3.  Учасники судового процесу (суд присяжних, адвокатура, прокуратура)

судовий система україна адвокатура

Окрім суду судовими уставами виданими 20 листопада 1864 року визначалися й інші учасники судового процесу. Такими учасниками були: суд присяжних, адвокатура, прокуратура, кожен з яких мав певні функції при веденні судового засідання і поза ним. Зокрема в судовому засіданні адвокат займався захистом підсудного, прокуратура підтримувала державне обвинувачення (ці функції збереглися і до наших часів), суд присяжних встановлював чи винний підсудний. Ці учасники мали власну структуру та організацію діяльності.

Паростки ідеї суду присяжних з’явились у слов’янських народів ще в 15 ст. це ми можемо дізнатися з праць прогресивних вчених де вони висловлювали думку про суд присяжних, як про продукт національного генія слов’янських народів.

Прихильники суду присяжних у період підготовки до судової реформи у Росії 1864 р. висловлювали такі аргументи на користь його заснування: якщо визначення винності та призначення покарання належить одним лише суддям, то суди часто можуть визначати ступінь провини так, щоб підсудний підлягав би тому покаранню, якому судді бажали б його піддати. Вони вважали, що в суді присяжних повноваження з визнання вини і повноваження щодо призначення покарання будуть розділені, що обмежуватиме свавілля суддів.

Відповідно до реформи 1864 року вводився суд присяжних. Суд присяжних був важливим демократичним засобом захисту прав і свобод людини, обмеження влади правом, зміцнення народного контролю за процесом правосуддя. Суд присяжних з моменту створення розглядав до трьох чвертей кримінальних справ.

Суд присяжних на території України, вводився поетапно. Найперше, у 1867 p., він втілений у практику Харківського, Сумського та Ізюмського судів, які територіальне знаходилися ближче до центру імперії. Найпізніше, у 1880 р., суд присяжних отримав практичне застосування на теренах Правобережної України - у Київському, Уманському, Кам'янець-Подільському. Житомирському та Луцькому судах.

Присяжні засідателі для роботи в окружних судах обиралися земськими комісіями. Згідно із законом до складу суду присяжних могли включатися російські піддані віком від 25 до 70 років, що жили в повіті не менше 2-х років. Винятки становили злочинці, неспроможні, сліпі, глухі, німі, божевільні. Загальний список присяжних публікували в місцевих відомостях. За законом 1884 р. було змінено склад комісій, які створювалися у повітах для складання списків. А за Законом 1887 р. для присяжних засідателів підвищено ценз - читати російською мовою (замість її знання), володіти більшим майном, порівняно з тим, що було регламентовано статутами 60-х pp.

Суд присяжних складався з судді та 12 присяжних засідателів. За результатами судового слідства присяжні виносили вердикт, в якому давали відповіді на такі запитання:

1.  Чи мав місце злочин?

2.  Чи винний у ньому підсудний?

3.  Чи з умислом він діяв?

4.  Чи заслуговує підсудний на поблажливість?

Присяжні зобов’язувались прагнути до одностайного рішення при винесенні вердикту. А для досягнення одностайності необхідно було всебічно досліджувати усі обставини справи. Лише у виняткових випадках можна було ухвалювати рішення більшістю голосів. При рівності голосів приймали думку, яка свідчить на користь підсудного. У подальшому розгляд справи здійснював суддя. Він отримував вердикт присяжних і, в разі згоди з ним, продовжував судочинство в загальному порядку, виносячи вирок. В разі незгоди з вердиктом, суддя міг направити справу на новий розгляд судом присяжних в іншому складі.

Дискусія стосовно компетенції суду присяжних не припинялася протягом всього часу його існування. Першим важливим моментом було те, що цей суд з самого початку існування не мав права розглядати справи про державні злочини. Пізніше, за Законом 12 листопада 1866 p., з юрисдикції суду вилучено справи, що стосувалися преси. Законом від 9 травня 1878 р. тимчасово забрано справи щодо злочинів проти порядку управління. Законом від 7 липня 1889 р. у суду присяжних вилучено справи про службові злочини посадових осіб. Названі вилучення зменшували кількість справ, що розглядалися судом присяжних. За підрахунками О.Бобришева-Пушкіна, на час введення судових статутів із загального числа 1536 статей Особливої частини Уложення про покарання 470 статей було у юрисдикції суду присяжних. За Законом 1889 р. даний суд мав право розглядати лише близько 300 статей. Головними аргументами потреби вилучення статей з компетенції суду присяжних були: неспроможність присяжних зрозуміти складні злочини; часте винесення щодо окремих злочинів виправдальних вироків; необ'єктивність розгляду справ, що стосувалися заворушень, для усунення яких начальство змушене вдаватися до надзвичайних заходів.

Як бачимо в процесі діяльності суду присяжних зменшувалась їхня компетенція, що було зумовлено “контрреформами”. Навіть в науковому середовищі подейкували думки, що суд присяжних не потрібний як учасник судового процесу, через низку проблем, які були окреслені так: доцільність інституту присяжних; умови його дії; компетенція та права суду присяжних; порядок формування і склад суду; судовий процес тощо. А також висувалися конкретні аргументи проти суду присяжних:

1) суд присяжних нездатний вирішити справу за розумним переконанням через те, що його суть ґрунтується на теорії розмежування питань факту і права, а ця теорія є застарілою, адже повне розмежування даних питань є неможливим;

2) суд присяжних має той недолік, що через свою особливість він є непередбачуваним - немає можливості завчасно стверджувати, що винний буде засудженим, а невинний - виправданим;

3) вказаний суд має обмежену компетенцію через складність в організації; розширення компетенції вимагає залучення великої кількості людей до судової діяльності, а це є негативним для суспільства;

4) члени суду не мають усвідомленої відповідальності і не наділені почуттям законності, що розвивається лише на основі практики, якої не мають присяжні;

5) суд присяжних є революційно-демократичною формою суду, він несумісний з існуючою у Росії формою правління, його творці переслідували політичні цілі, їх доводи не базувалися на даних науки.

Але в наукових колах також існували і прихильники, які виступали за внесення поправок до суду присяжних і усунення суперечливих моментів. Зокрема доцільність суду присяжних аргументовано доводилася приват-доцентом М.Чубинським, який з цього питання у березні 1897 р. зробив доповідь на засіданні Київського юридичного товариства. Він відкидав аргументи противників і наводив контраргументи наприклад для підвищення грамотності рішень він пропонував створити освітній ценз (мати вищу освіту).[8, с.122-126]

Іншим новим інститутом який вводився судовою реформою 1864 р. був інститут адвокатури. Початком створення адвокатури була доповідь Д. Блудова „Про запровадження присяжних стряпчих” імператору Росії від 8 вересня 1858 р., де було викладено пропозиції щодо заснування адвокатури. У жовтні 1861 р. за згодою Олександра ІІ була створена комісія, до складу якої увійшов С. Зарудний та багато інших знаних юристів тієї епохи. Результатом роботи цієї комісії стали „Основні положення реформи судової частини в Росії”, які 29 вересня 1862 р. були передані імператору для опублікування. В цих положеннях уперше фіксувалися такі нові інститути і принципи, як відділення суду від адміністрації, виборний мировий суд, присяжні засідателі в окружному суді, запровадження адвокатури і принцип змагальності.

Саме завдяки наполегливості суспільної думки того часу про неможливість заперечувати принципове значення адвокатури та ігнорувати принцип змагальності процесу судопровадження, зазначений правозахисний інститут в Російський імперії, до складу якої входила і Україна, за пропозицією нашого земляка з Харківщини Сергія Івановича Зарудного все ж таки був впроваджений введенням в дію Судової реформи царської Росії 1864 року. Тоді в Російський імперії згідно „Положення про введення в дію Судових Статутів” від 19 жовтня 1865 року був введений інститут присяжної адвокатури, за якою адвокати поділялися на дві категорії: присяжних і приватних повірених («присяжні» тому, що цими повіреними приймалася Присяга, отже по-суті сьогодні кожен з адвокатів України, як такий, що вже прийняв Присягу адвоката України, є присяжним), а на базі судових округів були утворені незалежні органи їх самоврядування. Таке самоврядування здійснювалося за територіальним принципом шляхом обрання адвокатами відповідного судового округу самоврядного органу адвокатів – Ради присяжних повірених, що здійснювала адміністративну та дисциплінарну владу відносно адвокатів відповідного судового округу. Присяжними могли бути особи, які досягли 25 років, мали вищу освіту та 5-річний стаж роботи секретарем сенату, судового чиновника чи помічника присяжного повіреного, на яких вони могли набути досвід провадження і вирішення судових справ на практиці. А приватними повіреними – громадяни, що досягли 18-річного віку, за винятком жінок, що здали іспит в окружному суді чи судовій палаті. На відміну від присяжних повірених, за участю яких зазвичай розглядалися судові справи в судових округах, приватні повірені могли брати участь лише в тих окружних судах, до яких вони були приписані.

При цьому зазначені незалежні правозахисні утворення в короткий строк набрали значного авторитету в суспільстві. А якісний склад самих захисників зростав разом із зростанням кількісного складу повірених та їх помічників. Однак зі збільшенням виправдовувальних вироків у відомих на той час справах, зростало занепокоєння царської влади відносно діяльності цього незалежного правозахисного інституту. Внаслідок чого вже в 1875 році було видано розпорядження про „тимчасове” припинення формування рад присяжних і про передачу контрольних функцій Рад присяжних окружним судам. Згодом Міністру юстиції було надано дозвіл виключати адвокатів з приватних повірених, які, на його суб’єктивну думку, не були гідні цього звання. За царськими антисемітськими Указами від 8 листопада 1889 року обмежено, а з 12 березня 1912 року – взагалі заборонено прийняття осіб єврейської національності до складу адвокатури. Тому становлення в Україні інституту присяжних та приватних повірених проходило повільніше, ніж в Росії. Судова реформа 1864 року, не зважаючи на те, що до 1917 року в Україні існувало лише три округи судових палат – Харківський, Київський та Одеський – де були сформовані та діяли Ради присяжних повірених, в Україні, забезпечувала інституту присяжних повірених статус незалежного від державної влади правозахисного органу. Саме цей статус впливав на рівень якісного відправлення правосуддя та рішення присяжних засідателів про виправдання підзахисних. Тим самим по мірі зростання авторитету інституту присяжних в очах громадян зростала і віра суспільства в правосуддя. [5, с.247]

З прийняттям у 1864 році «Судових статутів» реорганізувався інститут прокуратури за французьким зразком і набув характеру органу карного переслідування і державного обвинувачення перед судом нагляд за діяльністю судових слідчих, поліції та за місцями ув’язнення.

Прокурорський нагляд за суддями всіх інстанцій здійснювали обер-прокурори, прокурори і їхні товариші і здійснювався під спостереженням міністра юстиції як генерал-прокурора

Після реформи прокуратура, хоча і була включена до складу судового відомства, входила в нього як самостійна система, що має свою організаційну структуру. Важливими принципами організації прокуратури були єдність і строга ієрархічна підпорядкованість.

Функції загального нагляду, що були властиві прокурорському нагляду в дореформений період, були «забуті». Надалі ця обставина негативно вплинула на загальний стан законності в країні. [5, с.301]


Висновки

 

Причинами судової реформи 1864 року були такі важливі фактори:

1.  Безлад, який існував в судовій системі Російської імперії і України як її складової частини, викликав незадоволення широких мас, які додатково були підбурені поразкою у Кримській війні (1853-1856 рр.);

2.  Двосистемність судів, тобто невідповідність судових систем України та Росії;

3.  Повна залежність судів від адміністрації, яка фактично втілювала в собі дві влади: виконавчу і судову;

4.  Скасування кріпацтва в 1861 році, що неможливе без захисту особистості, немайнових прав та принципів законності, які можна захистити через суд, який повністю незалежний від адміністрації і може самостійно виносити вироки по таким справам керуючись законами;

Все це призвело до підготовки судової реформи. Під час підготовки ставились такі завдання: розділити суди, адміністрацію і поліцію; визначити відповідальність всіх і кожного перед судом; ввести гласність кримінального і цивільного судочинства; запровадити суд присяжних і інститут адвокатури. Які були на перших етапах реформи виконані, але з початком антидемократичних контрреформ були сплюндровані, а в деяких випадках зведені нанівець.

Судова реформа почалася 20 листопада 1864 року введенням в дію, після перегляду в Державній раді, Олександром ІІ 4 актів: “Заснування судових установлень”, “Устав кримінального судочинства”, “Устав цивільного судочинства”, “Устав про покарання, що накладаються мировими суддями”. В першому встановлювалась система судочинства. Другий та третій устави були процесуальними документами і встановлювали покарання за злочини та цивільні правопорушення. Четвертий устав встановлював систему та порядок діяльності мирових судів та визначав їхню компетенцію.

В результаті реформи змінювалась система судочинства. Зокрема відповідно до статуту про заснування судових установлень судова влада належала мировим суддям, з'їздам мирових судів, окружним судам, судовим палатам і Сенату.

 Позастанові суди складали: мирові суди і з’їзд мирових суддів. Мировий суд став найчисленнішою судовою установою. Мирові суди створювалися для розгляду дрібних кримінальних та цивільних справ. У мировому окрузі були почесні мирові судді, що разом із мировими дільничними суддями даного округу утворювали вищу інстанцію - з'їзд мирових судів (апеляційний суд для мирових судів).

Першою інстанцією загальних судів був окружний. Який, як правило, створювався в окрузі і співпадав з територією губернії. Саме в окружному суді розглядалася основна маса судових справ – як кримінальних, так і цивільних.

Судова палата засновувалася в окрузі, що об'єднував декілька губерній або областей (по особливому розкладу). Вона ділилася на департаменти, що складалися з голови і членів департаменту. Судова палата відала 8-10 окружними судами.

Сенат продовжував залишатися головною судовою установою України (зараз подібні функції в Україні виконує Верховний суд України), виконуючи касаційні функції.

Змінювались і процесуальні засади судочинства. Можна виділити, що основними стадіями в кримінальному процесі, відповідно до Статуту, визнавалися: попереднє розслідування, передання суду, підготовчі розпорядження до суду, розгляд справи, виконання вироку. Розрізнялися такі вироки: остаточні (який підлягали перегляду тільки в касаційному порядку, тобто не по суті, а лише по питанню про їхню законність або незаконність) і неостаточні (що допускали можливість перегляду справи по суті, тобто в порядку апеляції).

За судовою реформою створювались нові інститути адвокатури або повірених та суду присяжних, реорганізовувалась прокуратура.

На теренах України суд присяжних запровадився поетапно, нероздільно з поширенням його в Російській імперії. У процесі обґрунтування та створення статутів, що регламентували діяльність суду присяжних, визначна роль належала українцеві С.Зарудному. Головних науково-практичних проблем, щодо яких розгорнулася дискусія про шляхи розв'язання та впливу на діяльність даного суду, є п'ять. Проблеми доцільності створення та функціонування суду присяжних були у полі зору та ґрунтовно вирішувалися відомими юристами, які працювали в Україні. Аналіз поглядів на означені проблеми та аргументів щодо розв'язання останніх свідчить про їх багатогранність і складність. Вирішення вказаних проблем у практичній діяльності суду присяжних України характеризується частими змінами законодавчої бази, які не завжди були виправданими, нерідко зумовлювали регрес у судочинстві. Цей суд неоднозначно сприймався різними верствами суспільства, що потрібно враховувати у нинішній практиці розвитку судочинства держави.

Тодішня наукова дискусія щодо суду присяжних була досить напруженою і складною. Це зумовлювалося низкою проблем, що стосувалися діяльності даного інституту судочинства, нерозв'язаністю їх як у практичному, так і у теоретичному відношеннях.

Завдяки наполегливості суспільної думки того часу зазначений правозахисний інститут у Російський імперії, до складу якої входила і Україна, все ж таки був запроваджений під час Судової реформи 1864 р., за якою адвокати поділялися на дві категорії: присяжних і приватних повірених. При цьому якісний склад самих захисників зростав разом із зростанням кількісного складу повірених та їх помічників.

Зі збільшенням виправдувальних вироків у відомих на той час справах набули значного авторитету в суспільстві адвокатські утворення в короткий термін, що викликало занепокоєння царської влади. Відтак, у 1875 р. було видано розпорядження про „тимчасове” припинення формування рад присяжних і про передачу зазначених контрольних функцій рад присяжних окружним судам. Згодом Міністру юстиції було надано дозвіл виключати адвокатів з приватних повірених, які, на його суб’єктивну думку, не були гідні цього звання. Також указом царя було обмежене право національних меншин на працю адвокатами.

Як зазначалося раніше реорганізовувалась прокуратура за французьким зразком і після реформи вона виконувала функції підтримання інтересу держави в суді, нагляд за судами, поліцейські функції. Як бачимо склад судового процесу не змінився до наших часів лише зазнав деяких змін.

Насамкінець, попри всю незаперечну значимість судової реформи, її не варто ідеалізувати. Вона мала кілька слабких місць, серед яких найперше варто зазначити те, що вона поширювалася далеко не на всю імперію, а лише на ті її губернії, де вводилися органи місцевого самоврядування - земства та міські думи. Оскільки саме вони обирали мирових суддів та присяжних повірених. У губерніях, які не позбулися ознак тих держав, до складу яких вони раніше входили, або власних національних, судова реформа запроваджувалася поетапно зi значним відставанням від центру. До таких належали і губернії Правобережної України, де реформа почала поширюватися зi значним запізненням та з відмовою від виборного принципу, який було замінено урядовим призначенням на ті посади, які в інших губерніях обиралися населенням.

Компетенції та можливості судів першої інстанції не раз змінювалися в бiк обмежень. Судовим палатам 1866 р. були передані з окружних судів справи про злочини та про порушення правил друку. 1872 р. справи про державні злочини були виведені з компетенції палат, і для їхнього розгляду засновувалося Особливе присутствіє сенату для розгляду справ про державні злочини та протизаконні організації. 1878 р. ця категорія справ знову була повернута для розгляду судовими палатами. Крім того, вони почали розглядати справи, які раніше входили до компетенції окружних судів: про спротив розпорядженням уряду та явне непідкорення владі, про образу і неповагу до державних установ і чиновників при виконанні ними службових обов’язків. У 1878 і 1879 рр. ці справи тимчасово передавалися на розгляд військових судів.

Також слід відмітити, що в правобережних українських губерніях, як і загалом в західних, судова реформа мала суттєві відмінності від інших губерній. Там мирові суди запроваджувалися окремо від загальних. Тож мирові судді в Правобережній Україні запроваджувалися з 1872 р., а судові палати - на другому етапі реформи. На перехідному етапі створювалися об’єднані палати кримінального і цивільного суду. Так, Київська з’єднана палата кримінального та цивільного суду діяла впродовж 1871-1880 рр. і з’ясовувала невирішені справи ліквідованих повітових судів та судових палат, а також займалася встановленням конкурсного управління у справах неспроможних боржників.

Це насамперед пов’язано з тим що проведення судової реформи у часі фактично збіглось з проведенням так званої «контрреформи» (прийняттям законодавства, спрямованого на скасування демократичних принципів судочинства і судоустрою, закладених у 1864 р.).


Список використаних джерел і літератури

 

1.  Гончаренко В.Г. Історія держави і права. – К., 1996 – 290 с.

2.  Іванов В.М. Історія держави і права України (навчальний посібник). – К., 2003 – 410 с.

3.  Кульчицький В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. – К.,2001 – 320 с.

4.  Музиченко П.П. Історія держави і права України (навчальний посібник). – К.,1997 – 490 с.

5.  Смолій В.А. Історія України. – К.,1997 – 480 с.

6.  Субтельний О.Р. Україна: історія. – К., 1993 – 357 с.

7.   Тація В.А., Рогожина А.Й. Історія держави і права України. – К.,2000 – 520 с.

8.   Тертишник В. Суд присяжних: суть, ідеї, історичний досвід та актуальні проблеми. – К., 2003. – 168 с.

9.  С. Чайковський А.С. Історія держави і права України (навчальний посібник). – К., 2003 – 512 с.

10.  Шевчук В.Г., Тараненко М.Г. Історія української державності (курс лекцій) – К.,1999 – 290 с.

11.  Шевченко О.О. Історія українського права (навчальний посібник). – К.,2000 – 310 с.


Информация о работе «Судова реформа 1864 року в Україні»
Раздел: Государство и право
Количество знаков с пробелами: 49277
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
42398
0
0

... суді. Уряд відкинув ліберальні пропозиції, оскільки реалізація принципів рівності всіх перед судом, гласності, інституту присяжних і т.д. суперечила феодальній державності. Поворот уряду у відношенні до судової реформи з переоцінкою її інститутів стався наприкінці 1858 - початку 1859 р. під впливом рішення скасувати кріпосне право з наділенням селян землею. Необхідність нагальної судової реформи ...

Скачать
12904
1
0

... інстанцією став Сенат, в якому були створені касаційні департаменти. Крім того, при Сенаті в 1877 році було засновано Особливе присутствіє для розгляду найважливіших справ. Дія судової реформи поширювалася переважно на центральні губернії. Відповідно до реформи, в Україні повинні були існувати місцеві та загальні суди. Проте суди обох ланок були створені тільки у Полтавській, Херсонській, ...

Скачать
77899
0
0

... відповідного процесуального порядку розгляду й вирішення спору, що визначається особливістю його предмету. Усі зазначені чинники знайшли своє нормативне відбиття в Конституції України. 4. ПРИНЦИПИ ПОБУДОВИ СУДОВОЇ СИСТЕМИ ЗА КОНСТИТУЦІЄЮ УКРАЇНИ Конституція текстуально не закріплює перелік усіх судів, що діють на території України, прямо вказуючи на те, що це є предметом відання відповідних ...

Скачать
25572
0
0

... . В цей же час збільшується кількість актів, які відображали політику сприяння утворенню монополістич­них об'єднань, розвитку акціонерної, промислової і банків­ської справи. 4.Кримінальне законодавство. Джерелами кримінально­го права в Україні на початку XIX ст. були III Статут та норми магдебурзького права, а з 1840 року — 15-й том Зводу законів Російської імперії та прийняте в 1845 році. ...

0 комментариев


Наверх