Навигация
1.2 Суспільний лад
Звільнення з-під влади Польщі, формування самостійної національної держави створили сприятливі умови для піднесення продуктивних сил України. Цьому сприяло вигнання польських феодалів та виключення їх з економічного життя України, зменшення магнатсько-шляхетського землеволодіння, збільшення дрібної козацької власності на землю, а отже, і виробників, що працювали на ринок [№ 4 с 142-143].
Магнати. До XVII ст. українські магнати були особливо могутні у Волинській землі. Але й там, з приєднанням до Польщі, збільшується приплив польського елементу. На Волині в кінці XVI ст. місцеві магнати були, за невеликими вийнятками, українці, вони мали тісний зв'язок з землею, з населенням і, звичайно, могли б обстоювати свої права перед чужинцями, але самі поволі втрачали відпорність і зв'язок з Церквою. Вищі верстви приєдналися до польського панства і до польської культури. Устрій, суспільні відносини, культура, приватне життя — все підпало протягом другої половини XVII та першої половини ХVШ ст. глибокому спольщенню. Крім нових маєтностей, переходили до поляків старі через шлюби, через службу гетьманів, старост, воєвод (Жолкевські, Оришевські, Конецпольскі, Потоцькі, Струсі та ін.). Конкуренцію їм робили волинські магнати: Вишневенькі, Острозькі, Збаразькі. Брак або нечисленність місцевої аристократії спричинялися до того, що уряди роздавали часто магнатам волинським, які цим шляхом здобували величезні лятифундії.
На переломі ХVІ-ХVІІ ст. ця прихожа аристократія (з Волині — українська та з Галичини-Поділля — польська) опанувала Брацлавщину; лише в північному куті залишилося дещо від старих землевласників: роди Немирйчів, Лозки, Проскури, Горностай, Солтан, Олизар, Ласки та ін.
У першій половині XVII ст. переведено ревізію прав на земельні володіння в Сіверщині, що за договором 1634 р. була остаточно закріплена за Польщею. Всі землі, на які не було доказів, роздано польським шляхтичам та магнатам Так з'явилися лятифундії О. Песочинського на Стародубівщині, Казановського — на Чернігівщині. Так наприкінці XVI й особливо в першій половині XVII ст. Брацлавщина, Київщина, Лівобережна Україна перетворилися на комплекс величезних лятифундій, яких не знали ні Польща, ні Західна Европа. В них безконтрольно панували дідичі-магнати або «державці»-старости, які часто теж ставали дідичами. Це були «королев'ята», «віце-королі», «королики», удільні князі нової генерації, справжні правителі України, супроти яких король і сейм не мали ні авторитету, ні влади. На цих безмежних просторах не було представників влади: на все Подніпров'я єдиним офіційним представником влади був воєвода Київський, який здебільшого не жив у Києві і його функції виконували різні службовці. Серед абсолютної безправности було єдине право — сила.
Шляхта. Наприкінці XVI ст. в Україні залишилося вже мало неспольщеної української шляхти. Найбільше було такої шляхти в Галичині, але це була лише дрібна шляхта. Шлюби з поляками, з католиками викликали переходи на католицтво. У XVI ст. не лише магнатів — навіть заможнішої української шляхти було дуже мало. Проте, було багато дрібної української шляхти, і в XVII ст. до неї прилучаються — розмножившись і підупавши, відсунені від усього, що несло прибутки та впливи — майже всі українські роди, що не спольщилися.
Поділля не мало своєї шляхти, і вона приходила переважно з Галичини. З XV ст., коли Поділля залишилося під Польщею, до нього прибуває магнатсько-польська верства. Польський уряд щедро роздає ліпші землі полякам, а в гірших місцях залишалася українська шляхта, але коли вона залюднювала «ведмежі кутки», то уряд відбирав їх і передавав полякам. Серед них дуже рідко збереглися українські роди — як Ярмолинські, Сутковські (цим останнім належав славетний замок-церква в Сутковцях). У середині XVII ст. ці українські шляхтичі або спольщилися, або вимерли. Лише в старих гніздах, у сусідстві із замками Хмельницького та Барського, на довгий час затрималася українська службова шляхта, щоб забезпечити обслугу замків. Так збереглася вона як українська шляхта до XIX ст.
Духовенство. Духовенство було дуже помітним елементом в руському житті. Однак, біле духовенство під культурним оглядом не надто високо підносилося над селянством і жило одним з ним життям, а завдяки тому мало можливість глибше проникати в життя селян та впливати на них, що стало неможливим для пізнішого культурнішого духовенства. Воно було охороною національних традицій, національної свідомости.
Духовенство, переважно чорне, було зв'язане зі шляхтою. В XVII столітті бачимо серед нього представників вищої аристократичної та культурної еліти: архимандріт Києво-Печерського монастиря, Єлисей Плетенецький походив з галицької-шляхти; єпископ Михаїл Копистенський та брат його, Захарія, архимандрит Києво-Печерського монастиря; Гедеон Балабан, князь Єзекіїль-Йосиф Курцевич, князь Олександер Пузина, Іван Хлопецький, Сильвестер Косів, митрополит Київський, — були шляхтичі, нарешті митрополит Київський, Петро Могила, був воєводичем молдавським і магнатом Київщини. Цей список неповний, але він свідчить, як багато шляхти було серед видатних церковних діячів ХVІ-ХVII ст.
Міщанство. Українське міщанство на Правобережжі переживало тяжкі часи: німецькі колоністи, витісняючи його з міст на околиці, на передмістя, посідали привілейоване становище. В XVI-XVII ст. національні різниці підсилювали різниці релігійні, які в містах набували особливого напруження. Польські елементи далеко повільніше просякали в міщанську сферу Наддніпрянської України. Київ, Вінниця мали цілком український характер. Навіть міста, обсаджені польськими магнатами, мали українську людність (наприклад Бориспіль, обсаджений Жолкевським).
Місцеве самоврядування відокремлювало міщан від полкової місцевої адміністрації. Міста мали магістрати, містечка з міщанським населенням — ратуші. За магдебурзьким правом у магістратах були війти, бурмістри, райці, лавники і писар. В теорії війт та лавники виконували судові функції, а бурмистер та райці — адміністративно-фінансові. Проте, в українських містах цього розподілу функцій не додержувались. Взагалі міста з більш розвиненою торгівлею мали розвиненіше самоврядування.
Поволі міщани стають багатими купцями, міськими патриціями, які впливають на міське життя. Їх сини та дочки одружуються з представниками вищої старшини. Наприклад, Іван Максимович, був славетним професором Києво-Могилянської Колегії, архиєпископом Чернігівським, митрополитом Тобольським. Так вища торговельна аристократія об'єднувалася з козацькою аристократією.
Козацтво. Протягом першої половини XVII ст., не зважаючи на тяжку поразку над Солоницею, страту Наливайка та Шаули, козаки не склали зброї. Серед козацтва позначилися дві течії: радикальна та поміркована. Перша група складалася з незаможних, неосілих козаків, безземельних селян, почасти ремісників, які шукали у війні кращої долі та займали непримиренно вороже становище до шляхти та поляків. Другу групу становили заможні люди, що мали свої ґрунти, двори, мали зв'язки з заможними верствами — міщанами, шляхтою. Вони старалися поліпшити своє становище шляхом згоди з урядом. Але обидві групи прагнули свободи.
Городові козаки стали окремим суспільним станом, якого не було ніде в Речі Посполитій. Ставлення уряду до нього було непевне: з одного боку козаки були конче потрібні для держави, як оборона від татар, і тому уряд визнавав їх як стан, але з другого боку — уряд завжди побоювався козаків і хотів їх зліквідувати. Це виявлялося в коливанні цифри реєстрових козаків: після кожної перемоги уряд зменшував число їх, але нова потреба в допомозі козаків примушувала знову збільшувати їх число (в 1624 році було 6 000 реєстрових козаків, в 1630 р. — 8 000, в 1635 р. — 7000, в 1637 р.—3000, в 1638 р. — 6 000).
Козаки були проміжним станом між шляхтою і селянами. Як шляхта, козаки були зобов'язані службою, були звільнені від кріпацтва та панщини. Козаків відокремлювала від селян воля, але від шляхти те, що вони не мали закріпаченого селянства. Вищі козацькі верстви прагнули здобути права рівні зі шляхтою, в тому числі право володіти селянами. Це заміняла поява залежних від козаків «підсусідків», які мешкали на їх землі, працювали на них, але були вільні щодо права переходу.
Політичні обставини складалися так, що значення козацтва наприкінці XVI — на початку XVII ст. зростало. З початку XVII ст. козаки живуть під виборною старшиною, ігноруючи польську владу: «ані магістратів по містах, ані старостів, ані гетьманів не слухають, самі собі права встановлюють, урядовців та інших старших не визнають, в державі другу державу заводять», — представляв король становище України в інструкції для соймиків.
Селянство. Селяни швидко втрачали свої права на землі, на право самоуправління, на саму свободу. Шляхта та магнати, використовуючи владу, що її дістали під час безкоролів'я 1573 року, обмежували права селян. Перестали існувати села на «руському» праві самоурядування, пани усували виборний лад, призначали своїх тівунів чи отаманів, забороняли віча, скасували селянські копні суди, замінивши їх судами панськими Селяни втратили права ловити звіра, закладати в лісах пасіки, рибалити на річках та озерах, рубати в лісах дерева. Навіть млини не вільно було мати селянам, і вони повинні були молоти своє збіжжя на панських млинах. Проведено обмір ґрунтів і зменшено розмір землі, якою міг володіти селянин. Найкращі ґрунти пани забирали собі. Селянські господарства обкладено податками із збіжжя, худоби, птиці, бджіл. Панщина з 13-14 днів На рік досягала двох днів на тиждень, не рахуючи додаткових робіт на жнивах, косовиці, в лісах, на будуванні гребель, мостів, на лагодженні шляхті. В шляхетських маєтностях становище селян було ще гірше: вони не мали жодної оборони, бо суд там був панський. Ішла боротьба різними засобами: селяни нищили панське добро, ліси, ставки. А найчастіше вони тікали на схід, на слободи або на Запоріжжя. Селянин в очах пана був «холопом», «бидлом», носієм нижчої культури. А за цим і його мова та віра були «холопські». Верхівку серед селянства становили війти, які творили сільську аристократію. З родин війтів часто походило духовенство. Заможні селяни найбільше жертвували на церкви та монастирі.
Таким чином у XVII ст. українська козацька і селянська колонізація, переливаючись за московський кордон, залюднювала переважно Слобожанщину, але переходила й далі — до Сівська, Ливен, басейну Дону, доходила до середини Волги. Внаслідок цієї нової колонізації поширювались межі української осілості, і величезна територія, що дорівнює приблизно половині України, приєднувалась до неї з етнографічного погляду. Задніпрянські слободи стали головним резервуаром людської сили під час повстань. Там завжди знаходилися багаті резерви людей, готових підтримати повстання [№ 5 с 209-220].
Похожие работы
... панства. А реальна влада була зосереджена в руках козацької старшини і шляхти, на чолі яких стояв могутній лідер-гетьман. Політичну організацію, що склалася на території звільненої України у 1648-54рр., сучасники нарекли Української козацькою державою, називаючи її також Військом Запорізьким, або Хмельниччиною (Хмельнишиною). Більшість учених використовує назву Гетьманщина. Висновки ...
... ж сподіватися, що національно-державницькі почування з часом проникнуть у серця усіх верств нашого суспільства і українська держава матиме надійну опору в широких народних масах. Розділ ІІІ. Формування національної свідомості на уроках історії України в сучасній школі Вивчення розвитку національної самосвідомості - одна з ключових проблем курсу національної історії. Ознайомлюючись з подіями ...
... в 1655 p. y війну з Річчю Посполитою Швеції, що, в свою чергу, призвело до загострення російсько-шведських суперечностей і спалаху в 1656 р. воєнних дій між Росією і Швецією та російсько-польського зближення. Висновки Переяславська рада і входження України до складу Росії безумовно було визначальною подією в історії України. Не тому, що український народ, нарешті, "возз’єднався" з кимось, а ...
... українського народу. Україна на шляху суверенного розвитку: суспільно-політичні трансформації. Формування політичних партій. “Партія влади” та опозиція, їх вплив на громадсько-політичне життя в Україні. Соціальна політика в контексті нових реалій. Культура, освіта та наука в умовах функціонування суверенної держави. Українська церква та проблеми духовного відродження нації. Партійне життя. ...
0 комментариев