Політика Вашингтона щодо Індії і Пакистану

4. Політика Вашингтона щодо Індії і Пакистану

Після того як Індія домоглася незалежності від Великобританії у 1947 році, чимало представників політичних і академічних кіл США сподівалися, що Індія стане їхнім партнером і союзником. Президент Ф.Д.Рузвельт наприкінці Другої світової війни висловлювася за зближення з Індією, оскільки він, як і багато інших американців, проводив паралелі того процесу, як США та Індія виборювали, хоча і у різні епохи, незалежність від Лондона. США стали основним фінансовим донором незалежної Індії, сприяли індійській «зеленій революції», яка допомогла побороти голод, надавали Індії військову допомогу під час прикордонного конфлікту з Китаєм у 1962 році.

Проте жоден із цих заходів не зміг попередити погіршення відносин між США та Індією у період «холодної війни». З точки зору Вашингтона, Рух неприєднання, у якому на початку 1980-х років Індія стала відігравати одну із провідних ролей, і теплі відносини з СРСР, які встановилися за прем'єрства Дж.Неру, зробили тісне політичне співробітництво США з Індією неможливим, а соціальна політика Неру обмежила торгівлю і економічні зв'язки з цією країною. Більше того, зміцнення дружби США з Пакистаном за президенства Р.Ніксона і здійснене Індією в 1974 році ядерне випробування власної бомби поставили обидві держави по різні сторони політичних барикад.

Упродовж більше ніж ЗО років США, проголосивши строге дотримання режиму нерозповсюдження зброї масового ураження (ЗМУ), наполягали на знищенні або суттєвому обмеженні ядерного арсеналу Індії. Американські експерти побоювались, що надання легітимного статусу індійській ядерній зброї спричинить гонку озброєнь в Південній і Південно-Східній Азії. Проти Індії, яка не підписала Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) у 1970-х роках, упродовж трьох десятиліть діяли санкції з боку США і низки інших держав - підписантів ДНЯЗ. За розробку військової ядерної програми поза рамками режиму нерозповсюдження Індія опинилася в ізоляції на міжнародній арені у царині питань, які стосувалися ядерних технологій.

При цьому, незважаючи на деклароване дотримання принципів нерозповсюдження ЗМУ, американська влада таємно допомагала Пакистану в 1980-і роки у справі придбання ним ядерної бомби.

На початку 1990-х років відбулися три важливі події, які суттєво зміцнили американо-індійські відносини. По-перше, завершення «холодної війни» ослабило протистояння США і СРСР як центрального напрямку американської зовнішньої політики. По-друге, ослаблення протистояння і розпад Радянського Союзу суттєво підірвали дієвість Руху неприєднання.

По-третє, економічні реформи Індії початку 1990-х років, здійснювані тодішнім міністром фінансів, а нині прем'єр-міністром Манмоханом Сингхом, відкрили цю країну для світової економіки і сприяли бурхливому розвитку торгівлі та інвестицій, у тому числі і США з Індією, який продовжується понині.

Щоправда, це сталося не відразу. Завершення «холодної війни» не розв'язало всіх проблем американо-інійських відносин.. Індія до певного часу залишалася поза межами американських зовнішньополітичних інтересів. Білий дім зробив ставку на поглиблення взаємин зі своїми старими союзниками (країни Європи, Японія), а також з Китаєм, який набирав динаміки в економічному розвитку.

Воднораз зростаючі виклики безпеці США - розповсюдження ЗМУ, міжнародний тероризм, війни та конфлікти, які вибухали то в одному, то в іншому регіоні, кліматичні зміни - все це підштовхнуло США до пошуку нових глобальних однодумців, до числа яких американська дипломатія включила Індію, Бразилію та Індонезію.

І хоча нерозповсюдження ядерної зброї була ключовою проблемою у зовнішньополітичному арсеналі США і під час другого терміну у Білому домі адміністрації Буша, безперспективніть продовження політики ізоляції Індії залишалась дедалі більш очевидною. Одна з найбільших і найбільш мирних держав у світі, яка була власником передових ядерних технологій, виявилась поза межами режиму, тоді як, наприклад, Іран і Північна Корея були учасниками ДНЯЗ. Незважаючи на статус аутсайдера режиму нерозповсюдження, Індія грала за правилами системи, до якої вона не належала.

Становлення Індії як великої світової держави на початку XXI століття не могло залишитися непоміченим міжнародним співтовариством, у тому числі і Вашингтоном. Розвиток демократичної і економічно сильної Індії відповідало інтересам США і містить величезний потенціал для стратегічного парнерства між обома країнами. Нагадаємо, що Індію вважають одним з найбільш вірогідних кандидатів на вступ до трійки світових лідерів XXI століття поряд з США і Китаєм. У 2006 році ВВГ1 Індії, за оцінками експертів Світового банку, становив близько третини ВВП США. Ріст ВВП у 2005 році становив 7,6% проти у середньому 4% за період 1990- 2002 років, тобто за цим показником Індія вийшла на друге місце у світі після КНР. При цьому ріст промислового виробництва склав 8,2%>.

Адміністрація Буша подвоїла інтенсивність співпраці з Індією, маючи на меті розв'язати двосторонні проблеми. Насамперед, це стосувалося індійської ядерної програми, яка завела обидві країни по різні боки барикад упродовж останніх трьох десятиріч. Білий дім виступив з новою стратегією двостороннього співробітництва між США та Індією, яка базувалася на таких питаннях: використання мирного атому, допомога в освоєнні космосу у мирних цілях, торговля високотехнологічною продукцією і протиракетна оборона. Ці ініціативи, на думку США, повинні були не тільки розв'язати всі проблеми двостороннього співробітництва, але й стати основою нового стратегічного партнерства. У цьому випадку йшлося про перетворення Індії у ключового гравця і союзника США в регіоні. На думку Держдепартаменту, залучення Індії до режиму ДНЯЗ модернізує і зміцнює цей режим і водночас сприятиме більш широкомасштабному співробітництву цієї країни зі США.

Під час візиту Кондолізи Райс до Індії у березні 2005 року, уневдовзі після того як вона очолила зовнішньополітичне відомство, було заявлено, що США готові переглянути колишню політику у Південній Азії на користь розвитку повноцінних відносин як з Індією, так і Пакистаном. Безсумнівно, цей був серйозний крок до встановлення тісних зв'язків з Індією. Було також підкреслено, що США відмовляються від «ортодоксальної» риторики щодо індійської ядерної програми на користь встановлення продуктивної співпраці у сфері використання мирного атома.

Під час візиту-відповіді прем'єр-міністр Індії до Вашингтона у липні 2005 року американський прези дент запропонував Сингху розгорнути повноцінне співробітництво у ядерній сфері, спрямоване на допомогу Індії у будівництві атомних електростанцій і передачі найновіших технологій. А у березні 2006 року в Нью-Делі президент Дж.Буш і прем'єр-міністр Сингх оголосили про реалізацію цієї пропозиції, запропонувавши «Американо- індійську ініціативу з співпраці у сфері мирного атома».

Через дев'ять місяців, у грудні 2006 року, конгрес США прийняв законопроект «Про американо-індійську співпрацю у сфері мирного атома». Так було відкрито шлях американським інвестиціям в індійську мирну ядерну промисловість. Все це засвідчувало серйозні зрушення і в американській політиці, і в новому сприйнятті Сполученими Штатами Індії як партнера в регіоні Південної Азії. З об'єкта критики з боку держав- учасників режиму нерозповсюдження Індія перетворилася у сторону, зацікавлену у цьому режимі. При цьому американські законодавці опиралися на вимоги прийнятого у 1954 року США «Про використання атомної енергії» про укладення договорів про створення нормативної бази двостороннього співробітництва у ядерній сфері, що привело до укладення у серпні 2007 року між США та Індією «Договору 123».

Американо-індійська угода стала предметом активних дискусій у політичних та наукових колах США. Аргументи прихильників зміцнення співпраці з Індією можна узагальнити так.

По-перше, Індія поставить свою ядерну програму під контроль міжнародних інспекцій. Це - суттєвий прогрес, враховуючи, що режим нерозповсюдження не зміг примусити Індію відмовитися від ядерної зброї чи поставити її під контроль інспекцій. Генеральний директор МАГАТЕ Мохаммед Ель-Барадей підтримав цю угоду, назвавши її прагматичним способом залучення Індії до режиму нерозповсюдження.

По-друге, Індія на практиці продемонсрувала надійність контролю за ядерними технологіями і матеріалами. Незважаючи на те що Індія не підписала Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, Делі підтримувало строгий контроль за недопущенням витоку ядерних технологій і матеріалів.

До того ж у травні 2005 року в Індії був прийнятий закон « «Зброю масового ураження», який забороняв торгівлю і передачу ядерних технологій.

По-третє, Індія прийняла схожі стандарти контролю експорту, як і 45 держав, які входять до Групи ядерних постачальників і координують контроль за переданою ядерних матеріалів і технологій державам, які не володіють ядерною зброєю.

Натомість критики угоди з Індією наполягали на тому, що ця угода найбільше вигідна Делі, оскільки не містить положень, які б забороняли їй розвивати власну ядерну військову програму. Незважаючи на те що Індія пообіцяла не використовувати допомогу з боку США для розвитку військової складової своєї ядерної програми, деякі американські експерти ввжають, що Індія може спрямувати імпортовані ядерні матеріали для розвитку енергетики, а власні ядерні матеріали використовуватиме для виробництва зброї.

Інші критичні аргументи базувалися на тому, що угода стосується тільки тих об'єктів і матеріалів, які будуть вироблені з дати підписання угоди, але виключає ядерні матеріали, нагромаджені Індією упродовж кількох останніх десятиріч.

Врешті-решт переваги для США від цієї угоди цілком реалістичні. Вперше за три десятиріччя Індія ставить свою програму з використання мирного атома під контроль міжнародних інспекцій, надавши 14 з 22 своїх АЕС, а також ядерні реактори, які будуть побудовані, під контроль МАГАТЕ. Таким чином, уклавши угорду з США, Індія фактично стала учасником режиму ДНЯЗ.

Фундаментальною зміною в американо-індійських взаєминах стала співпраця у сфері безпеки в Південній Азії. Індія - найбільша і найстабільніша держава в цьому регіоні, яка володіє потужнім економічним і військовим потенціалом. Вперше США усвідомили неможливість забезпечення довготривалого миру і стабільності в регіоні без співпраці з Індією.

Індійська стратегія регіонального стримування переслідує кілька провідних завдань, зокрема передбачається забезпечення повної переваги Індії на півострові Індостан і зміцнення контролю за Індійським океаном, утримуюи одночасно території на індійсько-пакистанському та індійсько- китайському кордонах, які нею контролюються, не упускаючи з виду своїх слабких сусідів (Непал, Бангладеш, Шри-Ланка). Головне ж - викорстовуючи стратегію морського і ядерного стримування, поступово домогттися статусу світової держави.

В Індії існує внутрішньополітичний консенсус з ядерного питання. її громадська думка підтримує ідею збереження ядерної опції. Так, проведене ще у грудні 1995 року опитування показало, що 62% інідійців виступають за проведення ядерних випробувань, а 68% громадян вважають, що Індія може відмовитися від ядерної зброї лише за умови, що це зроблять всі ядерні держави. Таку ж позицію поділяють основні політичні сили Індії - партії Індійський національний конгрес і, особливо, права Бхаратія Джаната. Зрозуміло, що цю позицію підтримує військове керівництво країни, хоча в Індії військові, як правило, не втручаються у політичні питання.

Нагадаємо, що ядерна доктрина Індії формувалася за відсутності чітких установок з боку її політичного керівницта. Політики і цивільні керівники ядерної програми не наважилися передати контроль за ядерною зброєю країни військовикам; в результаті воно перебуває під цивільним контролем, а засоби доставки - під контролем військових. У своїх оперативних планах військові враховують ядерний фактор, але фактично Індія базує свою військову доктриу на принцпі ядерного стримування, коли ядерна зброя може бути застосована лише у відповідь на завданий удар.

Серед сфер американо-індійської співпраці вкажемо такі: 1) співпраця у військовій і розвідувальній діяльності; 2) сільське господарство; 3) освіта; 4) захист довкілля.

Першочергові завдання американо-індійської співпраці - протистояти тероризму, наркотрафику, розповсюдженню зброї масового ураження.

Потенціал американо-індійської військової співпраці був яскраво продемонстрований при ліквідації наслідків цунамі в Південній і Південно- Східній Азії у грудні 2004 року, коли військово-морські флоти і авіації Індії і США були першими, хто надав допомогу потерпілим. З тих пір взаємодія США та Індії зміцнилася і стала включати щорічні спільні навчання флотів і авіації обох країн.

Інша сфера взаємодії між обома країнами стосується розв'язання найгостріших проблем Індії у сфері сільського господарства і освіти. Незважаючи на значний поступ Індії в економічному розвитку, майже 700 млн. її жителів, які становлять 25% світової бідноти, живуть меше ніж на два долари в день. Індія зацікавлена в американських технологіях та інвестиціях, які змогли б дати стимул другій «зеленій» революції. Прем'єр-міністр Сингх запропонував США надати допомогу Індії у встановленні ефективного державно-приватного партнерства, зорієнтованого на ринок сільського господарства і нових сільськогосподарських технологій. Американські інвестиції і технології могли б створити складські приміщення, логістику і агропереробні комплекси, які є базою сучасного аграрного ринку. Дві держави могли б також співпрацювати у сфері розповсюдження ефективних сільськогосподарських методів, таких як консервація землі і менеджмент водних ресурсів.

Розвивається співпраця і в освітній царині. Так, Сполучені Штати допомогли створити першокласні вищі навчальні заклади - Інститут менеджменту та Індійський технологічний інститут. Освіта була і залишається рушійною силою американо-індійських відносин. Сьогодні в американських університетах навчається більше індійців, ніж представників будь-якої іншої держави. На державному рівні була розширена програма стипендій Фулбрайта, яка реалізовує обмін молодими вченими між США та Індією.

Ще одна сфера, в якій обидві держави планують розвивати тісну співпрацю, - захист довкілля. Економіка Індії, яка стрімко розвивається, щораз більше потребує енергоносіїв, що збільшує викиди у навколишнє середовище. США могли б передати Індії нові енергозберігаючі технології, а також проводити спільні наукові дослідження у царині альтернативних джерел енергії. Загалом за підтримки США Ідія сподівається здійснити технологічний ривок своєї економіки

У свою чергу, США очікують підтримки з боку Індії з ключових питань міжнародної безпеки, таких як призупинення іранської і північнокорейської ядерних програм; боротьба з тероризмом і бідністю; співпраця в енергетичній безпеці, а також з підтримки демократії у всьому світі.

США та Індія спільно працюють над спільними підходами до вирішення різних міжнародних проблем. Прем'єр-міністр Сингх і президент Буш заснували Фонд демократії ООН в 2005 році і стали його головними спонсорами. Фонд надав понад сотню грантів неурядовим організаціям у країнах, які заявили про перехід до демократії. Обидві країни є активними учасниками у наданні допомоги цим державам.

США та Індія мають ще одну спільну мету - завдання поразки «Талібану» і «Аль-Каїді» в Афганістані і надання допомоги у становленні демократії в цій країні. Індія зобов'язалася надати понад 750 млн. дол. на реконструкцію Афганістану, ставши, таким чином, найбільшим в регіоні донором уряду Хаміда Карзая.

Сполучені Штати за нової демократичної адміністраціїна чолі з Бараком Обамою вважають пріоритетним завданням покращення відносин між Індією та Пакистаном. Вашингтон проголосив як одну із головних цілей своєї політики Південній Азї встановлення довготривалого миру шляхом вирішення індо-пакистанського конфлікту через Кашмир. Індія також становить величезний інтерес для США у якості стримуючого фактору щодо Китаю, який бурхливо розвиваються, і це створює взаємну зацікавленість обох держав у зміцненні і розширенні двосторонніх зв'язків.

Керівник держдепартаменту Хіларі Клінтон, яка відвідала 20 липня 2009 року Індію, заявила, що двосторонні відносини Індії і США виходять на новий етап. За словами Х.Клінтон, США готові до початку «оновлених і багатообіцяючих відносин з Індією», а також до їх «розширення і поглиблення». Спостерігачі зазначають, що ключовим питанням на порядку денному індійського візиту Хіларі Клінтон була сфера безпеки й оборони, а саме - можливості поставок американських озброєнь і військових технологій до Індії. Не випадково темою обговореннякерівництва двох країн стала угода «Про моніторинг кінцевого призначення», яка передбачає контроль з боку постачальника за подальшою долею проданоїзброїабо чутливих технологій. У результаті США отримують можливість продавати Індії новітнє озброєння з гарантією того, що індуси не ділитимуться технологіями з третіми країнами.

Ще одна угода передбачає будівництво в Індії двох американських ядерних реакторів у рамкахпрограми про співробітництво у сфері ядерної енергетики. Індійський уряд ужезатвердив майданчики для будівництва реак торів. Сума контракту оцінюється у 10 млрд. дол. Для Індії це дійсно прорив у сфері мирного атома. Фактично після оформлення ядерних відносин між США й Індією в часи адміністрації Дж.Буша нинішній договір став черговим кроком на шляху вибудовування довірчих відносин у ядерній сфері між двома країнами. А це однохзначно підвищує авторитет Індії в регіоні й світі як стабільного й передбачуваного члена ядерного клубу.

Так само підписання угоди «Про моніторинг кінцевого призначення» відкриває перед США двері для участі у всіх індійських збройових програмах, які передбачають асигнування у розмірі майже 100 млрд. дол. до 2020 року. Уже у найближчий період у рамках оголошеної 2006 року програми переозброєння очікуються великі витрати на закупівлю військової техніки за кордоном. Зокрема, Індія купує шість американських літаків С-130 «Геркулес». Проводяться тендери на поставку 126 багатоцільових винищувачів і понад 300 гвинтокрилів для індійських ВПС і сухопутних військ. У свою чергу ВМС Індії вийшли на завершальну стадію переговорів з Boeing про придбання восьми літаків Р-8, оснащених протичовневим озброєнням. Передбачаються тендери на шість підводних човнів, 140 легких гаубиць чотириста 155-міліметрових самохідних артилерійських установок. Крім цього, Індію цікавлять РЛС, ракети, БЛА, самонавідні боєприпаси й багато інших зразків зброї.

Крім фінансової вигоди, проникнення на індійський ринок відкриває для американців можливості впливу на індійське керівництво й посилення своїх позицій у регіоні. Особливо в умовах, коли Росія стабільно демонструє зниження технологічного рівня і якості поставок зброї. Притчею во язицех стало затягування модернізації авіаносця «Адмірал Горшков» для ВМС Індії, браковані авіаційні російські ракети РВВ-АЕ, проблеми з ракетним озброєнням для індійських фрегатів.

Взагалі на тлі невдач Росії переорієнтація Індії на США виглядає логічною і своєчасною. І головною причиною такої метаморфози є саме рівень американських технологій і можливість їхнього одержання для потреб індійської оборонної промисловості. Річ у тім, що буквально напередодні візиту Х.Клінтон голова міністерства оборони Індії Араккапарамбіл Ентоні озвучив головне завдання, потсавлене перед індійським оборонно- промисловим комплексом: домогтися протягом 10 років самозабезпечення у виробництві стратегічних видів озброєння. На зустрічі з керівниками й фахівцями Організації оборонних досліджень і розробок міністр нагадав, що зараз Індія дуже залежить від закордонних поставок. До 70% використовуваних Збройними силами країни систем і і бойової техніки, зброї, боєприпасів, устаткування закуповується в іноземних виробників і тільки 30% вмпускається індійськими підприємствами.

Американські зусилля на індійському напрямку формують нові геполітичні умови в регіоні. І хоча дотепераналітики сперечаються, чого ж домагаються США, ідучи на зближення з Індією, одне залишається безперечним - Делі від цього тільки виграє. Йому не доведеться змінювати свої зовнішньополітичні принципи або обмежувати регіональні амбіції. Навіть якщо США ставлять перед собою завдання створення в особі Індії потужної противаги Китаю, це аж ніяк не означає миттєвого створення проблем для індійської політики. Хоча б тому, що Китай поки що випереджає Індію за усіма найважливішими показниками - економічними, так і оборонними. Єдине, у чому майже не має відставання, це демографія (однак чисельність населення у двох країнах може зрівнятися лише до 2030 року). Іншими словами, незважаючи на потужний потенціал, найближчим часом Індія не зможе рішуче заперечувати китайську гегемонію.

Разом з тим погяди Індії та США на чимало міжнародних проблем не співпадають. Так, Індія не підтримала американське вторгнення в Ірак.Так само Делі досить критично ставиться до того, що США надає Пакистану статус союзника поза межами НАТО.

Все ж Вашингтон визнав за Індією статус самостійної і відповідальної світової держави. Вірогідно, США будуть підтримувати Індію у її прагненні стати членом Ради Безпеки ООН і зайняти місце у «великій вісімці». І це при тому, що навіть зближення зі США не змусить Індію змінити, як уже зазначалося, свій зовнішньополітичний курс.

По-іншому складалися стосунки між США і Пакистаном. У розпал «холодної війни» важливе стратегічне розташування цієї країни на південь від СРСР і на захід від КНР привернуло пристальну увагу Вашингтона. Пакистан вступив у військові блоки під егідою США (СЕАТО і СЕНТО) і в результаті став отримувати сучасну американську зброю на величезні на той час суми. На середину 1960-х років в Ісламабаді вважали свою країну достатньо захищеною в політичному і військовому сенсі від потенціальної загрози з боку Індії. В тих умовах пакистанські військові, які завжди відігравали центральну роль у внутрішній політиці країни, не вважали ядерну зброю життєво необхідною для її безпеки, тоді як Індія енергійно нарощувала свою ядерну інфраструктуру.

У 1965 році Пакистан здійснив невдалу спробу потіснити Індію в Кашмирі. Війну він програв, а США застосували ембарго на поставки зброї до Пакистану. У результаті він позбувся американської військової підтримки, а також відчуття безпеки: армія стала проявляти невдоволення ситуацією, що склалася, і в країні назрівала внутрішньополітична криза. Популярний міністр закордонних справ З.Бхутто, послідовний прихильник ядерного Пакистану, дистанціювався від уряду, і його ідеї ставали дедалі популярнішими серед пакистанських військовиків і бюрократії. Вже у 1968 році, вслід за Індією, Пакистан відмовився підписати ДНЯЗ, а у 1972 році, після поразки у війні з Індією і розчленування Пакистану (в його східній частині виникла нова держава - Бангладеш) новий президент, яким став З.Бхутто, заявив, що «пакистанці отримають бомбу, навіть якщо прийдеться їсти траву».

У Пакистані, так само як в Індії, існує внутрішньополітичний консенсус з питання про ядерну зброю. Пакистанська політична система суттєво відрізняється від індійської. Традиційно в Пакистані набагато більшу роль відіграє інститут президента, військова еліта та найвища бюрократія. Починаючи з 1970-х років пакистанська еліта утвердилася у думці про необхідність мати ядерну зброю. Ця думка ще більше зміцнилася після оголошення Індією своєї ядерної доктрини.

На відміну від Індії Пакистан не рветься до клубу великих держав, який певною мірою оформлений Радою Безпеки ООН. Амбіції Ісламабада в основному обмежені ісламським світом, в якому упродовж десятиріч гостро стоїть питання лідерства. У різні роки цю роль перебирали і Саудівська Аравія, яка обґрунтовувала свої претензії на традиційних мусульманських цінностях, і Ірак за Саддама Хусейна, який висував на перший план військову силу і ідею відродження халіфату. У такій ситуації мусульманська країна, яка володіла ядерною зброєю, автоматично ставала важливим центром мусульманського світу. Політичний ефект такого роду усвідомлювався пакистанськими політиками з самого початку, тому З.Бхутто, говорячи про майбутню пакистанську бомбу в 1970-х роках, щораз називав її «ісламською бомбою».

Пакистан формально не оголошував про свою ядерну доктрину, але на практиці притримувався принципів мінімального ядерного стримування і оборони звичайними засобами. Так само як Індія він відмовився прийняти на себе зобов'язання не застосовувати першим ядерну зброю. З цього можна зробити висновок про те, що ця зброя розглядається ним як важливий компонент стратегії безпеки. Дії Пакистану під час минулих індійсько- пакистанських криз засвідчують те, що він може застосувати ядерну зброю у певній ситуації, наприклад в неядерній війні, під час якої Індія була б близька до його розчленування або коли Пакистану загрожувало би застосування проти нього ядерної зброї.

Оцінюючи сучасну політику США щодо Індії і Пакистану, необхідно зазначити, що обидві країни Південної Азії займають різне місце в американській політиці і Вашингтон відводить їм принципово різні ролі.

Пакистан - союзник США «за необхідністю». Він потрібен їм як база для операцій в Афганістані і як відповідна опора їхніх дій у Перській затоці і Середній Азії. Ісламабад відіграє роль противаги Індії, яка стрімко набирає силу, його ресурси можуть у майбутньому бути використані у протистоянні з Китаєм. Разом з тим Пакистан вважається нестабільною країною, він часто- густо не поділяє цінностей американців, інколи його доводиться заставляти діяти в американських інтересах силою (у 2001 році помічник державного секретаря США Р.Армітідж погрожував П.Мушаррафу бомбардуванням Пакистану, якщо той не здійснюватиме активну проамериканську політику у війні з талібами). Сполучені Штати незадоволені наявністю в Пакистані ядерної зброї, вони побоюються дестабілізації в цій країні і попадання ядерної зброї у руки релігійних фанатиків.

Останні кілька років відносини США і Пакистану розвиваються достатньо стабільно, але війнв з тероризмом, оголошена Вашингтоном, і, особливо, операція в Афганістані внесли у політику США в Південній Азії свої нюанси. Режим Мушаррафа підтримав військові зусилля американців в Афганістані та в Іраку, що спричинило новий раунд напруги у протистоянні військового світського режиму і численних фундаменталістських угруповань всередині Пакистану. На президента Мушаррафа кілька разів здійснювалися напади, і ситуація в країні характеризується нестабільністю. Населення країни у переважній своїй більшості налаштовано антиамериканськи - лише 5% опитаних позитивно ставляться до США, вплив уряду у північно-східних провінціях Пакистану зведено до мінімуму - саме сюди передислокувались чимало груп афганських пуштунів після розгрому «Талібану» в Афганістані. США надали Пакистану статус «важливого союзника» поза НАТО, але цей крок викликав лише несприйняття Індії і мало сприяв зміцненню нинішнього режиму Пакистану всередині країни. Не виключено, що нині американські бази у Середній Азії повинні будуть не тільки сприяти військовим зусиллям Вашингтона в Афганістані та Іраку, але й « наглядати» за пакистанськми ядерними об'єктами.

Загалом США не розглядають Пакистан сьогодні як самостійну регіональну державу, яка б могла взяти на себе відповідальність в регіоні. Максимум, на що розраховують американці, - це на те, що Пакистан все ж зможе зберегти внутрішню стабільність і допоможе стабілізувати Афганістан.

Щоправда, на відносини з Ісламабадом будуть впливати потенційні загрози Сполученим Штатам, які можуть стати реальними за несприятливого розвитку подій у Пакистані. На 2025 рік він стане п'ятою за чисельністю населення країною світу, він володіє ядерною зброєю, і його банкрутство як держави за своїми наслідками для США і міжнародної безпеки привело б до ще гірших результатів, ніж події в Афганістані та Іраку. Сполученим Штатам доведеться співпрацювати з Пакистаном по багатьох напрямках, головним же чином - змогти переконати пакистанську владу розірвати відносини з численними екстремістськими і терористичними організаціями, які заперечуть принцип світської держави, закладенний в основу будівництва Пакистану одним із лідерів руху за його незалежність і першим генерал- губернатором країни М.Джинною.

Разом з тим «пакистанське питання» в американській зовнішній політиці набуло в останні роки нового виміру: воно перетворилося в складову іннованційну частину боротьби США як проти розповсюдження ядерних і ракетних технологій, так і проти ісламського різновиду міжнародного тероризму. Осмислюючи ситуацію в Пакистані, політико-військова еліта Сполучених Штатів вимушена проробляти три нові проблеми:

1)  можливі наслідки краху «проблемних» (тобто слабких і погано керованих) ядерних держав;

2)  вірогідність того, що подібні держави опиняться під контролем транснаціональних терористичних мереж;

3)  перспективи і умови запровадження «зовнішнього управління» ядерними об'єктами таких країн, щоб уникнути попадання ядерної зброї у руки терористів.

Відомості про те, що радикальні ісламісти можуть зробити спробу захопити пакистанські ядерні об'єкти, вперше з'явилися у пресі восени 2001 року. Це якраз співпало з початком антитерористичної операції США в Афганістані. Через рік в американській періодиці з'явилися публікації про можливу «втечу» пакистанських ядерних матеріалів до КНДР. Акценти у цих повідомленнях робилися на неспроможності Пакистану, який нелегально отримав ядерну зброю у 1998 році, забезпечити надійну охорону власних ядерних об'єктів.

Свою стурбованість американці аргументують принаймні трьома обставинами. По-перше, на півночі Пакистану біля кордонів гірських систем Памиру і Гіндукуша була фактично відтворена квазідержава витіснених з Афганістану талібів , які знову відновили з пакистанської території боротьбу проти афганського уряду. У 2004 році пакистанська армія була вже вимушена здійснювати масштабні бойові операції проти загонів «Аль-Каїди» і руху «Талібан» на афгано-пакистанському кордоні. На думку американських експертів, бойовики мали на меті прорватися до ядених об'єктів у західній частині Пакистану. Необхідно врахувати, що ядерні об'єкти на заході Пакистану будувалися у стратегічному тилу з точки зору сценаріїв індо-пакистанського конфліту, але зовсім не пакистано- афганського. Тому вони недостатньо захищені від можливого удару з боку Афганістану.

По-друге, відбувається активізація радикальних ісламістів всередині самої пакистанської спільноти. У грудні 2004 року експерти Національної розвідувальної ради США прогнозували, що у пакистанському суспільстві можуть виникнути рпадикальні шиїтські організації, націлені на скинення світського режиму П.Мушаррафа і боротьбу з «невірними» - американцями і індусами. Американці також вважають, що частина пакистанської армії і спецслужб (та, котра у 1990-і роки активно підтримувала «Талібан», але була усунена від влади під час «чисток» 2002-2004 років) нерозривно пов'язана з радикальними ісламістами. Якщо вони отримають підтримку у частини пакистанського керівництва, то доступ ісламських екстремістів до ядерних об'єктів буде полегшений.

Щоправда, 30 липня 2005 року П.Мушарраф зобов'язався арештувати керівників всіх діючих в Пакистані екстремістських організацій. Згодом він оголосив про те, що «ісламістька мережа» роздріблена іспілкується з допомогою кур'єрів. Ісламабад також прийняв рішення про депортацію 1400 іноземних учнів шкіл медресе. Проте потрібно пам'ятати, що значна частина ісламських радикалів діють на територіях, непідконтрольних центральній пакистанській владі.

IIo-третє, пакистанські наукові центри виявилися втягненими у транснаціональний нелегальний бізнес, який займається поставками на світовий «чорний ринок урану» ядерних технологій з Пакистану. Весною 2004 року були розкриті факти незаконого продажу пакистанських ядерних матеріалів - газових центрифуг, які дозволяють збагачувати уран-235 - в Іран, Лівію і КНДР.

Загалом американські експерти проробляють такі сценарії: розпад Пакистану і перехід його ядерного потенціалу під контроль транснаціональних кримінальних мереж; втеча пакистанських ядерних метеріалів і попадання їх в руки міжнародних терористичних організацій; втручання Індії у внутрішньопакистанські конфлікти і вихід індо- пакистанського конфлікту на новий - «параядерний» - рівень.

Варто нагадати, що раніше планів «боротьби із загрозою розпаду ядерних держав» у США не розроблялися. У Вашингтоні усвідомлюють, що позбавити Пакистан ядерної зброї з допомогою класиноївійськової операції неможливо. Тому у США обговорюються переважно невійськові сценарії утримання контролю над пакистнською ситуацією у надзвичайних обставинах і розробляються відповідні профілактичні заходи.

У цьому контксті особлива увага приділяється створенню юридичної бази для дій США на пакистанській території у критичній ситуації. Весною 2004 року на американо-пакистанських переговорах йшлося про можливе розташуваня на пакистанській території американських військ. Щоправда, пакистанська сторона відхилила цю пропозицію.

В червні цього ж року Дж.Буш оголосив про надання Пакистану статусу «основного союзника поза межами НАТО». Аналогічним статусом вже володіють Японія, Тайланд, Кувейт, Єгипет, Йорданія і Ізраїль. Такий статус дозволяє названим країнам купляти американську військову техніку і зброю на пільгових умовах. У рамках нового режиму співпраці у листопаді 2004 року Вашингтон надав Пакистану першу велику партію зброї, у тому числі шість літаків патрульної морської авіації «Оріон». Так само у грудні 2004 року в американських ЗМІ з'явилися повідомлення про те, що Ісламабад надав Пентагону право наносити удари по зайнятих талібами високогірних прикордонних районах у зоні афгано-пакистанського кордону. Пентагон, таким чином, отримав можливість проводити операції проти афганських талібів по обидві сторони афгано-пакистанського кордону, тобто і на пакистанській території.

Сполучені Штати прагнуть також підключити Пакистан до антикризових механізмів НАТО. З аналізу натовських документів можна зробити висновок, що надання допомоги Пакистану у справі захисту його ядерних об'єктів від терористів у подальшому цілком може виявитися однією з функцій НАТО.

Поряд із сценаріями «кризового реагування» у Вашингтоні розглядаються версії стабілізації Пакистану через його внутрішню еволюцію, тобто «демократизацію» політичної системи країни.

Розробляються також плани взаємодії США із розвідувальними і силовими структурами Пакистану, встновлення режиму зовнішнього контролю над будь-якою продукцією «ядерного сектора», а також надання технічної допомоги силами американських спеціалістів у справі охорони і експлуатації ядерних об'єктів Пакистану. Не виключається залучення міжнародних організацій (ООН, МАГАТЕ) до управління пакистанськими ядерними об'єктами, а також встановлення прямого контролю над ядерними об'єктами Пакистану на основі відповідного договору між Вашингтоном і Пакистаном.

Восени 2004 року між представниками МАГАТЕ і адміністрацією П.Мушаррафа відбувся письмовий обмін думками щодо контролю над експортом продукції, технологій, матеріалів й обладнання, які використовуютьтся при розробці ядерної й біологічної зброї і засобів їхньої доставки. В результаті Ісламабад суттєво модифікував своє експортне законодавство, погодившись зробити свою експортну систему більш прозорою для контролю представниками МАГАТЕ. У травні 2005 року Пакистан пішов на зустріч агенству і передав у його розпорядження зразки ядерних матеріалів зі своїх об'єктів.

Підсумовуючи сказане, можна дійти висновку, що сучасна американська політика у сфері нерозповсюдження складається з чотирьох важливих компонентів:

1)  забезпечення допуску американських спеціалістів і інспект орів США до ядерних об'єктів «ненадійних» інозмних држав;

2) розробка і укладення союзниками міжнародних угод про прийняття спільних заходів щодо протидії розповсюдженню у надзвичайних ситуаціях;

3) формування правових і політичних основ для забезпеченн в тій чи іншій формі «зовнішнього управління» ядерними об'єктами «слабких» держав з метою попередження їхнього захоплденн терористами чи іншими ворожими силами;

4)  зміцнення міжнародних норм контролю над експортом ядернних матеріалів й технологій.

Система «зовнішнього управління ядерними арсеналами» розглядається у Вашингтоні як новий варіант глобальної політики ядерного нерозповсюдження.

Отже, «пакистанські дискусії» висвітлили нову грань розуміння сучасного ядерного конфлікту. У другій половині XX століття єдино можливим сценарієм такого конфлікту вважалось зіткнення великих держав. В останні роки заговорили про можливість використання ядерних матеріалів транснаціональними терористичними організаціями. Сьогодні предметом аналізу стають сценарії виникнення конфліктів через розпад слабких ядерних держав, захоплення ядерного потенціалу таких країн транснаціональними суб'єктами, а також воєн, які можуть бути спричинені супротивом спробам силою встановити зовнішній контроль (міжнародну опіку) над ядерними об'єктами тих чи інших держав. Але можливим видається і поява прецедента нового типу конфлкту - між підтримуваними США міжнародними організаціями і «проблемними» ядерними державами, які не погоджуватимуться передати свій ядерний арсенал під міжнародний контроль.

Список використаної літератури

Работы общетеоретического характера

1.  Назарбаев Н.А., Казахстан - 2030. Процветание, безопасность и улучшение. благосостояния всех казахстанцев: Послание Президента страны народу Казахстана // Вечерний Алматы.- 1997. - 13 окт.

2.  Назарбаев Н.А. На пороге XXI века. Алматы, Онер, 1996.- 250 с.

3.  Назарбаев Н.А. Пять лет независимости. - Алматы: Казахстан, 1996. -624с.

4.  Нурсултан Назарбаев: Моя цель - построить нормальное демократическое общество // Казахстанская правда. - 2002. - 7 февраля.

5.  Об основных направлениях внутренней и внешней политики на 2003 год. Послание Президента народу Казахстана Астана, апрель 2002 г.// Казахстанская правда. - 2002. - 2 мая.

6.  Актуальные проблемы внешней политики Казахстана. Сборник статей под редакцией Токаева К.К. Подготовлено МИД Республики Казахстан. М.: Русский Раритет - 1998 г., 450 с.

7.  Токаев К.К. Внешняя политика: Время размышлений, время действий. //Казахстан и мировое сообщество. - 1995, №2

8.  Токаев К.К. Под стягом независимости. Очерки внешней политики. -Алматы: Билим, 1997.- 610 с.

9.  Токаев К.К. Внешняя политика Казахстана в условиях глобализации. –А.: Онер, 2000. - 584 с.

10.  История Казахстана в лицах: Политические портреты / под ред. Григорьева В.К. и Кусаинова А.К. - Акмола, 1999. - 128 с.

2. Источники

1.  Устав Организации Объединенных Наций (Сан-Франциско, 26 июня 1945 г.)

2.  Сборник важнейших документов по международному праву. М. 1996-1997гг.

3.  Совместное заявление Президента Соединенных Штатов Джорджа У. Буша и Президента Казахстана Нурсултана А. Назарбаева: новые взаимоотношения. // ПВ.

4.  Стратегия Ассамблеи народов Казахстана на среднесрочный период (до 2007 года) // Утверждена Указом Президента Республики Казахстан от 26 апреля 2002 года, № 856

5.  . Соглашение между Правительством Республики Казахстан и Правительством Соединенных Штатов Америки о стимулировании капиталовложений. Вашингтон, 19/05/92. (с момента подписания) Опубликовано в Бюллетене международных договоров, 1997, № 1

6.  Соглашение между Правительством Республики Казахстан и Правительством Соединенных Штатов Америки относительно сотрудничества по облегчению оказания содействия. Вашингтон, 20/05/92. (с момента подписания)

7.  Соглашение о торговых отношениях между Республикой Казахстан и Соединенными Штатами Америки. Вашингтон, 19/05/92. (c 18 февраля 1993 года)

8.  Меморандум о взаимопонимании между Президентом Республики Казахстан Н.Назарбаевым и Председателем Правления корпорации "Шеврон" К.Т.Дерром. Алматы, 06/04/93. (с момента подписания).

9.  Договор между Республикой Казахстан и Соединенными Штатами Америки о поощрении и взаимной защите капиталовложений. Вашингтон, 19/05/92. (с 12 января 1994 года) / Опубликовано в Бюллетене международных договоров, 1997, № 1 и № 6

10.  Принципы сотрудничества между Республикой Казахстан, Корпорацией иностранных частных инвестиций и Американо-казахстанским советом по экономическому развитию. Вашингтон, 14/02/94. (со дня подписания).

11.  Хартия о демократическом партнерстве между Республикой Казахстан и Соединенными Штатами Америки. Вашингтон, 14/02/94. (с момента подписания). / Опубликовано в Бюллетене международных договоров, 1994, № 1-2

12.  Соглашение между Правительством Республики Казахстан и Правительством Соединенных Штатов Америки о сотрудничестве в области науки и технологий. Вашингтон, 14/02/94. (со дня подписания). Опубликовано в Бюллетене международных договоров, 1994, № 3-4

13.  Заявление о принципах создания американо-казахского комитета по оборонной конверсии. Вашингтон, 14/02/94. (с момента подписания).

14.  Рамочное соглашение между Республикой Казахстан и Соединенными Штатами Америки. Алматы, 07/10/94. (с момента подписания).

15.  Соглашение между Правительством Республики Казахстан и Правительством Соединенных Штатов Америки в связи с перемещением высокообогащенного урана, находящегося на Ульбинском металлургическом заводе. Алматы, 07/10/94. (с момента подписания).

16.  Соглашение между Правительством Республики Казахстан и Правительством Соединенных Штатов Америки по неправительственным организациям, осуществляющим программы помощи США для Казахстана. Алматы, 01/11/94. (с момента подписания). / Опубликовано в Бюллетене международных договоров, 1995, № 2-3