Технології проведення електоральних кампаній

4. Технології проведення електоральних кампаній

Електоральна (виборча) кампанія є найбільш цікавим феноменом політичного процесу, адже за змістом, структурою вона містить окремі форми практично всіх інших політичних кампаній, крім того, за своєю спрямованістю вона безпосередньо сприяє конституюванню політичної системи.

Будь-яка політична (отже і виборча) кампанія – це система колективних дій, що розраховує на досягнення конкретно визначеної цілі. Успіх виборчої кампанії в значній мірі залежить від масштабів підтримки тих цілей, програм, які висуваються партією (чи окремим кандидатом), що мала більшу кількість людей. Очевидними проявами підтримки можна вважати кількість членів організації чи політичного руху, регулярність виконання громадянами свого виборчого обов’язку, розмір реального електорату політичної партії або окремого кандидата, силу емоційно-психологічного співчуття (оптимізму) щодо своїх обранців, яку в різних формах висловлюють виборці.

Вибори є не тільки суттєвою ознакою, атрибутом демократії, вони – необхідна умова її існування. У Загальній Декларації прав людини, яку прийняла 10 грудня 1948 р. Генеральна Асамблея ООН, наголошується: “Воля народу повинна бути основою урядової влади; ця воля має знаходити своє висловлення у періодичних і нефальсифікованих виборах, які мають провадитись при загальному і рівному виборчому праві, шляхом таємного голосування або ж через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування.”

Виборча система є порядком організації та проведення виборів до представницьких установ або індивідуального керівного представника (наприклад, президента країни), що закріплений в юридичних нормах, а також чинній практиці діяльності державних і громадянських організацій. Виборча система є складовою частиною політичної системи, крім того, сама поділяється на:

1)  виборче право – теоретико-юридичний компонент;

2)  виборчу процедуру (або виборчий процес) – практико-організаційний компонент.

Класифікувати вибори можна, використовуючи декілька критеріїв:

-згідно об’єкту виборів - вони можуть бути президентські, парламентські, муніципальні (до органів місцевого самоврядування);

- відповідно до строків – чергові, позачергові, додаткові;

- за рівнем демократизації (протилежні пари) – загальні чи обмежені (центрові);

- рівні чи нерівні;

- прямі чи непрямі (багатоступеневі);

- із таємним чи відкритим голосуванням.

Для політичної оцінки є важливим розумінням ознак, які характеризують міру демократизму виборів: загальність, рівність, прямий характер, таємне голосування. Так, у багатьох країнах світу (навіть із розвинутою демократичною традицією) зберігаються так звані виборчі цензи і відносно активного виборчого права (права обирати), і відносно пасивного (бути обраним). Виборчі цензи бувають: майновими (володіння майном чи прибутками); пов’язані з осілістю проживання на даній території не менш визначеного законом строку; освітніми (зокрема, володіння державною мовою); віковими і т.ін.

В Конституціях та виборчому законодавстві кожної суверенної країни відзначаються ці особливі умови, походження яких пов’язано з історичною традицією, політичною культурою, політичною нормою тощо. Так, у Канаді до Сенату може ввійти тільки особа, що володіє нерухомою власністю; у Великій Британії, щоб отримати право бути обраним, слід внести виборчу заставу досить великого розміру; віковий ценз для депутатів верхньої палати парламенту в відповідних країнах досить високий: у США та Японії – 30 років, у Франції –35, у Бельгії та Іспанії – 40 років.

Вибори вважаються рівними, якщо забезпечено єдину норму представництва – кількість виборців, яких представляє один кандидат. Але цей принцип досить легко можна порушити через поділ країни на виборчі округи таким чином, як це вигідно пануючій еліти; саме так здійснюється технологія так званої “виборчої географії” ( чи “виборчої геометрії”).

Виборчий процес самим безпосереднім чином пов’язаний із нормами закону і ефективністю чинного законодавства. При цьому забезпечуються три важливі умови:

а) дотримання рівності можливостей для всіх кандидатів і партій, які беруть участь у виборах (рівне фінансування, доступність ЗМІ, нейтралітет держапарату);

б) інститут реєстрації претендентів на посади, згідно вимог і цензів, закріплених законодавством;

в) інститут реєстрації виборців шляхом складання списків виборців.

Виборчий процес неможливо ні вивчати, ні досліджувати, якщо не визначитись у специфіці виборчих систем, отже і відповідного законодавства, що їх регулює в межах тієї чи іншої національно-правової системи.

Виборчі системи пройшли майже тривіковий історичний шлях. В сучасному світі діють дві головні системи виборів – мажоритарна і пропорційна; на їх основі застосовуються і змішані форми. Суттєві відмінності між ними полягають не тільки у формальних моментах, але й у політико-правових механізмах, завдяки яким досягаються визначені політичні цілі.

При мажоритарній системі ( системі більшості) кандидати висуваються на територіях виборчого округу і обраним вважається той, що отримав більшість голосів виборців. Відомі два різновиди цієї системи – абсолютної більшості та відносної більшості. При першій кандидата вважають обраним, якщо він набрав абсолютну більшість голосів (50% плюс один голос); саме тому за умов такої системи дуже вірогідним стає другий тип виборів, в якому беруть участь лише два претенденти, що отримали найбільшу кількість голосів у першому турі. При мажоритарній системі відносної більшості перемагає кандидат, який набрав голосів більше, ніж кожний з його суперників. Чималою політичною вадою такої виборчої системи є те, що партія, яка на виборах мала меншу прихильність виборців, ніж її головний суперник, може отримати більшість міст у парламенті країни. В той же час ця система сприяє витисненню у законодавчих органів влади представників малих і невпливових політичних організацій і допомагає тенденції становлення (поступово) двох- чи трипартійної системи.

Дана виборча система застосована у таких країнах як США, Канада, Велика Британія, Австралія, Нова Зеландія, Франція, Японія.

Пропорційна виборча система передбачає, що мандати розподіляються чітко пропорційно кількості наданих голосів виборців. Політичною метою застосування цієї системи виборців є забезпечення широкого і пропорційного представництва в органах влади політичних партій, а також соціальних і етнічних груп. Дана система сприяє розвиткові та вдосконаленню багатопартійності. Існує також два її різновиди:

-  пропорційна виборча система загальнодержавного рівня, коли виборчі округи не виокремлюють та голосування за політичні партії здійснюється в масштабі всієї країни;

-  пропорційна виборча система, що грунтується на багатомандатних округах; отже депутатські мандати поділяються на підставі впливу політичних партій у виборчих округах.

Безсумнівно, достоїнством пропорційної системи з точки зору політичної науки і практики є те, що завдяки їй можливо представити реальну картину політичного життя та розташування політичних сил у суспільстві. Але вона має і свої недоліки – наприклад, необхідність формувати так звані коаліційні уряди (кабінети), політика яких не є стабільною; сильну залежність депутатів від лінії своїх партій, що відбивається на ефективності законотворчості; досить слабкий зв’язок безпосередньо між депутатами і виборцями.

За сучасних умов певні варіанти пропорційної системи прийняті законодавством Австрії, Бельгії, Греції, Ізраїлю, Італії, Норвегії, Фінляндії, ФРН, Швейцарії, Швеції та інших країн.

В сучасному виборчому процесі України (зокрема, і Росії) діє комбінація мажоритарної і пропорційної систем ( змішаний варіант), коли половина депутатського корпусу (225 місць) обирається по мажоритарних багатомандатних округах, а друга половина (225) згідно пропорційної системи – від партій та виборчих політичних об’єднань за умов подолання 4- відсоткового бар’єру. Застосування змішаної виборчої системи пояснюється намаганням досягти найбільш оптимальної моделі політичного представництва в країні.

Виборча процедура як заходи держави з організації та проведення виборів безпосередньо визначається правовою нормою і, таким чином, завжди має легальний характер. Вона регламентує і регулює будь-які виборчі кампанії на протязі довгого строку. Виборча процедура зазвичай містить:

1) призначення виборів;

2) утворення виборчих органів, які відповідальні за їх проведення;

3) організацію виборчих округів, районів, ділянок;

4) реєстрацію кандидатів у депутати ( або інших претендентів);

5) фінансову підтримку виборів із бюджету;

6) охорону порядку в ході їх проведення;

7) визначення результатів голосування.

Виборча (передвиборча – таке поняття використовують деякі автори) кампанія офіційно починається з дня проголошення акта про призначення виборів (це прерогатива держави) і продовжується до дня виборів.

Зміст виборчої кампанії полягає в цілеспрямованих діях безпосередніх учасників виборів – сторін, що є суперниками (конкурентами): партій, громадських організацій, самих кандидатів.

Технологія проведення виборчої кампанії є складним виявом політичного мистецтва і політичного досвіду, але кожна сторона-учасник має виконувати необхідні етапи. По-перше, заява кандидата про його рішення балотуватися на виборчий пост, в якій надається мотивація цього рішення, акцентуються ті проблеми, що будуть головними аргументами його програми тощо. По-друге, складання і висунення виборчої платформи кандидата – цільного тексту зрозумілих для виборців пропозицій, що витікають з актуальних проблем життя країни, регіону, міста і спрямовані на їх вирішення. По-третє, створення оргструктур передвиборчої кампанії , тобто формування її штабу як спеціального апарату фахівців із питань “політичного маркетингу”. Саме вони формулюють завдання кампанії, вирішують питання її фінансування, зв’язків із ЗМІ та інше. По-четверте, формування стратегії й тактики виборчого “марафону” з орієнтацією на партійні цілі та ідеали; чи на суперечливі проблеми, з яких можливо ефективно дискутувати з конкурентами; чи на видатні особистісні якості та ділові можливості (імідж) кандидата. По-п’яте, завоювання голосів виборців, що містить агітаційно-пропагандистські дії, політичну рекламу платформи кандидата та його активно-змагальні вчинки - акції в межах виборчої конкуренції.

Спеціальну технологію ведення таких кампаній фахівці називають виборчою інженерією. Вона будується із множини особливих методів та засобів, які враховують синтез об’єктивних і суб’єктивних обставин, що здатні визначити успішний результат. До цих чинників слід віднести:

·  вагомість економічної кон’юнктури, на фоні якої розгортається політична кампанія щодо програмних цілей, вимог і гасел, висунутих претендентом;

·  динаміку соціальних настроїв, що завжди коливаються в ході проведення компанії;

·  механізми розгортання кампанії слід орієнтувати на використання емоційних та психологічних імпульсів;

·  завдання психологічних елементів виборчої інженерії йде через певні образні форми, мистецькі акції, зрозумілі гасла, яскраві та “теплі” символи, тощо;

·  формування позитивної харизми кандидата, зокрема, через уміння поводитися публічно, манеру спілкування, пози і ходу, через яскравість його політичних промов та розповсюдження в політичній рекламі його “людяних якостей”;

·  тактика виваженого використання інформаційних технологій, перш за все ЗМІ, для тиражування і просунення необхідної політичної інформації, для впливу на масову й індивідуальну свідомість виборців.

Грамотно і зважено проведена виборча кампанія створює певну можливість передбачати результати голосування досить близько до реальних.

Зрештою, механізми виборчих кампаній певним чином стосується і таких інститутів, як пряма дія в політиці: референдум і плебісцит, політико-правова процедура проведення яких має свій контекст у законі та в політичному процесі. Крім того, політична практика знає також інші форми прямої дії – безпосередній вплив громадян на владу через резонансні форми політичної активності – мітинги, демонстрації, страйки.

5. Інформаційні технології у виборчій боротьбі

політична технологія менеджмент

Інформаційна стратегія організаторів передвиборних кампаній в основному включає чотири прагматичні завдання:

1) довести до виборців позитивну інформацію про свого кандидата і його платформу;

2) негативну інформацію про суперників;

3) здійснити порівняння кандидатів і їхніх програм;

4) дати відповіді на критику з боку опонентів.

Поряд із замовленою й оплачуваною інформацією важливу роль у ході виборчої кампанії грає так звана вільна інформація, яку відтворюють журналісти, що спеціалізуються на політичних проблемах. Їх цікавлять, насамперед, динаміка боротьби, методи суперництва, помилки, промахи і неточності кандидатів. Ця інформаційна продукція важко піддається «приборканню», її можна звернути і прямо проти себе, якщо зневажити законами політико-інформаційної кон'юнктури, але можливо направити й у свою користь, якщо враховувати правила політичної комунікації і тактично грамотно підключати ЗМІ до подій, акціям і заходам електорального процесу.

Сучасні ЗМІ майже безроздільно володіють механізмами і можливостями політичної комунікації (зв'язку), цим і пояснюється феномен так називаної «четвертої влади». Причому, ними реалізується одна з найбільше ефективних різновидів комунікацій - tet-a-tet («віч-на-віч») із споживачами політичної інформації. Цей вид дозволяє дуже спрямовано формувати суспільну думку, вести діалог, причому зумовлюючи його «сценарій»; здійснювати прямий політичний контакт без небажаних посередників з акцентованими політичними фігурами (персонами) і т.д.

Самі засоби масової інформації своєю інфраструктурою і функціональною діяльністю відтворюють наймогутніший потік політичної інформації, що є, по суті, найбільше досконалим простором політичної комунікації.

У процесі політичної комунікації ЗМІ реалізують два динамічних етапи:

— на першому комунікатор відбирає (можливо, дозує, коректує) і передає інформацію реципієнту (тобто одержувачу) за допомогою технічних каналів зв'язку, що сприймає їх або ні;

— на другому етапі відбувається усвідомлення, розумова переробка (у т.ч. у політичних категоріях) і інша інтепретація даної інформації.

Другий етап, як відомо, істотно залежить від так званих «кумирів» (лідерів) громадської думки: популярних журналістів, впливових державних і суспільних діячів, економічних магнатів («олігархів»), знаменитих учених, проповідників і т.п. У силу особливого соціального статусу, престижу і популярності вони одержують «легітимну прерогативу» власного тлумачення тих або інших політичних подій, процесів, і ця авторська інтепретація знаходить усі шанси трансформуватися в одну з версій, визнаних масовою свідомістю.

У ліберально-демократичних державах західного світу і суспільствах «демократичного транзиту» ЗМІ намагаються максимально розширити автономізацію свого статусу, що найбільше успішно вдається зробити (або імітувати) у ході передвиборних кампаній.

Саме під впливом політичної кон'юнктури виборчого процесу і завдань електоральних кампаній, що ускладнюються, відбувається модернізація функцій ЗМІ, з'являються нові тенденції і специфічні уяви щодо діяльності каналів інформації (як «вільної», так і «офіційної» преси).

Так, функція ЗМІ як найважливішого «агента» виробництва і розподілу політичної культури, в умовах виборчих кампаній сприяє або інтеграції субкультур у домінуючі види політичної культури, або їх «утилізації» під пресом електоральної активності більшості.

Виконуючи функцію політичної стандартизації в період виборів, ЗМІ: а) диференціюють політичні стандарти на норми, девіації і навіть делікти; б) прагнуть уніфікувати в межах визначених виборчих платформ прояви суспільної думки; в) сприяють легітимації моделей електоральної поведінки як виборців, так і претендентів.

Виборчий процес не тільки акцентує діяльність ЗМІ по політичній соціалізації громадян, але і дозволяє їм неілюзорно стати на захист суспільних інтересів. Це досягається за рахунок дії «сигнальної» функції: виявлення прихованої інфляції; фактичного спаду (стагнації) в економіці; росту злочинності і корупції; посилення екологічного ризику, ін.

Одна з класичних функцій ЗМІ по відбору і переробці (інтепретації) інформації в умовах виборчого процесу помітно модернізується. Тенденція їх можливих змін коливається між двома полюсами — мірою ангажованості інформаційного засобу (каналу, видання) в інтересах значного політичного замовника і його прагнення, а також можливостями зберігати достатньо незалежну лінію політичних оцінок у контексті передвиборної конкуренції.

Безумовно, усвідомлюючи найширші маніпуляційні можливості ЗМІ, еліта влади намагається контролювати їх будь-якими засобами; подібні ж устремління характерні для політичних контр-еліт. Проте якщо перша володіє хоча б відносною інформаційною монополією (наприклад, за допомогою офіційної преси, ТВ і радіоканалов), то опозиційні політичні групи, навпроти, зацікавлені в диверсіфікації ЗМІ і плюралізації потоків інформації.

У функціональній діяльності ЗМІ в періоди виборчих кампаній актуалізуються три помітні тенденції:

— беручи участь у передвиборній агітації, засоби масової інформації неминуче використовують технології лоббірування (причому, як правило, просуваються інтереси т.зв. корпоративистських лоббі);

— здійснюючи функції «політичний реклами», інформаційні канали радіо і телебачення, друкарська преса опиняються перед необхідністю виконувати правила т.зв. «конвенціної» політичної участі, що має ортодоксальний характер і найбільше регламентована правом (питання термінів, обсягів фінансування й ін.);

— нарешті, добре відомо, що ЗМІ спроможні до постійних і істотних перекручувань соціальної реальності; у період же передвиборного «марафону» ця властивість виявляється в «міфологізації» і часом «містифікації» політичного процесу як антитехнології.

Причому, мова зовсім не йде про класичне розуміння конструктивної міфотворчості як одного з засобів діяльності телебачення, описаного відомим канадським культурологом М. Маклюеном: мозаїчність двомірного зображення, звуків і кольорів, мозаїчність сценарної композиції, що сполучають простори і зіставляє часи і т.д.

В основі політичних «містифікацій», як антитехнології ЗМІ у виборчих кампаніях, лежить сама банальна омана, якою наповнюються ті або інші версії «напівправди», «відкоректованої правди» і ін. Певною історичною ілюзією стає майже наївне судження Мішеля Монтеня про те, що «правдивість лежить в основі всякої чесноти». Створюючи «політичні міфи» про неіснуючі гідності претендентів, формуючи їм у такий спосіб «помилкову» харизму, підкріпляючи «дуті» виборчі платформи не менше туманними обіцянками, ангажовані ЗМІ виправдують свої дії так званими «захисною» і «запалюючою» функціями омани, що добре відомі психологам. Проте, те, що оманливими обіцянками і несумлінними маніпуляціями на об'єктивному і суб'єктивному змісті істини насичені виборчі кампанії, не тільки руйнує правову цінність вибору як інституту демократії, але і загрожує втратою соціальної довіри і перспективою політичної дискредитації.

Здійснюючи вибір засобів виборчої інженерії, «команди-штаби» конкуруючих претендентів, звичайно, роблять ставку на ЗМЇ в аспекті їхніх можливостей швидко і необмежено (особливо ТВ і радіо) тиражувати політичну інформацію, а також доставляти її виборцям у яскравій, доступній формі й у комфортних умовах. У той же час, не варто недооцінювати такі політичні вади, наприклад, телебачення, що скептично помітив французький політолог Ж. Эллюль: швидке «вимивання» із пам'яті телевізійної інформації внаслідок заміщення; спроможність ТВ стирати грань між реальністю і фікцією; створювати ілюзію «включеності в політику» у байдужої особистості; завищувати статус політичних феноменів в ієрархії соціальних цінностей.

Незважаючи на те, що як і раніше біля 2/3 бюджету передвиборної кампанії витрачається на рекламу кандидатів по телебаченню, його дорогі послуги все більш почнуть замінятися, як можна прогнозувати, електронними засобами масової інформації. Інформаційна революція кінця 80-х рр. принесла чотири «технологічних чуда» у кампанії по виборах президента і парламенту (досвід Росії, України, країн Балтії):

1. Прямий зв'язок -«гаряча лінія»: комп'ютерна мережа по зв'язку штабу кампанії, ЗМІ, груп інтересів.

2. Використання кабельного телебачення і поширення відеокасет.

3. Створення тимчасових ТВ-мереж через супутниковий зв'язок (між штабом і місцевими радіокомпаніями).

4. Можливості використання комп'ютерної графіки, головним чином для акцентуації політичної реклами і посилення враження від виступів кандидата.

Нарешті, саме в ході електоральних кампаній у діяльності особливо друкарських засобів інформації починає оформлятися конструктивна тенденція своєрідного «поділи праці» —спрямованості на «свою» аудиторію, їх політичні симпатії і життєві орієнтації. Мабуть, не настільки далеко час, коли і про український електорат можна буде говорити, як про жителів Великобританії: «Таймс» читають ті, хто управляє країною; «Файнэншл Таймс» — ті, хто володіє їх фінансами; «Гардіан» — ті, хто хоче управляти і розділяє позиції реформістів; «Дейли миррор» — ті, хто підтримує лейбористів.

В сучасних умовах ми стаємо свідками перетворення політичних технологій. Позбавляючись тоталітаризму та авторитаризму, поступово освоюючи демократичні норми політичного життя, ми підходимо до розуміння тих засобів політичної діяльності, що супроводжують дійсно демократичне перетворення суспільства.