Політичний режим в Україні як реальність, модифікаційні тенденції та перспективи

3.3 Політичний режим в Україні як реальність, модифікаційні тенденції та перспективи

Сьогоднішній стан України з точки зору політичного режиму – це звичайна в рамках авторитаризму плюралізація (на противагу звичному для нас монізмові) суспільного життя, яка може бути, а може й не бути початком становлення демократії. Відновлення природних плюральних засад суспільного життя за відсутності характерного для нього стану несуперництва, за запеклої, часом брутальної за своїми методами боротьби за владу або вплив на неї, що відбувається в умовах загальної соціально-економічної й політико-духовної кризи, є, за визначенням С.П. Хантінгтона, частиною “великого процесу модернізації” в світі. Головні завдання модернізації суспільства здатні розв’язувати політичні режими різного тилу, як авторитарні, так і демократичні. До того ж, зіткнувшись з колосальними соціальними проблемами модернізації, політичний істеблішмент завжди відчував спокусу принести в жертву демократію задля економічних реформ.

В сучасній Україні існує специфічний “змішаний” політичний режим, в якому поєднуються ознаки всіх основних “чистих” різновидів політичних режимів:

а) демократичного,

б) авторитарного,

в) автократичного,

г) тоталітарного,

д) анархічного,

е) охлократичного.

Серед ознак демократичного політичного режиму, притаманних Україні, слід відзначити:

а) виборність найважливіших органів політичної влади (як державних, так і громадських);

б) юридичну рівність громадян;

в) гарантії прав меншості та запобігання свавілля більшості [58, с. 28].

В той же час є певні обмеження у сфері двох інших основних принципів демократичного режиму – вирішення найголовніших політичних проблем відповідно до волі більшості громадян та забезпечення широкого кола особистих, громадянських та політичних прав і свобод. Відсутнім є належний постійний контроль народу за органами політичної влади, за бюрократичним апаратом держави; суттєву роль відіграє маніпулювання інформацією. Для значної частини населення багато декларованих прав і свобод не підкріплені економічно та організаційно. Деякі з демократичних прав грубо порушуються існуючими підзаконними актами та бюрократичними процедурами (наприклад, право на вільний вибір місця проживання – антидемократичним інститутом прописки). Корупція та безвідповідальність зводять нанівець найкращі побажання законодавців та політиків-романтиків.

Існуючі обмеження демократичних принципів дають підстави для висновку про наявність у сучасній Україні певних елементів авторитарного політичного режиму. До таких елементів також належать:

а) широкі законодавчі повноваження виконавчих органів держави (уряду та президента);

б) звуженість принципу гласності у діяльності органів політичної влади та реальної відповідальності їх керівників та інших представників за зміст та наслідки своєї діяльності. Зокрема схованою від громадськості є інформація про фактичні основні джерела та реальний розмір доходів вищих посадових осіб у державі [34, с. 36].

Найважливішою ознакою автократичного політичного режиму, яка притаманна сучасній Україні, є обмеженість кола осіб, що здійснюють реальну політичну владу, та відокремленість абсолютної більшості народу від процесу її здійснення.

До числа залишків тоталітаризму слід віднести такі специфічні риси політичної свідомості значної частини адміністративних кадрів, політиків та простих громадян, як впевненість у власній непогрішимості, нетерпимість до політичного інакомислення, антиінтелектуалізм у сфері гуманітарних знань, догматизм, примітивізація політичної культури. В основі своїй знищений на центральному інституційно-нормативному рівні тоталітаризм і далі розквітає в багатьох сферах на локальному і навіть регіональному та секторному рівнях політичної системи.

Анархічний політичний режим часто буває представлений такими своїми компонентами, як:

а) відсутність системи ефективного нормативного регулювання суспільних відносин, свавілля сильнішого або більш спритного, відсутність гарантій безпеки населення та представників органів політичної влади;

б) конфронтація владних структур, відсутність ефективних форм координації їхніх дій;

в) ерозія загальної ідеї єдиної політичної системи (що виявляється в діяльності впливових сепаратистських сил та сил, що претендують на виключне право репрезентувати “справжні інтереси народу” та вимагати заборони діяльності своїх опонентів);

г) втрата (у деяких випадках) вищими органами політичної влади монополії на організоване застосування насилля (примусу).

І, нарешті, суттєві елементи охлократичного політичного режиму характеризують політичне життя України тою мірою, якою її владним структурам притаманні:

а) некомпетентність, презирливе ставлення до знань, до досвіду світової цивілізації, зокрема постійні намагання неадекватними реальній ситуації простими засобами і дуже швидко розв’язувати складні проблеми суспільного життя, що потребують для свого вирішення довгої копіткої праці;

б) відсутність у представників органів політичної влади реального почуття громадянської відповідальності перед народом своєї країни та світом;

в) рекрутування певної частини правлячої політичної еліти з середовища “соціальних низів” та “маргінальних верств” суспільства, представники яких жадають швидкого підвищення свого індивідуального та групового соціального статусу та покращення матеріального рівня життя [34, с. 37-38].

Передбачити напрямки подальшої еволюції політичного режиму сучасної України досить складно, тому що характер цієї еволюції залежатиме від дуже великої кількості факторів (у тому числі випадкових), і не лише внутрішніх, тобто таких, що мають відношення до процесів всередині України, але й зовнішніх – тих, що стосуються процесів у інших країнах та у світовому співтоваристві в цілому. Однак з достатньо високим ступенем вірогідності можна припустити, що збережеться тенденція до посилення того чи іншого роду реформаційного авторитаризму.

Розглянемо сучасне становище нашої країни, спираючись на чинники, які впливають на демократичний розвиток України.

По-перше, втрата соціально-економічних і духовних здобутків соціалістичного суспільного ладу – потужного техніко-економічного й наукового потенціалу, відсутності безробіття та загальної зайнятості населення, чіткої своєчасної виплати достойної заробітної платні та пенсій, масового житлового будівництва та безкоштовного отримання житла, найнижчої у світі ціни за користування житлом і комунальними послугами, безкоштовної освіти й охорони здоров’я, доступного відпочинку; дієвої й ефективної охорона сім’ї, материнства й дитинства; здорової суспільної моралі та впевненості у завтрашньому дні тощо спрямовує більшість людей старшого покоління на неприйняття ідей демократії у тому вигляді, у якому вони пропагуються представниками державної влади та провідними політичними силами на тлі тієї фактичної соціально-економічної та духовної деградації суспільства, що відбувається протягом останніх майже двадцяти років. При цьому йдеться не про заперечення ними й більш молодими людьми, які поділяють їх скептичні думки, демократії як такої, а про забезпечення саме соціальної демократії, здатної відновити й вдосконалити ці втрачені здобутки, оскільки вони складають основу забезпечення природних прав людини та юридичних прав громадянина.

Другим чинником є наявність радикальних партій і організацій, які задля самозабезпечення і власного розвитку на громадських сходах проповідують принципи недемократичного суспільства. Це – націоналісти, які закликають боротись за мононаціональну державу, розпалюючи міжнаціональну, церковно-конфесійну та расову ворожнечу, уникаючи при цьому серйозних відповідей на питання щодо вирішення численних соціально-економічних проблем.

Третій фактор – це активне розростання бюрократичного апарату та його корумпованість. Небачений розвиток корупції в усіх гілках влади після розпаду СРСР сам собою вже заперечує демократію.

Четвертим фактором є поки що низький рівень громадської політичної свідомості та культури, політична пасивність і правовий нігілізм.

Існує ще велика кількість факторів, які можуть вплинути і впливають на розвиток демократії, але все ж таки переліченні чинники – основні в нашій державі і найбільше впливають на розвиток суспільства взагалі.

Але існують і позитивні моменти, як то прийняття демократичних законів і їх впровадження у життя. Діюча Конституція України – перше підтвердження цьому. Залишається сподіватись, що ті демократичні засади, які в неї закладені будуть виконуватись у майбутньому.

Висновки до розділу 3

Своїми широченними можливостями і перспективами демократія немовби звільнила очікування, які вона не в силах задовольнити. А своїм духом поблажливості і сприйняття всіх поглядів вона відкрила простір у тому числі і для напрямків, які хочуть її знищити. Іншою вона бути не може, так як це – її природа, її перевага. Але цим вона може задовольнити лише деяких, але ніяк не всіх. У людей завжди залишається потреба продовжувати удосконалення до нескінченості примарного абсолютного ідеалу і ніякою політичною системою їх не задовольнити. Тому питання про те, може демократія змінитися на інші форми, має чітку відповідь: це траплялось і раніше, проходить зараз, і може відбутися в майбутньому.

В політичній літературі поняття демократії і врядування нерідко логічно і змістовно пов’язуються. Управлінські ідеї проникнуті демократією. Основою демократичного врядування можна вважати такі принципи:

– принцип участі народу;

– принцип прозорості з правом вільного доступу до правдивої інформації;

– принцип відповідальності або підзвітності урядів;

– принцип чинності або ж відповідальності за результати.

Реалізація зазначених принципів має такі практичні наслідки:

– переосмислення ролі держави та розподіл функцій між державою та громадянським суспільством;

– розширення участі народу в гарантуванні громадянам реальної влади в самоуправлінні.

Визнання таких функцій і прав громадян вимагає гарантій їх здійснення, включаючи наявність правової держави.

Правову державу можна розглядати наріжним каменем врядування, оскільки політичні та економічні реформи, започатковані керівництвом, мають на меті створення такого державного устрою, де існує верховенство права і в основі якого є незалежна судова система, спроможна ефективно запобігати таким загрозам державі і суспільству, як корупція та організована злочинність.

Зрозуміло, що не існує якогось одного загальноприйнятого теоретичного та емпіричного підходу до розв’язання проблем, пов’язаних з розвитком демократії та управління. Тим часом існує тенденція розглядати поняття управління, як найефективніший і найдієвіший спосіб керівництва суспільством за умов глобалізації та множинності таких соціальних суб’єктів, як державні адміністрації, приватні компанії, напівдержавні органи, лобістські структури, громадські організації, асоціації споживачів тощо.

Загалом практика управління свідчить про неефективність традиційних організаційно-управлінських способів і заходів та про необхідність пошуку нових шляхів вирішення питань управління і форм врядування, що відповідають складності сучасних проблем та потребам часу.

Врядування можна розглядати як застосування економічної, політичної та адміністративної влади для успішного ведення справ країни на всіх рівнях. Воно включає механізми, процедури та інституції, через які окремі громадяни та певні групи громадян доводять і висловлюють свої інтереси, здійснюють свої юридичні права, виконують свої зобов’язання і врегульовують суперечності. Воно базується більше на зосередженні зусиль на переговорах і подоланні труднощів, ніж на підпорядкованості та нав’язуванні волі.

Політичний процес має дати громадянам реальну можливість бути його учасниками і бути почутими владою та іншими. В цьому плані необхідно сприяти забезпеченню свободи дій та вираження особистості, адже “свобода і можливість для особи діяти і виражати себе становлять найважливіші показники чесного і вмілого управління”. Така модель врядування приваблива тому, що вона сприяє взаємодії держави і суспільства, що, своєю чергою, сприяє встановленню культури миру, а отже, й стабільності на регіональному рівні. Таким чином, демократичне врядування зміцнює мир.

Однак врядування не може дати універсальних відповідей на політичні та економічні проблеми, з якими стикаються сучасні країни, оскільки кожна з них має окремі труднощі.

Демократія завжди є “роздоріжжям”, оскільки вона – це система свободи, система, для якої нема нічого абсолютного. Демократія є свободний простір, в якому можуть розвинутися найрізноманітніші політичні прагнення. Незадоволення демократією, в принципі, можна трактувати, як втому людей від невизначеності, бажання вибрати конкретний шлях розвитку. Але важко дати однозначну відповідь на питання “а чи не повернемось ми в кінці шляху знову на теж саме місце, звідки починали?”. Найкращу відповідь на це запитання дав У. Черчіль, виступаючи в Британськім парламенті 11 листопада 1947 р.: «демократія – сама погана форма правління, якщо не враховувати інші».

 Висновки

Політична диктатура належить тепер до найбільш спірних і актуальних суспільних проблем. Демократи уважають її за абсолютне зло, що загрожує людству культурним занепадом і повертає суспільство до часів середньовічної деспотії. Натомість прихильники диктатури добачують у ній єдиноспасенний засіб направлення політичних відносин і оздоровлення розхитаних основ суспільного життя.

Форми диктатури (політичної влади), що існували у державах Стародавнього Світу та Середньовіччя розрізняють за критерієм головного суб’єкта правління. До них належать:

– монархія – єдиновладне (абсолютне чи з конституційним обмеженням) спадкоємне правління однієї особи (монарха);

– тиранія – одноосібне деспотичне правління внаслідок насильницького захоплення влади;

– аристократія – влада кращих, тобто верхівкової, знатної, привілейованої групи;

– олігархія – влада небагатьох багатих;

– тімократія – особлива форма олігархії, за якою державна влада належить привілейованій більшості, яка володіє високим майновим цензом, часто – військовою силою;

– теократія – влада церкви;

– охлократія – влада натовпу, що спирається не на закони, а на миттєві настрої та примхи юрби, яка часто піддається впливові демагогів, стає деспотичною і діє тиранічне;

– демократія – влада народу на основі закону та забезпечення прав і свобод громадян.

У сучасному світі диктатура, що може бути основою політичного режиму, є осереддям взаємодії комплексу компонентів, кожний з яких, у свою чергу, містить не менш інтегровані складові. Політичний режим – це вираження політичного напряму здійснення політичної влади, її політичних пріоритетів. Він показує, докорінні інтереси яких груп громадян ця влада відстоює, які механізми пропонує для задоволення поточних потреб більшості, що робить для зняття соціальної напруженості й досягненням стабільності, тобто як в цьому суспільстві функціонує політична система. Політичний режим характеризує політичну систему, він пов’язаний з нею загалом і з усіма її складовими.

Зауважимо, що у вітчизняній літературі тлумачення політичного режиму переважно зведене до способів здійснення державної влади. Політичному режиму належить значно більше, якщо не провідне місце порівняно з такою політичною інституцією, як держава. Політичний режим є визначальним чинником способу організації вищої влади, форми державного та політичного устрою, стану прав і свобод тощо.

Список використаних джерел

1. Авторитаризм в современном мире // Латинская Америка. – 1990. – № 2. – С. 19-24.

2. Актуальні проблеми теорії держави і права. Частина 1. Актуальні проблеми теорії держави: Навч. посіб. / С.М. Тимченко, С.К. Бостан та ін. – К.: КНТ, 2007. – 288 с.

3. Алексеев С.С. Сила демократии и права человека // Человек и политика, Ташкент. – 1991. – № 7. – С. 34-44.

4. Андерсон Р.Д. Тоталітаризм: концепція чи ідеологія // Полис. – 1993. – № 3. – С. 10-14.

5. Андреев В.Ю. Греческий полис – М., 1976. – 216 с.

6. Андреев С.С. Политический режим и политическая демократия // Социально-политические науки. – 1992. – № 2. – С. 12-14.

7. Аристотель Афинская полития. – М., 1937. – 286 с.

8. Аристотель. Політика. – К.: Вища школа, 2001. – 94 с.

9. Арон Р. Демократия и тоталитаризм / Пер. с франц. – М.: Наука, 1993. – 115 с.

10. Боннар А. Греческая цивилизация.– М., 1993. – 212 с.

11. Виппер Р.Ю, Васильев А.А. История древнего мира. – М., 1994. – 568 с.

12. Вятр Е. Восточная Европа: судьбы демократии // Социс. – 1992. – № 1. – С. 6-18.

13. Вятр Е. Типология политических режимов // Лекции по политологии. – Т. 1. – Таллинн, 1991. – С. 32-44.

14. Гайда А.В. Власть и человек. – М.: Мир, 1991. – 408 с.

15. Галкин А. Глобальные изменения и политические институты // Мировая экономика и международные отношения. – 2002. – № 12. – С. 108-114.

16. Галкин А.А. О фашизме – его сущности, корнях, признаках и формах проявления // Политические исследования. – 1995. – № 2. – С. 17-30.

17. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навч. посіб. – 5-те вид., перероб. і доп. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 2004.– 645с.

18. Говлет М. Дослідження державної політики: цикли та підсистеми політики. – Львів: Кальварія, 2004. – 262 с.

19. Гуггенберг Б. Теорія демократії // Поліс. – 1991. – № 4. – С. 11-14.

20. Гусарєв С.Д., Олійник А.Ю., Слюсаренко О.Л. Теорія держави і права: Навчальний посібник. – К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. – 270 с.

21. Даль Р.А. Введение в теорию демократии. – М.: Норма, 1992. – 158 с.

22. Демидов А.И. Власть в единстве и многообразии её измерений [О формах власти: правовая, политическая, моральная] // Государство и право. – 1995. – № 11. – С. 3-11.

23. Демократия и тоталитаризм. – М.: ЭКСМО-Пресс, 1993. – 132 с.

24. Демократия и тоталитаризм: материалы дискуссии // Свободная мысль. – 1991. – № 15. – С. 30-45.

25. Доган М. Легитимность режимов и кризис доверия // Социологические исследования. – 1994. – № 6. – С. 15-23..

26. Євдокимов В. Розвиток ідей правової держави в умовах тоталітаризму та переходу суспільства до демократії // Право України. – 1997. – № 7. – С. 3-11.

27. Зайчук О.В., Оніщенко Н.М.. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник / – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 688 с.

28. Западная демократия. Основы стабильности: Научно-аналитический обзор. – М.: Владос, 1990. – 228 с.

29. Зеркин Д.П. Основы политологии. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1996. – 358 с.

30. Ильин М.В., Мельвиль А.Ю. Власть // Полис. – 1997. – № 6. – С. 146-163.

31. Кельман М. Десять засад демократії // Право України. – 1996. – № 8. – С. 7-10.

32. Кіндратець О. Нові форми взаємодії держави і громадянського суспільства // Людина і політика. – 2004. – № 1. – С 42-28.

33. Клітченко О. Ефективність влади і політична реформа // Політика і час. – 2004. – № 6. – С. 55-64.

34. Ковальчук В. Проблема конституційності та легітимності публічної влади в умовах формування правової, демократичної держави: вітчизняний досвід // Право України. – 2008. – № 6. – С. 35-38.

35. Ковлер А.И. Исторические формы демократии, проблемы политико-правовой теории. – М.: Наука, 1990. – 256 с.

36. Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / За заг. ред. В.О. Ріяки. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 512 с.

37. Копєйчиков В.В. Історія вчень про державу та право. – К.: Клас, 1997. – 271 с.

38. Латигіна Н. До визначення феномена демократії // Політичний менеджмент. – 2004. – № 3. – С. 20-29.

39. Латигіна Н. Шляхи та структурні фази демократизації суспільства // Політичний менеджмент. – 2005. – № 2. – С. 68-77.

40. Ледяев В.Г. Власть: концептуальный анализ // Полис. – 2000. – № 1. – С. 97-107.

41. Ледяев В.Г. Формы власти: типологический анализ // Полис. – 2000. – № 2. – С. 16-18.

42. Лісничий В.В. Політичні та адміністративні системи зарубіжних країн. – К.: Професіонал, 2004. – 335 с.

43. Лотюк О. Форми безпосередньої демократії в сучасних зарубіжних країнах (італійський досвід) // Підприємництво, господарство і право. – 2008. – № 6. – 12-14.

44. Магновський І. Демократична, соціальна, правова держава і громадянське суспільство: єдність та обумовленість // Право України. – 2005. – № 7. – С. 25-29.

45. Основи демократії: Навч. посібник / За заг. ред. А. Колодія. – К.: Ай Бі, 2002. – 684 с.

46. Основы политической науки. Учебное пособие. / Под ред. проф. В.П. Пугачева. – ч. 1, 2. – М., 1993. – 312 с.

47. Очерки политологии. Учебное пособие. – Харьков, 1993. – 247 с.

48. Пахоленко Н.Б. От тоталитаризма к демократии: о функциях государства в переходный период // Политические проблеми теории государства. – М., 1993. – С. 44-48.

49. Петров В.С. Сущность, содержание и формы государства. – Л.: Право, 1971. – 457 с.

50. Покровский М.М. Этюды по афинской политии Аристотеля. – М., 1993. – 184 с.

51. Політологія / За загальною редакцією І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. – К., 1998. – 412 с.

52. Політологія. Кн. перша: Політика і суспільство. / А. Колодій, В. Харченко, Л. Климанська, Я. Космина. – К.: Ельга-Н, Ніка-Центр, 2000. – 584 с.

53. Політологія. Підручник // За заг. ред. Проф. Кремень В.Г., проф. Горлача М.І. – Харків: Друкарський центр “Єдінорог”, 2001. – 640 с.

54. Популярна юридична енциклопедія / К. Оффе, У. Пройс та ін. – К.: Наука, 2002. – 528 с.

55. Пугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию: учеб. для ВУЗов. – М.: Политическая мысль, 1997. – 269 с.

56. Римское частное право: Учебник / под ред. Проф. И.Б.Новицкого и проф. И.С.Перетерского. – М.: Юриспруденция, 1999. – 512 с.

57. Середа Г.П., Стеценко С.Г. Проблеми теорії держави і права: Навчальний посібник. – К.: КНТ, 2009. – 184 с.

58. Симон Г. Трансформація в Росії та Україні після падіння комуністичного режиму: спільне та особливе // Політична думка. – 2000. – № 7. – С. 27-31.

59. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. – Харків: Консум, 2006. – 656 с.

60. Сравнительное конституционное право / Б. Н. Топорнин, В.Е. Чиркин, Ю.А. Юдин и др. – М.: Манускрипт, 1996. – 654 с.

61. Сравнительное конституционное право: Учебное пособие / Отв. ред. В.Е. Чиркин. – М.: Международние отношения, 2002. – 729 с.

62. Сухонос В. Здійснення державної влади в умовах демократичного, авторитарного і тоталітарного режиму (політичний і економічний аспекти) // Предпринимательство, хозяйство и право. – 2000. – № 2. – С. 3-7.

63. Теорія держави і права: Підручник / За ред. С.Л. Лисенкова. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 448 с.

64. Фролов Э.Д. Рождение греческого полиса. – Л., 1988. – 244 с.

65. Хабермас Ю Демократия. Разум. Нравственность. – М.: Парус, 1995. – 182 с.

66. Хома Н.М. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 465 с.

67. Хрестоматия по всеобщей истории государства и права, под ред. Д.П. Черниловского. – М., 1994. – 786 с.

68. Цыганков А.П. Демократизация общества как макросоциальный процесс // США: экономика, политика, ідеологія. – 1991. – № 12. – С. 9-11.

69. Чиркин В.Е. Формы социалистического государства. – М.: Юристь, 1979. – 267 с.

70. Шляхтун П.П. Політологія: Підручник. – К.: Либідь, 2002. – 576 с.

71. Энциклопедический справочник Правовые системы стран мира: / Отв. ред. докт. юрид. наук, проф. А.Я. Сухарев. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Издательство НОРМА, 2003. – 976 с.

72. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.: «Укр. енцикл.», 1998-2004. – Т. 1: А–Г. – 672 с.; Т. 2: Д–Й. – 744 с.

73. Якушик В. Різновиди політичних режимів // Віче. – 1995. – № 9. – С. 7.