Побут Європейських країн в епоху Відродження

2. Побут Європейських країн в епоху Відродження

В епоху Відродження висококультурне світське життя нерозривно пов'язана із чисто побутовим індивідуалізмом, що був тоді стихійним, нестримним і нічим не обмеженим явищем. Для ренесансної культури характерно трохи її побутових типів: релігійний, куртуазний, неоплатонічний, міський і міщанський побут, астрологія, магія, пригодництво й авантюризм. Насамперед розглянемо коротко релігійний побут, на якому позначився стихійний розгул секуляризованого індивіда. Адже всі недоступні предмети релігійного шанування, що вимагають у середньовічному християнстві абсолютного цнотливого відношення, стають в епоху Відродження чимсь дуже доступним і психологічно надзвичайно близьким. Саме ж зображення піднесених предметів такого роду здобуває натуралістичний і панібратський характер. В одному з добутків тієї епохи Христос звертається до однієї тодішньої черниці з такими словами: "Сідай, моя улюблена, я хочу з тобою поніжитися. Моя обожнена, моя прекрасна, моє золотко, під твоєю мовою мед... твій рот пахне, як троянда, твоє тіло пахне як фіалка... Ти мною заволоділа подібно молодій дамі, що піймала в кімнаті молодого кавалера". Однак не вся релігійна естетика Ренесансу відрізнялася такими виродливими, панібратськими рисами. Минулого й інші типи, що існували й раніше, тому вони не є істотно новими. Можна відзначити, що в цю епоху саме в особі Франциска Ассизского (XIII ст.) колишній релігійний тип досягає якщо не прямого пантеїзму, то у всякому разі споглядально-любовного й розчуленого відношення до природи.

Певним типом Ренесансу є те куртуазне життя, що зв'язане з "середньовічним лицарством". Середньовічні подання про героїчний захист піднесених духовних ідеалів в особі культурного лицарства (XI-XIII ст.) одержали небувалу художню обробку не тільки у вигляді вишуканого поводження лицарів, ний у вигляді витонченої поезії на шляхах зростаючого індивідуалізму. Ця лицарська практика трубадурів, труверів і міннезінгерів уже в предвідродженську епоху деградує до богемного поводження вагантов і ввійшла у відродженську літературу.

Може бути, найбільш яскравим відродженським побутовим типом був то веселе й легковажне, поглиблене й художньо красиво виражений гуртожиток, про яке нам говорять документи Платонівської академії у Флоренції кінця XV ст. Тут ми знаходимо згадування про турніри, бали, карнавали, урочистих в'їздах, святкові бенкети і взагалі про всякий рід принадностях навіть буденного життя - літнього часупроводження, дачної життя, - про обмін квітами, віршами й мадригалами, про невимушеність і добірність як у повсякденному житті, так й у науці, красномовстві й взагалі в мистецтві, про переписку, прогулянки, любовну дружбу, про артистичне володіння італійською, грецьким, латинським й іншою мовами, про обожнювання краси думки й захопленні релігіями всіх часів і всіх народів. Вся справа тут в естетичному милуванні антично-середньовіковими цінностями, у перетворенні свого власного життя в предмет естетичного милування.

Поряд з усім цим побутова практика алхімії, астрології й усякій магії охоплювала все відродженське суспільство знизу доверху й була аж ніяк не результатом неуцтва. Вона - результат усе тієї ж індивідуалістичної спраги опанувати таємничими силами природи, що дається взнаки навіть у Френсіса Бекона, цього знаменитого поборника індуктивних методів у науці. Із цим зв'язаний і той історичний парадокс, що священна інквізиція одержує розквіт в епоху Відродження. Полювання на єретиків і відьом, невтримний терор і колективні психози, жорстокість і моральну незначність, страждання й звичайне скотство є продуктами Ренесансу; вони, як і діяльність священної інквізиції, не протистоять тодішнім великим досягненням духу й думки людини, а пов'язані з ними, є їхньою невід'ємною частиною, виражають автентичні прагнення й потреби людини. Адже Відродження досить багато нескінченними марновірствами, які пронизували рішуче всі шари суспільства, включаючи вчених і філософів, не говорячи вже про політиків і правителів.

Одним із цікавих побутових типів Відродження, безсумнівно, було пригодництво й навіть прямий авантюризм, про що свідчить знаменита поема Лудовико Ариосто "Шалений Орландо" (1532). Те, що ці побутові форми виправдувалися й не вважалися порушенням людської моральності, в історичному змісті було чимсь передовим. Це був усе той же відродженський стихійний індивідуалізм, що тут уже не зв'язував себе з якими-небудь піднесеними платонічними теоріями, але який уже починав давати більшу волю окремим страстям і почуттям людини, щоправда, ще не в їхній остаточній розгнузданості й аморалізмі.

Далі, міський тип відродженської культури, як це видно із французьких фабльо й німецьких шванків і взагалі з відродженської новели, буяє натуралістичними замальовками заповзятливого й пробивного героя висхідних плебейських низів, із глибоким сатиричним змістом. У цих новелах критикуються тодішні суспільні виразки й особливо зловживання й моральна розхитаність духівництва. Атеїзм теж не був відродженською ідеєю, але антицерковність була самою дійсною відродженською ідеєю, що корениться в побуті. Нарешті індивідуалізм, що лежить в основі всієї культури Відродження досягає свого самозаперечення тодішніх міщанських теоріях. Міщанство теж не було культурним типом Відродження, але на шляхах здрібніння глибоко й красиво вираженого ренесансного індивідуалізму, безсумнівно, створювало всі передумови також і для функціонування дрібної людської особистості (поряд, звичайно, з великими особистостями) у наступні століття європейського розвитку.

Відродження прославилося своїми побутовими типами підступництва, віроломства, убивства з-за рогу, неймовірної мстивості й жорстокості, авантюризму й усякого розгулу страстей - це зворотна сторона загальновизнаного відродженського титанізму. Розгул страстей, свавілля й розбещеність досягають у ренесансній Італії неймовірних розмірів. Священнослужителі містять м'ясні крамниці, шинки, ігорні й публічні будинки, так що доводиться неодноразово видавати декрети, що забороняють священикам "заради грошей робитися звідниками повій", але все напрасно. Черниці читають "Декамерон" і віддаються оргіям, а в брудних стоках знаходять дитячі кістяки як наслідку цих оргій. Тодішні письменники порівнюють монастирі те з розбійницькими вертепами, то з непотрібними будинками. Папа Олександр VI і його син Цезар Борджіа збирають на свої нічні оргії до 50 куртизанок; у Феррарі герцог Альфонс серед біла дня голим прогулюється по вулицях, а в Мілані герцог Талеаццо Сфорца тішить себе за столом сценами содомії. В Італії тієї епохи немає ніякої різниці між чесними жінками й куртизанками, а також між законними й незаконними дітьми. Незаконних дітей мали всі: гуманісти, духовні особи, папи, князі, наприклад у Нікколо д'есте - близько 300 позашлюбних дітей. Багато кардиналів підтримували відносини зі знаменитою куртизанкою Імперією, що Рафаель зобразив на своєму Парнасі у Ватикані.

Внутрішні розбрати й боротьба партій у різних італійських містах, що не припинялася всю епоху Відродження й видвигавшая сильних особистостей, які затверджували в тій або іншій формі свою необмежену владу, відрізнялися нещадною жорстокістю і якоюсь шаленою люттю. Вся історія Флоренції XIII-XIV ст. заповнена цією дикою й нещадною боротьбою. Страти, убивства, вигнання, погроми, катування, змови, підпали, грабежі безупинно випливають один за одним. Переможці розправляються з переможеними, а через кілька років самі стають жертвами нових переможців. Те ж саме ми бачимо в Мілані, Генуї, Пармє, Луккє, Сієнє, Болоньї й Римі. Коли вмирала яка-небудь відома людина, відразу ж поширювалися слухи, що він отруєний, причому дуже часто ці слухи були цілком оправдані. Розгул страстей і злочинів торкнувся багатьох художників і гуманістів Відродження.

Зовсім неймовірною запальністю, наївним самозахопленням і диким, неприборканим честолюбством відрізнявся знаменитий скульптор-ювелір XVI в. Бенвенуто Челліні. Він убивав своїх суперників і кривдників, дійсних і мнимих, бив коханок, валив і громив все навколо себе. Все його життя переповнене неймовірними страстями й пригодами: він кочує із країни в країну, з усіма свариться, нікого не боїться й не визнає над собою ніякого закону. Можна привести безліч прикладів такого роду, всі вони свідчать про те, що безмежний розгул страстей, пороків і злочинів органічно зв'язаний зі стихійним індивідуалізмом і прославленим титанізмом усього Ренесансу.

Характеризуючи епоху Відродження, Ф. Енгельс писав в "Діалектику природи": "Це був найбільший прогресивний переворот із всіх пережитих до того часу людством, епоха, що мала потребу в титанах й яка породила титанів по силі думки, пристрасті й характеру, по багатосторонності й ученості. Люди, що заснували сучасне панування буржуазії, були всім чим завгодно, але тільки не людьми буржуазно-ограніченими. Навпаки, вони були більш-менш овіяні характерними для того часу духом сміливих шукачів пригод... Але що особливо характерно для них, так це те, що вони майже всі живуть у самій гущавині інтересів свого часу, беруть живу участь у практичній боротьбі, стають на сторону тієї або іншої партії й борються хто словом і пером, хто мечем, а хто й тим й іншим разом. Звідси та повнота й сила Характеру, які роблять їхніми цільними людьми". Підводячи підсумки суспільним зрушенням епохи, Енгельс відзначає, що вона поклала початок розвитку сучасних націй, а в області мистецтва говорить про властиво "відродження" грецької античності, і про такий розквіт мистецтва, якого вже ніколи більше не вдавалося досягти. Дійсно, творчість є основною категорією для інтерпретації ролі мистецтва в епоху Ренесансу, воно було визнано вираженням краси людської цивілізації. Філософський постулат про творчі можливості людини - "людина може стати таким, яким хоче", проголошений Пікоделла Мірандола, - знайшов своє здійснення в розквіті ренесансного мистецтва.

Ідеал життя, що відповідає мистецтву, був реалізований насамперед у Флоренції XV ст. - "ідеальному" місті, змодельованому уявою й руками великих творців. "Ідеальний" місто народилося насамперед завдяки відкриттю перспективи, обкресленої Брунеллескі й Леонардо да Вінчі, а також у силу здійсненої єдності просторово-пластичного й суспільно-політичного бачення миру. Уперше в таких масштабах з'явився людський простір, матеріальне і духовне, сміло протипоставлене природному простору. У своїй "Похвалі флорентійцям" (1518) Ф. Меланхтон підкреслив натхненний характер естетичної культури Флоренції, що "дав перший імпульс тій необоротній зміні, що торкнулася всіх культурних, суспільних, виховних, політичних і релігійних установ християнського миру, знаменуючи нову блискучу еру в історії людства". Ідеальною моделлю творчої людини був художник - жрець мистецтва, обдарований продуктивною уявою, завдяки якому він перетворить і мир, і самого себе. Імена таких художників, як Брунеллескі, Донателло, Мазаччо, Альберта й ін., символізують велич флорентійського мистецтва.

Дослідник і шанувальник Ренесансу Я. Буркхард один з розділів своєї книги, присвяченої аналізу культури й мистецтва італійського Відродження, назвав "Державу як твір мистецтва". У ту епоху концепція мистецтва, що організує мир, охоплювала як предметний мир міста, так і громадське життя з її іграми, видовищами й театром. Улюбленими розвагами флорентійців були карнавальні фестивалі за участю масок, бали й турніри й вуличні театральні спектаклі. Добутку живопису передають сцени церемоній і видовищ, що поєднують у загальному переживанні акторів і глядачів, що беруть участь у різних проявах цих свят. Для них характерний мотив перемоги й молодості, радісних подоб людського щастя. Ренесанс був тією епохою, у якій гармонія між суспільним простором й естетичним досвідом досягла своєї кульмінації.

Висновки

Ідеї гуманізму - духовна основа розквіту мистецтва епохи Відродження. Мистецтво Відродження перейнято ідеалами гуманізму, воно створило образ прекрасного, гармонічно розвиненої людини. Італійські гуманісти вимагали волі для людини. "Але воля в розумінні італійського Ренесансу, - писав його знавець А.К.Дживелегов, - мала через окрему особистість". У сучасній науці немає однозначного розуміння характеру, структури й хронологічних рамок ренессанского гуманізму.

Відроджені на античній основі гуманітарні знання, що включали етику, риторику, філологію, історію, виявилися головною сферою у формуванні й розвитку гуманізму, ідейним стрижнем якого стало навчання про людину, його місці й ролі в природі й суспільстві. Гуманістична етика висунула на перший план проблему земного призначення людини, досягнення щастя його власними зусиллями.

Гуманістичний світогляд стало одним з найбільших прогресивних завоювань епохи Відродження, що оказали сильний вплив на весь наступний розвиток європейської культури.

Реформація зіграла важливу роль у становленні світової цивілізації. Не проголошуючи ніякого певного соціально-політичного ідеалу, не вимагаючи переробки суспільства в ту або іншу сторону, не роблячи ніяких наукових відкриттів або досягнень на художньо-естетичному поприщі, Реформація змінила свідомість людини, відкрила перед ним нові духовні обрії. Людина одержала волю самостійно мислити, звільнився від опіки церкви, одержав саму вищу для нього санкцію - релігійну на те, щоб тільки власний розум і совість диктували йому, як варто жити.

Реформація сприяла появі людини буржуазного суспільства - незалежного автономного індивіда з волею морального вибору, самостійного й відповідального у своїх судженнях і вчинках.

1.  50 биографий мастеров западно-европейского искусства. Издательство "Советский художник", Л.: 1965.

2.  Бердяев Н.А. Философия свободы. Смысл творчества. М., 1989.

3.  Брагина Л.М. "Социально-этические взгляды итальянских гуманистов" (II половина XV века). Издательство МГУ, 1983.

4.  Гарни Э. Проблемы итальянского Возрождения. М., 1986.

5.  Из истории культуры Средних веков и Возрождения. Издательство "Наука", М.: 1976.

6.  Кратна Л.М. Итальянский гуманизм. М., 1977.

7.  Лосев Л.Ф. Эстетика Возрождения. М., 1983.

8.  Роменець В.А. Історія психологи епохи Відродження. Київ, 1988.

9.  Учебный курс по культурологии. Ростов-н/Д.: Издательство "Феникс", 2000.

10.  Эстетика. Словарь. Политиздат, М.: 1989.