Темпи зростання китайських інвестицій є вищими, аніж американських. Лише за перші десять місяців 2005 року вони становили 175 млн. дол

4. Темпи зростання китайських інвестицій є вищими, аніж американських. Лише за перші десять місяців 2005 року вони становили 175 млн. дол.

5.  Китайська національна нафтовидобувна корпорація (?N00) є нині одним з найбільших інвесторів у нафтову промисловість Судану і володіє 40% акцій однієї з найбільших суданських компаній, яка має ліцензію на видобуток 300 тис.барелів в день. На початку 2006 року сума китайських капіталовкладень в економіку Судану становила 8 млрд. дол. Китай побудував нафтопровід вартістю в 1,6 млрд. дол. довжиною в 1600 км для транспортування сирої нафти з південної частини Судану до нафтового терміналу у Красному морі, неподалік від Порт-Судану. У 2005 році КНР купила 60% видобуваної сирої нафти Судану. 5% своїх потреб у нафті нині Китай задовольняє за рахунок Судану.

6.  Велике занепокоєння в Вашингтоні викликає так зване «китайське текстильне цунамі» в Африці. Китай заполонив деякі африканські країни своїм дешевим текстилем, що призвело до закриття місцевих текстильних підприємств, зокрема в Кенії, Лесото, Свазиленді. До того ж Світова організація торгівлі зняла обмеження на експорт китайського текстиля і виробів з нього, що привело зростання ввозу цієї продукції до Африки на 180%). Це підриває американську політику, яка здійснюється у рамках АГОА - Закону від 2000 року «Про економічний ріст і торговельні можливості для країн Африки». Відповідно до цього закону США відкрили свої внутрішні ринки для ввозу африканських текстильних виробів в обмін на надання привілейних умов американським компаніям, які діють в африканських країнах.

7.  Китайські компанії беруть участь у розробці інших видів сировини. Наприклад, 60%> цінних порід деревини Габону постачається до Китаю. КНР є одним з найбільших покупців замбійської міді, кобальту, міді з Конго. В Гані китайці будують електростанції, в Сьєрра-Леоне - готелі, у Кенії реконструють дороги.

8. Для координації торговельно-економічної політики стосовно країн Африки у 2000 році створено Китайсько-африканський форум для співпраці. Через чотири роки створено китайсько-африканську ділову раду.

9. У царині військової співпраці такі країни як Судан, Ефіопія, Зімбабве озброєні переважно китайською зброєю (просто, і недорогою, тобто такою, яку шукають африканці). У Судані Китай побудував завод три військові заводи, в тому числі цехи для зборки танків Т-55.

10. Вашингтон нервує через те, що КНР налагоджує співпрацю з її африканськими стратегічними партнерами. Йдеться про ПАР - найрозвиненішу африканську державу. У 2006 році китайський прем'єр підписав під час свого офіційного візиту до цієї країни угоду про поглиблення стратегічного партнерства між обома державами. Нині ПАР є другою за значенням серед країн Африки на південь від Сахари імпортером китайської продукції і займає восьме місцесеред провідних світових експортерів на ринок КНР.

11.  Суперниками США та КНР щодо зміцнення впливу в Африці виступають Європейський Союз (Франція, 20% їзовнішньої торгівлі якої зорієнтовано на Африку і вона розмістила на Африканському континенті 12 млрд. дол. прямих інвестицій, та Великобританія), Індія, Японія, Росія та інші країни.

3. Американо-японські відносини

Відносини між Вашингтоном і Токіо називають одним з найкращих досягнень американської дипломатії. Насправді, запеклі вороги у Другій світовій війні стали близькими союзниками, чиї стосунки стають з кожним роком дедалі тіснішими, хоча і не безхмарними. Так само з часу завершення війни 1939-1945 років і до сьогоднішнього дня союз з США є визначальним факторомформування японської зовнішньої політики. При цьому необхідно відзначити, що якщо в період окупації з вересня 1945 по квітень 1952 року і у перші роки незалежності переважаючий американський вплив на дипломатію Токіо був неминучим через нерівність потенціалів, то у подальшому така підпорядкованість диктувалася міркуваннями вигідності такого вибору. Союзницькі відносини між Японією і США зберігають свою асиметрію, основи якої були закладені після капітуляції Японії, коли США прагнули обмежити відродження військового потенціалу свого недавнього ворога, а Японія мала можливість зосередити свої зусилля на розвитку економічного потенціалу. Сьогодні союз між Токіо і Вашингтоном будується на міцному економічному фундаменті і на американських зобов'язаннях з оборони й захисту Японії.

Коротко про історію американо-японського союзу. Відомо, що принципи повоєнної політики щодо Японії були сформовані в рішеннях Ялтинської конференції у лютому 1945 року і у Потсдамській декларації, підписаній 26 липня 1945 року представниками США, Великобританії і Китаю. СРСР приєднався до цього документа 8 серпня цього ж року, а 9 серпня вступив у війну з Японією відповідно до зобов'язання, даного союзникам в Ялті, оголосити війну Японії через три місяці після капітуляції Німеччини. У Потсдамській декларації підтверджувалась необхідність виконання умов прийнятої США, Великобританією і Китаєм у грудні 1943 року Каїрської декларації, у якій, окрім іншого, говорилось, що суверенітет Японії повинен обмежуватися островами Хонсю, Хоккайдо, Кюсю і Сікоку і тими меншими островами, які союзники вкажуть. Разом з тим у першій повоєнній директиві Ради національної безпеки США Японія виявилась на периферії американських інтересів. Своїм основним союзником на Далекому Сході США до 1949 року бачили Китай. Саме тому у перших варіантах мирного договору було записано, що Тайвань відходить до Китаю, Курильські острови - до СРСР, острови Такесіма (Токто) - до Кореї.

Результати війни виявилися важкими для Японії. Її територія була окупована американськими військами, вона втратила суверенітет над островами Рюкю (з головним островом Окінава), окупованими армією США, і Курильськими островами, а також південною частиною острова Сахалін, над яким був встановлений контроль Радянського Союзу. Японія також була позбавлена права на здійснення самостійної зовнішньої політики.

Американська окупація японських островів тривала до квітня 1952 року. Верховна влада здійснювалася Штабом окупаційних військ (ШОВ), репрезентованих переважно військовими силами США на чолі з генералом Д.Макартуром, який став фактичним «господарем» Японії. І це, незважаючи на те, що союзники створили міжнародні структури для реалізації рішень Потсдамської декларації. У Вашингтоні була створена Далекосхідна комісія з представників 11 держав, які брали участь у війні проти Японії, і у Токіо - Союзна рада для Японії з представників США, СРСР, Великобританії і Китаю.

Підготовка мирного договору з Японією розпочалася тоді, коли США і Радянський Союз ще пов'зували союзницькі відносини. Не дивно, що у першому проекті договору країни-отримувачі тих територій, які Японія повинна була повернути, були чітко названі. Так само у період підготовки мирного договору США наполягали на тому, щоб Японія, яка мала отримати незалежність, залишалася в орбіті їхнього політичного, економічного та військового контролю. Передбачалося, що американські війська і військові бази США будуть збережені в Японії, а країна почне здійснювати широку програму переозброєння і доведе чисельність своїх збройних сил до 350 тис. осіб.

Влітку 1950 року, після того як значна частина американських військ була передислокована на Корейський півострів, було прийнято рішення про створення 75-тисячного Резервного поліційного корпусу, який згодом став ядром японських Сил самооборони, створених у лютому 1954 року. Суперечність між 9-ю статею Конституції, за якою «японський народ на вічно відмовляється від війни як суверенного права нації, а також від погрози чи застосування збройноїь сили як засобу розв'язання міжнароних спорів» і створенням збройних сил пояснювалося тим, що «відмова від війни» не суперечить можливості мати збройні сили для потреб самооборони.

Уряд Японії, очолюваний прем'єр-міністром Йосіда Сігеру, посилаючись на японську Конституцію 1947 року, відмовився від американського плану створення великої армії, запропонувавши поступове нарощування чиельності збройних сил.

«Холодна війна» внесла свої корективи у процес підготовки мирного договру з Японією. У січні 1950 року держсекретар США Дін Ачесон заявив, що необхідно «відновити Японію як один із основних бар'єрів проти комунізму в Азії» (так звана «лінія Ачесона»). Таким чином мирний договір з Японією був фактично одноосібно підготований Сполученими Штатами.

Підписання у вересні 1951 року одночасно з Сан-Франциським мирним договором американо-японського Договору безпеки і Адміністративної угоди на довгі роки визначило, а у багато дечому визначає і нині, політичний, економічний і військовий розвиток Японії. Та політична структура, яка склалася на основі цих документів, отримала назву Сан-Франциська міжнародна система, включивши в себе такі проблеми зовнішньої політики Японії, як її відносини з СРСР і Китаєм.

З політичної точки зору ці договори стали також основою японо- американського союзу, і саме на їхньому грунті сформувалось те, що прийнято називати «доктриною Йосіда» - за іменем прем'єр-міністра Японії Сігеру Йосіда, який представляв Токіо при створенні цих документів. Якщо коротко схарактеризувати цю доктрину, то її суть зводиться до такого: опора на тісний союз з США і відмова від деяких атрибутів суверенності. США забезпечували оборону Японії, яка формально не мала можливості для самостійного ведення військових дій, а також проведення спільних бойових операцій навіть разом з дислокованими на її території військами Сполучених Штатів. Так японська зовнішня політика попала під пряму залежність від Вашингтона. Разом з тим, ці обмеження дозволили японським урядам економити на військових витратах, які до сьогодні майже ніколи не виходили за межі 1% ВНП. У результаті в країні з'явилася можливість зосередити головні зусилля на розвитку економіки, а США отримали надійного політичного союзника і військові бази неподалік кордонів Китаю, СРСР і Північної Кореї.

У липні 1952 року Японія і США підписали Угоду про об'єкти і бази, згідно з яким японський уряд надавав США на пероід дії Договору безпеки понад 600 об'єктів на території країни. Останнім документом, який визначав відносини між Японією і США, була підписана у березні 1954 року Угода про допомогу у забезпеченні взаємної безпеки.

У другій половині 1950-х років японський уряд під тиском громадського руху заявив про необхідність перегляду японо-американських угод, укладення нового договору, який би базувався на Статуті ООН і який би передбачав проведення двосторонніх консультацій з питань розміщення і застосування американських збройних сил, дислоковавних в Японії.

США відмовились задовольнити японські вимоги, проте, дещо поступаючись, розпочали виведення частини своїх військ з Японії, що у першу чергу диктувалося стратегічними міркуваннями. Наприкінці 1958 року чисельність американських військ в Японії скоротилася з 210 тис. до 65 тис. осіб. Було прийнято також рішення про початок переговорів щодо перегляду Договору безпеки.

У 1957 році Рада національної оборони Японії затвердила документ під назвою «Про основи політики у сфері національної оборони». Цей документ складався з короткої преамбіли і всього чотирьох пунктів, які надовго визначили військову політику країни і принципи японо-американського співробітництва. «Мета національної оборони, - говорилося у документі, - полягає у попередженні і відбитті прямої і побічної агресії», що може бути досягнуто з допомогою «прогресивного і ефективного розвитку оборонних можливостей, необхідних для самооборони, з урахуванням національних ресурсів і внутрішнього становища» і «використання системи безпеки США як основи для відбиття зовнішньої агресії до тих пір, поки міжнародна спільнота не зможе ефективно забезпечити попередження нападу ззовні». Питання про зобов'язання Японії щодо оборони США в рамках Договору безпеки ні тоді, ні пізніше не ставилося. Що стосується спільних військових операцій, то вони були заборонені 9-ю статею Конституції Японії 1947 року.

У 1960 році Договір безпеки (офіційна назва - Договір про взаємне співробітництво і безпеку) був переглянутий, зберігаючи практично суть відносин між Японією і США, які склалися. Вашингтон, як і раніше, забезпечував безпеку Японії. Договір мав характер двостороннього військового союзу, відповідно до якого на Японію покладалась певна, хоч і обмежена, відповідальність за участь в американській військовій стратегії. Щоправда, із попереднього Договору були вилучені статті, які применшували суверенітет Японії. Так, збройні сили США позбавлялись права мати поліційні функції і втручатися у «придушення великих внутрішніх повстань і безпорядків». Був також вилучений пункт, який забороняв Японії без попередньої згоди США надавати бази чи дозволяти транзит через свою територію збройним силам третіх держав. Були додані пункти про культурне і економічне співробітництво. Термін дії Договору, який у першому варіанті був безстроковим, встановлювався у 10 років, але передбачалася його автоматична пролонгація, якщо жодна із сторін не заявить за рік про своє бажання його денонсувати.

Поразка США у війні у В'єтнамі привела до певного перегляду американської політики в Азії, що поширилося і на амери кано-японські відносини.В оприлюдненій в липні 1969 року презиентом США Р.Ніксоном «Гуамській доктрині» говорилося про необхідність активізації політики країн Азії у забезпеченні власної безпеки. США прийняли рішення будувати свою політику, грунтуючись на концепції «багатополярності» світу, відповідно до якої глобальна ситуація і ситуація в Азійсько-Тихоокеанському регіоні роглядалися як баланс сил між п'ятьма світовими центрами - США, СРСР, Західною Європою, КНР і Японією. При цьому підхід США до Японії будувався не тільки на збереженні близьких і базованих на залежності від США відносин, але й на спробі розглядати її в якості одного із центрів сили, що було несподіваним насамперед для самої Японії. Країна, яка привикла сприймати себе у комфортній ролі «молодшого партнера», зовсім не поспішала виходити у небезпечний світ великої політики.

В «Гуамській доктрині», яка декларувала «вирішальну роль Японії у здійсненні американської стратегій в Азії», підкреслювалась необхідність трансформації американо-японських відносин і їхнього переходу у фазу «зрілого партнерства». Це віддзеркалювало перетвоерння Японії в одну з найбільших економічних держав світу і те, що американська дипломатія еволюціонує від імперського глобалізму часів «холодної війни» до політики «балансу сил». У такому підході відобразилось невдоволення США японським наступом на американські ринки і певне ослаблення інтересу до відносини з Японією. Остання обставина пояснюваласяяк впевненістю Вашингтона в їхній стабільності, так і початком діалогі між США і КНР. Разом з тим Японія залишалася найважливішим союзником США в Азії і Вашингтон був готовий дати Токіо можливість проявляти більшу дипломатичну самостійність в рамках американо-японського союза. США передали частину військових баз японським Силам самооборони, були збільшені витрати Японії на утримання американськього персоналу, а у листопаді 1969 року було прийнято рішення про передачу Японії адміністративних прав на архіпелаг Рюкю, включаючи острів Окінава.

США намагалися продемонструвати Японії, що військово-політичний союз між двома країнами не є абсолютно незмінним і що у світі, де діють кілька центрів сили, Японія повинна опиратися і на власні сили, а не тільки сподіватися на свого американського союзника. У Токіо це викликало, з одного боку, сумніви у надійності американських військових зобов'язань, а з іншої - розумніння необхідності підвищення рівня політичної і військової самостійності. Процес перебудови американо-японських відносин супроводжувався серйозною кризою у стосунках між двома країнами, проявом якої стали «шоки Ніксона», які стосувалися взаємопорозуміння з КНР і встановлення з нею дипломатичних відносин і рішення США про скасування золотого паритету долара і запровадження 10-процентного податку на імпорт.

«Шоковая дипломатія» викликала хвилю недовіри до Сполучених Штатів і певне розчарування у відноснах, побудованих на традиційних японських принципах залежності самурая від свого васала.

Щоправда, на поверхності відносини не змінилися ні на рівні поведінки, ні на рівні офіційних заяв. Проте розпочався очевидний процес переосмислення таких ключових питань, як місце Японії у сучасному світі і безпеки країни. Криза у відносинах з Вашингтоном заставив Японію активізувати свою зовнішню політику, прийнявши концепцію «багатосторонньої дипломатії». Особливе значення вона мала у стосунках Японії з арабськими країнами. До осені 1973 року Японія беззастережно підтримувала курс США щодо країн Боизького Сходу, але, коли після арабо- ізраїльської війни і наступного нафтового ембарго арабських країн Японія була включена до списку «недружніх країн», Токіо зробив усе, щоб дистанціюватися від американської політики підтримки Ізраїля. Прагнення зебезпечити безперебійні поставки нафти виявилися сильнішими зобов'язань, а «шоки Ніксона» давали японцям певну свободу рук.

Все ж, незважаючи на тимчасові кризові явища у стосунках, американо- японський союз залишалися фундаментом японської дипломатії. Японія змогла блискуче використати все ті вигоди, які їй надавала «доктрина Йосіда», яка була основою її відносин з Вашингтоном.

На початку XXI століття відносини США, як і раніше, перебували у центрі уваги зовнішньої політики Японії. Еволюція цих відносин була спрямована до поступової активізації співробітництва між двома країнами у військовій сфері. Це відбувалося на тлі зміцнення тенденції до здійснення Японією більш самостійної зовнішньої і оборонної політики. Особливого протиріччя у цьому не було, оскільки мова йшла про надання вйськово- політичному союзу з США нового виміру. Новим стало лише те, що в Японії стали дедалі відкритіше говорити про союницькі відносини з США, що розумілось, як можливість проведення різного роду спільних дій.

На думку прем'єр-міністра Коідзумі Дзюньїтіро, який обіймав цю посаду у 2001-2006 роках, Японія повинна мати у форматі союзу аналогічні з США права і обов'язки. Цей процес розвивається, але через нерівність потенціалів Японія все ще залишається в американській зовнішньополітичній орбіті. При цьому якщо траніше вона могла відмовитися від участі в американській військовій політиці, то тепер зробити їй це значно важче. Якісні зміни у політиці Японії щодо США стосувалися насамперед питань, пов'язаних з взаємодією обох країн в рамках американо-японського Договору безпеки. Починаючи з 1992 року Японія приступила до перегляду тих конституційних рамок, які обмежували використання сил самооборони. Прийнятий у 1992 році закон про участь у миротворчих операціях ООН був обумовлений низкою умов. Солдатам не дозволялося використовувати зброю, за винятком випадків необхідної самооборони, вони не підпорядковувалися командуванню ООН, могли брати участь тільки в операціях, які проводилися після укладення угоди про припинення вогню. У відповідності до цього закону чисельність військового контингенту, відряджуваного за кордон, не повинен перевищувати 2 тис. осіб, а рішення про відправку військ повинен санкціонувати парламент. Було також обумовлено, що будь-які операції, які вимагають безпосередньої участі у бойових діях, можливі тільки після прийняття парламентом спеціального закону.

Рішення японського уряду відмовитися від відправки військ до Кувейту та Іраку у 1991 році, що було компенсовано внеском у 13 млрд. дол. на проведення операції, критикувалося як всередині країни, так і за її межами. Після цього відправка військ за кордон у рамках миротворчих операцій під егідою ООН сприймається громадською думкою позитивно, хоча й обережно. Японія брала участь у міжнародних операціях у Камбоджі (1992 рік), Мозамбіку (1993 рік), у Східному Тиморі (1999 і 2002 роки), з 1996 року японські військові спостерігачі перебувають на Голанських висотах, у 1994 році Сили самооборони були учасниками допомоги біженцям в Руанді.

У жовтні 2000 року у Вашингтоні була опублікована доповідь «США і Японія: на шляху до зрілого партнерства», в якій містилися заклики до розширення військової співпраці між двома країнами і фактично до перегляду японської Конституції. Аналонічні тези неодноразово висувалися американцями і на цей раз могли б залишитися поміченими лише журналістами і політиками, якби не події 11 вересня 2001 року.

Першою реакцією прем'р-міністра Коідзумі на події в США було прагнення надати всебічну допомогу Америці у боротьбі з міжнародним тероризмом. Парламент прийняв закон про відряження військових кораблів в Аравійське море, пізніше було прийнято рішення про відправку військовослужбовців до Афганістану і про участь Японії у післявоєнній відбудові цієї країни.

Отже, масштаб і емоційна сторона подій 11 вересня 2001 року не дозволили Японії як раніше обмежитися щедрим фінансовим неском, як це вона зробила під час війни у Перській затоці 1991 року. Посилання на Конституцію і заборони на спільні військові дії в цій ситуції могли б завдати непоправної шкоди американо-японському Договору безпеки. Вже 12 вересня прем'єр Коідзумі зробив заяву про засудження акту тероризму проти США, а 19 вересня цього року він оголосив заходи щодо участі Японії в операції проти талібів в Афганістані, які включали також обіцянку посилити охорону американських баз в Японії, початок збору розвідувальної інформації для потреб антитерористичної коаліції, надання термінової допомоги Індії і Пакистану, збільшення гуманітарної допомоги і прийняття особливх заходів зі стабілізації світової економіки. Крім цьього, було оголошено про готовність Японії направити військові кораблі для надання медичної, транспортної і тилової підтримки американським військовим силам, які брали участь у бойових діях в Афганістані, і обмежений військовий контингент для надання гуманітарної допомоги біженцям. Проте нічого не говорилося про можливість спільних дій США і Японії у боротьбі проти теороризму.

Рішення прем'єр-міністра направити японські військові з'єднання в Афганістан було підтримане всіма опозиційними партіями, крім комуністів та соціалістів. Щоправда, у всередині правлячої Ліберально-демократичної партії (ЛДП) частина партійців виступила проти цього рішення. Позиція партійних важковаговиків, які традиційно пов'язані з бізнесом, аніж з політикою, була продиктована насамперед прагненням не зашкодитти японськм нафтовим інтересам на Близькому Сході. З їхньої точки зору, для демонстрації необхідної солідарності з Вашингтоном було достатньо «демонстрації прапора», а реальна військова участь в операції могла нашкодити інтересам країни.

У результаті японська участь у військових операціях в Афганістані звелася до того, що в ісламабадському аеропорту приземлилися кілька вантажних літаків С-130 з вантажем гуманітарної допомоги, а два танкери Сил самооборони постачали ВМС США паливом під охороною конвою есмінців.Проте есмінці зі системою Іджис так і не були відправлені в Індійський океан, літаки Р-3 не вилетіли на острів Дієго-Гарсіа , в Афганістан не були відряджені медичні з'єднання для допомоги америкацям і біженцям, а солдати Сил самооборони не взяли участі у роботі з біженцями у Пакистані. Отже, не всі обіцянки Коідзумі були виконані. Водночас японці не заперечували проти використання американських військових баз в Японії для операції в Афганістані.

Новим випробовуванням для політики Японії щодо США і зміни статусу японських збройних сил стала американська операція в Іраку у 2003 році. У березні цього ж року Японія, незважаючи на протести громадськості, підтримала в ООН американську резолюцію щодо Іраку. У липні 2003 року парламент проголосував за резолюцію про відрядження в Ірак японських військовиків «для допомоги у відбудові країни» в районах, «де не ведуться бойові дії». У резолюції військовослужбовцям дозволялося мати легку зброю, у перелік якого пізніше були включені кулемети і протитанкові ракети. Громадськість та опозиційні партії виступили проти відправки військ в Ірак, наголошуючи на т ому, що в цій країні нема зон, де не ведуться бойові дії. Рішення про відправлення військ було відкладено, а Японія розпочала надання економічної допомоги Іраку. Проте у грудні 2003 року Японія відрядила до Пвденного Іраку 600 військовиків, які вперше покинули територію країни не під прапором миротворчих сил ООН, а під власним, японським прапором. Рішення Коідзумі було піддане жорсткій громадській критиці, оскільки воно суперечило законам, які забороняли збройним силам брати участь у бойових діях (за винятком ситуації, коли країна стала жертвою агресії), які забороняли відправку військовиків у райони, де йшли бойові дії, і які заборняли участь у спільних бойових операціях.

Активізація військової співпраці з США і учсть у військових операціях за межамти країни поставили на порядок денний питання про легітимність такої військової політики і про необхідність перегляду Конституції. Дискусія довкола питання перегляду Конституції набула особливої гостроти після відправки японського контингента в Ірак. Водночас не вдалося уникнути обговорення цього питання. Ще у 1999 році нижня палата парламенту Японії прийняла законопроект, який дозоляв обговоерння Конституції в рамках парламентських комісій, а у січні 2000 року в обох палатах були створені комісії з перегляду Конституції. У жовтні 2004 року був оприлюднений представлений Ліберально-демократичною партією проект змін Конституції, суть якого зводилася до визнання того, що Сили самооборони «можуть діяти в рамках міжнародної співпраці для підтримання миру й безпеки міжнародної спільноти». Загалом учасників дебатів щодо перегляду Конституції можна розділити на три групи.

У центрі японських політичних течій знаходяться ті представники ЛДП, Комейто і Демократичної партії, які вважають, що оборонна політика країни в рамках союзу з США повинна орієнтуватися на міжнародні рішення в рамках ООН. Цю групу називають «інтернаціоналістами» і у своєму прагненні надати японській оборонній політиці міжнародного характеру вони виступають за створення системи колективної безпеки у Східній Азії, взявши за інституційну основу шестисторонні переговори з корейського питання. Була також запропонована і ідея створення поза структурою Сил самооборони військових формувань, призначених винятково для участі у миротворчих операціях в рамках ООН. Що стосується статті 9 Конституції, то інтернаціоналісти вважають, що повинен бути узаконений статус Сил самооборони і чітко визначено право на самооборону у тих випадках, коли мова йде про операції «на територіях довкола Японії» і у рамках операцій ООН. При цьому вважається, що Японія має право брати участь у військових операціях під егідою ООН і у рамках існуючої Конституції.

Крайнє праве крило політичного спектру становлять прихильники націоналістичної політики, чи. як їх називають, «неонаціоналісти». Вони виступають за перетворення Японії в «нормальну державу», що передбачає зняття існуючих юридичних обмежень на військову політику, зміцнення незалежності у сфері безпеки при збереженні військово-політичних відносин з Сполученими Штатами.

Праві вважають,що такого роду політика поверне Японії самостійність у зовнішній політиці і буде слугувати гарантією безпеки у випадку скорочення зобов'язань США щодо оборони Японії. При цьому передбачається теоретична можливість володіння у майбутньому ядерною зброєю. Чимало прихильників цієї позиції виступають не тільки за відміну статті 9 Конституції, але й за такі кроки, як зміна статусу імператора, перетворення сінто и у державну релігію, перегляд системи освіти у напрямку зміцнення елементів патріотизму і т.д. Найбільша кількість прихи ьників такої політики зосереджена в ЛДП, проте їхня частка серед політичних діячів загальнонаціонального масштабу складає всього лише 10 відсотків.

Реально ж політикуу сфері оборони і перегляду Конституції визначає третя група, яку часто називають «союзні націоналісти». Вони є прибічниками перегляду Конституції, виступають за зміцнення союзу з Америкою і розширення військової співпраці, включаючи необмежене розширення її географічних масштабів. Вступаючи за перегляд Конституції, вони, все ж, не наполягають на радикальній зміні першого параграфа статті 9 Конституції, хоча вимагають широкого тлумачення права на самооборону, включаючи колективну. їхня точка зору грунтуєтья на тому, що тільки у союзі з США, ставши їхнім незмінним союзником, Японія зможе протистояти зростаючому впливу Китаю і створити умови для захисту від авантюристичної політики КНДР. О прибічників цієї політичної течії відносився прем'єр-міністр Коідзумі і чимало членів ого кабінету. Духовним лідером цієї групи вважається колишній прем'єр-міністр Накасоне.

В січні 2006 року керівництво ЛДП офіційно заявило, що виносить на розгляд парламенту закон про проведення референдуму про перегляд Конституції 1947 року.

Паралельно з дебатами довкола перегляду Конституції, які поки що носять теоретичний характер, оскільки на практиці мова йде про віддалене майбутнє, йшли суперечки довкола еволюції військоої політики Японії, які стали однією з провідних зовнішньополітичних тем першої декади XXI сторіччя. У свою чергу, саме рішення у цій царині стануть у майбутньому основою для можливого перегляду Конституції.

У 1997 році Яонія переглянула прийняті у 1978 році «Керівні принципи японо-американського співробітництва у сфрі оборони», які містили обмеженння на можливість взємодії зі США у військовій сфері. Нові «Керівні принципи» надали японо-американським відносинам певну симетричність. За Договором безпеки 1960 року Японія не могла брати участь у військових операціях США ні на своїй території, ні за її межами. У відповідності з новим документом у ситуаціях, які були небезпечними для власної безпеки, Японія зобов'язувалась надавати матеріально-технічне забезпечення і тилову підтримку збройним силам США. Передбачалася і участь Сил самооборони векономічній блокаді і примусовому інспектуванні кораблів третіх країн, що, все ж, обумовлювалось необхідністю попереднього прийняття резолюції Ради Безпеки ООН, яка б дозволяла подібні акції. Документ передбачав і спільні дії Японії і США із забезпечення стабільності в Азійсько-Тихоокеанському регіоні у «надзвичайних ситуаціях» і попередження виникненню регіональних конфліктів. При цьому як сам термін «надзвичайна ситуація», так і географічні межі регіону трактувалися досить розпливчасто.

В червні 2003 року парламент прийняв три закони. Закон про заходи у випадку військовогонападу на Японію визначав повноваження національних і місцевих органів влади і права прем'єр-міністра у випадку нападу на Японію. Закон про поправки до Закону про заснування Ради безпеки при прем'єр-міністрі уточнював роль Ради у випадку нападу на країну. Поправка до Закону про Сили самооборони 1954 року дозволляли їм певні дії, включаючи експропріацію матеріалів при створенні об'єктів, необхідних для оборони Японії. Прийняття цих законів стало кроком на шляху розмежування відповідальності між Японією і США у питанні про оборону країни.

Через рік, у 2004 році, парламент схвалив пакет з семи законопроектів, які доповнювали прийняті у 2003 році закони. Так створювалось «надзвичайне законодавство»: зокрема, уточнялася взаємодія між центральним урядом і місцевою владою у випадку виникнення кризової ситуації, визначалися параметри кризової співпраці між Японією і США. Нове законодавство дозволяло прем'єр-міністру у випадку нападу на Японію керувати державними установами у питаннях сприяння силам США, які будуть відбивати агресію. У рамках Ради безпеки перетворювалася у кризовий комітет. Прийняті закони були спрямовані на зміцненняздатності Японії приймати рішення у кризових ситуаціях і зміцнювали можливості співпраці із США в «районах довкола Японії», що було передбачено в «Основних напрямках співпраці у сфері оборони» 1997 року.

У грудні 2004 року кабінет міністрів Японії схвалив розраховані на десять років «Основні напрямки програми національної оборони» і нову «Середньострокову програму оборони військового будівництва» на п'ять років, починаючи з фінансового 2005 року. Основні напрямки військової доктрини включали в себе чотири принципи забезпечення безпеки країни, три з яких безпосередньо пов'язані з військовою співпрацею із США.

По-перше, документ відзначав оборонний характер «Основних напрямків», оскільки вони передбачають мінімум необхідних збройних сил для оборони країни. Вказувалося, що в японських збройних силах відсутні озброєння, які призначені для нанесення удару по територіях інших країн, як, наприклад, бомбардувальники, балістичні ракети чи авіаносці.

По-друге, мова йшла про створення «багатофунціональних, гнучких і ефективних оборонних збройних сил», здатних вібивати небезпеки, пов'язані з розповсюдженням зброї масового ураження, балістичними ракетами, міжнародним тероризмом та іншими загрозами миру й безпеці. З цією метою в рамках співпраці із США по програмі розгортання систем протиракетної оборони театру військових дій (ПРО ТВД) у 2004 рці Японія приступила до модернізації потенціалу ПРО, включаючи будівництво нових радарів і модернізації кораблів із системами «Іджис» і ракет земля-повітря «Петріот». На це було виділено 119,8 млрд. ієн (1,14 млрд. дол.). Одночасно з прийняттям «Основних напрямків» Японія частково зняла заборону на експорт до США військових технологій і спільно вироблених деталей для систем протиракетної оборони. Для відбиття терористичних загроз була створена Центральна група швидкого реагування у складі 4000 осіб, яка буде озброєна виробленою в Японії спеціальною технікою. У 2003 році був оприлюднений план збільшення у десять разів витрат на протиракетну оборону, які у 2007 році повинні були скласти 1 млрд. дол. Японія вклала понад 2 млрд. дол. у створення системи супутникового спостереження, яка почала функціонувати у березні 2003 року. До цього часу Японія використовувала винятково американські системи спостереження.

У 1998 році Японія погодилася на участьу дослідженнях зі створення систем ПРО ТВД для захисту японських і американських військових баз. У грудні 2003 року було оголошено, що Японія готова розмістити на Окінаві модернізовану американську протиракетну систему «Петріот» (РАС-3) і протиракетні системи морського базування.

По-третє, однією з основ оборони Японії проголошувалося військове співробітництво із США в рамках японо-американського Договору про безпеку. У відповідності з ним Сили самооборони забезпечують оборону країни і прилеглих територій, а війська США надають їм підтримку, використовуючи свій наступальний потенціал і ядерну «парасольку». СШП зберігають 88 військових об'єктів в Японії, дедислоковано понад 40 тис.американських військовиків. Спорлучяені Штати провадять переговори з Японією про трансформацію своєї військової структури на Тихоокеанському театрі і про моливе перенесення штабних установ в Японію. Новим в «Основних напрямках» є згадка про спільні військові дії Японії і США.

Вперше в якості основних загроз безпеці Японії були названі Китай і КНДР. У лютому 2003 року начальник Управління національної оборони Ісіба Сігеру заявив, що Японія має право нанесення удару по Північній Кореї, якщо будуть незаперечні докази того, що КНДР планує ядерний удар по Японії. Ця заява була пов'язана з курсом адміністрації Дж.Буша «на превентивні удари», проте насамперед вона була ініційована політикою Пхеньяна, який у 2002 році визнав, що розробляє власну ядерну зброю.

По-четверте, зазначалося, що Японія збирається збільшити свою активність у миротворчих операціях, що у першу чергу було пов'язано з участю Японії в американських операціях в Іраку і Афганістані.

У рамках повної легалізації статусу збройних сил і у контексті підготовки до перегляду Конституції прем'єр-міністр Абе на початку січня 2007 року реформував Управління національної оборони (УНО) у Міністерство оборони, а керівник УНО Кума Фуміо став міністром.

Сьогодні важко сказати, коли процес перегляду Конституції буде завершений і які перспективи формування політики Японії у сфері оборони. За всіх розкладів, на нашу думку, Японія буде намагатися зберегти унікальність свого статусу, який дозволяє їй обмежувати свою участь у різного роду військових операціях і в основному покладатися на Вашингтон у питаннях забезпечення національноїоборони.

Американо-японські економічні відносини. До нині існуючого рівня стосунків обидві країни йшли не просто, а переборюючи взаємну відчудженість і недовіру один до одного. Ставши економічною наддержавою, Японія приступила до швидкого освоєння американського внутрішнього ринку. США були й залишаються одним з найбільших зовнішньоторговельних партнерів Японії, оскільки стояли біля витоків формування японської промисловості як після революції Мейдзи, так і після Другої світової війни. В обох випдках, допомагаючи японцям створити сучасну структуру економіки, Вашингтон був упевненим у своєму політичній, економічній і військовій перевазі над Токіо. У 1954 році держсекретар США Джон Фостер Даллес у бесіді з прем'єр-міністром Сігеру Йосіда заявив, що «Японія не може розраховувати на широкий американський ринок, оскільки вона не виробляє товари, в яких ми зацікавлені».

До середини 1970-х років економічні проблеми не викликали серйозних суперечок у відносинах між обома країнами. У 1940-1960-і роки Японія поставляла в США в основному продукцію легкої промисловості, де головну роль відігравали текстильні вироби. Тоді американо-японські спори точилися довкола імпортних квот на однодоларові блузки, на стрічки для друкарських машинок і на дешеві термометри. Наприкінці 1960-х років Японія стала поставляти на американський ринок продукцію радіоелектронної промисловості. У 1970-1980-і роки основною статею японського експорту стали автомобілі. Якщо в 1956 році Японія продала США 16 автомобілів, то з 1981 по 1988 рік експортувала продукцію автомобілебудівництва на суму в 175,5 млрд. дол., імпортувавши натомість автомобілів лише на 2,5 млрд дол. Різниця в 173 млрд. дол. склала 58,2 % всієї суми пасивного сальдо т оргіфлві США з Японією за цей період. Щороку американці дедалі більше купляли японських товарів, що вело до безпрецедентного зростання активного сальдо Японії у торгівлі зі США і зміцненню її позицій на американському ринку. Якщо за 1970-і роки дефіцит США у торгівлі з Японією сумарно становив 34 млрд. дол., то за наступні десять років він зріс майже на порядок, склав 324 млрд. дол. Результатом цього стало загострення протиріч у відносинах між обома країнами.

З американської точки зору причиною такого значного пасивного сальдо у 1970-1980-х роках було, по-перше, «закритість» ринку Японії для американських товарів через митні бар'єри і, по-друге, низька вартість її товарів, зумовлена заниженим курсом ієни щодо долара і тодішньою відносною дешевизною японської робочої сили. Вимоги, які американська сторона ставила перед Токіо, зводилися до насамперед до зняття будь-яких формальних і неформальних перепон на шляху американських товарів на японський ринок і до проведення фінансової реформи, яка б включала підвищення курсу ієни і лібералізацію японського фінансового ринку.

Японія, де завжди існувало достатньо помітне державне регулювання економіки, довгі роки насправді здійснювала протекціоністську політику. Згідно з прийнятим у 1949 році Закону про валютний обмін і контроль над зовнішньою політикою весь імпорт повинен був бути ліцензований і перебував у рамках строгого державного регулювання. Тільки зі середини 1950-х років під американським тиском розпочався процес часткової децентралізації імпортних оборудок. На початку 1970-х років Японія досягла рівня митного оподаткування, прийнятого у США і країнах Західної Європи, а у 1979 році стала країною з найбільш низькими митними тарифами із усіх індустріальних країн. Фактично Японія зберагала квоти лише на імпорт сільськогосподарської продукції, що було пов'язано зі бажанням зберегти село як одну з засад національної культури і традицій.

Все ж, прийнявши принцип відкритого ринку де-юре, але не яе керівництво до практичної джіялності, Японія не поспішала відмовлятись від «нетарифних бар'єрів», які обмежували імпорт зі США. Американці справедливо звинувачували Японію у тому, що вона зберігає закритість свого ринку шляхом запровадження у відповідності зі внутрішнім законодавством складних митних процедур і вимог щодо якості та безпеки товарів, які з американської точки зору мали дискримінаційний характер.

Щоправда, необхідно наголосити на тому, що і самі Сполучені Штати не завжди були готові адаптувати свої товари до вимог японського внутрішнього ринку. Звинуваючи Японію у не бажанні купляти американські автомобілі, вони не готові були запропонувати їй машини з правим рулем або малолітражні автомобілі, пристосовані для вузьких вулиць японських міст. Сьогодні можна говорити про те, що з урахуванням правил СОТ США практично вже вичерпали можливості обмежувати доступ японських товарів на свій внутрішній ринок.

Причини зростаючого дефіциту США вбачали також і в тому, що дешева ієна робила японський експорт конкурентноспроможним, а дорогий долар не дозволяв успішно продавати американські товари на японському ринку. США вимагали відкрити японський фінансовимй ринок для міжнародних операцій шляхом послаблення контролю держави над фінансами. Японія повністю прийняла американські вимоги: японський фінансовий ринок був лібералізований, а у 1985 році курс ієни щодо долара був підвищений на ЗО відсотків. Так само за період з 1993 по 1998 рік США підписали з Японією 23 угоди, які полегшували американським товарам доступ на японський ринок, проте дефіцит у т оргівлі з нею не скоротився, а зріс.

Водночас японські зусилля щодо ліквідації державного контролю над фінансами і підвищення курсу також не вирішили проблему дефіциту. Японські промислові компанії пристосувалися до підвищеної вартості експорту, виводячи чимало видів виробництва у Південну Корею, на Тайвань і у США. Після падіння курсу долара прибутки великих японських фірм, орієнтованих на експорт, значно зменшились, але скорочення виробничих витрат і гнучка цінова політика у подальшому дозволили їм зберегти, у багатьох випадках і збільшити збут своїх товарів на американському ринку.

Якщо зростання від'ємного сальдо у торгівлі з Японією залишалося питанням номер один американо-японських відносин, то їхньою другою за значенням проблемою зі середини 1980-х років стало збільшення японських інвестицій в США. Найпоширенішими тоді стали просторікування про те, що Японія «скуповує Америку», хоча за обсягом своїх інвестицій в США у 1988 році Японія поступалася Великобританії, яку ніколи не звинувачували у намаганні захопити контроль над американською економікою.

До 1980-го року Японія вивозила своїх капіталів менше ніж 5 млрд. дол. щорічно. Вони мали цільове призначення, а саме: фінансуванн проектів видобутку сировини в Індонезії, Бразилії, Австралії і будівництва підприємств зі зборки готових виробів в країнах Азійсько-Тихоокеанського регіону. Разом з тим американська політика заохочення інвестицій у 1980-і роки створила сприятливі умови для вивозу японського капіталу в США. Якщо наприкінці 1980-го року Японія інвестувала в США всього 26,3 млрд. дол., то у 1983-му році портфельні і прямі капіталовкладення Японії у США досягли 284,8 млрд.дол., що склало майже 16 відсотків всього обсягу іноземних інвестицій в США.

На початку 1990-х років японська економіка зіткнулася зі серйозними проблемами. Ріст прибутків спричинив швидке зростання цін на землю і нерухомість, а також біржових спекуляцій.Індекс провідної японської біржової площадки Ніккей з 1986 по 1990-й рік зріс у три рази, і врешті-решт фінансова кулька лопнула, що викликало тривалу рецесію економіки. Це відбувалося на фоні успіхів економіки США і групи азійських країн, зростання товарообігу США з Канадою і Мексикою, які підписали угоду НАФТА про вільну торгівлю, і безпрецедентного збільшення від'ємного сальдо США у торгівлі з Китаєм. У 2005 році дефіцит США у торгівлі з КНР становив 201,5 млрд. дол. (26,3 % всього торговельного дефіциту США), тоді як у торгівлі з Японією він склав лише 82,5 млрд.дол. (10,7%). У зовнішній торгівлі США Японія поступилася першістю Канаді, Китаю і Мексиці, тоді як у зовнішній торгівлі Японії США зберігали перше місце за обсягом експорту (25,7 % всього японського експорту) і друге після Китаю місце за обсягом імпорту (13,2%).

І рецесія економіки Японії, і зростання від'ємного сальдо США у торгівлі з КНР привели до того, що рівень економічного конфлікту між Токіо і Вашингтоном значно понизився. Можна передбачити, що, незважаючи на протиріччя і труднощі економічної співпраці між США і Японією, вони докладатимуть багато зусиль для її збереження і зміцнення. Обидві країни нагромадили певний досвід урегулювання економічних конфліктів і прагнуть будь-що уникнути гострої конфронтації. І це пояснюється не тільки політичними і військово-стратегічними мікуваннями. Навіть з чисто економічної точки зору стабільність сучасної світової економіки і світогосподарських зв'язків і раніше, і зараз тримається на стабільному функціонуванні економік США і Японії.

У першому десятиріччі XXI століття обсяг американо-японської торгівлі і взаємних інвестицій є найбільшим у світі. У 2006 році експорт Японії в США склав 148,1 млрд. дол., а імпорт - 59,6 млрд. дол. Американські інвестиції в Японії у 2005 році досягай 75,5 млрд. дол., а японські прямі інвестиції у США - 190,3 млрд. дол. Ці дві країни не мають собі рівних і за сумарним економічним потенціалом. Хоча у США і Японії проживає 6,7 % населення світу, на них припадає близько 30% світового ВВП, понад 60% капіталізації ринку цінних паперів, майже чверть світового експорту і більше третини імпорту.

Очевидно, що всі ці фактори змушують обидві сторони шукати і знаходити шляхи полагодження конфліктів, які неминуче виникають за таких величезних обсягів спільної економічної, політичної і військової взаємодії.

Похожие работы

Політика США в умовах боротьби за українську державність в 1917-1923 роках

Скачать

205513

0

0

... миру Центральну Раду спонукали не пронімецькі симпатії її лідерів, а об'єктивна внутрішня і зовнішньополітична ситуація, що склалася на той час. Це була відчайдушна спроба врятувати українську державність. В умовах внутрішнього безладдя й слабкості, а також фактичної війни з Радянською Росією, що в тій ситуації означала неминучу поразку української влади, Київ був заклопотаний насамперед ходами ...

Зовнішня політика США у пост біполярний період

Скачать

119623

0

0

... союзнику, що той повинен шукати шляхи до компромісу і не сподіватися на беззастережну підтримку США. Восени 2001 року держсекретар Колін Пауелл виступив з промовою з питань зовнішньої політики США, в якій детально зупинився на ситуації на Близькому Сході. Держсекретар чітко і недвозначно оголосив про те, що США підтримують схему двох держав і Ізраїль повинен погодитися на необхідність існування ...

Зовнішя політика США за президентів Б. Клінтона та Дж. Буша-молодшого

Скачать

120940

0

0

... у стримуванні російської загрози до надання Україні ядерного статусу.   2. Завершення холодної війни, становлення нового міжнародного порядку та пріоритети американської зовнішньополітичної стратегії за президентів Б. Клінтона та Дж. Буша-молодшого Холодна війна стала третьою і останньою у XX столітті світовою війною. Як особлива форма прояву міжнародних відносин, вона була унікальним полі ...

Довгострокова політика України по забезпеченню енергетичної безпеки на підставі аналізу геополітичних планів і перспектив головних провідних країн світу–Росії та США

Скачать

280355

2

1

... . Деякі американські фірми купують устаткування для АЕС навіть в Японії! США не побудували жодного реактора за останні десять років. [48] РОЗДІЛ ІІ ГОЛОВНІ ФАКТОРИ ЕНЕРГЕТИЧНОЇ БЕЗПЕКИ США 2.1. Геополітичні плани США На початку ХХ століття коли США почали перетворюватися в одну з ведучих держав світу, ідеологи американського гегемонізму заявили про зазіхання США на панування у всьому ...