., 1995.