1.1 Життєвий шлях Грінченка
Народився Борис Дмитрович Грінченко 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр Сумської області, у родині відставного збіднілого офіцера, який мав у володінні лише кілька десятин землі та водяний млин. Батько добре знав українську мову, але визнав за основну лише російську, українською спілкувався лише із селянами. У малого Бориса українська мелодична мова викликала захоплення і він із задоволенням її вивчав із малечку, читаючи усі батьківські книги.
В 11 років Грінченко вступив до Харківської реальної академії, у якій і розпочалось формування суспільної та політичної позиції юнака, його народництво, що було дуже сприятливим, оскільки Харків був на той час одним із центрів антицарської діяльності. У цей час, під впливом прочитаного «Кобзаря» Шевченка він починає збирати та записувати почутті пісні, легенди, казки та фольклорні матеріали.
29 грудня 1879 року юного Грінченка було заарештовано за читання та розповсюдження забороненої книги «Парова машина» Подолинського, наслідком цього арешту стала заборона подальшого навчання у вищих навчальних закладах. Відбувши рік у засланні, Грінченко повертається до Харкова у пошуках роботи, заробляючи репетиторством, він працює над собою та готується до вступу в Харківській університет на народного вчителя. Через рік він успішно вступив до вузу, по закінченню якого прагнув свої знання використовувати на ниві освіти за зразками народної педагогіки та світової науки про виховання. Молодого вчителя послали у відстале село, в якому жили російські переселенці [11; 35].
У 1883 році він одержав посаду в селі Олексіївка, при Зміївському повіті, після закінчення літніх курсів вчителів. Під час курсів, він познайомився із молодою вчителькою Марією Загірною, яка стала його дружиною, вірним другом та соратником у всіх справах, яка активно крім того працювала письменником та перекладачем.
У 1887 році Грінченки переїхали до Луганської області, де в цей час відома освітня діячка та письменниця Алчевська Х. Д. відкрила народну школу та розшукувала справжніх активістів освіти. За короткий час ця школа стала найкращою в повіті, а Грінченко, за час праці в ній, проявив себе як педагог-новатор, досвід якого і понині дуже актуальний [11; 40].
Напередодні революційних подій, сім’я Грінченка була змушена залишити школу, оскільки маленькій донці Насті настав час продовжувати навчання, і тому родина оселилась у Чернігові. Грінченко влаштувався на посаду ділознавця оціночної комісії, оскільки робота в земстві давала непоганий прибуток, але його незабаром звідти було звільнено за доносом. Із цього часу настали скрутні часи для родини, але друзі не полишили його і тоді, влаштувавши у Чернігівський музей. Цей музей був на той час одним із найбільших з історії, мистецтва, літератури, етнографії та археології на Україні і Борис Грінченко із запалом взявся до роботи, цілими днями упорядковуючи безцінні скарби української старовини. Вже у 1900 році за його участю був складений та виданий «Каталог музею української давнини».
У 1902 році Грінченки переїжджають до Києва, де він розпочинає роботу над створенням словника української мови редакції «Київська старина». На той час частина словника вже була зібрана, але весь тягар підготовки та видання ліг на плечі Бориса та Марії, і після важкої роботи, їх героїчний подвиг увінчався успіхом, «Словник української мови» вийшов у світ у 1907-1909 роках у чотирьох томах [11; 42]. Словник містить 68 тисяч українських слів з народної писемної мови та був удостоєний Російською Імператорською Академією Наук другою премією М.І.Костомарова. Під час перебування у Києві Грінченко не лише працював над словником, а й займався громадською діяльністю, зокрема організацією української преси та діяльністю товариства “Просвіта”.
Тим часом донька Настя вже активно цікавилась українським національним рухом, перекладала, пробувала писати та захоплювалась музикою. Після закінчення Дубинської гімназії вона подалась до Львова, де вступила до філософського факультету. Незабутнє враження справила на неї зустріч із Іваном Франком, з яким вона познайомилась під час навчання. Студенткою вона познайомилась із членами Революційної української партії, і їх діяльність повністю захопила її. Приїжджаючи додому, вона потай привозила підпільну літературу. Дуже швидко вона стала на революційний шлях, ставши активною учасницею соціал-демократичного робітничого руху. Архівні документи свідчать, що вона мала причетність до збройних виступів у роки першої російської революції, де і була заарештована [10; 196]. На початку 1906 року у Насті виявили туберкульоз, від якого вона померла через 2 роки, а слід за нею і її маленький син, єдиний онук Грінченків.
Таке нещастя Грінченко дуже важко переживав, і як наслідок почав сильно хворіти. У вересні 1909 року він виїздить до Італії на лікування разом із дружиною, і оселяється у південному місті Оспадаленні, яке стало його останнім притулком. 6 травня 1910 року помер видатний український письменник, вчений, освітній та громадський діяч. Поховали Грінченка 9 травня у Києві, на Байковій горі. Російська та українська преса активно відгукнулась на втрати письменника, і його ім’я дуже швидко з’явилось у багатьох вітчизняних та зарубіжних виданнях. В селі Олексіївці, де Грінченко проявив себе як видатний педагог з'явився перший пам’ятник Борисові Дмитровичу Грінченко.
0 комментариев