Процес формування багатопартійності в Україні на початку ХХ ст.

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1 Стан наукової розробки теми та її джерельна база

1.1  Історіографічний огляд теми

1.2  Джерельна база дослідження

РОЗДІЛ 2 Ґенеза багатопартійності на початку ХХ ст.

2.1 Формування перших політичних партій на Україні

2.2 Структура та соціальна база

РОЗДІЛ 3 Доктрини перших українських політичних партій

3.1 Національні аспекти у програмах

3.2 Моделі державного устрою

3.3 Економічні питання у програмах партій

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність теми. Здобуття Україною незалежності і розбудова власної держави викликають значний інтерес до історії національно-визвольних змагань українського народу, ролі і місця в них національних політичних партій, що сформувалися на теренах колишньої Російської імперії, досить помітно проявили себе в 1900-1907 рр. і врешті-решт забезпечили в зазначений період остаточний перехід українського національного руху в політичну стадію. Цілком очевидно, що науковий неупереджений аналіз історичного досвіду українських партій в розробці важливих проблем національно-державного будівництва і їх діяльності в цьому напрямку в конкретно-історичних умовах російської дійсності має як пізнавальне, так і певне практичне значення. Хоч зрозуміло, що не можна ототожнювати сучасні державотворчі процеси в Україні з практикою і досвідом національно-визвольних змагань на початку ХХ ст. Тим більше, що тоді жодна з українських партійно-політичних структур так і не змогла в силу, насамперед, об’єктивних обставин реалізувати свій варіант національної програми. Але утворення найбільш свідомою частиною українців своїх політичних організацій, без сумніву, засвідчили про початок нового етапу боротьби українського народу за створення своєї держави, який пізніше знайшов логічне продовження у подіях 1917-1920 рр.

Вивчення ролі українських партій у розвитку національного відродження початку ХХ ст. забезпечує відтворення складного і суперечливого процесу нашого становлення як державної нації. Отже, актуальність обраної теми обумовлюється, насамперед, необхідністю розуміння і обґрунтування історичного значення сучасних державотворчих процесів в українському суспільстві.

У радянську добу національно-політичний рух в Україні початку ХХ ст. був однією з найбільш заідеологізованих тем, яка, по суті, майже не досліджувалася. Вітчизняна історіографі я проблеми формувалася на основі марксистських підходів, а разом з тим стереотипних оцінок і висновків, які не були належним чином підкріплені і обґрунтовані конкретно-історичним матеріалом. У зв’язку з цим історія становлення та еволюції українських партій а початку ХХ ст., розробка, пропаганда та відстоювання ними програмно-національних засад потребують поглибленого дослідження. Таким чином, актуальність досліджуваної теми визначається ще й необхідністю концептуального переосмислення питань національно-державної орієнтації українських партій та оновлення на основі використання як старих, так і нових джерел концептуальних структур щодо українського національного руху та української ідеї початку ХХ ст., на змісті яких у свій час позначилися ідеологічні нашарування тоталітарних часів.

Актуальність даної роботи зумовлюється ще й тим, що державне відродження України збіглося з відновленням багатобарвної мозаїки політичних партій і рухів. Потреба в об’єднанні їх зусиль для розбудови власної держави вимагає наукового пізнання партійної історії дореволюційних часів, засвоєння повчальних уроків минулого, коли між партійні розколи та суперечності початку ХХ ст. серйозно уповільнювали загальнонаціональну консолідацію українського суспільства.

Об’єктом дослідження є українські політичні партії, що сформувалися на тій території України, яка входила до складу Російської імперії. До партій, які включені в об’єкт дослідження, відносяться Революційна українська партія (РУП), Українська соціалістична партія (УСП), Українська народна партія (УНП), Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), Українська демократична партія (УДП), Українська радикально партія (УРП), Українська демократично-радикальна партія (УДРП), Українська соціал-демократична Спілка.

У роботі свідомо полишені осторонь партії Західної України, оскільки їх утворення, умови діяльності докорінно відрізнялися. Вони становлять той своєрідний феномен, що потребує окремого вивчення.

Предметом дослідження є процеси утворення та еволюції зазначених партій.

Хронологічні рамки роботи визначаються особливостями 1900-1907 рр., як періоду надзвичайно бурхливого політичного розвитку Наддніпрянської України. Це досить своєрідний етап українського національного руху з притаманним йому визріванням й остаточним окресленням структур українських політичних партій, обріїв їх ідеологічної орієнтації. У цей час відбувалося організаційне формування провідних українських партій, на програмному рівні завершилося визначення їхніх національних домагань, яскраво проявилася як теоретично-програмна, так і практична діяльність, яка охоплювала різні форми і методи пропаганди та відстоювання завдань у галузі національно-державного будівництва.

Саме тоді завершився історичний перехід від українофільського до політико-національного суспільного руху, що значною мірою обумовило його поступове зростання в 1900-1907 рр.

При визначенні хронологічних меж дослідження враховувалось і те, що після 1907 р., більшість політичних партій Наддніпрянської України внаслідок посилення реакції, по суті, згорнула свою роботу або зійшла з політичної арени. Верхня ж межа позначається 1900 р., коли виникла перша українська політична партія.

Територіальні межі роботи являють собою територію Наддніпрянської України, що знаходилася на початку ХХ ст.. У складі Російської імперії.

Метою даної роботи є вивчення процесу формування багатопартійності в Україні на початку ХХ ст. Для досягнення поставленої мети необхідно виконати наступні завдання:

–  з’ясувати стан дослідження проблеми в українській історіографії;

–  виявити та класифікувати історичні джерела з теми, визначити їх повноту і достовірність;

–  встановити передумови утворення перших політичних партій на Україні;

–  розкрити процес формування багатопартійності на початку ХХ ст.;

–  вивчити соціальну базу політичних утворень;

–  проаналізувати програмні документи з даного періоду та порівняти вирішення в них національних, економічних та державотворчих питань.

Історіографія теми є досить об’ємною, включає у себе значну кількість праць, присвячених діяльності політичних партій початку ХХ ст. Щодо джерельної бази, то масив джерел охоплює різні за типом і значенням джерела. З огляду на таке різноманіття та об’єм джерельної та історіографічної бази, ми виносимо їх окремим розділом і розглядаємо у першому розділі даного дослідження.

Методи дослідження. Під час написання роботи використано загальні принципи наукового пізнання: об’єктивності, єдності історичного та логічного, комплексного підходу до висвітлення проблеми. З метою розв’язання дослідницьких завдань використані джерелознавчий, порівняльний, ретроспективний методи та метод системного аналізу та синтезу. Автор керувався принципами історичної науки, які покликані сприяти об’єктивному і всебічному висвітленню теми.

Наукова новизна роботи обумовлена тим, що досі не існує праці, спеціальним предметом розгляду якої стала б дана тема. Роботи присвячені цій проблемі розглядають зазвичай лише якийсь конкретний аспект, а не процес загалом.

Практичне значення роботи. Підсумки роботи можуть бути використані в майбутньому при плануванні досліджень з політичної історії України. Також робота може бути використана з навчальною метою, як додаткова література.

Обсяг і структура роботи зумовлені змістом, метою та дослідницькими завданнями. Робота складається зі вступу, трьох розділів, які включають сім підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків. Загальний обсяг роботи – 84 сторінки, список використаних джерел та літератури становить 120 позицій.

РОЗДІЛ 1

СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ ТЕМИ ТА ЇЇ ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА

1.1 Історіографічний огляд теми

ХХ століття було бурхливою епохою. Для України початок змін відчувся на його початку, коли почалося відродження національного життя у підросійській її частині (на західних землях цей процес розпочався значно раніше). Характерною особливістю означеного періоду є не лише відродження національного та культурницького життя, а й утворення нових за формою організацій на території Наддніпрянщини – політичних партій. Український національний рух перейшов із фази культурницької пропаганди до політизації.

Iсторiя українських полiтичних партiй початку ХХ ст. та основнi напрями їх дiяльностi знайшли своє вiдображення в iсторичнiй лiтературi чи не з перших років їх iснування. Вказанiй проблематицi присвятили свої працi немало дослiдникiв, але в той же час узагальнюючої роботи, в якiй би фундаментально подавалась iсторiя всiх полiтичних партiй вказаного перiоду так i не з'явилось.

Перш ніж розпочати детальне дослідження праць з даної тематики, слід, на нашу думку, дати короткий огляд факторів розвитку історичної науки у даній сфері.

Перші студії, присвячені діяльності політичних партій початку ХХ ст., з’явилися ще в дореволюційний час. Автори, які торкалися цієї тематики, здебільшого були не професійними істориками, а політичними діячами, членами тієї чи іншої партії. Зрозуміло, що часто праці того періоду мали суб’єктивістський характер відносно своїх опонентів і своєї партії [88, 6].

Після повалення самодержавства в 1917 р. починається новий етап дослідження проблеми, який тривав до 1931 р. Марксизм-ленінізм в радянській державі стає ідейно-теоретичною і методологічною основою офіційної історичної науки. Паралельно до середини 20-х рр. існує немарксистська історична наука на підґрунті старої ліберально-об’єктивістської методології і філософії історії. У той період історико-революційна проблематика домінувала. В Україні 1917 – 1919 рр. триває період розбудови державності, і тому виходять не тільки фрагментарні дослідження, а й роботи, які визначають проблеми, завдання і форми діяльності партій.

Починаючи з 1924 р., розгортається тотальна “ленінізація” радянської історичної науки. Ленінські оцінки історичних фактів, явищ і процесів стають аксіомами. Відповідно трактуються і формуються погляди істориків. Разом з тим цьому етапу притаманний надзвичайно великий приріст наукових історичних знань у тих галузях, які раніше в українській історіографії системно не вивчалися і, по суті, заборонялися. Це стосувалося масових народних рухів за соціальне і національне визволення, особливо історії революцій. Однак з’явилися й негативні тенденції. Історія державної системи царизму, монархізму загалом, політичних партій і політичних діячів буржуазії та дворянства майже зникли з тематичних планів досліджень. Це негативно позначалося на вивченні історичного процесу. Крім того надзвичайна і тотальна “ленінізація” привела до догматизації марксизму-ленінізму, появи нових міфів в історії, ідеалізації революційного руху і революцій [78, 120].

Паралельно з цими процесами з’являються й інші негативні тенденції. Зокрема, розвідки цього періоду виконані на досить обмеженій джерельній базі та й містять значну кількість фактичних помилок. Авторам не вистачало критичного осмислення використаних матеріалів. Для більшості авторів характерна ідеалізація революційного руху. Саме в цей період українські партії починають кваліфікувати як “буржуазно-націоналістичні” [119, 3].

З 30-х рр. історична наука потрапляє під жорсткий ідейно-політичний контроль партійних органів, які практикували метод безпосереднього розбору і рецензування всієї історичної продукції. У результаті цього пізнавальні функції історії різко обмежилися. Принцип об’єктивності фактично зник з історіографічної практики, а принцип історизму трактувався вкрай спрощено, оскільки дослідники не мали права самостійно узагальнювати досвід історії і робити висновки.

З початку 30-х і до середини 50-х рр. історія українських партій перебувала поза дослідницьким процесом. Головна причина – боротьба з так званим “національним ухилом”. До кінця 50-х рр. історія “непролетарських партій” загалом вивчалася недостатньо [77, 14].

З хрущовською відлигою починається третій етап радянської історіографії. Розвідки, які вийшли в середині 50-х – 80-х рр. ХХ ст., відрізняються певною різноманітністю викладення матеріалу, більш глибокою документальною базою. За кількістю і якістю наукових праць цей етап значно переважає усе зроблене за попередні сорок років.

Кінець 50-х – початок 70-х рр. характеризується зростанням цікавості до історії непролетарських партій і розвитком цього напряму радянської історіографії.

Зрозуміло, що дослідженням з історії України, зокрема політичних партій, уваги приділялося значно менше. Вийшли друком окремі статті, в яких побіжно згадувалося про Україну і політичні партії. На той час правомірно було зображувати всі партії як ворожі більшовикам і, з огляду на це, аналізувати боротьбу і тактику більшовиків у різний час та з різних причин.

Період 1987 – 1991 рр. визначався процесом перебудови і політики гласності. Вони обумовили радикальні зміни щодо умов розвитку історичної науки, яка отримала такі права і свободи, яких не мала впродовж усього розвитку за радянської влади. За багатством і різноманітністю проблематика досліджень за чотири роки перебудови перевершила всі напрацювання попередніх років радянської історичної науки [77, 15].

З 1991 р. починається новий етап розвитку історичної науки. У цей час виникають сприятливі умови для вільного розвитку історичної науки, ґрунтовної розробки проблем українського історичного процесу. В українській історіографії впроваджуються модерні концептуальні підходи, застосовується новий методологічний інструментарій, залучаються здобутки вчених з діаспори. Разом з тим значною мірою зростає науковий інтерес як до місцевих відділів російських партій, так і до українських національних партій та об'єднань початку ХХ ст. Серед досліджень цього періоду перважають статті, дисертації, значно менше досліджень монографічного типу. Особливостями історичної літератури 90-х рр. було відбиття в дослідженнях тих питань, які раніше системно не вивчалися або замовчувалися. Це виникнення, діяльність, соціальний склад і структура політичних партій України як самостійного явища, становлення партійної системи в Україні.

Охарактеризувавши основні етапи розвитку історіографії з даної проблеми, варто перейти безпосередньо до її аналізу.

Наукову літературу з вказаної проблеми, умовно, можна поділити на дві основні групи. Перша – це праці загального характеру, в яких висвітлено iсторiю однієї чи декількох політичних партій. Друга – науковi публiкацiї, якi розкривають той чи iнший перiод в iсторiї партiй або носять проблемний характер, пов’язані з партiйним життям, розглядаючи при цьому в загальному контекстi iдеологiю тiєї чи iншої партiї.

До першої групи належать науковi працi рiзних перiодiв таких вчених як В. Дорошенко, Д. Дорошенко, Й. Гермайзе, I. Курас, Г. Касьянов, В. Сарбей, Т. Гунчак, I. Калмакан, О. Голобуцький.

Праці М. Грушевського [24] виступають як джерельна база і як історіографічні роботи. Вони дають змогу дослідити погляди вченого на проблему державності України й водночас розкривають позицію різних політичних сил в Україні та Росії щодо цієї проблеми.

1921 р. вийшла друком праця В. Дорошенка “Революцiйна Українська партiя” [31], у якiй подається її історія РУП до II-го з'їзду. Багато уваги приділяється проблемі розробки партією національного питання, визначаються причини переходу на позиції автономізму.

Фундаментальним дослiдженням iсторiї РУП-УСДРП стала монографiя Й. Гермайзе [14], в якiй детально розглядається процес зародження партiї, основнi етапи її становлення, iдейна еволюцiя, органiзацiйна структура, причини суперечок в середині партії.

У монографiї I. Калмакана [42] прослiдковується iсторiя українських полiтичних партiй та аналiзується їх дiяльнiсть вiд утворення (кiнець ХIХ ст.) до кінця ХХ ст..

До останнього часу в Україні не існувало узагальнюючої праці з політичної історії України загалом і політичних партій зокрема. Перша спроба написання такої роботи відбулася на початку ХХІ ст. У 2002 – 2003 рр.. виходить друком капітальна шеститомна праця “Політична історія України. XX ст.” [85]. У її підготовці науковці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, Інституту історії України НАН України, інших академічних установ та вищих навчальних закладів України.

Теми нашого дослідження безпосередньо стосується перший том названого шеститомника, який хронологічно охоплює події кінця XIX ст. – початку ХХ ст.. (до 1917 р.). Автори тому Ю. Левенець (доктор політичних наук, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України), Л. Нагорна (доктор історичних наук, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України) та М. Кармазіна (доктор політичних наук, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України) детально аналізують основні фактори і сутність політичних процесів в Україні, ідейно-теоретичні надбання української політичної думки, роль “українського питання” у Російській імперії. Предметом дослідження першого тому є історія політичної думки, політичних партій, суспільно-політичних рухів України від початку XX ст. до Лютневої революції 1917 р. Але автори подекуди свідомо виходять за згадані хронологічні рамки, заглиблюючись, принаймні в аналізі політичної думки, у більш ранні часи. Екскурс авторів у XIX ст. уявляється необхідним і доречним, бо, по-перше, дозволяє простежити, коли і в яких формах викристалізовувалася українська національна ідея; і, по-друге, “український проект” націє- і державотворення спирався на потужний фундамент, закладений саме у XIX ст. зусиллями М. Грушевського, М. Драгоманова та І. Франка [21, 152].

До другої групи використаної лiтератури відносяться роботи в яких дослiджується той чи iнший аспект дiяльностi українських полiтичних партiй.

З початку 30-х рр. i до кінця 80-х iсторiя українських партiй по сутi перебуває поза дослiдницьким процесом, якщо вони й згадувалися то лише як об'єкт критики.

Виходять праці зі специфічною тематикою. Наприклад, стаття Н. Ассонової [1] аналізує соціалістичні погляди в діяльності українських революціонерів демократів. Ф. Лось [62] у контексті більшовицького бачення революції 1905 – 1907 рр. зображує участь у ній українських “буржуазних” політичних партій.

Крім праць на терені СРСР виходять дослідження у еміграції, зокрема це праці П. Мірчука [67; 68] та інших дослідників політичних процесів на Україні.

Новий етап вивчення проблеми почався на початку 90-х р. Започаткували цi змiни виступи учасникiв “круглого столу” на засiданнi Вченої ради Iнституту полiтичних дослiджень, яка вiдбулася 18 червня 1990 р. Результатом проведеного “круглого столу” стала поява низки статей у збiрнику “Науковi працi з питань полiтичної iсторiї”. Першими з’явилися роботи П. Шморгуна [120], В. Борисенка.

Із розпадом Радянського Союзу активізується процес формування українських політичних партій, тому процес зацікавлення проблемою багатопартійності стає закономірним явищем.

Особливого поширення дана проблематика набуває у другій половині 90-х рр., коли масово одна за одною починають виходити статті та інші дослідження з різних питань партійного життя України початку ХХ ст.. На нашу думку такий стан можна пояснити доступністю джерельної бази проблеми, адже на початку 90-х рр.. активно проходить видання програм, листів, спогадів та інших джерел з життя політичних партій.

До праць цього часу можна віднести роботи таких дослідників як О. Власенко [10], В. Доморослого [29], С. Донченко [30], М. Карамазіної [43; 44], В. Головченка [20; 21].

М. Карамазіна розглядає у своїх працях кристалізацію ідеї державності в українській політичній думці кінця ХІХ – початку ХХ ст., даючи аналіз програмних положень перших українських політичних партій у даному напрямі. Дисертація С. Донченко спрямована на розкриття діяльності політичних партій ліберального спрямування.

Особливої уваги заслуговує робота C. Телешуна [103]. Дана праця є однією з перших у вітчизняній науці спроб комплексно розглянути еволюцію програмно-теоретичних засад українських політичних партій та організацій кінця ХІХ – початку ХХ ст. в галузі національного питання, самовизначення і державотворення на тлі індивідуальних соціально-політичних перетворень на всіх землях України.

Опубліковано також ряд робіт, присвячених політичним персоналiям того часу, де автори значну увагу зосереджували на ставленнi конкретного політика ідеї державності, національних проблем. Безпосередній стосунок до нашої роботи має праця C. Лінецького, у якій він аналізує діяльність і життєвий шлях М. Міхновського. Характеристику особистості А. Жука [додаток 5] дає І. Гирич у серії статей, присвячених спадщині видатного політичного діяча.

Отже, обсяг літератури з даної проблеми є досить об’ємним, особливо якщо зважати на не досить активний інтерес до подібної тематики протягом століття. Проте стан наукової розробки даної теми залишає бажати кращого. Хоча матеріалу і є досить багато, проте він або тенденційно висвітлює процес формування багатопартійності на початку ХХ ст., або досліджує лише якийсь один аспект даної проблеми.