2. Політичні партії та їх роль в політичній системі суспільства

Слово «партія» латинського походження. Воно означає частину більшої спільноти або цілісності. Вже у стародавньому світі це слово використовували для визначення політичної організації. Саме в такому смислі Цицерон і Плавт уживають терміни «партія» та «фракція» (на відміну від «амичитіа» — благородний союз друзів — «партія» та «фракція» означали «погані, неблагородні союзи»). Таке тлумачення увійшло в історію. Й для Вашингтона у США, й для Лафайєта у Франції слово «партія» ще асоціювалося зі злом. Негативно ставився до політичних партій і Ж.-Ж. Руссо. Але чіткого змісту ці терміни тоді ще не мали.

Формування політичних партій у сучасному розумінні відбувається наприкінці XVIII — в XIX ст., з виникненням у результаті буржуазних революцій у Європі й Америці парламентів і парламентаризму як форми й принципу організації та здійснення державної влади.

Створення парламенту вимагало відпрацьованого механізму виборів (уведення загального виборчого права), зумовило групування депутатів з метою кращої реалізації на парламентському форумі своїх спільних цілей. Власне, ці потреби й вирішили появу партій як необхідного елемента організації політичного життя перших парламентських держав.

Протопартіями стали депутатські клуби та фракції в парламенті, орієнтовані на інтереси різних кіл нової політичної та] економічної еліти.

Масові партії виникають у другій половині XIX ст. їхньому розвитку сприяли два фактори: а) поширення загального виборчого права, що змушувало партії розгортати боротьбу за вплив серед виборців (так, якщо в Англії 1830 р. виборчі права мали тільки 220 тис. чоловік, то 1883 — вже понад 4 млн.);

б) зростання організованості робітничого класу, усвідомлення ним своїх класових інтересів.

Паралельно з виникненням масових партій відбувається формування основних ідеологічних доктрин, характерних і для сучасних партійних систем. Це ідеології консерватизму, лібералізму, соціал-демократизму та комунізму.

В сучасній політологічній літературі по-різному трактують поняття політичної партії: як своєрідний штаб для підготовки до чергових виборів, як апарат повсякденного впливу на маси в усіх сферах життєдіяльності суспільства, як засіб активізації участі громадян у формуванні політики держави.

Найважливіші риси, що характеризують суть партії, виділив американський політолог Дж. Ла Паламбара. Будь-яка партія, вважає він, по-перше, є носієм ідеології або принаймні відбиває конкретну орієнтацію, бачення світу й людини, по-друге, є організацією, тобто відносно тривалим у часі об'єднанням людей, по-третє, ставить за мету завоювання влади, по-четверте, прагне забезпечити собі підтримку народу.

Характерним для всіх політичних партій є те, що вони І являють собою об'єднання людей, пов'язаних спільними інтересами, прагненням досягти реалізації своїх ідей. Прийнято вважати, що громадсько-політична організація стає партією, коли вона для виконання своєї програми висуває як мету прихід до влади або вплив на владу, участь у справах держави, визначення форм і напрямів її діяльності.

Звідси випливають і основні функції політичних партій:

·  виявлення, формування та обґрунтування інтересів великих суспільних груп, визначення цілей і завдань, принципів, засобів їх досягнення;

·  формування громадської думки, вплив на неї з метою залучення на свій бік якомога більшого числа прихильників;

·  боротьба за державну владу на всіх рівнях, за можливість впливати на неї;

·  участь в усіх формах державної влади, в розробці та здійсненні внутрішнього й зовнішнього політичного курсу;

·  політичне виховання частини або всього суспільства;

·  підготовка й висування кадрів для державного, партійного, профспілкового апарату.

Громадсько-політичні об’єднання та рухи

На відміну від політичних партій, громадсько-політичні організації та рухи структурно оформлені слабше, мають широкий і змінний склад учасників. Вони можуть існувати позаполітичною партією, яка, проте, завжди спирається на них як на свою основу. Тому партії прагнуть залучити на свій бік громадсько-політичні організації та рухи, очолити їх.

Громадсько-політичні рухи — це відносно впорядкована діяльність значних груп людей, спільність інтересів яких випливає з їхньої ролі в системі суспільних відносин. Ця роль слугує оволодінню політичною владою або її утриманню й закріпленню. Громадсько-політичний рух об'єднує два протилежних начала — стихійне й свідоме. У стихійності виявляються його об'єктивний характер, глибинні корені в суспільстві. Такий рух перетворюється на реальну силу саме тоді, коли на чолі його постає організація, котра уособлює свідоме начало.

Таким чином, суспільно-політичні рухи виникають переважно як об'єднання груп та окремих громадян, між якими встановлюється свідомий зв'язок і систематичне співробітництво заради досягнення певної мети, на основі спільних політичних інтересів. Прикладом можуть бути рухи антифашистські, народно-визвольні, на захист інститутів і цінностей демократії — свободи особи, права на незалежність та ін.

Громадсько-політичні рухи характеризуються такими рисами:

а) об'єднують широкі кола населення навколо певної мети;

б) відображають інтереси не одного класу, а широких верств населення;

в) не є носіями єдиної ідеології;

г) здебільшого не мають однозначно виражених форм членства, норм поведінки; велику роль у них відіграють емоції їхніх членів. Завдання, мета чітко не формулюються. Внаслідок цього неминуча диференціація руху, виникнення суперечностей між його членами. Тому вони й не є сталими політичними об'єднаннями.

Базові характеристики політичних об'єднань

Існує кілька класифікацій громадських організацій, суспільно-політичних організацій, суспільно-політичних рухів І політичних партій. Традиційно

їх поділяють на «лівих» і «правих». Такий поділ, як відомо, започатковувався в часи Французької революції 1789 р., коли на засіданнях Національної асамблеї праворуч від спікера розташовувалися консерватори, які виступали за збереження монархії, а ліворуч — радикали, котрі обстоювали ідеї загальної рівності, помірковані ж займали місця в центрі залу. Після цього правими стали називати послідовників збереження існуючого ладу, а лівими — прихильників радикальних змін.

Традиційно ж і правим, і лівим приписують певний набір цінностей. Ліві — пацифісти, антирасисти, антикапіталісти, відстоюють принципи рівності й справедливості й у цьому смислі вони, безперечно, соціальні або соціалістичні. І якщо ліві перебувають у постійному русі, то праві, навпаки, роблять наголос на збереженні (консервації) існуючих порядків, на повазі до них, обстоюють культ сили, ієрархії, заохочуючи свободу та ініціативу в економічній сфері.

Однак подібні оцінки відносні. Сьогодні особливо помітним стає явище, коли, здавалося б, базисні набори типових вимог правих і лівих часто й багато в чому перетинаються. Так, соціал-демократичні партії у 80-х роках повернули в бік класичного лібералізму, до політики вільної конкурентної економіки, а ліберали й навіть помірні консерватори, врахувавши досвід соціал-демократів, стали приділяти значну увагу проблемам поліпшення становища населення своїх країн, створення дійової системи соціальних гарантій тим, хто їх справді потребує.

Таким чином, класифікація політичних сил за ліво-правими вимірами може бути використана як базова для подальшої, детальнішої типологізації політичних об'єднань, зокрема різних аспектів їхніх політичних платформ, організаційних структур, методів і засобів діяльності.

Спинімося насамперед на політичній платформі. Вона визначає стратегію й тактику діяльності партії чи руху, дістає відображення в програмних документах, поточних заявах, законопроектах і програмах розвитку різних сфер суспільного життя.

До стратегічних напрямів, що охоплюються політичними платформами, слід віднести: економічну стратегію; зовнішньополітичну стратегію; військово-політичну доктрину; стратегію в галузі освіти, науки, екології, медицини та ін.

Існує кілька класифікацій політичних партій за організаційною структурою. Класичну типологію партій за критерієм принципу членства розробив один із провідних французьких політиків М. Дюверже у своїй праці «Політичні партії, їхня організація та діяльність у сучасній державі» (1951 р.). Він поділив партії на кадрові й масові. Кадровою партією, за Дюверже, є угруповання відомих людей для підготовки виборів, проведення кампаній і підтримки контактів із кандидатами. Це, по-перше, впливові особи, чиє ім'я, престиж і зв'язки можуть надати кандидатам підтримку й забезпечити їм голоси; по-друге, експерти, котрі знають, як спілкуватися з виборцями й як організовувати кампанії; по-третє, фінансисти, які можуть надати кандидатам кошти.

Кадрові партії є продуктом еволюції електоральних комісій «у низах» та парламентських груп «у верхах». Це партії нотаблів (людей, чиє становище в суспільстві забезпечується їхнім авторитетом у політичному житті). Фактично дії кадрових партій помітні лише під час виборчих кампаній. Вони не мають інституту фіксованого членства та членських внесків. До типових кадрових партій традиційно відносять Республіканську й Демократичну партії США.

Масові партії, як правило, мають інститут фіксованого членства й порівняно велику кількість членів, між якими встановлюється тісний і постійний зв'язок. Основна діяльність масових партій має ідеологічний або виховний характер. Вони беруть активну участь у виборчому процесі. Керівництво в масових партіях здійснюється професійними політиками, поточну організаційну роботу ведуть оплачувані партійні функціонери, на місцях — партійні організації.

До масових відносять більшість політичних партій країн Західної та Центральної Європи. Найвідоміші з них Християнсько-Демократичний Союз (ХДС) у Німеччині, Християнсько-демократична партія Італії (ХДПІ), соціалістичні та соціал-демократичні партії Німеччини, Франції, Іспанії та ін.

Слід зазначити, що, крім масових і кадрових партій, американські політологи Вейнер і Паламбара виводять іще один тип — «партію виборців», яка активізує свою діяльність головним чином на період передвиборчих кампаній, маючи при цьому, на відміну від кадрових партій, інститут членських внесків і фіксоване членство. Такими можна назвати більшість політичних партій Східної Європи.

Отже, досить поширеною в сучасних політологічних школах є трикомпонентна типологія: партії нотаблів (кадрові), масові партії та партії виборців.

Іншим критерієм класифікації політичних об'єднань є організаційна будова, або внутрішня субординація: розрізняють централізовані та децентралізовані партії. Як правило, централізовану внутрішню субординацію мають партії авторитарної й тоталітарної спрямованості ідеологічних засад, усі інші — децентралізовану.

Для партій парламентського типу характерне використання методів і засобів діяльності в межах правових норм держави. Свої політичні платформи вони втілюють через законні органи влади, які самі й формують за результатами виборів. Зовнішня діяльність таких партій зосереджена переважно на вищих урядових щаблях.

Соціальною базою політичних об'єднань є ті соціальні групи, представники яких переважають серед їхніх членів та прихильників.

Електорат (від франц. еlесtеиг — обираю) політичного об'єднання складається з виборців, що віддали свої голоси за кандидатів від даного об'єднання.

Слід зауважити, що до середини XX ст. в політології домінував класовий підхід до визначення соціальної бази політичних об'єднань. І лише з другої половини нинішнього сторіччя, з переміщенням центру ваги в парламентську площину, стає дедалі очевиднішим, що для досягнення успіху, насамперед на виборах, партія повинна враховувати, узгоджувати інтереси не якого-небудь одного класу чи верстви, а цілого блоку соціальних сил. Саме тому на зміну класовим почали приходити «загальнонародні партії», або, за термінологією західних політологів, «партії для всіх». До того ж в умовах, коли науково-технічний прогрес вніс докорінні зміни до соціальної структури суспільства, ортодоксальний поділ на класи став анахронізмом.

Однак це не означає, що аналіз соціального складу населення й характеристика соціальних груп не має практичної ваги для аналізу діяльності й перспектив політичних об'єднань. Соціальні орієнтації політичних сил і, тим більше, політичні орієнтації соціальних груп мають велику силу інерції й певною мірою зберігаються, хоч і не в «класичному» вигляді.

Розглянемо, наприклад, соціальну базу й електорат правлячого сьогодні блоку ХДС/ХСС у Німеччині як впливової й типово консервативної сили на заході. До неї тяжіють насамперед дрібні й середні підприємці. Таких у партії 25 % (хоча вони становлять усього 9 % населення країни). Робітників серед членів ХДС — 10 %, службовців — 28, чиновників — 13, пенсіонерів 5, домашніх господарок — 10 %.

Хто йде сьогодні за консерваторами в Німеччині? Найбільшу частину серед виборців ХДС/ХСС становлять службовці нижчого та середнього рівня (22 %), чиновники (20 %), некваліфіковані (13 %) й кваліфіковані (17 %) робітники, підприємці (16 %). Здебільшого голосують за консерваторів і селяни.

Соціал-демократів традиційно підтримують робітники. Так, на виборах 1982 р. за СДПН голосувало 72 % виборців — представників робітництва й 28 % — середнього класу.

Що ж стосується електорату неофашистських партій, то він складається переважно з представників маргіналізованих прошарків, насамперед маргінального малого бізнесу та маргінальних фермерів.

Для аналізу основних тенденцій розвитку політичних об'єднань та окреслення їхніх перспектив необхідно аналізувати їхню діяльність у сукупності з іншими об'єднаннями, з усіма елементами політичної системи. В цьому зв'язку надто важливим є питання про місце й роль партійних систем у політичному житті суспільства.

Партійна система та їхня типологія

Партійна система — це об'єднання взаємозалежних партій, які прагнуть до завоювання, утримання та здійснення влади.

Партійна система — це сукупність партій (правлячих та опозиційних), які тісно зв'язані між собою і з державою й беруть участь у здійсненні влади. Від неї як важливої складової політичної системи безпосередньо залежить стабільність і ефективність останньої, зокрема тривалість існування уряду в даному складі. Така залежність виявляється насамперед у тому, наскільки адекватна проголошеним намірам передвиборна чи поточна програма партії, партійної коаліції, що перемогла на виборах.

Типологія партійних систем

Найбільш поширена типологія партійних систем ґрунтується на кількісному критерії — числі партій, які реально борються за владу або здійснюють на неї вплив. Відповідно виділяються однопартійна, двопартійна й багатопартійна системи.

Однопартійна система має такі ознаки:

·  існування тільки однієї легальної партії, заборона утворення інших;

·  домінуюча роль партії в державі, зрощення партійного апарату з державним;

·  тоталітарний політичний режим.

Однопартійна система існувала в 20—40-х роках у фашистській Італії, в 30—40-х — у гітлерівській Німеччині, в 20—80-х — у Радянському Союзі, сьогодні — на Кубі, в Північній Кореї, Іраку та в деяких країнах Африки (Кенії, Малі, Лівії та ін.).

Двопартійна система характеризується такими рисами:

ü  наявністю кількох політичних партій;

ü  існуванням двох партій, значно авторитетніших за інші;

ü  формуванням складу уряду однією з двох партій, котра перемогла на виборах;

ü  впливовою опозицією партії, яка програла вибори;

ü  демократичним політичним режимом.

Класичними країнами з двопартійною системою залишаються Великобританія та Сполучені Штати Америки. Республіканська й Демократична партії США, Консервативна та Лейбористська партії Великобританії мають вікові традиції політичної боротьби, а виборче законодавство цих країн сприяє існуванню саме такої системи.

Серед багатопартійних систем італійський політолог Сарторі виділяє системи обмеженого й поляризованого плюралізму, а також атомізовану партійну систему.

Система обмеженого плюралізму, за Сарторі, характеризується такими ознаками:

ü  наявністю у країні багатьох політичних партій;

ü  репрезентацією в парламенті лише кількох партій;

ü  репрезентацією в уряді деяких із представлених у парламенті партій;

ü  відсутністю позасистемної опозиції;

ü  демократичним політичним устроєм.

Залежно від механізму формування уряду виділяють різні варіанти системи обмеженого плюралізму.

1. Однопартійне правління, коли уряд формується партією, що дістала абсолютну більшість голосів на парламентських виборах. Типовим прикладом є Іспанія, де офіційно зареєстровано близько 250 політичних партій та організацій, у парламенті їх представлено вісім, а уряд сформовано соціалістичною партією, котра перемогла на виборах. Так формується уряд і в Індії.

2. Двоблокова коаліція, коли уряд формується одним із двох блоків, що перемагає на виборах. Наприклад, у ФРН, де з 1969 по 1982 р. уряд формувався блоком соціал-демократів з вільними демократами (СДПГ — ВДПГ), а постійний блок ХДС/ХСС перебував в опозиції. З 1982 р. ситуація змінилася, оскільки ВДПГ розірвала блок із СДПГ й увійшла до коаліції з ХДС/ХСС, яка й перемогла на виборах. Подібна система діє в Австрії. Деякі автори називають двоблокову коаліцію «модифікованою двопартійною системою», зважаючи на наявність двох сильних партій, жодна з яких, одначе, не має абсолютної більшості в парламенті, а тому змушена шукати союзу з третьою.

3. Мультипартійна коаліція, коли уряд формується з представників декількох партій на основі їхнього пропорційного представництва в парламенті за результатами виборів. Характерним прикладом стабільних мультипартійних коаліцій є Швейцарія, а нестабільних — Італія, Бельгія, Нідерланди. В Італії уряд може змінюватися по кілька разів за одну легіслатуру парламенту.

Сарторі вважає систему обмеженого плюралізму найдосконалішою, оскільки в ній відсутні антисистемні партії та двосторонні опозиції, всі партії орієнтовані на участь в уряді, можлива їхня участь у коаліційних кабінетах.

Систему поляризованого плюралізму характеризують:

ü  наявність багатьох політичних партій; гострота ідеологічного розмежування між ними; присутність серед політичних партій позасистемних; формування уряду партіями центру;

ü  наявність двосторонньої (двополярної) деструктивної опозиції;

ü  демократичний політичний режим.

Типовими країнами з поляризованою системою в різні роки були Франція й Італія. У Франції партіями центру були ліва Французька соціалістична партія (ФСП) та праве Об'єднання на підтримку республіки (ОПР), роль лівої деструктивної опозиції виконувала Французька комуністична партія (ФКП), а правої — Національний фронт (НФ). В Італії партіями центру виступали права Християнсько-Демократична партія (ХДП), ліва Соціалістична партія Італії (СПІ), лівоцентристська Соціал-Демократична партія Італії (СДПІ) та деякі нечисленні партії, ліву деструктивну опозицію спочатку представляли Італійська комуністична партія (ІКП), а потім, після поступової модернізації її ідеологічних засад у напрямі соціал-демократії,— сумнозвісні «червоні бригади», праву деструктивну опозицію — Італійський соціальний рух — Національні праві сили (ІСР — НПС).

Як бачимо, ідеологічний спектр партій в умовах поляризованої системи охоплює всі можливі різновиди ідеологій, що й визначає запеклість боротьби, ідей на політичній арені. Роль лівої деструктивної опозиції виконують, як правило, прокомуністичні політичні сили, а правої — неофашистські. За організаційною структурою всі партії масові. При цьому якщо для партій центру характерна децентралізована схема взаємодії між керівними й місцевими органами, то для обох полюсів опозиції — централізована. Відповідно методи й засоби діяльності партій центру парламентські, а партій опозиції — від парламентських до авангардних, деструктивних за засобами дій. Соціальна база й електорат усіх цих партій відповідають їхнім ідеологічним засадам, при цьому типовою є орієнтація партій, особливо центристської коаліції, на всі суспільні верстви.

Стабільність та ефективність функціонування системи поляризованого плюралізму перебувають у прямо пропорційній залежності від стабільності, міцності коаліції центристських сил. Це особливо стосується Італії, де, на відміну від Франції, уряд формується в коаліційному складі. Тільки за останні десять років Італію спіткало сім урядових криз, що закінчилися відставкою коаліційних урядів. Тому система поляризованого плюралізму менш стабільна, ніж двопартійна чи система обмеженого плюралізму.

Атомізована партійна система характеризується такими ознаками:

ü  наявністю й незначною впливовістю всіх партій;

ü  присутністю серед політичних партій позасистемних;

ü  формуванням уряду на позапартійній основі або на основі широкої коаліції;

ü  демократичним або авторитарним політичним режимом.

Існують два різновиди атомізованої системи. Перший — це система крайнього плюралізму. Вона притаманна республікам колишнього СРСР і більшості країн Східної Європи. Багаторічна комуністична олігархія змінилася тут широким конгломератом порівняно невеликих (у середньому 1000, але не більше 10000 членів) політичних партій. Так, кількість партій у Польщі сьогодні становить 132, в Грузії — 79. За умов крайнього плюралізму уряд формується або на | широкій коаліційній основі (як у країнах Східної Європи), або ^за позапартійними критеріями, як у республіках колишнього СРСР.

За ідеологічним спрямуванням спектр партій надзвичайно [широкий — від традиційних «ідеологічних» до таких екзотичних, як польська партія любителів пива (на виборах до Сейму І в 1990 р. була четвертою, отримавши 16 депутатських мандатів).

Другий різновид атомізованої системи — авторитарна псевдопартійність (деякі країни Латинської Америки — Уругвай, Парагвай, Гаїті та ін.). Багато партій ведуть конкурентну боротьбу, але реальна влада й контроль над ситуацією в країні перебуває в руках військової верхівки, яка стоїть над партіями й над традиційними інститутами парламентської чи президентської республіки.

Атомізована партійна система неефективна і найменш стабільна серед усіх інших. Це однаковою мірою стосується як системи крайнього плюралізму, так і системи авторитарної псевдопартійності. Система крайнього плюралізму швидко скочувалася в бік або тоталітарної однопартійної диктатури (Росія після жовтневого перевороту 1917 р.), або стабільних систем із числа розглянутих вище (ФРН наприкінці 40-х — на початку 50-х років). Так само диктаторські режими в країнах Латинської Америки ніколи не залишалися надовго.

Аналіз атомізованої системи особливо актуальний для держав колишнього Союзу, де не перший день у політичних колах точаться дискусії про те, чи стануть республіки на шлях демократії, чи в них переважатимуть авторитарні тенденції.

Враховуючи досвід інших країн, насамперед Іспанії й Португалії, ряду країн Латинської Америки, можна припустити, що періоду певного авторитарного посилення виконавчої влади нам не минути. Залишається відкритим питання, чи є підстави сподіватися, що це буде шляхом уперед, до демократичного, а не назад, до тоталітарного режиму. Одним із аргументів на користь демократії є початок процесу стабілізації партійної системи, її еволюції від атомізованої до стабільнішої системи поляризованого плюралізму. Партійна система України в цьому плані є типовою для всіх країн колишнього Союзу.

На закінчення огляду теоретичних основ класифікації та функціонування партійних систем підкреслимо, що кордони між різними їх типами вельми прозорі.

Ті країни, які мають постійно, протягом тривалого часу одну з розглянутих стабільних партійних систем, відрізняються від інших не тільки стабільнішою політичною системою в цілому, а й вищим рівнем економічного розвитку, більш демократичними засадами в управлінні й більш розвиненим громадянським суспільством.

Становлення багатопартійності в України Етапи поступу

Історичний досвід показує, що сучасне цивілізоване суспільство не може функціонувати без політичної демократії, яка також неможлива без багатопартійності. Становлення багатопартійності в Україні, як і в інших республіках колишнього СРСР, почалося в ході перебудови, виникнення (під впливом демократії й гласності) неформального руху. Розкриття правди про сталінські репресії, критика застійних, брежнєвських часів, перша інформація про жахливий стан національної культури об'єктивно сприяли утворенню альтернативних громадських структур, які й стали основою виникнення багатьох партій і громадсько-політичних об'єднань.

На цьому, першому, етапі становлення багатопартійності в колишньому Радянському Союзі питання про заснування партій на порядку денному ще не стояло. Головне завдання демократичних сил полягало в тому, щоб згуртувати широке громадсько-політичне об'єднання на зразок народних фронтів, які виникли в Прибалтиці.

В цей період в Україні активно розгортає роботу Українська Гельсінкська спілка (УГС). Слідом за Демократичним Союзом, що на початку 1988 р. в Москві проголошує себе першою опозиційною політичною партією, виникає Українська демократична спілка.

Основою першої широкої демократичної коаліції стала національно-демократична ідея духовного відродження України. Саме вона була провідною для створених іще в 1987 р. Українського культурологічного Клубу (УКК) й Товариства Лева (ТЛ). Ці об'єднання й стали базою виникнення Народного Руху України за перебудову.

Сама ідея Руху народилася в надрах Спілки письменників України, точніше — її партійної організації. 11 лютого 1989 р. відбулась установча конференція Товариства української мови . ім. Т. Г. Шевченка (ТУЮ, яке очолив поет Дмитро Павличко, а 13 лютого в газеті «Літературна Україна» був опублікований проект програми Народного Руху. Спочатку в проекті поряд із загальноперебудовчими гаслами й тезами про національне відродження містилося й визнання «керівної та спрямовуючої ролі Комуністичної партії».

Багато хто з фундаторів Руху в той час сподівався на реформування компартії, перебуваючи під впливом політики М. С. Горбачена.

Знаменно й те, що під дахом Руху об'єдналися всі «неформальні» на той час сили, які виступали проти тоталітаризму, за демократичний розвиток України.

Незважаючи на натиск комуністичної номенклатури, кампанію цькування, розгони мітингів і затримання активістів, майже 300-тисячний Рух підійшов до Установчого з'їзду, що відбувся 8—10 вересня 1989 р. в Києві.

Перша суттєва перемога новоствореної організації — прийняття Верховною Радою України демократичного Закону про вибори народних депутатів, де дістали відображення основні вимоги опозиційних сил. Той факт, що Закон був прийнятий старим складом Верховної Ради, свідчив про відчутне зростання впливу Руху, з яким уже не могли не рахуватися владні структури.

Наступний важливий етап розвитку політичного плюралізму в Україні вибори до Верховної Ради. Було створено блок демократичних сил, який спирався насамперед на структури Руху (інших і не було). Цей блок отримав чверть депутатських мандатів, а в Галичині — переконливу перемогу. Депутати стали ядром, навколо якого концентрувалася політична активність організації. Рух у цілому перейшов в опозицію до системи. Розпочинався новий етап політичної боротьби — завоювання влади. Практично стояло питання про вихід України з СРСР, усунення компартії від влади. Керівництво Руху остаточно обрало нову політичну лінію, яка була оформлена на других його зборах (25—28 жовтня 1990 р.). Тоді саме Рух відверто й твердо заявив про себе як про антикомуністичну організацію.

Цими подіями завершився перший етап становлення політичного плюралізму в Україні. Відзначимо основні риси допартійного (неформального) етапу розвитку багатопартійності в Україні:

політичні об'єднання мають позапартійний характер і організаційно прямують від суто неформальних угруповань до масового Руху;

v  ідейна платформа більшості політичних об'єднань еволюціонує від гасел загальноперебудовчих і духовного відродження до суверенітету й антикомунізму;

v  методи й засоби діяльності нових організацій еволюціонують від нечисленних зборів до масових мітингів, від теоретичних дискусій у вузькому колі до боротьби за депутатські мандати;

v  нові політичні об'єднання перебувають у стані різкої конфронтації з номенклатурою компартії, що утримує монополію на владу;

v  вагомий внесок у розвиток демократичних процесів в Україні робить політична боротьба на союзному рівні;

v  переважна частина населення із зацікавленістю й надією сприймає суспільні перетворення.

Новий етап становлення багатопартійності в Україні починається на рубежі 1989 і 1990 рр. і знаменується насамперед відміною статті шостої Конституції СРСР, а також прийняттям Закону про громадські об'єднання. Це означало кінець монополії КПРС на владу й можливість сформування інших політичних партій.

Саме в той час і відбулись установчі з'їзди перших політичних партій республіки. Забігаючи наперед, зазначимо, до цей етап закінчується серпневими подіями 1991 р.— падінням комуністичного, режиму й державності Союзу РСР.

За короткий проміжок часу в Україні заявили про себе 19 партій загальнореспубліканського масштабу й близько 10 осередків та організацій партій із керівними центрами за її межами. Наприкінці 1992 — на початку 1993 р. відбулись установчі з'їзди ще ряду партій — Партії праці, Української партії справедливості, Трудового конгресу України, Партії солідарності й соціальної справедливості, Комуністичної партії України. На 1 січня 1994 р. в республіці було більш як ЗО політичних партій.

Особливість формування політичних партій в Україні полягала в тому, що їх народження пов'язувалося не з інтересами окремих соціальних верств, а зі спільною долею порівняно невеликої групи людей, їхніми особистими симпатіями чи антипатіями. Саме тому більшість партій створювалася навколо лідера чи ініціативної групи авторитетних людей. Тим-то інтерес становлять дані про лідерів перших політичних партій України (див.: Політол. читання. 1992. № 1. С. 98—99).

Ідейною основою програм і діяльності партій на етапі безпосереднього становлення багатопартійності е суверенітет України й антикомунізм. Боротьба опозиційних сил із КПУ здебільшого має характер окопної війни з періодами мирних переговорів і навіть часткового співробітництва.

На тлі спаду життєвого рівня більшості населення швидко наростають недовіра й апатія до будь-якої політичної діяльності взагалі й «антипартійний синдром» зокрема.

Отже, й комуністична більшість у Верховній Раді, й опозиція готувалися до тривалої позиційної боротьби. Але невдала спроба державного заколоту в серпні 1991 р. в Москві мала наслідком кардинальну зміну політичної ситуації.

Заборона Комуністичної партії України, падіння державності СРСР, проголошення Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність держави Україна й майже одностайне його підтвердження під час грудневого референдуму створили якісно нові умови для розвитку політичних об'єднань і в Україні. Почався якісно новий, третій, посткомуністичний етап у становленні багатопартійності в Україні.

З одного боку, перелічені події, а вони мали революційний характер, допомогли опозиційним політичним об'єднанням достроково виконати свою програму дій. З іншого боку, втративши образ зовнішнього та внутрішнього противника, політичні партії й рухи після переможної ейфорії перших посерпневих Днів опинилися в стані розгубленості, яка невдовзі перейшла в кризу. Глибинною, внутрішньою причиною її була відсутність масової підтримки населенням народжених партій. Невдовзі стало зрозуміло, що вони в існуючому вигляді приречені якщо не на зникнення з арени суспільного життя, то принаймні на відсутність серйозних політичних перспектив. Результати перших в історії України загальнонародних президентських виборів підтвердили це. Всі кандидати від партій набрали не більше як 11% голосів (4,5% В. Гриньов від ПДВУ, КДПУ, ЛДПУ; 3,6% Л. Лук'яненко від УРП; 1,7% І. Юхновський від ПДВУ і 0,7% — Л. Табурянський від НПУ), а в сукупності з В. Чорноволом від РУХу (26,6%) майже на 16% менше, ніж один Л. Кравчук (54%), недавній головний ідеолог таврованої з усіх боків Компартії України.

Головним підсумком серпневого заколоту стало розчищення шляху до влади для реформаторської частини держапарату, тобто колишньої партійно-державної номенклатури, але реформаторського напряму.

За цих умов для політичних партій і рухів вирішальними стають розуміння необхідності перегрупування сил, утворення постійних коаліцій і блоків, пошук джерел фінансування.

Сучасні політичні блоки

Нині можна визначити принаймні три головні блоки: лівий, чи соціалістичний, центристський, або національно-демократичний, і правий, або націоналістичний.

Лівий блок творять Комуністична партія України (КПУ) й Соціалістична партія України (СПУ). Сюди слід зарахувати ще Союз комуністів і Фронт трудящих.

Основними в політичній платформі соціалістів та їхніх союзників сьогодні є гасла соціального захисту трудящих, боротьба з тіньовою економікою, мафією, за підвищення заробітної плити тощо. КПУ та СПУ послідовно виступають за збереження радянської форми правління, проти широкого розвитку приватного сектора та підвищення цін на товари масового вжитку.

Соціальна база українських, «лівих» традиційна для аналогічних західних партій — робітники, частина селянства, а в Україні — ще й колишні ортодоксальні комуністи, ветерани, пенсіонери.

Другий, центристський, блок складається з двох політичних напрямів національно-демократичного й загальнодемократичного. Перший із них тяжіє до консерватизму й представлений РУХом, Українською Республіканською партією, Демократичною партією України, Українською селянсько-демократичною партією, Українською Християнсько-демократичною партією та ін. Загальнодемократичний напрям центристського блоку політичних структур України представлений об'єднанням

«Нова Україна», Партією Демократичного Відродження України, Соціал-Демократичною партією України, Народною партією України, Ліберальною партією України, Українською партією солідарності й соціальної справедливості, Міжрегіональним блоком реформ, Трудовим конгресом України та ін.

В основі ідеології партій націонал-демократичного спрямування лежить принцип національних та особистих інтересів.

Що ж до загальнодемократичного напряму центристського блоку, то він у політичному спектрі тяжіє до ліберального крила. Політичні структури, котрі входять до нього, проголошують і обстоюють пріоритетність прав людини перед правами будь-якої соціальної чи національної спільноти й пріоритетність прав людини перед правами держави.

В економічній платформі загальнодемократичних сил провідною виступає ідея кардинальних ринкових реформ. При цьому є два принципові підходи до їх здійснення — соціальний і ліберальний. Перший передбачає частково безкоштовну приватизацію за рахунок використання іменних інвестиційних сертифікатів, другий — переважно аукціонний продаж державного майна за валюту. Демократи підтримують перехід до федеративного земельного устрою України та до муніципальної форми правління.

До правого, радикально-націоналістичного блоку слід віднести передусім Українську національну асамблею (УНА) — колишню міжпартійну асамблею, Українську народну самооборону (УНСО), Об'єднання українських націоналістів, Всеукраїнське політичне об'єднання «Державна самостійність України» (ДСУ), Українську націоналістичну спілку (УНС), Спілку незалежної української молоді (СНМУ), клуби ім. Дмитра Донцова, Конгрес українських націоналістів, Українську національну-консервативну партію та Українську консервативно-республіканську партію.

В основі ідеології цього блоку лежить пріоритет прав та інтересів нації над правами й інтересами будь-якої іншої спільноти чи окремої особи. «Саме для збереження й пізніше потужного розвитку української нації потрібна державна самостійність України. Не для підвищення добробуту населення, не для кращого розвитку економіки, хоч і це все теж потрібне, а в першу чергу для блага нації необхідна держава», — пише один з ідеологів УНА Володимир Яворський. Мета виправдовує засоби. Революційне насильство основа тактики дій націоналістичних угруповань. «Всі спроби протиставити націоналізмові так звані загальнолюдські цінності є підступами ворогів української нації або, в кращому разі, маренням бо-І жевільного», — проголошує лідер УНС Дмитро Корчинський.

До проголошення незалежності України націоналісти — сили бойкотували всі органи державної влади, вважаючи її колоніалістськими та окупаційними. Після першогрудневого референдуму У НА відмовилася від тактики бойкоту, проте залишилася в опозиції до владних структур. До демократії і демократів ставлення націоналістів дуже прохолодне. «Насамперед необхідно виходити з того, що український народ, який не мав своєї державності, не готовий до демократії. Він просто не зможе в ній жити, адже це слово у нас часто асоціюється зі словом «анархія». Крім того, серед демократів багато колишніх комуністів і людей із сумнівним минулим. Націоналісти не згодні з угодовською політикою націонал-демократів — у цьому розбіжність», — зазначає голова Львівської крайової організації СНМУ Ігор Качмар. Ставлення до СНД у націоналістів різко негативне. Вони вважають за необхідне зберегти в Україні ядерну зброю.

Для організаційної побудови націоналістичних формувань був і є типовим жорсткий централізм і чітка ієрархія.

Отже, політичні партії та громадсько-політичні об'єднання являють собою важливі елементи політичної системи суспільства, зв'язуючі ланки між державним апаратом і населенням, виконують функції захисту інтересів класів і соціальних груп у боротьбі за політичну владу та її здійснення. Вони є частиною механізму демократичного вирішення суперечок і конфліктів у політичній сфері. Тому вивчення їхніх програм, характеру їхнього зв'язку із суспільством має велику теоретичну й практичну вагу. При цьому треба усвідомлювати, що ніякої тотальної консолідації бути не може. Наведені факти свідчать про загострення політичної боротьби в Україні. Проте є базові цінності, які має поділяти більшість громадян, партій і громадсько-політичних об'єднань. Це, насамперед, корінні, довготривалі інтереси держави, й вони ні в якому випадку не мають потерпати від міжпартійної боротьби.



Информация о работе «Становлення багатопартійності в України»
Раздел: Политология
Количество знаков с пробелами: 62851
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
131837
0
5

... ї теми у науковій літературі значною мірою залежало від періоду, у який писалася та чи інша праця. Проте до сьогодні не існує роботи, яка б комплексно розкривала процес формування багатопартійності в Україні на початку ХХ ст. Також виявлено, систематизовано, класифіковано і проаналізовано джерела з історії українських політичних партій. Джерельна база роботи є досить об’ємною. Внаслідок проведено ...

Скачать
37447
0
0

... поділяється на два основний етапи, вододілом між якими служить акт визнання національне> державного суверенітету України. З урахуванням цього можна виділити наступні етапи формування політичних партій в Україні: I етап (1990–1991) – період жорсткого протистояння легальних демократичних організацій України з КПУ, формування перших національних рухів і політичних партій; II етап (1992–1994) – ...

Скачать
20399
0
0

... і, анархістські та ін. За віросповіданням: християнські, му­сульманські. Називають іще партії прагматичні (виборчі), парла­ментські, харизматично-вождистські та ін. За певними критеріями можна класифікувати і політичні партії в Україні. Такими критеріями можуть бути: ставлення до державного суверенітету, соціально-економічні пріоритети, ідейно-політичні засади тощо. За ідейно-політичним спряму­ ...

Скачать
23928
0
0

... політичну ситуацію в республіці у зв'язку з створенням ДКНС й заходи, які необхідно вжити для недопущення повторення подібного у майбутньому. Вона прийняла справді історичний документ – Акт проголошення незалежності України. В Акті говорилося, що «виходячи з смертельної небезпеки, яка нависла над Україною у зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 р., продовжуючи тисячолітню традицію ...

0 комментариев


Наверх